Вона зиркнула на Ричарда.
Якщо ти його скалічив загрозливо сказала вона, а тоді знову звернулася до кімнати:Пробач йому, він ідіот. Агов?
Я не ідіот, сказав Ричард.
Ш-ш-ш, сказала вона. Агов? З-під канапи визирнули рожевий ніс і пара маленьких чорних очей, а за ними з'явилася й решта голови, що підозріливо й доскіпливо оцінила становище. Створіння справді було завеликим як для миші, Ричард був цього певен. Привіт, тепло привіталася Дуері.Ти цілий? вона простягла долоню. Щур виліз на неї, пробіг рукою й примостився у згині ліктя. Дуері погладила його пальцем по боці. Тваринка була темно-коричнева і мала довгого рожевого хвоста. До її боку було прикріплене щось схоже на складений папірець.
Це щур, сказав Ричард, відчувши, що бувають ситуації, коли людині можна пробачити озвучення очевидного.
Саме так. Ти збираєшся вибачатися?
Що?
Попроси пробачення.
Може, він щось неправильно почув? Може, це він потихеньку божеволів?
У щура?
Дуері доволі промовисто мовчала.
Мені шкода, з гідністю мовив до щура Ричард, якщо я тебе налякав.
Щур глянув угору на Дуері.
Ні, йому справді шкода, сказала вона. Він не сказав просто аби було. То що ти мені приніс? Вона пробіглася пальцями по боці створіння й узяла багато разів складений коричневий папірець, що тримався за допомогою, як здалося Ричардові, яскраво-блакитної гумки.
Вона розгорнула його, той коричневий папірець із порваними краями й павутинчастим письмом, прочитала його і кивнула.
Дякую, сказала вона щурові.Я дуже ціную те, що ти зробив. Щур спустився на канапу, коротко зиркнув на Ричарда і зник серед тіней.
Дівчина на імя Дуері передала записку Ричардові.
Візьми, сказала вона. Прочитай.
У Центральному Лондоні настало надвечір'я, і осінь насувалася ближче, тож на вулицях швидко темнішало. Ричард поїхав підземкою до станції «Тоттенгемський двір», і тепер ішов на захід по Оксфорд-стріт, тримаючи в руках папірця. Оксфорд-стріт була лондонським центром роздрібної торгівлі, тож навіть хідники тут повнилися туристами й покупцями.
Це повідомлення, сказала вона, передавши йому записку. Від маркіза де Карабаса.
Ричард був упевнений, що колись уже чув це ім'я.
Це мило, сказав він. У нього закінчилися поштівки?
Так швидше.
Він залишив позаду вогні й гамір мегакрамниці «Вірджин», а тоді крамницю, що продавала туристам сувенірні лондонські поліційні шоломи й маленькі червоні лондонські автобуси, потім заклад, що торгував нарізаною піцою, а потім повернув праворуч.
Ти мусиш дотримуватися цих вказівок. Намагайся нікого за собою не привести. Тоді вона зітхнула й сказала:Мені справді не слід так сильно тебе в це втягувати.
Якщо я дотримуватимусь вказівок це допоможе тобі швидше вибратися звідси?
Так.
Ричард звернув на Генвей-стріт. Хоч він і відійшов від добре освітленої метушливої Оксфорд-стріт усього на кілька кроків, тут наче було інше містоГенвей-стріт була порожньою й закинутою; то була вузька темна дорога, трохи ширша за провулок, заповнена похмурими музичними крамницями й зачиненими ресторанами, а єдине світло лилося на неї з потаємних пияцьких клубів на верхніх поверхах будинків. Він ішов нею і відчував тривогу.
повернути праворуч на Генвей-стріт, тоді ліворуч на Генвей-плейс, тоді праворуч до пасажу Орме. Зупинитись коло першого ліхтаря, що трапиться Ти впевнена, що тут все правильно?
Так.
Він не пригадував жодного пасажу Орме, хоч і бував на Генвей-плейстам у підвалі був індійський ресторанчик, який дуже подобався Ґеррі з роботи. Наскільки Ричард міг пригадати, Генвей-плейс була тупиком. «Мандир»так називався ресторанчик. Він проминув його яскраво освітлений вхід, сходи ресторану збігали вниз, запрошуючи спуститися до підвалу, а тоді повернув ліворуч
Він помилявся. Пасаж таки існував. Високо на стіні він побачив вказівника:
ПАСАЖ ОРМЕ
Не дивно, що він не помічав його раніше: той був на кілька сантиметрів ширший за провулочок між будинками й освітлений газовим ліхтарем, що плювався полум'ям. «Такі вже нечасто побачиш», подумав Ричард, і розгорнув свої вказівки, щоб зазирнути до них ще раз при газовому світлі.
крутнися тричі навспак?
«Навспак» значить проти годинникової стрілки, Ричарде.
Він тричі крутнувся і відчув себе дурнем.
Слухай, чому я мушу робити все це, тільки щоб побачитися з твоїм другом? Я маю на увазі оце безглуздя
Це не безглуздя. Справді. Просто зроби мені таку ласку, добре? і вона йому всміхнулася.
Він перестав крутитися й пройшов усю вуличку до кінця. Нічого. Нікого. Тільки металевий контейнер для сміття, а поруч із ним щось схоже на купу ганчір'я.
Агов? погукав Ричард. Тут хто-небудь є? Я друг Дуері. Агов?
Ні. Там нікого не було. Ричард відчув неабияке полегшення. Тепер він міг піти додому й пояснити дівчині, що нічого не трапилося. Тоді він зателефонував би відповідним службам, і вони б усьому дали лад. Він зіжмакав папірець у тугу кульку й метнув у бік контейнера.
Те, що Ричард назвав про себе купою ганчір'я, розігнулося, розгорнулося і підвелося з землі одним плавним рухом. Рука впіймала зіжмаканий папірець у повітрі.
Гадаю, можна сміливо припустити, що це моє,сказав маркіз де Карабас. Він носив величезне франтувате чорне пальто, яке не можна було назвати ані сюртуком, ані френчем, і високі чорні черевики, а під пальтощось подерто-ганчір'яне. Його білі очі палали на надзвичайно темному обличчі. На мить він вискалив білі зуби, неначе сміючись із якогось тільки йому відомого жарту, вклонився Ричарду і мовив:
Де Карабас до ваших послуг, а ви, мабуть
Ем, сказав Ричард. Гм. Ем.
Ви Ричард Мейг'ю, юнак, що врятував нашу поранену Дуері. Як вона почувається тепер?
Ем. Їй краще. Рука ще трохи
Швидкість її одужання, безперечно, приголомшить нас усіх. В її роду всі мали дивовижну відновлювальну силу. Просто диво, як їх узагалі комусь вдалося повбивати, чи не так? чоловік, що називав себе де Карабасом, неспокійно закрокував вуличкою туди й сюди. Ричард уже зрозумів, що це така людина, яка завжди перебуває в русі, наче великий кіт.
Хтось убив родину Дуері? спитав Ричард.
Якщо ти просто повторюватимеш усе, що я кажу, ми мало чого досягнемо, чи не так? сказав маркіз, що тепер зупинився перед Ричардом. Присядь, наказав він. Ричард озирнувся в пошуках чого-небудь, на що можна було б сісти. Маркіз поклав руку йому на плече й повалив його на брук спиною. Вона знає, що я не обійдуся їй дешево. Що конкретно вона мені пропонує?
Прошу?
В чому суть угоди? Вона прислала тебе домовитися зі мною, юначе. Я не дешевий, і безплатно нічого не роблю.
Ричард знизав плечима, наскільки міг це зробити лежачи горілиць.
Вона сказала, що хоче, щоб ви супроводили її додомуде б то не булоі підшукали охоронця.
Навіть коли сам маркіз не рухався, його очі ніколи не зупинялися. Вгору, вниз, кругом, ніби він щось шукав, про щось думав. Додавав, віднімав, оцінював. Ричард замислився, чи цей чоловік здоровий розумом.
І що вона мені пропонує?
Ну. Нічого.
Маркіз пофукав на нігті й потер їх об вилогу свого примітного пальта. Тоді він відвернувся.
Вона пропонує мені Нічого, слова прозвучали ображено.
Ричард зіпнувся на ноги.
Тобто, вона нічого не казала про гроші. Сказала тільки, що буде винна вам послугу.
Його очі спалахнули.
Яку саме послугу?
Дуже велику, відповів Ричард. Сказала, що буде винна вам дуже велику послугу.
Де Карабас усміхнувся сам до себе, як голодна пантера, що запримітила покинуту без нагляду селянську дитину. Тоді він повернувся до Ричарда.
І ти покинув її саму? спитав він. У той час, як поруч бродять Круп з Вандемаром? Чого ж ми ще чекаємо?
Він став на коліна й витяг з кишені невеликий металевий предмет, який устромив у люк на краю дороги й повернув. Кришка люка легко відійшла; маркіз сховав металевий предмет і витяг з іншої кишені щось таке, що нагадало Ричарду довгастий феєрверк чи сигнальну шашку. Він узяв його однією рукою, а іншою провів уздовж, і з кінця предмета вирвалося живо-червоне полум'я.
Можна питання? спитав Ричард.
Безперечно, не можна, сказав маркіз. Ти не ставитимеш жодних питань. Ти не отримуватимеш жодних відповідей. Не сходитимеш з дороги. Тобі навіть не можна думати про те, що з тобою коїться. Затямив?
Але
І найважливіше: ніяких «але». Ми тепер маємо виручити дамочку з біди, сказав де Карабас. Час недешевий, тому ворушись.
Він вказав у глибінь, яку раніше прикривала кришка люка. Ричард ворушився, спускаючись металевою драбиною, вмурованою в стіну під люком, відчуваючи, що занурився у незнайому глибінь так далеко, що для того, аби знову побачити поверхню йому знадобиться щонайменше батискаф.
Ричард питав себе, де вони зараз. На колектор це не скидалося. Мабуть, це був тунель для телефонних дротів або дуже маленьких потягів. Або для чогось іще. Він усвідомив, що небагато знає про те, що коїться під вулицями Лондона. Він нервово ішов уперед, побоюючись втрапити у щось ногою або перечепитися в темряві й зламати щиколотку. Де Карабас безтурботно крокував попереду і, вочевидь, не цікавився, йде за ним Ричард чи ні. Малиновий вогонь відкидав на стіни тунелю величезні тіні.
Ричард побіг, щоб наздогнати маркіза.
Подивимося сказав де Карабас. Мені треба доправити її на ринок. Наступний буде, гм, за два дні, якщо я правильно пригадую, а я, звісно, завжди пригадую тільки так. Я можу сховати її до того часу.
Ринок? спитав Ричард.
Плавучий ринок. Але тобі про це знати не треба. Годі питати.
Ричард озирнувся.
Ну, я ще хотів спитати, де ми зараз. Але підозрюю, що ви б відмовилися відповідати.
Маркіз укотре вищирився.
Дуже добре, схвально сказав він. Ти й так уже в чималій халепі.
І не кажіть, зітхнув Ричард. Наречена мене покинула, а ще, мабуть, мені треба буде купити новий телефон
О Храм і Арка. Телефонто найменша твоя проблема.
Де Карабас опустив шашку на землю, притуливши її до стіни, де вона продовжила з шипінням вивергати полум'я, а сам подерся вгору якимись металевими скобами, вмурованими в стіну. Ричард повагався, а тоді рушив слідом. Скоби були холодні й іржаві; він відчував, як вони шкребли долоні, коли він за них хапався, а іржавий пил сипався йому в очі й рота. Червонясте світло внизу спершу заблимало, а тоді згасло. Вони дерлися нагору в цілковитій темряві.
То ми повертаємося до Дуері? спитав Ричард.
Це наш кінцевий пункт. Перед тим треба подбати про ще одну справу. Підстрахуватися. І коли виберемося на світлоне дивися вниз.
Чого? спитав Ричард. А тоді денне світло вдарило йому в обличчя, і він подивився вниз.
Стояв день («Як це міг бути день? спитав тоненький голосочок в Ричардовій голові.Уже ж була майже ніч, коли ми заходили до тієї вулички скількигодину тому?»), і він тримався за металеву драбину, що простягалася по стіні дуже високої будівлі («Але ж кілька секунд тому ми дерлися цією ж драбиною і були десь усередині, хіба ні?»), а внизу, під собою, він бачив
Лондон.
Крихітні автомобільчики. Маленькі автобуси й таксі. Будиночки. Деревця. Мініатюрні вантажівочки. Мікроскопічні люденята. Вони то потрапляли у фокус його зору, то знову розпливалися.
Сказати, що Ричард Мейгю не дуже добре переносив висоту, було б абсолютно правдиво, але не дало би повної картини. Це було наче описувати Юпітер більшим за качку. Ричард ненавидів кручі й високі будівлі: десь усередині нього, але не дуже глибоко, сидів страхгострий, абсолютний жах, що заходився німим крикомстрах того, що коли він підійде до краю надто близько, то щось захопить над ним контроль, і він піде до краю стрімчака та просто ступить крок у порожнечу. Ричард мав відчуття, що не може повністю собі довіряти, і це лякало ще більше, ніж міг би налякати будь-який страх падіння. Тож він називав це запамороченням та ненавидів і його, і себе разом з ним, і якомога далі тримався від висоти.
Ричард прикипів до драбини. Руки міцно вхопилися за скоби. Він відчув біль на дні очниць. Задихав надто швидко і глибоко.
Дехто пропустив мої слова повз вуха, чи не так? весело сказав голос згори.
Я Ричардове горло не слухалося. Він ковтнув, щоб зволожити його. Я не можу поворухнутись. Його долоні спітніли. Що як вони настільки спітніють, що він просто спорсне з них у безодню?
Звісно, що можеш. Або, якщо таки не можеш, то залишайся тут висіти на стіні, поки долоні не заклякнуть, ноги не підігнуться, і ти не загудиш на тисячу футів униз, назустріч дуже неохайній смерті.
Ричард глянув угору на маркіза. Той дивився на Ричарда й усміхався; коли він побачив, що Ричард дивиться, то відпустив обидві руки й помахав йому всіма пальцями.
Ричард відчув, як ним пробігла хвиля співчутливого запаморочення.
Виродок, сказав він про себе, відпустив скобу правою рукою й перемістив її на вісім дюймів угору, поки не намацав наступну скобу. Тоді він переставив праву ногу. Затим повторив процедуру лівою рукою. Скоро він дістався краю плаского даху, переступив через нього й повалився каменем.
Він зрозумів, що маркіз уже крокував дахом геть від нього. Ричард помацав дах рукою і відчув міцність конструкції. Серце калатало йому об ребра.
Десь віддалік чийсь хрипкий голос закричав:
Тебе сюди не кликали, де Карабасе. Йди геть. Не затуляй пейзаж.
Старий Бейлі,почув Ричард де Карабасові слова. Ти виглядаєш дивовижно здоровим.
Тоді до Ричарда підчовгали чиїсь ноги, а палець обережно тицьнувся в ребра.
Ти живий, парубійку? У мене там зупа вариться. Хочеш? Зі шпаків.
Ричард розплющив очі.
Ні, дякую.
Спершу Ричард побачив пір'я. Він не міг зрозуміти, чи це пальто, чи плащ, а чи якась дивна накидка, котрій не було назви, але що б то не був за вид верхнього одягу, його густо й суцільно вкривало пір'я. З-над того пір'я виглядало добре й зморшкувате обличчя з сивими вовнистими баками. Тіло нижче обличчя, де його не вкривало пір'я, було обмотане мотузками. Ричарду мимохіть згадалася театральна вистава про Робінзона Крузо, на яку його водили малим: отак міг виглядати Робінзон, якби його корабель зазнав катастрофи на якомусь даху замість безлюдного острова.
Мене кличуть Старим Бейлі, парубче, сказав цей Робінзон. Він намацав розхитані окуляри, що висіли в нього на шнурку на шиї, насунув їх на носа й оглянув Ричарда. Не можу тебе впізнать. Котрому баронові ти присягнув на вірність? Як тебе звуть?
Ричард присилував себе сісти. Вони були на даху старої будівлі з коричневого пісковика, а над ними здіймалася башта. З кутів тієї башти сумно випиналися вивітрені горгульї, яким бракувало кому крила, кому кінцівки, а в кількох випадкахі голови. Ричард чув виття поліційної сирени й приглушене ревіння двигунів далеко внизу. На іншому кінці даху, в тіні башти, стояло щось схоже на наметстарий, коричневий, багато разів латаний намет, забризканий білими плямами пташиного посліду. Ричард розкрив рота, щоб назвати старому своє імя.
Гей, ти. Помовч, звелів маркіз де Карабас. Ані слова більше. Він повернувся до Старого Бейлі.Люди, що пхають свого носа куди не просять, він лунко клацнув пальцями під носом старого, від чого той підстрибнув, іноді його втрачають. Отож. Ти двадцять років був винен мені послугу, Старий Бейлі. Велику послугу. Я прийшов по неї.
Старий блимнув очима.
Я був дурнем, тихо сказав він.
Старі дурні найдурніші,погодився маркіз. Він сягнув рукою до внутрішньої кишені пальта й витяг срібну коробку, більшу за тютюнову, але меншу за сигарну, і прикрашену набагато пишніше за будь-яку з названих.
Знаєш, що це таке?
Краще б не знав.
Збережеш її для мене.
Я не хочу її брати.
Ти не маєш вибору, сказав маркіз. Старий даховик прийняв від нього срібну коробочку й тепер незграбно тримав її обома руками, ніби та могла будь-якої миті вибухнути. Маркіз легенько потицяв Ричарда квадратним носаком свого чорного черевика. Гаразд, сказав він. Треба рухатися далі, чи не так?
Він рушив дахом геть, тож Ричард зіпнувся на ноги й подався слідом, тримаючись подалі від краю. Маркіз відчинив двері в стіні башти коло скупчення високих димарів і пішов униз погано освітленими спіральними сходами.
Що то був за чоловік? спитав Ричард, вдивляючись у тьмяне світло. Їхні кроки розносилися й відлунювали вниз металевими сходами.