Зиґмунт Мілошевський (нар. 1976) польський письменник і журналіст, чиї романи перекладено тринадцятьма мовами світу. Дебютував у 2005 році трилером «Домофон», у 2006 році вийшла його повість-казка для дітей «Зміїні гори». Славу письменникові приніс цикл детективів-бестселерів про прокурора Теодора Шацького: «Терапія злочину» (2007), «Зерно правди» (2011) та «Гнів» (2014). Романи «Терапія злочину» та «Зерно правди» були удостоєні найвищої польської нагороди за найкращий детектив року«Премії великого калібру» (2008 і 2012 роки)і екранізовані.
Трилер «Безцінний» побачив світ у Польщі у 2013 році. Права на екранізацію цього роману оцінено у мільйон доларів.
Зиґмунт МілошевськийБезцінний
Марті
Я вже зіпсував тобі відчуття Європи, а ти ж її ще не бачив. Можливо, зіпсував тобі й відчуття мистецтва, хоча сподіваюся, що ні. Важко звинувачувати митців у тому, що їхні прекрасні, зазвичай невинні витвори з незнаних причин тільки завдають нещастя європейцям і посилюють їхню кровожерливість.
Частина IЗаметіль
Другий день Різдва, 1944 рік
Сніг. Сніг і нічого більше. Не чарівні сніжинки, що мяко кружляють. Не весняний лапатий сніг, що падає важко й волого, танучи на теплих газонах. Найгірший татранський сніг, ці мікроскопічні кришталики льоду, що їх несе поривчастий вітер, які вдаряють звідусіль, забиваються під одежу, наче лезом січуть кожен незахищений шматочок шкіри, зухвало набиваються в ніздрі й рота, не даючи дихнути. Цей сніг не падав, він просто був усюди, займав кожну дещицю простору, позбавляв відчуття реальності, не дозволяв визначити напрямок. Перетворював нічний похід на неприємне борсання в крижаній, наділеній свідомістю оскаженілій матерії, яка будь-що хоче замордувати непроханого гостя просто заради самої втіхи від чийогось страждання.
Чоловікові, що опинився в полоні заметілі, видавалося, що він наполегливо піднімається вгору, що з кожним кроком стає чимраз ближче до краю Західних Татр. Переконував себе, що погодайого спільник, що завдяки їй йому вдасться оминути німецькі патрулі й дістатися словацького боку. Планував зїхати на сідницях в долину, залишивши позаду заметіль, заховатися під смереками й трохи перепочити, аби перед світанком дістатися людських осель. Сподівався бодай на дрібку везіння, що натрапить на порядного словацького ґураля, а не на зрадника-колаборанта, яких було чимало по обидва схили Татр.
Відчував, що слабне, але обовязок гнав його вперед. Обовязок, а ще звірячий страх. Тільки на світанку всі дізнаються, що один хлопець із готельної обслуги зник, повяжуть це з нічними подіями й пошлють за ним у погоню на всі сторони світу. Продертися на словацький бік і замести слідийого єдиний шанс урятувати власну шкуру й виконати завдання.
«Ти наша єдина надія», почув перед тим, як вирушити в дорогу. Думав про це, і його накривала така потужна хвиля патріотичного піднесення, що на якусь мить переставав відчувати пронизливий холод у кістках. Перед очима поставали різні картини. Черчилль, що скрушно дивиться на куксу після ампутації відмороженого пальця (на таку пожертву був готовий) і запитує тремтячим голосом, чи це сталося саме тоді. Генерал Кемеровський, що поважно й урочисто чіпляє йому на груди орден Virtuti Militari, а тоді всміхається у вуса і підморгує йому, даючи зрозуміти, що жоден орден не здатен відзначити його внесок у справу батьківщини. Якщо хоч якийсь бог існує, він повинен дозволити йому дістатися словацького лісу. Цієї миті він надто поважна особа для долі світу, щоб йому це не вдалося.
Мандрівник, якому видавалося, що він увесь час піднімається, мав лише двадцять один рік, і цим можна було пояснити його патріотичне піднесення. Звався Романом Клосовичем, був родом із Познані, а звістку про початок війни дістав під час альпіністських навчань у Татрах на східних скелях Костельця: її прокричали туристи з дороги. Мав повернутися до Познані, але родичі, переконані в тому, що гірський курорт буде безпечніший, аніж Великопольща, через яку мав промарширувати кожен німецький солдат, телеграмою категорично порадили йому залишитися на місці.
Родичі ніби й мали рацію, а ніби й ні. Німці блискавично зайняли Закопане, на гірських туристичних базах посадили прикордонників, на скелі Мніха повісили свастику, а людей тримали в залізних лабетах, щоб нікому дурні думки до голови не лізли. Декому з ґуралів нова влада подобалася менше, декому більше, а сам Роман трохи підробляв кельнерством, а трохи діяв підпільно, намагаючись прислужитися Польщі.
Польщі, яка за своєю звичкою вкотре перестала існувати. Землі на заході включно з рідною Романові Познанню були анексовані Рейхом, східні прикордонні області зайняли радянці, решта окупованої Польщі з Варшавою і Краковом була обєднана в дивне утворення під назвою Генеральне губернаторство. Губернатором став Ганс Франк, доктор права й улюбленець Гітлера, який любив називати себе королем Польщі й справно виконував свою місію, розвязуючи єврейське питання остаточно, а польське питання ефективнотак, щоб нація перетворилася на збіговисько тупих рабів.
Франк, як і належить королю Польщі, зазвичай хазяйнував у Вавелі, але щойно відкрив для себе розташоване біля підніжжя гір Закопане, що нагадувало йому баварське Шлірзее, одразу відчув себе там як удома. Негайно наказав перейменувати найрозкішніший татранський готель на Калятівкахвинятковий, розташований на галявині, в серці гір, оддалік від курортної цивілізаціїна Берґхауз Кракау, оточив його есесівцями і влаштував там шикарну резиденцію, в якій проводив майже кожний вік-енд. Сидів на терасі, вдивлявся у Каспровий Верх і посьорбував свій улюблений до холери міцний чай із дещицею молока, який йому подавав Роман Клосович.
На другий день Різдва 1944 року Роман до пізньої ночі снував між кухнею й апартаментом номер сімнадцять на другому поверсі. Тут ніхто не розважався, ніхто не святкував, на диво не було навіть жодних шльондр. Роман бачив і чув речі, що їх бачити й чути не повинен був, але мешканці апартаментів потилицями відчували подихи червоноармійців, що дислокувалися вже не за сотні, а за десятки кілометрів від Кракова й готувалися до подальшого наступу. Це вони були проблемою, а не кельнер із «великими» вухами.
О другій ночі нервово метушився по своїй кімнатці під дахом і не міг вирішити, чи йти до Анелі, чи, може, це все-таки було не на часі.
О другій пятнадцять прийняв рішення. Триває окупація, ніхто не знає ні дня, ні години, тож усе-таки піде і власне так і пояснюватиме, що триває окупація і так далі. Аж раптом прочинилися двері, й він побачив у них не Анелю, а знайомого йому лише з вигляду симпатичного есесівця, одного з головних преторіанців Франка.
Роман подумав, що якби пішов до Анелі раніше, то, мабуть, його однаково знайшли б, але, принаймні, не довелося б помирати незайманим.
Слухай уважно, двічі не повторюватиму, озвався есесівець чистою польською мовою, передаючи йому металевий предмет. Маєш негайно вийти і втекти з цим до Словаччини, у Закопаному надто багато ґуралів діють на два фронти. Сховайся, війна за декілька місяців закінчиться. Не уявляю, що тоді буде, але як настане кінець, ти мусиш передати це Каролеві Естрейхеру з уряду в Лондоні. Повтори.
Каролеві Естергазі.
Естрейхеру. Повтори.
Естрейхеру.
Добре. А тепер забирайся. Вдягнися тепліше, погода псується.
Але
Забирайся.
Роман розглядав предмет, який на вигляд був як звичайнісінький металевий термос, коли есесівець ще раз вистромив голову з-за дверей.
Я не повинен тобі цього казати, але в тебе в руках найбільша таємниця цієї війни. Тож не розчаруй мене, хлопче. Ти наша єдина надія. А тепер забирайся.
Одягнувся й вийшов у ніч, почувався як герой.
О третій удосвіта віяло вже жахливо, але сніг тільки починав падати, бачив навіть впродовж якоїсь миті вогник проміжної станції канатної дороги на Мисленіцьких Турнях. Вершина Каспрового Верху вже тоді була у полоні хуртовини, що шаленою лавиною накочувалася на долину.
О четвертій заметіль досягла долини. Перший удар снігової стіни звалив його з ніг, від цієї миті він безперервно почувався як шматок мяса, вкинутий до міксера зі жменею снігу й кількома грудками льоду. Людський крижаний коктейль, авжеж, майн гер, уже готую.
О пятій уперше подумав про смерть. Не як про певне закінчення, а як про підступну іронію долі. Було б навіть смішно, якби саме цієї миті його не взяла в полон татранська погода. Почав уявляти собі Анелю, аби не думати про те, скільки пальців йому доведеться ампутувати після цієї пригоди. І стало йому прикро, що він, такий рафінований міщанин із порядної родини, не годен поводитися з дівкою так як годиться. Перший-ліпший ґураль вже давно б їй засадив, а він цілий рік підлещувався, розводив теревені, правив компліменти, голубив косу. І тепер виявляється, що помре незайманим. Пречудово.
О пятій тридцять вирішив описати своє становище за допомогою простої математики. Влітку, за сприятливих обставин, перехід із Калятівок до кордону триває якихось дві години. Взимку залежить від снігу, але навіть за доброї погоди треба рахувати три-чотири години. А він? Навіть не певен, чи йде в потрібному напрямку, єдине що, здається, вгору. Певно, перехід триватиме шість чи, може, навіть сім годин. Отож не подолав іще навіть половини шляху. Тож може собі дозволити кілька хвилин відпочинку, спробує трохи відновити сили.
Уже давно жодне рішення не викликало у Романа такого полегшення. Ступив ще три важкі кроки в сипучому снігу, що сягав йому до колін, і зупинився, важко дихаючи. Зігнувся, обіперши руки об коліна, відсунув шалик з обличчя, щоб сплюнути й набрати трохи повітря. Це було помилкою. Заметіль ударила його в лице, наповнила рот кришталиками льоду. Замість того, щоб дихати, почав захлинатися як потопельник. Відчуття було таке сюрреалістичне, що, коли минув напад, істерично засміявся. Потонути в заметілі, що за дурниця. Знову затулив обличчя, спробував заспокоїти віддих і пульс.
І неабияк перелякався.
Коли йшов, задихався і страшенно мучився, трусився від холоду й виснаження, але зусилля розігрівали організм. Коли зупинився, не минуло й хвилини, як відчув себе голим. Один порив вітру видмухнув усе тепло з-під хутряної куртки і фланелевої сорочки, другий замінив шар поту на крижаний болючий компрес. Роман затрусився, як під час нападу епілепсії, трохи від холоду, трохи від страху. Не знав, де він є, не знав доконечно, куди йде. Знав, що сили йти немає, а зупинка означає неминучу смерть.
Рушив далі.
О шостій перестав перейматися тим, чи йде вгору. Йшов, аби не померти від холоду, решта його не обходила. Прагнення вижити приглушило інші емоції, передусім патріотичне піднесення. Як це взагалі влаштовано, думав. Яке це має значення, який ми народ і якою мовою говоримо. Або я живу, пригортаю дружину, гойдаю дітей на гойдалці, почепленій на дереві в садку, або ні.
Розплакався, бо тієї миті втратив надію на дружину, дітей і гойдалку в садку. Нахилившись уперед, насилу пересував ноги, бредучи в снігу, як човен серед уламків криги. Весь час подумки відтворював сцену дводенної давнини, коли сидів із Анелею вдосвіта в порожній тихій кавярні. Проговорили цілу ніч. Не було вже сенсу йти спати, за годину мали зявитися на кухні й почати підготовку до сніданку. Чарівна ніч, заздалегідь задмухав свічку, щоб було добре видно, як краєвид чітко ділиться на густо всіяне зорями небо й чорний контур гір. Нарешті небо трохи посвітліло, а потім межа між ним і горами перетворилася на тоненьку червону палаючу смужку. Коли мовчки спостерігали цей спектакль світла, Анеля торкнулася його долоні. Досить було її схопити, тихо провести нагору й кохатися, а потім дозволити світанку видобути їхні тіла з мороку. Натомість забрав руку, бо засоромився, що від нервів рука трясеться, наче у старого пянички, і він ніяк не може себе опанувати. Його тіло тремтіло, ніби кожен мяз хотів прокричати, як сильно Роман боявся зближення.
І зараз подохне в якомусь заметі незайманим. Пречудово.
Роман Клосович був переконаний, що блукає в завірюсі десь високо в горах, тимчасом насправді ходив по колу неподалік від готелю в Калятівках; навпростець до місця, де ставив перед доктором Франком до холери міцний чай із дещицею молока і де йому було довірено ключ до найбільшої таємниці Другої світової війни, було не більше кількасот метрів. Йому видавалося, що йде вгору, оскільки прокладання собі шляху в сипкому снігу під час заметілі було таке важке й виснажливе, як підйом на прямовисній скелі. Насправді йшов по рівному, іноді вниз, і його власна трагедія вмираючого від виснаження борця за волю вітчизни розігрувалася у обмеженому просторі частини лісу й клаптика галявини між Калятівками й Кондратовою полониною, де влітку й узимку розважаються родини з малими дітьми, не вважаючи це високогірними змаганнями.
О сьомій ранку десь понад чорно-сірими хмарами, обважнілими від снігу й льоду, починало світати, хоч до сходу сонця залишалося ще півгодини. Два дні тому о цій порі Романа відділяло від кохання стільки ж, скільки тепер відділяло його від смерті.
Тихо зойкнув, коли з наступним кроком права нога пробила снігову кірку, провалилась у порожнечу й потягла за собою все тіло. Роман пошкандибав коротким крутим узбіччям і, важко дихаючи, зупинився в заметі внизу. Падіння, удар страху й повязаний із цим приплив адреналіну на мить притлумили втому й дали змогу мислити тверезо. Настільки, щоб зрозуміти, що в жодному разі не можна залишатися в заметі. Підвівся, обтрусився, сперся об дерево, щоб перебороти слабкість, і чекав, поки серце хоч трохи заспокоїться й перестане шуміти у вухах. Розумів, що якщо знепритомніє, буде кінець.
За хвилю серце поступово зійшло з рівня спринтера на рівень марафонця, але шум не вщухав, і Роман спочатку відчув напад паніки, а потім збагнув, що шумить не в голові. Шум ішов десь іззовні й був настільки гучний, що продирався крізь пульсування у венах і завивання вітру. Спираючись на густі зарості дерев, щоб утримати рівновагу, рушив у бік, звідки, як йому видавалося, долинав звук. За кілька кроків опинився на невеликій галявині.
На жаль, знав це місце. Це був витік Бистрої, місце, де підземний потік виносить на поверхню тисячі літрів води, які спливають униз долиною Бистрої до Кузниць і далі до Закопаного. Улітку тут було казково, завжди прохолодно, волого, в повітрі плавав ніжний туман, а проміння сонця, що пробивалося між смереками, перетворювало його на веселку. Тепер витік скидався на чорну діру, оточену снігом і язиками льоду. А десь під кригою та камінням невпинно шуміла вода.
Роман зрозумів, що за весь цей багатогодинний марш не віддалився від Калятівок навіть на кілометр. Усе намарне.
Не уявляв, що робити далі. Повернення до резиденції Франка означало смерть. Спроба пробитися до містатак само. Йти у горитим паче.
Подивився на чорний як смола отвір печери й подумав: «Чом би й ні?» Ніколи не ходив печерами, але пригадалися йому уривки знань. Взимку безпечніше, бо сухо. Коридори. Кімнати. Вузькі проходи. Сифони. Стала температура. Чом би й ні?
Навкарачки заліз до печери, ковзання на крижаних язиках мало вигляд добровільної самопожертви міфічній потворі. Якоїсь миті рука зісковзнула, і він ударився губами об лід, відчув біль у розтрощеному зубі й металічний смак крові. Сплюнув і рушив далі в суцільну темряву. За кілька метрів скінчився лід, а також скінчилося комфортне пересування навкарачки й почалося повзання вапняковими скелями. Весь час важко дихав, весь час шалено гупало серце і невпинно тремтіли від холоду ті частини тіла, які він іще відчував. На додачу знайшов собі компаньйона: чорну, липку й огидну паніку, яка першої миті штовхнула його вперед у пошуку жаданої сталої температури. Повз швидко, роздираючи рукавички та штани, ранячи тіло об каміння. Навіть не усвідомлював, як безглуздо чинить, повзучи в глиб печери, схлипуючи й голосно повторюючи: «Ні, будь ласка, ні». Намагався присвічувати собі бензиновою запальничкою, але вода, що лилася звідусіль, заважала втримати вогонь.
Потім паніка переконала його, що жодної сталої температури не існує і що він мусить повертатися. Зробив кілька різких відчайдушних рухів, розпанахавши собі голову й вибивши надщерблений зуб і ще два біля нього. Думав лише про те, що усе на світі краще від цієї крижаної пітьми й що мусить повернутись у Калятівки, адже робочий день іще не розпочався, він просто зявиться на кухні, наче нічого не сталося.
Тільки мусить заховати посилку.
Дістав з-під куртки термос. Досі навіть не зазирнув досередини, такий уже він порядний конспіратор, що не ставить зайвих запитань. Що там? Документи? Ключі? Фотознімки?