Енергійно потрусив термосом. Усередині щось закалатало.
Боротьба між цікавістю та почуттям обовязку тривала недовго, тремтячими руками відгвинтив ковпачок термоса і витягнув з нього щось, що на дотик нагадувало гладенький різьблений шматок мармуру.
Дістав запальничку, кільканадцять разів мусив енергійно крутнути коліщатко, поки зміг викресати слабеньку іскру. Вологий ґніт якусь мить іскрився, врешті запалав. Роман наблизив до невеликого вогника камінь із термоса, що виявився блискучим шматком бурштину, вирізьбленим у формі листя аканту. Внизу хтось невправно видряпав свастику.
Здивування Романа Клосовича було таке велике, що він на мить забув про свою ситуацію.
На дуже коротку мить.
Сховав бурштин, термос заховав за якийсь камінь, переконуючи себе, що повернеться по нього, тільки-но трохи відпочине, й одразу відчув полегкість. І хоча теоретично у повній вузьких відгалужень печері не мав шансу знайти дорогу до виходу, по кількох хвилинах безвольно зісковзнув крижаними язиками ледве живим закривавленим віхтем, вириганим потворою, якій жертва не припала до смаку.
О восьмій десь над хмарами зійшло сонце, але в лісі, що вкривав узбіччя долини Бистрої, все ще панувала ніч. Плачучи, сопучи й спльовуючи кров, Роман подерся навкарачки угору, в бік розташованих на високій морені Калятівок. Нарешті вийшов із лісу, вітер якраз дмухнув сильніше, відкидаючи сніг убік, і перед Романовими очима постала важка брила готелю. Величезні вікна кавярні та ресторану світилися жовтим на знак того, що в Берґхаус Кракау прокидалося життя.
Роман, замість того, щоб скрикнути від щастя, тільки сильніше зайшовся риданням, цього разу від радості. Він був занадто ослаблений, щоб підвестися, однак зрозумів, що опинився так близько, що спокійно добреде до будинку. Перестав несамовито тремтіти, перестав відчувати біль і оніміння, відчув навіть щось на зразок тепла та приємну сонливість.
Від готелю його відділяло кілька десятків метрів, уже чув брязкіт посуду, що долинав із кухні, коли руки занурились у глибокий, навіяний вітром замет. Не мав сили підвестися. Але це нічого, подумав, хвильку перепочине. Пишався, що пригадує татранські тренування, на яких дізнався, як поводитись у випадку, коли накриває лавина. Тоді у снігу слід вирити трохи місця біля обличчя, щоб мати чим дихати, і чекати, коли надійде допомога.
Тож вигріб маленьку ямку біля рота, зітхнув з відчуттям добре виконаного обовязку і помер.
Надворі погода змінилася так швидко, як це буває тільки в Татрах. Сніг перестав падати, вітер розвіяв хмари, сонце освітило прямокутну брилу Берґхаус Кракау і сліпуче відбилося від незайманої снігової пустелі, залишеної нічною хуртовиною. У долині відлунювали звуки автомобілів, що підїжджали до готелю, було чутно голоси польської обслуги, німецьке ґелґотання та сміх гвардії посіпак Ганса Франка.
Сам губернатор прокинувся після трьох годин сну з відчуттям неприємного присмаку в роті, наче там побувала онуча, та з почуттям добре виконаного обовязку. Як і щоранку, його першим заняттям було укладання залишків рідкого волосся. Зачесане назад і змащене брильянтином, воно ще мало якийсь вигляд, натомість коли жалюгідно стирчало в усі боки, він скидався на кумедного антагоніста з творів Діккенса чи Андерсена. З укладеним волоссям стояв біля вікна кімнати й дивився на білий світ. Гарно, однак уже сумував за своїми Альпами. На щастя, якщо все піде добре, незабаром буде вдома, а там з американцями вестиме вже іншу розмову. Мав для них і батіг, і пряник, разом вони абсолютно гарантуватимуть йому безпеку та спокійний сон.
Губернатор не міг знати, що в кімнаті якраз над ним тим самим краєвидом милується його вірний приятель, завдяки якому батіг для американців, так само як і пряник для них, перетворяться на марні вигадки. Самого Франка буде висміяно і визнано на історичному процесі воєнним злочинцем, не мине й двох років, як його повісять у Нюрнберзі, тіло спалять, а попіл розвіютьзгідно з офіційним американським повідомленням«над однією з річок на території Німеччини».
Тимчасом унизу польська обслуга Берґхаус Кракау накривала столи до сніданку. Анеля сервірувала стіл у кутку заскленої веранди. Робила це автоматично, не думаючи про тарілки, столові прибори та чашки, не помічаючи штовханини колег, не відчуваючи запаху кави чи навіть дискомфорту, який зазвичай бував від вигляду величезної свастики, намальованої на стіні. Була розлючена, що Роман укотре пошив її в дурні; Позавчора злякався, нехай, відомо ж, які ці чоловіки, тим паче міські. Була певна, що йому вистачить доби, щоб наважитися. Аж ні, цього разу зник назовсім. Їй здавалося, що ніколи нікому так не дошкуляла цнота, як отепер їй. Ніби ж окупація, ніби всі можуть загинути будь-якої миті, а раптом що, то ховаються по кімнатах. Усі дівки нагорі говорять тільки про одне, кожна або має свого хлопця тут, або в місто ходить, лише вона дозволяє безкінечно голубити свою косу.
Випросталася, машинально погладила заплетене волосся, задивилася на запорошені снігом вапнисті скелі Гевонту, на Сухий Жлеб, який саме перетинало сімейство сарн, на галявину перед готелем, сніжно-білу, як глазур на весільному торті.
Вона перша помітила мертве тіло.
Свято праці, 1946-й
Тимоті Біґлі стояв якраз на тому самому місці, з якого молода ґуралька Анеля кілька місяців тому помітила у снігу труп свого майже коханця. На противагу їй Біґлі не милувався краєвидом за вікном. По-перше, була глупа ніч, і єдине, що можна було побачити в шибах, відбиток жовтих ліхтарів, які тьмяно освітлювали інтерєр кавярні на Калятівках. По-друге, мав значно цікавіші речі для оглядання: спрямоване в його бік дуло британського «Енфілда», худу руку, що тримала револьвер, і фрагмент табірного татуювання, яке визирало з-під рукава грубого вовняного светра.
Повторюю, повільно проказав англійською. Мене звати Тимоті Біґлі, я рядовий Американської армії, рота Бейкер, пятсот шостий піхотний полк, сто перша бригада
Чоловік з пістолетом зітхнув.
Ви знаєте, промовив досконалою англійською, я сидів у таборі тільки рік, мене визволила родина. Але відтоді інакше дивлюся на час. Зауважую кожну хвилину, намагаюся її використати, оцінити, посмакувати нею на випадок, якщо вона буде останньою. А ви безсоромно марнуєте мої хвилини. Це правда, що ваше імя Тимоті Біґлі і що ви американець. Але ви не рядовий у якійсь бригаді, а офіцер відділу секретних операцій Управління стратегічних служб у званні лейтенанта, якщо вірити моїм джерелам. І якщо вірити тим-таки джерелам, не якийсь там офіцер, а права рука пана Шепардсона, шефа Таємної служби розвідки. Одне слово, ви не просто шпигун, а велике цабе серед шпигунів. Супершпигун.
На якусь мить Біґлі замислився, чи розігрувати виставу далі. Його співрозмовник видавався доброю людиною і не був схожий на комуніста.
Наші британські друзі мають задовгі язики, сказав він нарешті.
Наші британські друзі просто сплачують старі борги. Навряд чи зараз хтось іще так робить, чи не так?
Знизав плечима. Не знав, чи вдалося їм, окрім нього та Денієлса, захопити ще тих двох, що залишалися. Якщо ні, то, вміло використовуючи елемент несподіванки, вони повинні впоратися з цим худим екс-табірним поляком в окулярах і його супроводом, що складався з трійки бороданів, які мали такий вигляд, ніби останні кілька років просиділи в лісі.
Вирішив тягнути час.
Ви хочете поговорити про борги? запитав глузливо. Ми саме привезли до Кракова цілий потяг національних памяток, що їх у вас поцупили фрици. Вівтар Віта Ствоша, Леонардо, Рембрандт. А на додачу двадцять шість вагонів, по самісінький дах заповнених безцінними скарбами. Мало?
Чоловік завагався.
І про що ви думали, лейтенанте Біґлі, коли їхали через Польщу своїм потягом, наповненим скарбами?
Уперше побачили юрби в Дзедзицях. Потім люди були вже скрізь. На станціях, на залізничних переїздах, навіть біля колій, прокладених посеред лісу. Здебільшого схвильовані діти, жінки, вбрані як до танцю, трохи сумних і виснажених чоловіків, беззубі старенькі, що хотіли побачити прибульців із країни справжньої свободи. Звичайнісінькі люди. Жодних офіційних осіб, жодного війська, жодної міліції. На пероні у Тшебіні потяг сповільнив рух, тут-таки перед його носом підстрибував на одній нозідругої не мавхлопець симпатичної простої вроди Орсона Веллса. Усміхався так, ніби це був найщасливіший день у його житті. Біґлі помахав йому рукою, і тоді хлопець повернувся, демонструючи американський прапор, досконало вишитий на сорочці. Знав, що приїдуть, і попросив когось, може, матір, може, сестру, щоб приготувала до приїзду янкі сорочку із зірчастим прапором.
Тоді подумав, що йому шкода цих симпатичних людей. Шкода, що вони народилися в цій країні, яка постійно котилася шкереберть. Справді, не хочеться вірити, що стільки років мешкали тут разом із євреями. Два найупослідженіші народи світу біч-о-біч, наче в якійсь резервації невдах. Якщо Бог існує, то він має своєрідне почуття гумору.
Думав, добре, що війна скінчилася. Ця країна забагато настраждалася.
Настраждалася? Це я можу робити граматичні помилки, але ви? Корінний американець! Ця країна не стільки настраждалася, скільки ще настраждається. Бо ж не досить, що віддали радницям пів-Польщі, так ще й залишаєте нас Сталінові. Вбивці, гіршому за Гітлера. Який із примхи за рік заморив голодом вісім мільйонів українців.
Я не був у Ялті.
Звісно, за велику політику ніхто не відповідає. Врешті усі ми лише гвинтики історії, яка сама собою так склалася. Як це зручно.
Поводьтесь як дорослий.
Та я й поводжусь як дорослий. Пристосовую свої бажання до можливостей. Залюбки всадив би кулю Труменові, але мене цілком влаштує і найвищий чиновник американської адміністрації, який є під рукою.
Бородаті охоронці окулярника ворухнулися й грізно посміхнулися, зброя в їхніх руках ледь здригнулася.
Але спершу хочу дізнатися, де воно.
Про що ви? Біґлі був так щиро здивований, що полякові це видалося дурнуватою театральною грою американця.
Де воно?
Хвилинку, хочете мені сказати, що ви не знаєте
Даруйте, але я не маю на це часу, не дав йому договорити поляк і кивнув людям із лісу, які схопили американця і болісно розіпнули на довгому столику з кавярні, який для Біґлі неприємно асоціювався зі столом для розтинання трупів. Не ображайте наші з вами розумові здібності, вас точно тренували і ви знаєте, що кожен врешті, починає говорити. Надто коли знає, що ніхто не прийде йому на допомогу, оскільки перебуває у відрізаному від світу гірському готелі, де ніхто не почує його крику. І цей хтось навіть радіє з цього, бо знає, що іншим виходом є різники з НКВС.
Це якийсь абсурд
Зброї не марнували. Один з бороданів затулив йому рота, другий схопив за литку і викрутив стопу на девяносто градусів. Хруснуло.
Пане лейтенанте, провадив далі поляк, коли Біґлі припинив пручатися. Ви інтелігентна, вихована людина. Ви знаєте, що ми мусимо це мати. Не ви, не британці і вже точно не червоні. Мусимо це мати, бо для мого народу це єдиний шанс вибратися з чорної дірки історії, до якої силкуєтеся нас запхати.
Але
Кожне «але» коштуватиме вам суглоба. Де воно?
Зрозумів, що його становище безнадійне. Цей шалений поляк ніколи не повірить, що він приїхав сюди, щоб запитати його про те саме. Катуватиме, доки не вбє. Перелічив у памяті суглоби, від того гомілковостопного, що залишився, до плечових; здригнувся, згадавши про лікті, і подумав, що, можливо, треба щось зробити, аби його чимшвидше пристрелили.
Раптом брязнули розбиті пострілами шибки, всередину вдерся ще холодний о тій порі гірський вітер і двійко виділених на допомогу Біґлі у справах УСС спецагентів.
За мить бородаті охоронці лежали мертві на підлозі, окулярник стояв навколішки з притиснутим до скроні «Велродом», а Біґлі намагався підвестися й не виблювати від болю. Це тривало якусь мить.
Пане
Лоренц.
Пане Лоренц, мушу запитати, де воно, але це не має сенсу, адже так?
Поляк лише глянув на нього. Навіть не з ненавистю. Зі спокійним смиренням людини, яка протягом останніх кількох років стільки разів уникала смерті, що коли кирпата врешті до неї дісталася, то не справила жодного враження.
Тимоті Біґлі пошкутильгав у бік сходів, які вели до виходу з готелю.
Звяжіть його, щоб нікому не повідомив, наказав.
Не зміг засудити на смерть людину з витатуйованим номером на передпліччі. Навіть коли цього вимагали державні інтереси.
Частина IIЮнак
Розділ першийТатри
1
Анатоль Ґмітрук висів за кількадесят метрів над землею, притулившись обличчям до теплої скелі й намагаючись утримати рівновагу на сантиметровому гранітному виступі. Одну руку всунув до розколини, а другою намагався зачепити в цій розколині металевий гак для страхування. Коли пересвідчився, що ця штукенція надійно закріплена, припнув до гака линву ядучого помаранчевого кольору, що зєднувала його з партнером, який був на вісім метрів нижче. Зітхнув з полегшенням. Якщо тепер нога зісковзне, його втримає вбитий у скелю гак, а не голова партнера.
Вільно! крикнув і поліз угору.
Лазив по скелях понад двадцять років, радше заради розваги, а не задля великих досягнень. Під час цього походу з прикрістю зауважив, що прокидається щодня в таборі з надією на негоду. Світло означало, що мав вставати вдосвіта і тягти наплічника на скелю, а щевиснажливе фізичне напруження та страх. Соромився в цьому зізнатися, але з кожним наступним сезоном боявся щораз сильніше; як і кожен сорокарічний чоловік, життя й здоровя цінував більше, ніж пересічний юнак. Бути припнутим до нейлонового шнурка, привязаного до шматка металу, вбитого в брилу замшілого каменю, коли маєш над собою кількадесят метрів повітрящо ж, напевно, є ситуації, які краще ілюструють турботу про життя та здоровя.
Трьома метрами вище вбив у розколину черговий гак і рушив далі. Ця ділянка скелі видавалася легшою, швидко подолав чергові кілька метрів прямовисної стіни й дістався до монолітної скелі, гладенької, як травертинова підлога в резиденції новобагатька.
Олаф щось крикнув знизу.
Що?!
Не па-а-адай!
Чудова порада, так ніби він тільки й мріяв про польоти, удари лобом об скелю і перевірку міцності спорядження. Відхилився на витягнутих руках, щоб крикнути напарникові щось дошкульне. Подивився вниз, і йому дуже не сподобалося те, що побачив. Два гаки, які він раніше так дбайливо забивав, вискочили зі скелі, зїхали по линві до Олафа і гойдалися біля його рук, наче якісь індіанські оздоби. Линва висіла вільно, теліпаючись на вітрі.
Подумки вилаявся так брутально, як тільки вмів. Уголос ніколи не розпускав язика під час підйому, луна розносила звуки далеко, а гірський savoir-vivre був єдиним, якого дотримувався.
Ситуація була так собі. Між ним і Олафом було пятнадцять метрів линви. Це означало, що якщо линва відпаде, він летітиме вільно ці пятнадцять метрів. Якщо не пощастить, впаде товаришеві на голову, і обоє загинуть. Якщо поталанить, промине його й пролетить ще пятнадцять метрів, долаючи висоту десятиповерхового будинку, аж поки линва його затримає. Або ні.
Проте Анатоль знав, що спуск не має сенсу. Був тільки один шлях. Усього чотири метри зусиль відділяло його від рятівної горизонтальної тріщини, за яку він міг ухопитись, як за щабель драбини.
Вільно! крикнув. Іду!
Ступив чотири крочки вдало. Намагався не думати про те, що не має права навіть на найменшу помилку.
Як там? Вдалося? долинуло знизу.
Не відповів. Краплина поту скотилася йому на кінчик носа, на мить затрималася там і впала на скелю. Голову пронизала безглузда думка, що так утвориться калюжа, на якій послизнеться.
До розколини ще півтора метра. Жахливо боявся, ліва нога вибивала дрижаки, від страху й напруження мязи дрібно й неконтрольовано тремтіли. Кілька разів повільно напружив і розслабив мязи литки. Тремтіння припинилося.
Цієї ж миті задзвонив і завібрував почеплений на амуніції телефон, висвистуючи мелодію з «Мосту через річку Квай».
«Фю-фю, фю-фю-фю-фіть-фіть-фіть».
Не бери! розпачливий крик Олафа означав, що він усвідомлює серйозність ситуації: будь-якої миті бомба вагою вісімдесят кілограмів може впасти йому на голову зі швидкістю пятдесят кілометрів на годину.
Ще кілька крочків. Клятий телефон вібрував як шалений, бючись об ногу, що за мить до того відмовлялась його слухатися.
«Фю-фю, фю-фю-фю-фіть-фіть-фіть».
Литка знову засіпалась, але цього разу тремтіння було не так легко втамувати. Що ж, де розвага, там ризик.
Вільно! вигукнув Анатоль і скочив останні півметра, вмощуючи обидві руки в розколину, зручну, як щабель драбини. Зачепився за залишений у скелі татранськими першопрохідцями старий гак і ввімкнув гаспидський телефон.