Ви хочете бути поінформованим чи живим, капітане? Бо якби я вам сказав, що ми шукаємо, ви б не дожили до свого вечірнього пива. Це питання національної безпеки. А тепер прошу відповісти на запитання.
Патридж зрозумів, що тема відомої йому інформаціїце глухий кут і немає сенсу рухатися далі.
Мені не відомо, щоб вони щось шукали. Але якщо хтось узагалі має це знайти, то тільки вони. Їхня територія, їхня таємниця, їхній, за браком іншого слова, скарб. У них є мотивація, знання, непогано вишколені люди. Та, правду кажучи, уявлення не маю, як можна їм це заборонити чи принаймні їх розхолодити. Дамо їм кілька додаткових F-16? Скасуємо візи? Знову пообіцяємо якісь ракети?
От цим ви, пане капітане, не заморочуйте свою військову голівку. Можете йти.
«Сам ти йди до своєї нори, щуряко», подумав Патридж і залишив кабінет, не обтяжуючи себе поданням руки, а тим більше віддаванням честі.
13
Не думайте, що Юнак дожив до тридцять девятого, як знуджений експонат. Тим часом поїхав на шість років до дрезденської Галереї старих майстрів, щоб перечекати там Першу світову війну. Чарторийські вислали туди найкращі зібрання, остерігаючись росіян. Утім, коли вибухнула Друга світова, маневру з Дрезденом з очевидних причин повторити було неможливо. Три картини запакували до цинкової скрині, нанесли літери ЛРР й відправили, як сто років тому, до Сеняви. Однак цього разу на Пані та Юнака не чекало вісім років інтимної темряви. Вже 15 вересня солдати Вермахту зайняли Сеняву й розпотрошили палац у пошуках скарбів. Золото забрали, картини покинули в руїнах, а відходячи, оздобили Пані відбитком військового черевика.
Наших героїв зібрала економка Чарторийських тільки для того, щоб негайно віддати їх німцям, які приїхали «зберігати» твори мистецтва. Були досконало підготовлені, до війни їхні історики проводили спеціальні дослідження, щоб вибрати найкращі твори. ЛРР, звісно ж, опинилися на початку списку. Уся трійця мала потрапити до нового музею фюрера в Лінці разом з іншими перлами світового мистецтва, викраденими й купленими по всій Європі. Юнак поїхав до Берліна.
І ось перша несподіванка: Юнак швидко повернувся до Кракова. Тільки вже до резиденції Ганса Франка, нового володаря Польщі, перейменованої на Генеральне губернаторство. Франк, лиходій і воєнний злочинець, вважався видатним поціновувачем мистецтва, досить зауважити, що свою штаб-квартиру він наказав розмістити у Королівському замку на Вавелі і що зібрав із крадених творів справді солідну колекцію.
Певна річ, Юнак не поїхав до Кракова сам, разом із ним були його товариші по щастю й нещастю Пані й Самарянин. Насправді ми не знаємо, як так сталося, що Ганс Поссе, мистецтвознавець музею в Лінці, віддав Франку, якого нацистська верхівка недолюблювала, такі першорядні твори. Для Франка це мало велике значення, всі памятки генерал-губернаторства він вважав своїми, мабуть, наполягав на цьому, але фюрер і Поссе мали абсолютну першість. Кажуть, що на момент окупації німцями Франції польські зібрання втратили своє значення, тільки це ніяк не стосувалося ЛРР. Кажуть, що, замучений Франком, Поссе заради святого спокою позичив йому картини й, напевно, захотів би їх повернути, якби музей у Лінці все ж таки був створений. Кажуть також, що це був подарунок Гітлера для вірного слуги, який завзято реалізовував політику партії, перетворюючи колишню Польщу на розплідник невільницької робочої сили. А може, просто Франк мав на когось компромат, і цього вистачило.
Так чи інакше, доблесна трійця зависла у Вавелі, і тут починаються загадки й таємниці.
Так, звичайно, забери піцу. Я скористаюся нагодою й сходжу до вбиральні.
Авжеж, починайте, я зараз прийду.
14
Салат із курчати-гриль, мусу з авокадо і маринованих у бальзамічному оцті цибулинок був чудовий, такий чудовий, що американському держсекретареві, якого дехто називав чотиризірковим нездарою, певні речі повкладалися в голові. Ніколи не довіряв людям з Пентагону, з усіма їхніми нашивками, девізами, присягами, істеричною міфологією і казарменою дружбою до могили, оповитою гейським душком. Їхні мундири були схожі на купальні костюми для плавання в каламутній патріотичній ідеології, а іноді потрібно було бути просто ефективним.
Секретар належав до тих людей, які платять юристові, навіть якщо дружина працює в найкращій юридичній фірмі, і які переплачують за будівництво будинку чужим, навіть якщо брат має будівельну фірму. Він не вірив у добрі послуги, надані знайомими, друзями чи родиною. Вірив, що добру послугу і добрий товар можна мати лише тоді, коли дістанеш тверду готівку, укладеш надійний контракт і з залізною витримкою простежиш за його виконанням.
Саме так збирався зробити зараз, даючи зелене світло останній фазі операції «Гугеноти».
15
На чому це я зупинилась? Ага, загадки й таємниці. Юнак висить разом із Пані і Самарянином у Вавелі й слухає. Попервах про тріумфи, про непереможну армію, про Норвегію, Голландію і Францію, про те, як німці увійшли на територію Радянського Союзу, як дійшли аж до Сталінграда. Він одним із перших довідується про остаточну розвязку. А потім, із надходженням відомостей про бої на східному фронті, про висадку союзників на Сицилії й пізнішев Нормандії, про повстання у Варшаві, наш Юнак стає дедалі самотніший. Оскільки Франк швидко втратив віру в тисячолітній рейх і зрозумів, що устрій повоєнного життя є важливішим за поширення нацистської ідеології, він досить рано, ще в сорок другому, почав висилати награбовані, пардон, збережені зібрання до своїх маєтків у Баварії. Робітники розповідали про таємничі металеві скрині, до яких нікому не можна було наближатися. Конспірологічних теорій навколо цього існує безліч, утім, це не є темою на сьогодні.
Найбільші скарби Франк тримав біля себе до кінця.
Улітку сорок четвертого такий собі Вільгельм Палезє, уповноважений губернатора у справах творів мистецтва, або, іншими словами, найбільший злодій на окупованих територіях, знайшов місце для евакуації найцінніших зібрань: палац Манфреда фон Рихтгофена у місцевості Зайхау, нині Сихів, маленькому селі між Леґницею і Валбжихом. Вони думали, наївні, що для того, щоб почуватися безпечно, досить вивезти щось на територію Німеччини.
Потім починаються ускладнення. Німці тікають від радянців, намагаючись вкрасти якнайбільше, але щодня мусять коригувати свої плани, міняти повні скарбів потяги на вантажівки, потім на легкові машини, а насамкінець, на те, що поміститься у валізі. Логічно було б припустити, що тоді, на зламі сорок четвертого і сорок пятого років, ЛРР не полишають Ганса Франка, що губернатор тримав найцінніші твори як свій останній поліс безпеки. Разом виїздять з Кракова 17 січня, проводять з Вільгельмом Палезє тиждень у Рихтгофена в Сихові, сортуючи скарби та висилаючи їх у подальшу дорогу.
А тепер увага. Я розмовляла колись із донькою Рихтгофена, тоді малою дівчинкою. Їй було всього кілька років, але вона добре запамятала ті дні, мабуть, через атмосферу страху, небезпеку, чутні вже звуки радянської артилерії. Розповідала, що одного дня мати витягла її з ліжка й звеліла одягтися. Потім вони спустилися до «великої зали», як вона висловилася, бо мати хотіла показати їй картини, настільки прекрасні, що вдруге вона такі не побачить.
Що бачила? З її опису випливає, що Рубенса, зрештою досі не знайденого, і «Пані з горностаєм» Леонардо, «Портрета Юнака» там не було, я показувала їй знімки, вона божилася, що такої картини не бачила.
З Сихова наші герої вирушають далі через Дрезден до Баварії, де 4 травня Ганса Франка заарештовують американці. Його поплічника у злодійстві Палезє теж невдовзі хапають; підлещуючись до союзників, він повідомляє, де на віллі Ганса Франка заховано Леонардо й Рембрандта, і справді, дві картини там є. А де Рафаель? Де Юнак? Тут починаються спекуляції.
Гіпотеза номер один, підтверджена сином Ганса Франка, Нікласом. У своїх спогадах, написаних на основі батькових нотаток, він припускав, що під кінець війни Юнак був на віллі у Фішгаузені і, як це незворушно описує Франк-молодший, «потім десь зник, напевно, висить у якійсь сільській хатині після того, як мати виміняла його на масло». Варіант із сільською хатиною малоймовірний, значно вірогідніше, якщо, звісно, Рафаель фактично перебував у Фішгаузені,що його потайки заховали американці. Які люблять хвалитися, як вони рятували твори мистецтва, і не люблять нагадувань, що не завжди поверталися за океан з порожніми руками.
Гіпотеза номер два, підтверджена Едуардом Кнайслем, віденським консерватором, який допомагав пакувати зібрання в Сихові й транспортувати їх до Баварії. Кнайсль у шістдесятих роках зізнався ФБР, що відразу після війни бачив Юнака в домі Палезє. Згодом, на жаль, раптово втратив память і відмовився від цих зізнань, але припустімо на мить, що Рафаеля привласнив підручний Франка Вільгельм Палезє. Це цікава постать, бо він єдиний відповідав перед судом за грабіж творів мистецтва на території Польщі. Американці передали його нашим, наші блискавично його засудилиякщо комусь цікаво, під час процесу він страждав на цілковиту амнезію, й посадили на кілька років до Монтелюпіха.
Що з ним було далі? Нічого, бо після вироку не прожив навіть двох місяців. Не повірите, але за офіційною версією, поширеною тоді червоними, в увязненні його вбив американський шпигун. Звідки він там узявся? Знову не повірите, але приїхав до Польщі, супроводжуючи потяг, яким до нас із американської окупаційної зони поверталися викрадені німцями скарби. Мушу визнати, що навіть в умовах сталінської пропаганди версія про імперіалістичних шпигунів, які вбивають німецьких бандитів у польських тюрмах, це вже занадто.
Франка повісили в сорок шостому, тож не минуло й півтора року від кінця війни, а всі свідки найбільшого воєнного грабунку вже годували хробаків.
Так чи інакше, мені здається, що найвірогідніше Рафаеля або викрали американці, або Палезє встиг випустити портрет на чорний ринок. Не вірю в решту гіпотез: що він загубився під час евакуації Ганса Франка, що залишився десь у Нижній Сілезії, що його зїли миші або спалили росіяни. Це німці могли покинути в трактирі Матейка, якого не цінували і який мав для них значення лише з політичних міркувань, бо їм колола очі прусська присяга й поразка під Ґрюнвальдом. Але Рафаеля? Нізащо.
Можливість, що Юнак потрапив на мистецький чорний ринок, є зрештою стовідсотковою. Так само як і те, що протягом останніх сімдесяти років змінював власників. Це могло статися в сімдесяті роки, коли раптом зявилося підозріло багато пліток з приводу Юнака. Одна з них вела до НДР. Тоді ж зявився таємничий «американець з техаським акцентом, для якого гроші не мали жодного значення», що шукав науковця, який би погодився таємно провести експертизу картини. Шукав у Варшаві, шукав у Нью-Йорку, припускав, що згода провести експертизу означала б подорож до Австралії. Нічого більше не знаємо.
Я не раз задумувалася над тим, яке життя припало на долю Юнака в останні кілька десятків років. Чи помирав з нудьги, тужачи за Пані й Самарянином, роками вдивляючись в обшиті стінки якогось сейфа? Чи, може, висів в оточенні інших загублених творів, ставши свідком того, як найутаємниченіші друзі господаря зустрічаються в таємному кабінеті, щоб пити дороге вино й обговорювати долю світу. А може, вицвітав від надто яскравого сонця на стіні у спальні якогось шейха, милуючись щораз новими красунями, що спали обіч нього?
Так, я уявляла собі багато речей, але ніколи не могла уявити, що якась жалюгідна істота повісить його біля телевізора. Гляньте. Такий вигляд має найсвіжіший знімок Юнака, який доводить, що наш герой досі існує, досі стежить за долею світу й іронічно посміхається. Прикрашаючи пофарбовану в помаранчевий колір стіну заміської резиденції якогось американського бізнесмена, дуже впливового і дуже тісно повязаного з демократичною партією. Більше розповім після того, як опинимося за океаном.
Ми з Каролем полетимо за тиждень, офіційною причиною нашої поїздки й співпраці є картина, яка зявилася в антикварному магазині на Мангеттені й на яку звернув увагу один із польських дипломатів. З опису вона нагадує одну з картин Брандта, яка фігурує у списку втрат. Полотно не підписане, але дипломат звернув на нього увагу, оскільки лише одна нація милується зображеннями стомленої й задрипаної кавалерії, що брьохається в снігу.
Анатоль скористається натівськими каналами.
Ліза до моменту вильоту перебуває під опікою держави, полетить за океан як польська громадянка з нормальною американською туристичною візою. У неї вже є польський паспорт, і не питайте мене, як це так, що Річ Посполита займається фальшуванням документів.
Кароль забезпечить нам житло, користуючись мережею своїх знайомих, які також мають знайомих. Там ми будемо покладатися тільки на себе, після того, як перетнемо кордон, це абсолютно приватна операція, нас можуть витурити, перш ніж пролунає перше запитання.
16
Стояла в усе ще темній вітальні, чекаючи, поки Ліза повернеться з убиральні, й дивилася на досі проектований на стіну знімок. Ледь похитала головою, кинувши погляд на телевізор. Неймовірно, тільки американець міг зробити щось подібне: ось мій телевізор, ось мій Рафаель, ось дитина на бейсбольних змаганнях. Тобто не знала, чи це дитина і чи на змаганнях, але з іншого боку від Юнака було видно шматок рамки зі знімком, трохи зелені і округлий шматок дерева, який мав вигляд фрагменту бейсбольної битки.
Непогана композиція, еге ж? запитав Кароль, підійшовши до неї.Справді, непогана композиція. Тільки у Штатах таке можливе.
Відчула несподіваний укол неспокою. Може, через те, що Кароль висловив її думку? Чи просто врешті усвідомила, що збирається поїхати до чужої країни задля зухвалої крадіжки, і злякалася, що все закінчиться американським вироком: чотири довічних увязнення плюс сто вісімдесят три роки тяжких робіт.
Ні, йшлося про щось інше, щось на знімку. Щось було не так. Але що? Чогось їй бракувало. Якогось відчуття, що зазвичай супроводжувало її, коли дивилася на віднайдені твори мистецтва. Дідько, щось крутилося у голові, якась думка тікала від неї, важлива думка. Почуття, про яке почуття може йтися?
Не помітила, як Кароль наблизився до неї.
Може, залишишся? запитав. Приготуємося до відїзду.
Навіть не глянула на нього. Тільки з недовірою похитала головою й вийшла. Яка б думка її не переслідувала, вона зникла у хмарі роздратування.
17
Понишпорив у порожніх коробках і знайшов останній шматок холодної піци. Витягнув пиво з холодильника й подумав, що ще пошкодує, що вплутався в цю аферу. Коли замовляли піцу, вже передчував, який вигляд матиме ця пригода. Зося хотіла без печериць, без морепродуктів і без ананаса. Лізабез падла, цей жаргонізм він, мабуть, вірно розшифрував як декларацію вегетаріанства. Анатолю було все одно, але раптом що, він без фанатизму ставився до кукурудзи та артишоків. Справжній командос. Врешті замовив три великі піци з подвійним сиром і довго розтлумачував операторові, що не хоче жодних інших додатків. Томатний соус і сир. Подвійний.
Це було вдале рішення, холодна піца з подвійною порцією сиру смакувала попри все краще, ніж холодна піца зі стандартною кількістю сиру. Якусь мить міркував, чи не вкинути це до мікрохвильовки, але передумав.
Сидів на підлозі й дивився на обидві картини. На Юнака, як його називала Зося, й кудлату натурницю Вичулковського. Вони дивились одне на одного, ніби чекали, аж поки хтось нарешті скаже: у мене чи в тебе?
З прикрістю подумав, що він за чотири роки не створив обставин, за яких могло б виникнути таке запитання. А непогано йому відьма, як би це гарно сформулювала Ліза зі своїми жаргонізмами, підтопила дах. Тепер він ще й мусить з нею працювати, а як щось піде не так, то опиняться на довгі роки у двох різних вязницях.
От і добре. Нарешті буде вільний.
Позіхнув, допив пиво, перед тим як погасити світло, машинально помандрував поглядом до портрета Зосі. На частку секунди здивувався, що хтось його підмінив, адже портрет завжди висів на цьому місці.
Потім пригадав, що сам його вранці зняв і повісив там Вичулковського, щоб не давати відьмі задоволення.
18
Докторка Зофя Лоренц вийшла з таксі перед терміналом аеропорту в Окенчі й, зіщулившись, перебігла до скляних дверей. Сніг сипав шалено, віяло немилосердно, мала надію, що зима тисячоліття, як її називали медіа в усій Європі, дошкуляє тільки їй, а для літаків та їхніх пілотів це не має жодного значення.
Заздалегідь вирішила, що десять годин польоту проведе на самоті. Не хотіла жодних дрімот на плечах, близькості, зумовленої розміром крісел у літаку, притулянь одне до одного дорогою до туалету. Крім того, про що мали б розмовляти? Про справу не могли, про щось інше не хотіли, балачка про чтиво та політику була б у їхньому випадку такою кумедною, що вона вмерла б зо сміху, не долетівши до Познані.