Що ж, мала вигляд як доросла версія Роні з класичних ілюстрацій Ілон Вікланд.
Ти справді намалювала це за один день? Як це в тебе вийшло? Ґмітрук розкручував тему крадіжки, за яку шведка потрапила до польської вязниці.
Ліза запитально подивилася на Лоренц.
Що ж, це не таємниця, що ми перебуваємо по різні боки барикади, відповіла докторка Зофя. І мене не захоплюють мальовничі байки про винесення з бідних і частково знищених польських музеїв найцінніших експонатів. Щиро сподіваюся, що всі злодюжки з липкими рученятами врешті опиняться в Ґрудзьондзі, і то на довгі роки. Але зараз мені важливо, щоб ми швидко й надійно зробили те, що маємо зробити. Це зрозуміло?
Ліза сприйняла ці слова як дозвіл.
Щодня я йшла до музею як різна я, вкумарюєш? Увечері дивилася попкарів, усі попкарі щодня зникають десять хвилин до кінця робочого дня, щоб вийти додому. Жодного попкаря нема, а це єдина безпека в музеї. Потім писала факс до директора на фальшивий папір з університет в Уппсалі, що я доктор мистецького знавства і роблю копії акварелями для наукової праці. Вкумарюєш?
Ґмітрук кивнув головою. А Лоренц подумала, що в чому-чому, а в «мистецькому знавстві» Ліза вільно могла мати докторський ступінь.
Ну, додала фото свого фізії, і він погодився. Цілий день сиділа в музеї і робила копії, але акрилами. Попкарі йшли й навіть дивувалися, яка це офігенна хрінь. Потім попрощалися, я теж. В десять хвилин вийняла мій Клод Моне, вона справді сказала «мій», голос у неї тоді потеплішав, наче говорила про коханця;і вклала в раму своя копія. І пішла геть.
Лоренц мала надію, що шведка не розвиватиме далі делікатну тему про те, як у наступні два тижні ані працівники музею, ані відвідувачі, ані керівництво не зорієнтувалися, що в рамі висить невдала копія, у приморському краєвиді сяк-так збігалися тільки обриси пляжу й бляклі кольори. Хтозна, як довго б іще висів там причеплений на двосторонній скотч шматок картону, можливо, довгі роки аж до наступної ревізії, якби не випадок.
У Ґданську пограбували Лізин Сааб, а оскільки в автомобілі було трохи арт-деко з ґданських антикварних крамниць, злодії вирішили, що це старожитності, і замість віднести до звичайного перекупника, принесли їх до «чорного» антиквара. Незважаючи на те, що він був «чорним», антиквар, щойно побачивши вирізаного з рами Моне, злякався великих проблем і зателефонував до поліції як чесний громадянин, якому підкинули підозрілий товар. Уранці до кімнати в люксовому готелі «Голландський Дім» замість обслуги зі сніданком постукав слідчий поліції із заспаною перекладачкою.
Зараз сама не знаю, навіщо туди йшла й вкрала. Мій Клод була такий гарний, що я не витримала. У цюпі малювала собі ще один такий з дурощів, але попкарі забрали, голос у неї посмутнішав. Гади-попкарі не вкумарюють.
Почувши останнє речення, Лоренц здивовано підняла очі. Звісно, що гади не вкумарюють, це ж плазуни.
Наглядачі не розуміють, пошепки переклав Ґмітрук.
Лоренц зберігала камяний вираз обличчя, що ж іще їй залишалося.
Замислена шведка ненавязливо почухала литку й коли підкотила штанину, Лоренц побачила на її кісточці щось на кшталт невеликого годинника зі штучного матеріалу без циферблата. Електронний наглядач. Ґаґатек пояснив їй, що вони не можуть собі дозволити випустити Роню з ока. Подумала тоді, що треба бути невиправним оптимістом, щоб повірити, що за допомогою шматка пластику він встереже славетну злодійку.
Теоретично вона була просто шведкою, яка влипла під час спроби вивезення Моне з познанського повіту. Прокуророві сказала, що любить імпресіоністів, але родинних грошей на жодного з них не вистачитьзрештою, це саме на них найвищі ціни на аукціонах, а цей у Познані був найближчий і найслабше охоронявся. Щира правда, деякі сільські халупи ліпше захищені, ніж польські національні зібрання.
Лише згодом Лоренц неофіційно довідалася, що Ліза Тольґфорсце, можливо, Роня. Фантомас у спідниці, таємнича злодійка, якій приписували найзухваліші крадіжки останніх років. Та, яка одержала своє прізвисько після крадіжки картини Сезанна з музею Ешмола в Оксфорді; тоді у порожню раму вклеїла ілюстрацію з книжки Астрід Ліндґрен «Роня, донька розбійника». На малюнку дівчинка йде темним лісом, несучи на спині невеличкий клунок. Що це мало означати? Ніхто не знав, але цього вистачило, щоб дати таємничій злодійці прізвисько Роня.
Це був хитрий хід у новорічну ніч 31 грудня 1999 року. Усі святкували прихід нового міленіуму, до чергування нікому не було охоти, море феєрверків надійно глушило всі підозрілі шуми. Такої ночі ніхто не виглядає підозрілим, замаскованій злодійці щонайбільше можуть запропонувати келишок шампанського, навіть якщо вона несе під пахвою Сезанна.
Під час акції в Ріо-де-Жанейро ніхто не залишив картинки, але modus operandi був надзвичайно схожий. Був лютий 2006 року, і цього разу скористалися рейвахом під час карнавалу в Ріо, щоб винести безцінні твори вартістю кількадесят мільйонів доларів. І знову імпресіоністи: Моне і Матісс. Плюс Пікассо і Далі. Карнавальна процесія проходила під вікнами музею, злодій чи злодії могли просто з вікон вискочити на танцювальні платформи й махати картинами, як віялами, ніхто б на них не звернув уваги.
Потім Цюріх у 2008 році, Колекція Фонду Еміля Бюрлезнову Сезанн. І знову Моне. І Деґа.
Далі Париж у 2010 році, Міський музей сучасного мистецтваМатісс і Браге.
Потім Роттердам у 2011 році, Кюнстгалзнову Моне і Матісс. І ще Ґоґен.
А потім Познань. І знову Моне. «Мій Клод». І провал.
Питання: провалилася примхлива шведка, якій припала до смаку картина в польському музеї, чи королева мистецьких злодіїв, яка протягом останнього десятиліття винесла з музеїв імпресіоністів на загальну суму близько мільярда доларів?
Ґаґатек стверджував останнє. З точки зору Лоренц, це була добра звістка. Вона просто покаже їй місце, де висить Рафаель, і зачекає в найближчій кавярні, поки та повернеться з пакунком.
Вдалося! сказав Кароль, показуючи на готове обладнання.
Ніхто милосердно цього не прокоментував.
Було вже пізно, закінчився ведлівський тортик, усі лампи було вимкнуто, і єдиним джерелом світла, яке видобувало з темряви обличчя четвірки, що сиділа за столом, був висвітлений на стіні юнак, легковажно прикритий хутряною накидкою. Ніхто не звернув уваги на те, що він дивиться поверх їхніх голів на спокусливу красуню Вичулковського, ледь помітно усміхаючись до неї.
Ми ж усі дивилися «Рядового Раяна», безнадійну подорож по єдиного вцілілого сина родини, правда? Після такого вступу всі подивились на Зофю Лоренц з легкою підозрою. Я думаю про це подібним чином. Не всім має подобатися наше завдання, спосіб його виконання, не всі б зголосилися на таку місію добровольцями, суворим тоном вела далі Зофя Лоренц. Але я б хотіла, щоб ви знали, в імя чого ми це робимо. Бо, повірте мені, це не тільки плями на дошці. Цей хлопець, Лоренц тільки подумки дозволяла собі називати Юнака«негідником», бачив більше, ніж мусив, був свідком драматичних подій, довіреним секретів, другом видатних і вязнем негідників. Ми не рятуємо кольорові плями на шматку дерева. Ми рятуємо останнього вязня двадцятого століття, головного свідка історії. Розумієте?
10
Докторка Зофя Лоренц забрала б свої слова назад, якби знала, наскільки вони влучні. Як досконало їхню ситуацію відображає метафора з хранителем великих таємниць і головним свідком в історичному процесі. І що саме цієї хвилини, коли вона, виблискуючи чорними очима, збиралася розповідати про неймовірну історію картини, в зовсім іншому кінці світу один чоловік прийняв рішення. Рішення про те, що за будь-яку ціну не можна допустити, щоб хто-небудь знайшов головного свідка історії і розкрив його таємницю. З точки зору цього чоловіка, висока ціна означала дипломатичні скандали, міжнародні кризи та збурення на світових ринках. Це була ціна, якою варто було перейматися. Життя кількох осіб, які готували змову в бридкій метрополії десь у Східній Європі, для нього не були ані ціною, ані навіть перешкодою. Хіба що клопотом.
Цей чоловік зиркнув на годинника. Було вже майже по тринадцятій, є шанс, що залагодить справу і встигне піти на ланч, вкотре доводячи собі, що основнеце добра організація праці. Трохи розумуі вдасться так провадити життя, щоб не отримати виразки.
11
Початок шістнадцятого століття, десь близько 1510 року. Саме тоді Юнак зявляється на світ у Римі, в дуже хорошій родині. Його батьком є двадцятисемирічний Рафаель Санті, матірюдух епохи ренесансу, а хресними батькамидвоє інших геніїв того місця й часу, обіч Рафаеля: Леонардо да Вінчі та Мікеланджело Буонарроті. Коли Юнак іще пахне свіжою фарбою і тільки призвичаюється до життя на дошці розміром сімдесят пять на пятдесят девять сантиметрів, Мона Ліза вже має декілька років. Згадую про неї не без причини. Та сама техніка, та сама основа, майже ідентичні розміри, те саме погруддя, обернене ліворуч, таємнича усмішка, що блукає на вустах. Мона і Юнакце духовна спорідненість, це два найдосконаліші портрети в історії малярства.
Що відбувалося після народження? Батько швиденько його продав і зайнявся вигідними замовленнями для Папи. Невдовзі помер, не доживши до сорока. А Юнак висів собі в різних palazzo, як сир у маслі купався, відвідував Рим, Геную, Мантую, Модену і врешті потрапив до Венеції, до родини Джусті. І тоді настав у його житті поворот, після якого все змінилося. У салоні Джусті зявився тридцятирічний князь Адам-Єжи Чарторийський (прекрасний, як молодий бог, таких чоловіків нині немає), посол імператриці Росії при королі Сардинії. Знуджений і злий, бо до Італії Катерина II вислала його на знак покарання за те, що розважався в Петербурзі, залицяючись до молоденької дружини її онука Александра, майбутнього царя. Час в Італії проводив переважно в пошуках творів мистецтва для своєї матері Ізабелли, яка в цей час створювала перший польський музей у маєтку Чарторийських у Пулавах, виставляючи в ньому національні та світові памятки.
Князь привіз своїй матері з Італії дорогоцінні подарунки: «Пані з горностаєм» Леонардо і «Портрет Юнака», який тоді вважав автопортретом Рафаеля. Був саме початок девятнадцятого століття.
Юнак мусив нарікати на надвіслянський клімат, але якщо вже мерзнути, то в добірному товаристві. А він мав, з одного боку, прекрасну італійську bella ragazza, а з другогомилосердного Самарянина, якого написав сам Рембрандт на тлі чудового краєвиду. Протягом наступних ста пятдесяти років ця трійця, яку називали ЛРР чи ВРР, не розлучалася й була визнана найбільшим скарбом світового живопису в Польщі. Ніколи ми не мали нічого ціннішого.
Можна води? Дякую. Ні, без лимона й без льоду.
Що ж, легко припустити, що разом із переїздом до Польщі скінчилося dolce vita і почалися пригоди. Минуло тридцять років, вибухнуло Листопадове повстання, швидко й криваво придушене росіянами. Царські війська зайняли й пограбували палац у Пулавах, але старенькій Чарторийській вдалося евакуювати найцінніші твори до Сеняви, маєтку в нинішньому Прикарпатті, тобто трохи далі на південь. У сенявському палаці нашу трійцю було замуровано в алькові, там вона провела наступні вісім років, аж доки було вирішено, що ситуація настільки стабільна, що ЛРР знову можна повісити на стінах. Не знаю, що вони робили в укритті, але хто знаєможливо, це тоді Пані з Юнаком почали так двозначно усміхатися, а Самарянин заховався ще глибше у свій краєвид. Минуло трохи часу, у 1848 році вибухнуло повстання в Угорщині, росіяни вирушили з братньою допомогою, а князю Адаму-Єжи вистачило одного погляду на мапу, щоб упевнитися, що найкоротша дорога з Москви до Будапешта лежить через Сеняву. Тож забрав нашу трійцю до Парижа, до свого новопридбаного палацу, «Готелю Ламберт». Гадаю, що для Юнака це був цікавий час, оскільки паризька резиденція князя була серцем польської еміграції, інтелектуальним і мистецьким центром народу, позбавленого держави. Шопен і Жорж Санд, Міцкевич, Делакруа, Берліоз, Ліст, Бальзак У Чарторийського бували абсолютно всі.
Світське життя ЛРР не тривало довго, у 1861 році у похилому віці девяноста одного року помер Адам-Єжи Чарторийський, з яким Юнак був повязаний як із батьком. На щастя, двоє дітей князя належним чином успадкували скарби, особливо донька Ізабелла, яка пішла в тезку бабцю, якщо говорити про смак і пристрасть до колекціонування. Завдяки їй через двадцять років після смерті князя Юнак разом із Пані та Самарянином повернулися до Польщі, до будинку, купленого Чарторийськими у краківських отців-піярів спеціально для колекцій творів мистецтва. Утім, музей стоїть там донині.
Отож почав вести життя експоната, яким усі захоплювалися. Чи подобалося це йому? Мабуть, так, хоча на його місці я сумувала б за пригодами й паризькими балами, для яких Шопен спеціально створював свої полонези.
Зїмо що-небудь? Піца годиться. Мені без печериць, без морепродуктів і без ананаса.
12
Капітан Кліфтон Патридж народився й виховувався в родині військових, в армії провів усе своє професійне життя, але не належав до того типу солдатів, які вважають, що тільки чітка ієрархія і мундир гарантують право, порядок і безпеку, а цивільніце барани, яких треба захищати від себе самих. Може, тому, що мав дружину-гіппі й анархістку, яка завжди ефективно лікувала перші прояви хвороби, описуючи її словами: «Закостенілий кий стирчить у мене з дупи! yessir! thankyousir!»
Незважаючи на це, капітан Патридж мав проблему з людьми із «цивільного контролю- армії». Президент є головнокомандувачем збройних сил, але після нього мають бути вже тільки генерали, що видають накази, чітка та зрозуміла військова ієрархія.
На жаль, що довше служив і що вище просувався по службі, то більше в його оточенні зявлялося цивільних, переконаних, що вони його начальники. Службовці НАТО, службовці Департаменту оборони, шефи ЦРУ, працівники Білого Дому, а тепер на додачу чванливий і бундючний Державний департамент, який у Вашингтоні небезпідставно і злосливо називали Фоґґі Боттомом за назвою дільниці, де знаходилася його будівля. Туманне дно, справді, пасувало ідеально.
Усе є в рапорті,відповів на запитання держсекретаря, нахабного чинуші, якому у своїй ієрархії чинуш, що псують кров, Патридж присудив звання чотиризіркового нездари.
Пане капітане. Ви розумієте, що ми повинні це мати. Ми. Не поляки, у жодному разі не німці і вже точно не якісь росіяни чи китайці, які б із цього зробили пилку і цією пилкою відпиляли б наші дбайливо плекані від часу проголошення Декларації Незалежності яйця.
Пане державний секретарю. Я знаю лише, що ми цього не знайшли. Так само, як не знайшли жодного сховища, жодного легендарного скарбу чи картини. І прошу мені повірити, що ми зазирнули під кожен камінь, перетрусили кожну будівлю і кожен намет у цих, на щастя, невеликих горах, а пошуки у печерах коштували життя двом нашим.
Знаю, читав рапорт. Не будьте занудою, капітане. Тільки скажіть мені, яка є вірогідність того, що це знайдуть наші улюблені союзники з Третього світу. Хоч нам і не вдалося.
Патридж подумав про Ґмітрука, про їхній останній вечір у кавярні на Калятівках. Про холодне пиво, чорну рукавичку на пропаленій під час геройських дій руці поляка, про його мрії про нове життя на пенсії. Чи може він йому зашкодити своєю відповіддю? У війську справи були прості, з нашого боку добрі союзники, з іншоголихі вороги. У світі чотиризіркових нездар усі між собою були ворогами, за їхніми рішеннями не стояв тактичний аналіз, лише параноя, нахабство і боротьба за столи з червоного дерева.
Польський майор урятував шістдесят одну особу. Кожен, хто вдягає мундир, мріє про геройський учинок, але ніхто ніколи не отримує шанс втілити цю мрію. У найкращому випадку проводить життя на навчаннях, у найгіршому його посилають кудись мордувати якихось бідолах в імя навіть не вітчизни, а політичних та економічних інтересів. А Ґмітрук одержав свій шанс і використав його на сто відсотків.
Але Ґмітрук був далеко. А його власна вітчизна, міркував Патридж, сидить за столом і виблискує штучними зубами у фальшивій посмішці.
Чи зможуть поляки це знайти? повторив запитання, щоб виграти час. Мені було б простіше відповісти, пане державний секретарю, якби хтось мене нарешті поінформував, що саме ми шукаємо. Не хочу бути уїдливим, але якби я знав це у Польщі, може, ми не мусили б повертатися з порожніми руками.