Кожному своє - Ярослав Трінчук

Ярослав ТрінчукКожному своє

ЧАСТИНА ПЕРША

ПРОЛОГ

Лагідний вітерець ледве похитує золотаві листочки. Десь з-поза Дніпра колись там пропливе павутинка. Над плесом ріки, яка віддзеркалює бездонну синь небес і знехотя хлюпне на пісок пригорщу-другу води, жовто-багряною смугою простягнувся острів.

Набережною прогулюється мужчина. Він чимось стурбований, і зовнішній світ його не хвилює. Ковзне поглядом довкола і знову заглиблюється в себе. Час від часу поглядає на годинник. Очевидно, когось жде. Йому років сорок.

Машина підїхала тихо і, порівнявшись, зупинилась.

Мужчина здригнувся.

А з машини, добродушно посміхаючись, вийшов чоловік військової виправи. Він ішов повільно з почуттям власної гідності, з почуттям переваги над усім світом.

Це майор КГБ Леонід Орович Паскудний.

Чемно привітався, спитав про здоровяобовязковий ритуал,  і обидва, як добрі давні приятелі, повільно пішли берегом.

 Будемо вважати, що на цей раз вам просто повезло,  сказав майор і зупинився  Григорію Федоровичу, ви як людина розумна мусите зрозуміти, що більше ваших фокусів ми терпіти не будемо. Отже, взяли на себе зобовязаннядотримуйтесь.

Григорій Федорович підняв прутик і кинув у воду.

 Я дав вам розписку, що не буду займатись антирадянською діяльністю, товаришу майор, але я не давав вам розписки, що не буду займатись антикомуністичною.

Це майора трохи розвеселило, і він навіть засміявся, а потім серйозно:

 Глядіть, якщо ви не відмовитесь від своєї наївної ідеї, то І я вам нічим уже не допоможу Цей устрій змінити не здатний ніхто.

І пішов. Спокійно, з почуттям абсолютної переваги над усім світом.

 Рік-два попрацюєте сторожем, потім побачимо і ще: власне, задля цього я вас викликав, більше попереджувати ми вас не будемо Цей устрій змінити не здатний ніхто.

Машина розтанула в осені. Осені 1985 року.

Лагідний вітерець ледве похитує золотаві листочки.

ВІЛЛА ПРОФЕСОРА БРАТИШИНА

Море заспокоювалося. Хмари на небосхилі розірвались, і леза сонячних променів уткнулися у воду. Окремі вали, втративши свою руйнівну силу, ще пінилися над підводним камінням, а на берег викочувались ліниво, ніби для того, щоб погратися галькою та розважити чоловіка, що сидить на скелі і вслуховується у зловісний шепіт хвиль.

Це професор Григорій Федорович Братишин. Він у задумі. Гамір пташні, дивовижна архітектура неба, діалог моря і землі викликають у серці щемливий біль. Так було сотні мільйонів літ тому, коли й роду людського на землі ще не було, не зміниться нічого й тоді, як з роду цього не зостанеться і сліду.

А земля довколаяк місячна поверхня. Чорна. Зашкарубла. Мертва. Вдалині бовваніють руїни хімічного заводу, що вибухнув і згорів кілька років тому, знищивши навкруги все живе. Коли проміння призахідного сонця пробивається крізь хмари і падає на скелет будівлі, чорні руїни ніби кривавлять.

Ця мертва земляйого власність. Після аварії біохімік Микола Петрович Михайлів, давній друг професора, порадив викупити її у держави. Місцева влада зраділа, що може так легко скинути з себе одну з проблем і з радістю продала всю заражену територію Братишину.

Михайлів у своїй лабораторії вивів грибок, який нейтралізує отруту, ним розчистили зо два гектари землі, і Григорій Федорович побудував тут, у самому центрі отруєного побережжя, дім.

 Як гніздо орла,  вигукнув якось у захопленні полковник Леонід Орович Паскудний, милуючись на цей справді чудовий витвір архітектора Олега Івановича Чалого.

Сама вілла, на перший погляд, непримітна. Насправдіце споруда з сучасних матеріалів, обладнана найскладнішою електронікою, створена у стилі української народної архітектури. Фасад першого поверхуконструкція зі скла й алюмініюпри бажанні розсувався, відкриваючи вид на море і південну частину побережжя. Тут розташована велика світлиця й три кімнати, кухня, комора. На другомумузична кімната, бібліотека, робочий кабінет. Другий поверх обрамляла галерея з різьбленого дерева, над якою майстер з Гуцульщини працював два роки.

Праворуч на виступі гори стояла вітротурбіна. Разом з сонячною батареєю, турбіною, що працювала на хвилях та акумуляторною системою, вона не тільки забезпечувала енергією, а й помпувала прісну воду для невеликого водосховища, побудованого неподалік.

З річки, що протікала недалеко, водою не користувалися. На ній утворили штучний водоспад.

До пляжу вели залізні східці. Збоку, у зручній бухті, захищеній від моря рифом, гойдалися дві яхти.

На розчищеній землі зеленів молодий сад.

Зі світом віллу вязала лиш вузенька дорога, що звивалася між пагорбами. Довколажодної прикмети людської присутності, лише слизомасляні скелі, покриті придуманою Михайлівим спеціальною емульсією, яка запобігала розповсюдженню отруєного пилу. Колись тут буяло життязараз камяні химери нагадують гігантських мертвих циклопів.

 Настануть кращі часи, ми цю землю облагородимо,  сказав Микола Петрович Братишину.  Зараз мусимо чекати.

Чалий, друг Братишина ще з брежнєвських часів, як і всі, хто тоді смів мати власну думку, часто ходив без роботи. У відкритий конфлікт з владою він не вступав, тому з психушкою і з тюрмою не знайомився, але певного заробітку не мав ніколи. Перебивався, аби не померти. Десь на підробітках вони з Братишиним, тоді ще учителем, зблизились.

Колись Чалий мріяв збудувати такий будинок, де б кожна деталь несла не тільки функціональне навантаження, а й естетичне, а весь комплекс щоб відповідав вимогам найвитонченішого смаку. Так от віллаі є той будинок.

Тепер він тут жив, виконуючи роль управителя, електротехніка, агронома, ветеринара, кухаря; словом, тримав на собі це зразкове господарство. Коли виходили на яхті в море, він ставав капітаном, плавали з аквалангомкерівником підводної експедиції. Раз або два на місяць Олег Іванович відвозив сімї гроші, що виплачував йому Братишин. У вільний час проектував будинки, храми, комплекси і складав проекти в архів. Уже тут написав книжку «Архітектура і психологія», де висунув гіпотезу, що гармонія будівельних ансамблів має безпосередній вплив на настрій, поведінку і здоровя людей.

Григорій Федорович, як тільки почалася при Горбачові відлига, організував підприємство, де зібрав кілька талановитих фізиків-електронників. Спочатку вони скуповували зіпсовані електронні установки, ремонтували їх і перепродували. То була справа дуже вигідна. Заробивши великі гроші, Братишин зумів відкрити підприємство, яке проектувало й виготовляло свою електронну продукцію.

Обґрунтувавши теоретично деякі розробки, він захистив докторську дисертацію і став професором в одному з престижних закладів України.

По закінченню так званої перебудови Братишин зайнявся виключно науково-виробничою справою. Його і далі називали професором. Він не заперечував. Жив надією, що демократія колись таки переможе. І працював багато. Робив компютери. Потаємна мрія Братишинастворити модель людини. Так, вивчити, зрозуміти людину і створити її модель. Пояснити, що за створіння, яке може стати титаном з царською духовністю, а залишається ницим примітивом, може бути героєм, а залишається кріпаком.

У лабораторії уже змодельовано біль, страх, радість, сміх, безліч варіантів поведінки людини

А потім потім він створить модель Бога! І рекомендації людству, як вилікувати себе.

 Ви не любите людину,  зауважив якось, ще в університеті, математик Володимир Іванович Перехрест.

 А навіщо її любити? І за що?

 Краще б ви матеріальні і духовні сили, що тратите на штучний розум, повернули на підготовку фахівця з нормальної людини.

Братишин поважав колегу, який розробляв математичну модель людини, що повинна стати основою для машинної Братишина, тому зауваження збентежило його.

 Добре,  сказав.  Заради вас я виділю кошти. А щодо штучного інтелекту Власне, це не вдалий термін. Наш компютер буде виконувати логічні операції і робитиме вибір. На що не завжди здатна людина Присилайте свого протеже.

Юнак не сподобався Братишину, та навчанню піддався. Правда, закінчилось тим, що студент написав донос на свого учителя

Перехрестові було дуже незручно, коли вони випадково дізнались про зраду. Він не міг позбутися думки, що Братишин і його підозрює.

 Розумієте, колего,  сказав посміхаючись.  Ми від цього не застраховані

 Розуміти то я розумію. Але щоб я більше не бачив цього

 Треба вміти пробачати людині.Володимир Іванович серйозно подивився на колегу.

 Тільки не її малість.  Братишин був злий.  Тільки не її малість.

 Для Бога не існує, що простити людині, а що ні. То якщо ви, шановний Григорію Федоровичу, вибираєте, що вибачати, то воно не має сенсу, бо важливо не кому прощається, а хто прощає.

 Що ж ви, любязний, порадите?

 Учіть його далі і спостерігайте. Зрештою, як на мене, вам просто поталанило: ви надалі знатимете, хто на вас доносить. Ну, й для моделі такий варіант

 Але ж і убивцю ми програмуємо. Може запропонуєте і його послугами скористатись.

 Крайнощі, Григорію Федоровичу, крайнощі.

Якраз тоді сталася аварія на хімзаводі, і Братишин відклав роботу над моделлю. Втягнувся у будівництво. Коли вілла була готова, він попросив Чалого залишитись.

 Живи зі мною, якщо хочеш. Зараз у тебе замовлень не буде. А над своїми проектами зможеш працювати тут.

В особі Олега Івановича Братишин знайшов мовчазного друга, управителя, при необхідності навіть доброго кулінара і гарного співбесідника.

Від людей оберігав болючу таємницю. Ще будучи учителем зустрів красуню і одружився. І от, коли народився син, його краля закохалася в іншого. Залишивши чоловіка з дитиною та рекомендаціями як доглядати її, вона майнула з тим світ за очі.

З того часуні звуку.

Тоді він розгубився, а як маленький Костя захворів, думав збожеволіє На щастя дитина виявилася міцною.

А коли чорночубому юнакові виповнилося двадцять і він прекрасно виконував найскладніші сонати Бетховена, відносно добре розумівся у філософії, малярстві, батько відчував себе щасливим безмежно.

 Тату,  запитав якось син.  Чому ти так наполегливо радив мені вивчати українську літературу?

 Бачиш  Григорій Федорович задумався.  Українська література, сину, у світовій культуріявище унікальне. Вона розвивалася майже у підпіллі. Другої, яка розвивалася б у таких умовах, нема. Вся світова література мала підтримку, а нашавинищувалась; у будь-якій країні письменника шанували, у нашійшельмували; скрізь у світі рукописи з письмового столу йдуть до друку, а у насбільшість пише в майбутнє або у «захалявну книжку». Та вона збереглася, живе і утворює великий пласт нашої духовності.

Костянтин теж грішив пером. Його поезіято спроба заглянути у глибину століть, повернути, реабілітувати те святе, що плекали прадіди, то відчуття тягаря й відповідальності кожного за помилки і злочин предків. В інтимній ліриціздивування перед незбагненною таємницею кохання.

Друзі його підтримували, учили вірші напамять, із захопленням читали. А наречена Вікторія Чорна порадила написати пєсу, скориставшись при цьому компютерними моделями батька. Костянтин зробив це. І сьогодні, в день батькових іменин, коли зїдуться гості, він прочитає уривки пєси. Вірніше, її розіграють артисти українського театру Артур Величко, Симон Марянів і Леонід Зленкойого друзі.

Підїхав автобус і кілька машин.

 Ходімо зустрічати,  сказав Григорій Федорович синові.Гостей буде багато.

Дійсно. Приїхали не тільки колеги і співробітники Братишина, а й представники різних асоціацій, обєднань, партій, друзі Костянтина.

Ось невисокий кремезний Перехрест. Він досі бурчить, що машини усі ці спалити треба, проте, завжди допомагає професорові. Це він розробляє математичні моделі для компютерів Братишина. Ось місцева знаменитістьпоет Оскар Васильович Родченко. Журналіст, який опублікував про лабораторію якісь там нісенітниці. Художник Михайло Молодан з нареченою співачкою Надією Климович, наречена Костянтина. Вона зробила перед професором красивий кніксен, проте він не посміхнувся. Вивчав дівчину мовчки.

 Нам Костя про вас, Григорію Федоровичу, прямо фантастичні історії розповідає,сказала.

У її поглядіщире захоплення. Вікторія світилася красою. Струнка, висока, темне волосся лагідно обрамляло обличчя і хвилями спадало на плечі. Відкритий погляд підкуповував щирістюможе тому вона здавалася абсолютно беззахисною. Якраз ота беззахисність дівчини дуже пасувала задерикуватому гостроносому Кості.

Зовсім іншою постала Надія Климович. Дівчина уже вивчала Братишина, коли він перевів на неї погляд. Бісики в її очах іскрились, як у школярки, кепкування майже неприхованестарий павич хвіст розпустив,  а він справді підтягнувся і Надія помітила це, і посмішка заіскрилась ще більше. Братишин зніяковів, підсвідомо, на якусь мить, майнуло, що зявилась та, яку мав зустріти років тридцять тому. Та що там зараза це він зафіксував своїм швидким розумомі уже не підсвідомоусе віддав би

І засоромився.

 Костя завжди перебільшує,відповів лагідно і знітився, бо посмішка Надії не відпускала.

Врятував Леонід Орович Паскудний, полковник давній знайомий Братишина, який від спеціального відомства час від часу робив замовлення лабораторії.

 Вітаю, вітаю, шановний пане професоре,  полковник потиснув іменинникові руку.  Вигеній!

 Ну, ну, пане полковнику,  Григорій Федорович зніяковів.  Навіщо так

На початку девяностих в Україні слово «пан» і «пані» витіснило більшовицьке «товариш», проте серед військових і комуністів воно збереглося.

 Пані і панове,  звернувся Братишин до гостей.  Я щиро вдячний за честь, яку ви сьогодні виявили до моєї скромної особи. Прошу всіх до господи. Вечеря чекає.

Гості, жваво перемовляючись, попрямували до будинку, а полковник зупинив професора.

 Можна кілька слів?

 Слухаю.

 Власне, я хочу повернутися до розмови, яку ми не закінчили тоді.

 Це ваш чорний гумор, пане полковнику?

 Я ніколи не був таким серйозним, як зараз,  відповів Паскудний.  Справа для вас у конечному результаті буде вигідна. Ви й не здогадуєтесь, що робиться у нас зараз. Час непевний. Національна катастрофа може трапитись з хвилини на хвилину.

 Леоніде Оровичу, минулого разу, я сказав, що віллу не продам.

 І робите помилку. Може статися переворот. Тоді націоналізація, і ваша вілла

 Навіщо тоді вам купувати? У вас її теж заберуть.

 Е, професоре, даремно іронізуєте У мене заслуги, у васнаймані робітники Зрештою, я не для себе Де ж у мене такі гроші

 Ні, пане полковнику,  відповів Григорій Федорович спокійно, навіть лагідно, але було зрозуміло: говорити про це більше недоречно.

Вони зайшли до світлиці. Розмова стихла. Скрізь привітні усмішки, добрі, ласкаві погляди.

 Прошу уваги, панове,  сказав депутат Кіндратенко Сергій Вікторович,  я уповноважений магістратом привітати сьогодні одного із найвидатніших громадян нашого міста і найдостойніших представників ХХ століття Григорія Федоровича Братишина.

Гучні оплески перекрили його слова.

 Ми горді,продовжував депутат,  що славне імя винуватця сьогоднішніх урочистостей повязане з нашим краєм. Магістрат ухвалив заснувати премію, якою надалі нагороджуватимуться ті, хто вніс видатний вклад у розвиток науки і культури краю. Таке рішеннясвідчення того, що демократія перемогла і утвердилась назавжди. Тож дозвольте мені назвати першого лауреата премії імені гетьмана Мазепи вельмишановного пана Братишина.

Ні, він честолюбством не страждав, проте сьогоднішній вечір, чесне слово, не був неприємним Голоси «Слава!» хоч трішки, зовсім трішки, а слух таки пестили. Яке милозвучне слово!.. І треба віддати належне, сказане доречно дуже доречно Але але ніщо не зможе стати винагородою за колишнє приниження. Усі лаври світу не спроможні стерти з памяті те

Та не до спогадів. Гості вимагають, щоб він говорив.

 Пані й панянки. Панове. Друзі і колеги. Щиро вдячний вам за увагу до моєї скромної роботи, за ту зацікавленість, яку виявляєте до неї. Створення штучного інтелекту для нас не самоціль. Наші компютерипрекрасний інструмент у руках лікаря, архітектора, соціолога. Вони не тільки ставлять діагноз хворому, а й рекомендують найкращий варіант лікування, вони підказують архітекторові найбільш доцільну форму споруди, композицію цілого району, враховуючи при цьому навіть особливості рельєфу. Нашим закоханим вони дадуть пораду, що треба, аби залишитись щасливими, або як найлегше розлучитись, якщо не можна змінити у собі тих чи інших звичок. Наше завданнядати у руки людини інструмент, з допомогою якого вона могла би повністю реалізувати себе.