Не скажу, пообіцяв я. Але вона права. Моя індичка відстій.
І від цього мені стало дуже сумно.
Мабуть, мама це побачила, бо розкрила мені обійми.
Синку, іди сюди.
Я підійшов і обійняв її.
Твоя індичка красуня. Це найкрасивіша індичка, яку я бачила в житті. Я повішу її на холодильник, і вона висітиме там вічно.
Я обійняв маму з усією своєю силою і притулився лобом до ямки на її плечі, щоб вдихати пахощі парфумів.
Я люблю тебе, мам.
І я тебе люблю, Джеймі, сильно-пресильно. А тепер іди пограйся чи подивись телик. Мені треба зробити кілька дзвінків, а потім замовлю китайську їжу.
Добре. Я вже рушив у бік своєї кімнати, та раптом зупинився. Вона поклала свої персні на верхню полицю шафи в коридорі, за якимись альбомами.
Мама подивилася на мене, розтуливши від подиву рота.
Навіщо?
Я в неї спитав, вона сказала, що не знає. Сказала, що на той час її думки вже потопали в крові.
Господи, прошепотіла мама і притулила долоню до горла.
Придумай, як йому про це сказати, коли будемо їсти китайське. Тоді він не розхвилюється. А можна мені курку генерала Цо?
Так, кивнула вона. І коричневий рис, не білий.
Так-так-так, відповів я і пішов гратися з лего. Я майстрував робота.
3
Квартира Беркеттів була меншою за нашу, але гарною. Після вечері, коли ми вже ласували печивом з передбаченням (моє повідомило, що «пірїна в руці краща за пташку в небі», хоча для мене то була повна нісенітниця), мама спитала:
Марті, а ви в шафах шукали? Я про персні.
Чого б то вона ховала персні в шафу?
Цілком логічне запитання.
Ну, якщо в неї був інсульт, вона могла мислити не дуже чітко.
Ми вечеряли за маленьким круглим столом у кухонному куточку. Місіс Беркетт сиділа на стільці за барною стійкою і енергійно закивала після цих маминих слів.
Може, й подивлюся, протягнув містер Беркетт, але досить-таки нерішучим тоном. Та зараз я занадто втомлений і засмучений.
Ви подивіться у спальні, коли руки дійдуть, сказала мама. А я буквально зараз гляну в коридорі. Після такої порції кисло-солодкої свинини розтяжка піде мені тільки на користь.
Місіс Беркетт сказала:
Вона до цього сама додумалася? Я й не знала, що вона така розумна.
Її голос уже став ледве чутним. Мине ще трохи часу, і я взагалі перестану її чути, бачитиму тільки, як рот ворушиться, наче вона за товстою шибкою. А невдовзі після цього вона зникне.
Моя мама дуже розумна, сказав я.
Я й не заперечую, відповів містер Беркетт. Але якщо вона знайде ті персні в коридорній шафі, я зїм свого капелюха.
Тієї ж миті мама вигукнула: «Знайшла!» і повернулася з перснями на розкритій долоні простягнутої руки. Обручка була цілком звичайною, а от каблучка на заручини вражала розміром ледь не завбільшки з очне яблуко. Справжній сліпучий діамант.
Боже мій! закричав містер Беркетт. Як, заради всього святого?..
Я помолилася святому Антонієві, сказала мама, але швидко кинула погляд у мій бік. І побіжно всміхнулася. «Тоні, Тоні, поможи! Де загублене, підкажи!» І, як бачите, подіяло.
Я подумав, чи не запропонувати містерові Беркетту солі й перцю до капелюха, проте промовчав. Час для дотепів був невдалий. Та й мама завжди казала, що ніхто не любить людей, які корчать із себе найрозумніших.
4
Похорон відбувся через три дні. Для мене то була перша така подія, і цікава до того ж, але не сказав би, що розважальна. Принаймні мамі не довелося бути головною втішальницею. Містер Беркетт мав брата і сестру, вони й узяли на себе цю роль. Старі, однак не настільки, наскільки він сам. Містер Беркетт проплакав усю поминальну службу, і сестра повсякчас подавала йому паперові хустинки. Здавалося, ніби її сумочка наповнена ними по вінця. Аж дивно, як там поміщалося щось інше.
Того вечора ми з мамою замовили піцу з «Домінос». Вона пила вино, а я «Кул-Ейд», як стимул за те, що добре поводився на похороні. Коли від піци залишився останній шматок, мама спитала, чи була там, на мою думку, присутня місіс Беркетт.
Ага. Вона сиділа на сходинках, які вели нагору, до того місця, де говорили її друзі й священник.
Кафедра. А ти міг Вона підняла останній шматок, подивилася на нього і поклала назад. А потім глянула на мене. Ти міг бачити крізь неї?
Як крізь привида у фільмі? Це ти маєш на увазі?
Так. Напевно, саме це я й маю на увазі.
Нє-а. Вона була там уся, тільки в нічній сорочці. Я здивувався, коли її побачив, бо вона померла три дні тому. Так довго вони майже ніколи не залишаються.
А що, просто зникають? немовби намагаючись укласти це в голові. Я бачив, що мамі не подобається про це говорити, але зрадів, що вона заговорила. Бо мені полегшало.
Ага.
Джеймі, що вона там робила?
Просто сиділа. Раз чи два глянула на свою труну, але в основному дивилася на нього.
На містера Беркетта. Марті.
Так. Один раз вона щось сказала, але я не розчув. Дуже скоро після смерті їхні голоси починають стихати, наче музику прикрутили в автомобільному радіо. А через якийсь час ти взагалі перестаєш їх чути.
А потім вони зникають.
Так, кивнув я. У горлі зявився клубок, тому я допив залишки «Кул-Ейду», щоб його прогнати. Зникають.
Допоможи прибрати, попросила мама. А потім подивимося серію «Торчвуду», якщо захочеш.
Ага, круто!
Мені «Торчвуд» не здавався таким уже крутим, але можливість не лягати спати ще годину після мого звичного часу була дуже крута.
Добре. Тільки внесемо ясність: звичкою це у нас не стане. І спочатку я маю тобі дещо сказати, і це дуже серйозно, тому я хочу, щоб ти уважно послухав. Дуже уважно.
Гаразд.
Вона опустилася на одне коліно, щоб наші обличчя опинилися приблизно на одному рівні, і взяла мене за плечі, делікатно, але твердо.
Джеймі, ніколи й нікому не розказуй про те, що бачиш померлих. Ніколи.
Мені все одно не повірять. Ти ж не вірила.
Трохи вірила. З того дня в Центральному парку. Памятаєш? Вона здмухнула гривку. Ну звісно, ти памятаєш. Як ти міг забути?
Я памятаю.
Шкода, що не забув.
Мама досі стояла на коліні, дивлячись мені в очі.
Ось у чому річ. Те, що люди не вірять, добре. Але одного дня хтось може й повірити. І після цього почнуть говорити щось не те або над тобою нависне справжня небезпека.
Чому?
Є такий старий вислів, Джеймі: мертві нічого не скажуть. Але тобі скажуть, так? Мертві чоловіки та жінки говорять з тобою. Ти кажеш, що вони мусять відповідати на запитання і давати правдиві відповіді. Так, наче смерть це інєкція тіопенталу натрію.
Я поняття не мав, що воно таке, і мама напевно прочитала це на моєму обличчі, бо сказала, щоб я не звертав уваги, а краще згадав, що мені розповіла місіс Беркетт, коли я спитав про персні.
Ті персні були цінні, особливо каблучка. Люди помирають з таємницями, Джеймі, і завжди будуть інші люди, яким ці таємниці треба вивідати. Я не хочу тебе лякати, однак іноді переляк це єдиний дієвий урок.
«Як той чоловік у Центральному парку був уроком про те, що треба обережно їздити в транспортному потоці й надівати шолом, коли сідаєш на велосипед», подумав я але вголос не сказав.
Я про це не буду розповідати, пообіцяв.
Ніколи. Тільки мені. Якщо треба буде.
Добре.
Чудово. Ми порозумілися.
Вона підвелася, і ми пішли у вітальню дивитися телик. Коли серіал скінчився, я почистив зуби, попісяв і помив руки. Мама підіткнула мені ковдру, поцілувала і сказала те, що й завжди: «Солодких снів, гарного відпочинку, теплого ліжечка й одежинку».
Зазвичай після цих слів я до ранку її не бачив. Чув дзенькіт скла, коли вона наливала собі другий келих вина (чи третій), потім джаз стихав до ледь чутного, адже вона бралася до читання якогось рукопису. Та тільки, здається, у мам є додаткове чуття, бо того вечора вона повернулась і сіла на моє ліжко. А може, почула, що я плачу, хоч я й намагався тихіше. Бо (це теж її улюблені слова) краще бути частиною рішення, ніж частиною проблеми.
Що таке, Джеймі? спитала вона, гладячи моє волосся. Ти згадуєш похорон? Чи місіс Беркетт, яка там була?
Мамо, що зі мною буде, якщо ти помреш? Мене відправлять у дитбудинок?
Бо сто процентів, блін, не до дядька Гаррі.
Авжеж ні, мама й далі погладжувала мені волосся. І це те, що ми називаємо «спірним питанням», Джеймі, бо я не збираюся помирати ще дуже довго. Мені тридцять пять років, а це значить, що попереду в мене більш ніж половина життя.
А якщо в тебе буде те, що в дядька Гаррі, і тобі доведеться жити там, де він? Моїми щоками текли нестримні сльози. Від того, що вона погладжувала мені лоба, ставало краще, та разом з тим я сильніше плакав, хтозна чому. Там погано пахне! Сечею!
Така ймовірність зовсім крихітна. Якщо ти поставиш її поряд з мурахою, то здаватиметься, що мураха завбільшки з Ґодзіллу.
Від цього порівняння я заусміхався, і одразу полегшало. Тепер, коли я старший, я розумію, що вона або брехала, або сама не знала. Але той ген, який запускає хворобу дядька Гаррі раннього Альцгеймера, обійшов її стороною. І слава Богу.
Я не помру, ти не помреш, і я думаю, цілком може бути так, що ця твоя дивна здібність сама собою зникне, коли ти станеш старшим. То як, усе добре?
Добре.
Більше ніяких сліз, Джеймі. Тільки солодких снів
Гарного відпочинку, теплого ліжечка й одежинку, закінчив я.
Так-так-так.
Вона поцілувала мене в лоба і вийшла. Залишивши двері прочиненими, як це робила завжди.
Я не хотів їй казати, що сльози в мене потекли не через похорон і не через місіс Беркетт, бо вона не була страшна. Більшість не страшні. Але той велосипедист у Центральному парку налякав мене до дрижаків. Він був страшнючий.
5
Ми були на 86-й вулиці Трансверс, їхали на Вейв-гілл у Бронкс, куди мене запросили на гучне свято з нагоди дня народження моєї подружки з дитячого садочка. («Ось де дитину жахливо балують», прокоментувала мама.) Подарунок для Лілі я тримав на колінах. Ми обігнули поворот і побачили натовп людей, що зібрався на вулиці. Напевно, там щойно сталася ДТП. Чоловік лежав половиною тіла на проїжджій частині, половиною на тротуарі, поряд валявся понівечений велосипед. Хтось накрив верхню половину курткою. На нижній половині були чорні велошорти з червоними смугами по боках, шарнірний наколінник і кросівки, залиті кровю. Кров була й на його шкарпетках та ногах. Ми чули виття сирен, що наближалися.
Поряд з ним стояв той самий чоловік у тих самих велосипедках і наколіннику. Волосся в нього було сиве і скривавлене. А обличчя провалилося рівно посередині, мабуть, від удару об бордюр. Ніс був неначе розщеплений на дві половини, і рот так само.
На дорозі зупинялися машини, і мама сказала:
Заплющ очі.
Звісно, вона дивилася на чоловіка, який лежав на землі.
Він мертвий! розплакався я. Цей дядя мертвий!
Ми зупинилися. Змушені були. Через решту машин попереду нас.
Ні, сказала мама. Він спить, от і все. Таке іноді буває, коли людина сильно вдариться. З ним усе буде нормально. Так, заплющ очі.
Та я не заплющував. Понівечений велосипедист здійняв руку й помахав мені. Вони знають, що я їх бачу. Знають завжди.
У нього обличчя розкроєне надвоє!
Мама ще раз кинула погляд, пересвідчилася, що чоловік накритий до пояса, і сказала:
Джеймі, не лякай сам себе. Просто заплющ
Он він! показав я. Мій палець тремтів. Усе в мене тремтіло. Там, стоїть біля себе!
Це її злякало. Я зрозумів з того, як міцно стиснулись її губи. Однією рукою мама з силою натисла на клаксон, а другою на кнопку, яка опускала вікно. І замахала на машини попереду:
Проїжджай! кричала вона. Давай! Заради Бога, скільки можна на нього витріщатися, це вам що, бляха, кіно?
І вони рушили, всі, крім тієї, яка була безпосередньо перед нашою. Водій тієї саме схилився і фоткав на телефон. Мама рушила і стукнула його бампер. Він показав їй фак. Мама здала назад і виїхала на іншу смугу, щоб обїхати. Шкода, що я теж не показав йому фак, але я був занадто в істериці.
Мама дивом розминулася з патрульною машиною, що їхала по зустрічній, і якомога швидше помчала на дальній бік парку. Вона майже досягла мети, коли я розстебнув пасок. Мама закричала, щоб я цього не робив, але я все одно розстебнув, опустив вікно, став навколішки на сидіння, вихилився і виблював на борт автівки. Інакше я не міг. Коли ми дісталися західного краю Центрального парку, мама зупинилася і витерла мені обличчя рукавом блузки. Може, вона потім і вдягала ту блузку ще раз, але якщо й так, то я цього не запамятав.
Господи, Джеймі. Ти блідий, як стіна.
Я нічого не міг з собою зробити, сказав я. Я ще ніколи нікого такого не бачив. У нього кістки стирчали з но-носа Тут я знову виригав, але цього разу на дорогу, на машину майже нічого не потрапило. Та й мені вже майже не було чим.
Мама погладила мені шию, ігноруючи водія (може, того чувака, що показував нам середнього пальця), який сердито бібікав і обїжджав нашу машину.
Сонечко, тобі це все здалося. Він був накритий.
Не той, на землі, а той, який стояв поруч з ним. Він помахав мені.
Вона подивилася на мене довгим поглядом, так, наче збиралася щось сказати. Та потім лише застебнула мій пасок.
Я думаю, ми пропустимо цей день народження. Як тобі таке?
Добре, кивнув я. Все одно Лілі мені не подобається. Вона тишком-нишком щипає мене, коли читають казку.
Ми поїхали додому. Мама спитала, чи зможу я випити чашку какао так, щоб не видати її назад, і я відповів, що зможу. Ми пили какао разом у вітальні. Подарунок Лілі так і залишився у мене. То була лялечка в костюмі морячки. Коли я подарував її Лілі наступного тижня, то вона, замість ущипнути мене, поцілувала прямо в рот. Мене потім за це дражнили, а я ніскілечки не заперечував.
Поки ми пили своє какао (собі мама, напевно, долила краплю чогось міцнішого), вона сказала:
Коли я була вагітна, то пообіцяла собі, що ніколи не брехатиму своїй дитині, тому слухай. Так, той чоловік, мабуть, був мертвий. Вона трохи помовчала. Ні, він точно був мертвий. Не думаю, що навіть шолом би його врятував, а шолома я на ньому не бачила.
Ні, шолома на велосипедисті не було. Бо якби він був на голові, коли його збили (згодом ми дізналися, що таксі), то чоловік стояв би поруч зі своїм тілом у шоломі. Вони завжди вдягнені в те, що було на них у момент смерті.
Але, синочку, тобі просто здалося, що ти бачив його обличчя. Ти не міг його бачити. Хтось накрив його курткою. Якась добра людина.
На ньому була футболка з маяком, сказав я. А потім згадав ще дещо. Втіха в тому була така собі, однак після такої події, думаю, хапаєшся і за соломинку. Зате він був дуже старий.
Чому ти таке кажеш? Мама дивилася на мене якось дивно. Згадуючи ту розмову, я думаю, що саме тоді вона й повірила мені, принаймні трохи.
У нього волосся було сиве. Там, де не залите кровю.
Я знову розплакався. Мама обійняла мене, заходилася колисати, і я заснув у її обіймах. Я вам так скажу: коли думаєш про різну страшну фігню, нема нікого кращого за маму поруч.
Ми виписували газету «Таймс». Зазвичай мама «їла» її за столом у халаті, поки ми снідали, але вранці наступного дня після чоловіка в Центральному парку вона читала якийсь свій рукопис. Після сніданку вона сказала, щоб я вдягнувся, можемо покататися на круїзному кораблику, тому це була субота. Памятаю, подумав, що це перший вихідний після смерті чоловіка з Центрального парку. І це знову повернуло відчуття реальності тієї події.
Я зробив так, як мама сказала, тільки спершу, поки вона милася в душі, зайшов у її спальню. Газета лежала на ліжку, розгорнута на сторінці, де пишуть про тих мертвих, які досить знамениті для «Таймс». Фото чоловіка з Центрального парку надрукували. Його звали Роберт Гаррісон. У свої чотири роки я вже вмів читати на рівні третього класу, мама дуже цим пишалася, і в заголовку статті важких слів не було, тому я його прочитав (і більш нічого): «ПРЕЗИДЕНТ ФОНДУ МАЯК ЗАГИНУВ У ДТП».
Згодом я бачив іще кількох мерців той вислів про «посеред життя ми в смерті» істинніший, ніж думають люди, і часом я щось казав мамі, але переважно мовчав, бо розумів, що це її засмучує. Тільки після того, як померла місіс Беркетт і мама знайшла в шафі її персні, ми знову по-справжньому про це заговорили.