Того вечора, коли вона вийшла з моєї кімнати, я думав, що не засну, а якщо й засну, то насниться мені чоловік з Центрального парку з розкроєним обличчям і кістками, що стирчать з носа, або привидиться мама одночасно в труні й на сходинках до кафедри, там, де тільки я зможу її побачити. Але наскільки пригадую, мені взагалі нічого не снилося. На ранок я прокинувся з хорошим самопочуттям, і мама добре почувалася, і ми дуркували, і вона почепила мою індичку на холодильник, а потім вліпила на неї нафарбованими губами великого цьомчика, від чого я захихотів, і відвела мене до школи, і місіс Тейт розказувала про динозаврів, і життя тривало два роки, хороше життя, як зазвичай воно і є. Тривало, доки не розсипалося на друзки.
6
Коли мама зрозуміла, як усе погано, я почув, що вона говорить з Енн Стейлі, подругою-редакторкою, про дядька Гаррі по телефону. Мама сказала:
Він слабував на голову ще до того, як став слабим. Тепер я це розумію.
У шість років я б і гадки не мав, про що вона. Але на той час мені вже було вісім, скоро мало виповнитися девять, і принаймні частково я розумів. Мама мала на увазі той капець, у який вляпався її брат і втягнув її ще до того, як ранній Альцгеймер, мов нічний злодій, викрав його розум.
Я з нею, звісно, погоджувався; вона була моєю мамою, і ми з нею були вдвох проти цілого світу, команда з двох. Я ненавидів дядька Гаррі за ту біду, в яку ми потрапили. І тільки згодом, коли мені було дванадцять чи, може, навіть чотирнадцять, я усвідомив, що моя мати теж частково була винна. Можна було вибратися, поки ще був час, і вона могла це зробити, однак не зробила. Як і дядько Гаррі, який заснував літературну агенцію Конкліна, вона багато знала про книжки, але недостатньо про гроші.
Вона навіть мала два попередження. Перше від своєї подруги, Ліз Даттон. Ліз працювала детективкою в поліції Нью-Йорка і була великою шанувальницею серії Ріджиса Томаса про Роаноук. Мама познайомилася з нею на вечірці-презентації одного з цих романів, і вони знайшли спільну мову. Що виявилося не надто добрим поворотом. До цього я ще дійду, але поки що просто скажу, що Ліз сказала мамі: Фонд Маккензі неправдоподібно ідеальний. Це могло бути приблизно в той час, коли померла місіс Беркетт, я не впевнений, але знаю, що до осені 2008 року, коли економіка накрилася мідним тазом. А разом з нею і наша частка її.
Колись дядько Гаррі грав у ракетбол у якомусь елітному клубі біля Пірсу-90, де причалюють великі судна. Один з тих друзів, з якими він грав, був бродвейським продюсером. Він і розповів дядькові про Фонд Маккензі. Друг назвав його ліцензією на рубання бабла, і дядько Гаррі сприйняв його слова за щиру правду. Та й чому б не сприйняти? Друг спродюсував мільйон мюзиклів, які йшли на Бродвеї мільйон років, та й по всій країні теж, і роялті просто лилися потоком. (Син літературної агентки, я точно знав, що таке роялті.)
Дядько Гаррі порозпитував, поговорив з якимось великим цабе, яке працювало в тому Фонді (хоча не з самим Джеймсом Маккензі, бо дядько Гаррі в цілому був лише маленьким цабе), і вклав купу грошей. Дохід був такий шикарний, що він вклав ще. А потім ще. Коли в нього почався Альцгеймер і дуже швидко пішло погіршення, мама перебрала на себе керування всіма фінансами. І не тільки не забрала все з Фонду Маккензі, а й вклала в нього ще більше грошей.
Монті Ґрішем, юрист, який тоді допомагав з контрактами, не лише радив їй не вкладати більше, а й сказав забирати все, поки ще можна. Це було те друге попередження, яке вона отримала невдовзі після того, як очолила агенцію Конкліна. Також він сказав: коли щось здається неправдоподібно хорошим, то, мабуть, так воно і є.
Я розповідаю вам усе, що сам дізнавався по крихтах і дрібках як та підслухана розмова між мамою та її подругою-редакторкою. Я певен, ви це розумієте, і певен, вам не треба розказувати, що Фонд Маккензі був насправді великою жирною пірамідою. Працювало все так: Маккензі та його весела ватага злодіїв приймали мегамільйони від населення, виплачували великі відсотки, а більшість інвестиційного бабла привласнювали. На плаву все тримали, заманюючи нових інвесторів, переконуючи кожного, який він особливий, бо лише нечисленні обрані долучені до Фонду. Нечисленними обраними, як виявилося, були тисячі: від бродвейських продюсерів до багатих удів, які ледь не за ніч перестали бути багатими.
Така піраміда залежить від того, що інвестори мають бути задоволені прибутками й не тільки не забирати з Фонду початкові інвестиції, а й докладати ще. Якийсь час схема працювала добре, та 2008 року, коли економіка обвалилася, майже всі учасники Фонду зажадали свої гроші назад, а грошей на місці не виявилося. Маккензі був дрібним спекулянтом порівняно з Мейдоффом, королем фінансових пірамід, але він влаштував старому Берну непогану конкуренцію: прийняв понад двадцять мільярдів доларів, а на рахунках Фонду залишалося мізерних пятнадцять мільйонів. Він сів у тюрму, що дало людям сатисфакцію, але, як іноді казала мама, «запеклість не харчі, а помста не сплачує рахунків».
Усе гаразд, усе гаразд, казала вона мені, коли новини про Маккензі пішли по всіх телеканалах і в «Таймс». Не переживай, Джеймі.
Однак темні кола під її очима свідчили про те, що сама вона сильно переживала, і на це в неї було багацько підстав.
Ось про що я дізнався згодом: усі активи, до яких мама тоді мала доступ, зводилися приблизно до двохсот тисяч, і це включно з її та моїм страховими полісами. А яка фінансова відповідальність на ній висіла, вам краще не знати. Просто згадайте, що наша квартира була на Парк-авеню, офіс агенції розташовувався на Медісон-авеню, а заклад, де доглядали за неповносправними, в якому жив дядько Гаррі («Якщо це можна назвати життям», так і чую материн голос), був у Паунд-Ридж, а це приблизно так само дорого, як звучить.
Перше, що зробила мама, закрила офіс на Медісон. Після того вона працювала з дому, з Палацу-на-Парк, принаймні якийсь час. Частину орендної плати вона покрила авансом, перевівши в готівку ті страхові поліси, про які я згадував, зокрема й брáтів, але цього могло вистачити на вісім-десять місяців, не більше. Здала в оренду квартиру дядька Гаррі в Спіонку. Продала «рендж-ровер» («Джеймі, все одно нам у місті машина ні до чого») і купу перших видань різних книжок, зокрема й «Подивись на свою домівку, янголе» Томаса Вулфа з автографом. Над цим вона плакала і сказала, що й половини справжньої вартості за нього не отримала, бо ринок рідкісних видань також у задниці завдяки купі продавців, яким так само припекло отримати готівку, як і їй. Нашу картину Ендрю Ваєта теж довелося продати. І щодня мама проклинала Маккензі за те, що він такий злодюжний грошолюбний бидлячий членососний кривавий ходячий геморой. Часом прокльонів перепадало й дядьку Гаррі: вона казала, що вже до кінця року той поселиться за сміттєвим баком і так йому і треба. Задля справедливості слід додати, що згодом вона шпетила саму себе за те, що не послухалася Ліз і Монті.
Почуваюся коником-стрибунцем, який бавився все літо замість працювати, одного вечора сказала вона мені. Здається, в січні чи лютому 2009-го. На той час Ліз іноді залишалася ночувати в нас. Але не тієї ночі. Того разу я чи не вперше помітив пасма сивини в гарному рудому маминому волоссі. А може, я запамятав тому, що вона розплакалась і настала моя черга її втішати, хоча я ще був зовсім малим і не вмів як слід цього робити.
Того літа ми переїхали з Палацу-на-Парк у значно тісніше помешкання на Десятій авеню. «Не помийка, прокоментувала мама, і ціна нормальна». А ще: «Не я буду, якщо поїду з міста. Це буде все одно що викинути білий прапор. Я почну втрачати клієнтів».
Агенція, звісно, переїхала разом з нами. Офіс розташовувався в тій кімнаті, де могла бути моя спальня, якби становище не було таким гівняно-патовим. Тому моєю кімнатою стала комірка, що прилягала до кухні. Там було спекотно влітку і холодно взимку, зате добре пахло. Думаю, раніше там була комора, де зберігалися харчі.
Мама перевела дядька Гаррі в заклад у Бейонні. Про це місце краще розказувати якнайменше. Найкращим у ньому було, мабуть, те, що бідолашний дядько Гаррі все одно не розумів, де він; мочитися в штани він з таким самим успіхом міг і в готелі «Беверлі-Гілтон».
Що ще я памятаю про 2009-й та 2010-й? Мама перестала відвідувати перукарню. Перестала обідати з друзями, а з клієнтами агенції обідала тільки в разі крайньої потреби (бо саме вона мала оплачувати чеки). Багато нового одягу не купувала, а коли купувала, то в крамницях зі знижками. І почала пити більше вина. Значно більше. Були такі вечори, коли вони з подругою Ліз фанаткою Ріджиса Томаса й детективкою, про яку я вам казав, могли добряче разом насинячитися. Наступного дня мама була червоноока й дратівлива, сновигаючи своїм «офісом» у піжамі. Іноді вона співала: «Знову все гівняно, знов понуре небо сране». У такі дні ходити в школу було полегшенням. У державну, звісно, школу; часи, коли я вчився у приватній, були позаду, завдяки Джеймсові Маккензі.
У всьому тому мороці було й кілька промінчиків світла. Нехай ринок рідкісних видань був у задниці, але люди знову читали звичайні книжки романи для втечі від дійсності й мотиваційну літературу для самодопомоги, бо визнаймо: у 20092010-му багато хто мусив допомагати собі сам. Мама завжди обожнювала детективи, тому постійно розвивала цю частину продукції Конкліна, відколи перебрала справи в дядька Гаррі. У неї було десять чи, може, навіть дванадцять авторів, які писали детективи. Ці хлопята й дівчата не були видатними письменниками, але їхніх пятнадцяти відсотків вистачало на те, щоб сплачувати оренду й комунальні в нашому новому помешканні.
Крім того, була ще Джейн Рейнолдс, бібліотекарка з Північної Кароліни. Її рукопис, детектив під назвою «Мертвий червоний», надійшов без попередньої домовленості, й мама була від нього в екстазі. За право публікації влаштували аукціон для видавців. Участь у ньому взяли усі великі видавництва, і зрештою права продали за два мільйони доларів. Триста тисяч від цього щастя були нашими, і моя мати знову почала всміхатися.
Ми ще довго не зможемо повернутися на Парк-авеню, сказала вона, і ще довго будемо вибиратися з тієї ями, яку для нас вирив дядько Гаррі, але все у нас ще може бути добре.
А я й так не хочу повертатися на Парк-авеню, сказав я. Мені тут подобається.
Вона всміхнулась і обійняла мене.
Ти моя маленька любов. Трохи відсторонившись, вона уважно мене роздивлялася. Хоча не така вже й маленька. Знаєш, на що я сподіваюся, синку?
Я похитав головою.
Що Джейн Рейнолдс писатиме по книжці на рік. І що за «Мертвим червоним» знімуть фільм. Та навіть якщо цього не станеться, у нас є старий добрий Ріджис Томас і його сага про Роаноук. Це діамант у нашій короні.
От тільки «Мертвий червоний» виявився останнім спалахом світла перед великою бурею. Кіно не зняли; видавці, які вибороли книжку, помилилися, як це з ними іноді буває. Книжка провалилася. Фінансової шкоди це нам не завдало, бо гроші вже виплатили, але сталися інші речі, й ті триста штук зникли, мов пилюка на вітрі.
По-перше, мамині зуби мудрості зіпсувалися к чортовій матері, пішло запалення. Їй довелося їх усі висмикувати. Це було погано. А потім дядько Гаррі, проблемний дядько Гаррі, якому ще й пятдесяти років не було, перечепився через щось у бейоннському медичному закладі й розбив собі голову. Це було набагато гірше.
Мама звернулася до юриста, який допомагав нам з контрактами на книжки (й за свої труди відкушував чималий шмат оплати послуг нашої агенції). Він порекомендував іншого юриста, який спеціалізувався на позовах з приводу відповідальності та халатності. Той юрист сказав, що в нас є всі підстави виграти цю справу в суді. Може, й так, але до зали судових засідань справа дійти не встигла медичний заклад у Бейонні оголосив себе банкрутом. Єдиний, хто на цьому заробив, той дорогий спеціальний юрист, який поклав собі на рахунок майже сорок тисяч доларів.
Ця погодинна оплата таке свинство, пожалілася мама одного вечора, коли вони з Ліз Даттон відкоркували другу пляшку вина і вже добряче її надпили. Ліз посміялася, бо то були не її сорок тисяч доларів. Мама посміялася, бо вона була під мухою. Я єдиний не бачив у цьому нічого смішного, бо рахунок виставив не тільки юрист. Над нами нависли й медичні рахунки дядька Гаррі.
А найгірше те, що за маму взялася податкова, через податкову заборгованість дядька Гаррі. Він змушував чекати того іншого дядька, Сема, багато грошенят якого вклав у Фонд Маккензі.
І залишився нам тільки Ріджис Томас.
Діамант у нашій короні.
7
А тепер дивіться.
Осінь 2009-го. Обама президент, економіка потроху очунює. Але на нас це не дуже позначається. Я в третьому класі, й місіс Пірс викликає мене до дошки розвязувати задачу з дробами, бо я офігенно добре це вмію. Тобто відсотки я вмів порахувати ще в сім років дитина літературної агентки, як-не-як. Учні в мене за спиною вовтузяться за партами, бо зараз той дивний невеликий відрізок навчання між Днем подяки та Різдвом. Задача легка, як тепле масло на тості, і я саме її закінчую, коли в двері просовує голову містер Ернандес, помічник директора. Вони з місіс Пірс тихо про щось перемовляються, а потім місіс Пірс просить мене вийти в коридор.
Там чекає моя мати, бліда, як склянка молока. Знежиреного. Моя перша думка помер дядько Гаррі, в якого тепер сталева пластинка в голові, щоб захищала його марний мозок. Що в певному жахливому сенсі було б насправді добре, бо так скоротилися б витрати. Та коли я запитую, вона відповідає, що з дядьком Гаррі (на той час він живе в третьосортному інтернаті в Піскатавеї невпинно просувається на захід, наче якийсь довбонутий безмозкий піонер) усе гаразд.
Ще щось спитати я не встигаю мама тягне мене коридором. Біля жовтого бордюра, де батьки висаджують дітей вранці й забирають удень, припарковано седан «форд» з блимавками на даху. А поряд з ним, у синій парці з написом NYPD на грудях, стоїть Ліз Даттон.
Мама підганяє мене до машини, але я впираюся і змушую її зупинитися.
Що таке? питаю я. Скажи!
Я не плачу, але сльози підступають. Відколи ми дізналися про Фонд Маккензі, поганих новин було багато, і мені здається, я більше не витримаю, але чую нову порцію. Ріджис Томас помер.
З нашої корони щойно випав діамант.
8
Тут я маю зробити відступ і розказати вам про Ріджиса Томаса. Як казала моя мама, більшість письменників дивні, як какашки, що світяться в темряві, і містер Томас саме таким і був.
Сага про Роаноук так він це називав на момент його смерті складалася з восьми книжок, кожна завтовшки з цеглину. «Старий Ріджис завжди щедро сипле, з горою», одного разу прокоментувала мама. У вісім років я крадькома стягнув з полиці в офісі примірник першої, «Болото смерті в Роаноуку», і прочитав. Без проблем. Читати я вмів так само добре, як і розвязувати математичні задачі та бачити мертвих (це правда, не вихваляння). До того ж «Болото смерті» не зовсім «Поминки за Фіннеґаном».
Я не кажу, що це було погано написано, не думайте: що-що, а розказувати історії він умів. Там було багато пригод, безліч страшних сцен (особливо в Болоті смерті), пошук закопаних скарбів і велика гаряча купа старого доброго С-Е-К-С-У. З тієї книжки я дізнався про справжнє значення числа 69 більше, ніж мала б знати шестирічна дитина. І дещо інше зясував, хоча свідомий звязок провів згодом. Це про всі ті ночі, коли у нас залишалася ночувати мамина подруга Ліз.
Я б сказав, що сцена сексу в «Болоті смерті» траплялася раз на кожні пятдесят сторінок чи десь так. Була одна й на дереві, під яким повзали голодні алігатори. «Пятдесят відтінків Роаноука», щоб ви собі розуміли. Коли тільки починався мій пубертат, Ріджис Томас навчив мене дрочити. І якщо без цієї інформації ви могли б обійтися, змиріться.
Ці книжки реально були сагою, в тому плані, що оповідали одну тривалу історію з сонмом персонажів, які переходили з одного тому в інший. Там були дужі чоловіки з білявим волоссям і розсміяними очима, слизькі чоловіки з очицями, що бігали, шляхетні індіанці (які в подальших книжках стали шляхетними корінними американцями) та жінки розкішної вроди з високими пружними грудьми. І всі вони хороші, погані, пружногруді постійно хотіли кохатися.
Стрижнем циклу, який змушував читачів купувати наступні книжки (тобто крім дуелей, убивств і сексу), був колосальний секрет зникнення всіх поселенців Роаноука. Чи було це справою рук головного поганця, Джорджа Тредґілла? Чи були ті поселенці мертві? Чи справді Роаноук стояв над стародавнім містом, сповненим предковічної мудрості? Що мав на увазі Мартін Бетанкур, коли сказав «Час це ключ» перед тим, як упокоївся? Що насправді означало загадкове слово «кроатоан», вирізьблене над частоколом покинутого поселення? Мільйони читачів стікали слиною, бажаючи дізнатися відповіді на ці запитання. Якщо комусь у далекому майбутньому це здається малоймовірним, я вам просто скажу так: пошукайте твори Джудіт Кранц або Гарольда Роббінса. Їхню писанину теж читали мільйони.
Персонажі Ріджиса Томаса були класичною проєкцією. Чи, може, сказати б краще, видаванням бажаного за дійсне. Томас був дрібним зморщеним мужичком, чиє авторське фото зазвичай фотошопили, щоб його обличчя менше нагадувало жіночу сумочку. До Нью-Йорка він не приїжджав тому, що не міг. Той, хто писав про безстрашних чоловіків, які прокладають собі шлях крізь смертоносні болота, бються на дуелях і атлетично займаються сексом під зорями, був холостяком, страждав на агорафобію і жив сам-один. А ще в нього була страшна параноя (так казала моя мати) з приводу його роботи. Ніхто не бачив книжки, доки вона не була дописана. А після того, як перші два томи спіткав такий приголомшливий успіх і вони місяцями очолювали хіт-паради бестселерів, поняття «ніхто» поширилось і на редактора. Письменник наполягав, щоб книжки публікували в тому вигляді, в якому він їх написав, слово в слово, бо це золото.