«Тримоя вульва, що гарне, те не вбоге».
Гарненька, трішки занадто гарненька, багато хто відзначив би, але не дуже зрозуміла. Джессі трішки підняла голову, ніби щоб роздивитись обєкт, про який ідеться, але очей не розплющувала. Та й щоб його побачити, очі не обовязково потрібні, бо з цим атрибутом вона співіснує вже довгий час. Між стегон у неї трикутник рудавого кучерястого волосся, що оточує нехитрий розріз, естетична краса якогона рівні погано загоєного шраму. Джессі вважала, що ця річ, цей органнасправді просто глибока складка плоті, закутана в перехрещений пояс із мязів, не має бути невичерпним джерелом мітів, проте все одно зберігає свій мітичний статус у колективному мисленні чоловіків. Це ж така магічна долина, правда? Обора, куди врешті-решт заганяють навіть найдикіших єдинорогів.
Матінко Макрі, ну й хуєта, промовила Джессі, злегка усміхнувшись, але не розкриваючи очей.
Але ж це не хуєта зовсім. Той розрізобєкт хіті кожного чоловіка, принаймні гетеросексуального, але водночас часто обєкт їхнього незбагненного презирства, недовіри й ненависті. Цей темний гнів звучить не в усіх їхніх жартах, але в багатьох, а в деяких він прямо попереду, наче набрякла рана: «Що таке жінка? Непотрібний шмат мяса, що теліпається навколо пизди».
«Припини, Джессі, наказала Господинька Берлінґейм. Голос у неї був засмучений і згидований. Негайно припини».
Джессі вирішила, що це добра думка, тож повернулася до Нориної лічби. Чотиристегна (заширокі), а пятьживіт (затовстий). Шістьгруди, які вона вважала своєю найкращою рисою; Джералда ж, підозрювала вона, трішки відлякували обриси блакитних вен під гладенькими схилами її випинів. Груди дівчат із розгорток його журналів не містять таких натяків на внутрішню водопровідну систему. У дівчат із розгорток також нема дрібних волосків на ареолах.
Сімїї надто широкі плечі, вісімшия (яка раніше була гарна, але за останні кілька років стала остаточно курячою), девятьволосся, що випадає, і десять
«Хвилинку! Ану, блядь, зачекай хвилинку! люто розірвав тишу прямолінійний голос. Це що за тупа гра така?»
Джессі міцніше заплющила очі, шокована глибиною гніву в голосі й налякана його окремістю. Через гнів здавалося, ніби голос долинає не зі стрижневого кореня її розуму, а це радше непроханий гістьчужий дух, що вирішив заволодіти нею, наче дух Пазузу заволодів дівчинкою в «Екзорцисті».
«На це не хочеш відповісти? запитала Рут Нірі, або ж Пазузу. Окей, може, це заскладно. Я тобі спрощу запитання, Джесс: хто перетворив паршивенько римовану літанію Нори Калліґан для розслаблення на мантру самоненависті?»
«Ніхто, смиренно подумала у відповідь Джессі й одразу зрозуміла, що прямолінійний голос не прийме таку відповідь, тож додала: Господинька. Це вона».
«Ні, не вона, одразу ж заперечив голос Рут. У ньому вчувалась огида до цієї лінивої спроби перекинути провину. Господинька тупувата, а зараз ще й дуже перелякана, але в душі вона досить приємна, та й наміри в неї завжди були добрі. Наміри ж людини, яка перекрутила Норин список, відверто злі, Джессі. Хіба ти не бачиш? Хіба не»
Я нічого не бачу, бо заплющила очі, промовила вона тремким дитячим голосом. Джессі ледь не розплющила їх, але щось підказало, що це тільки погіршить ситуацію.
«Хто це, Джессі? Хто навчив тебе, ніби ти гидка й нікчемна? Хто вибрав Джералда Берлінґейма на роль спорідненої душі й Прекрасного Принца, ще, мабуть, за багато років до того, як ви познайомилися на вечірці для самотніх членів Республіканської партії? Хто вирішив, що він не лише те, що тобі треба, а й саме те, чого ти заслуговуєш?»
Докладаючи нелюдських зусиль, Джессі посунула цей голосусі голоси, як вона палко сподівалася, геть з розуму. Вона знову завела свою мантру, цього разу вголос:
Одинмої ступні, пальців десяток; дваноги мої, чудові та довгі; тримоя вульва, що гарне, те не вбоге; чотирице стегна, пишні й налиті; пятьце живіт, де вся їжа лежить.
Вона не памятала решту рим (мабуть, і на краще, бо Джессі мала підозри, що Нора сама їх скаверзила, одним оком позираючи на публікацію в якомусь із мяких і млосних журналів самодопомоги на журнальному столику в приймальні), тож продовжила без них:
Шістьце груди, сімце плечі, вісімце шия
Джессі спинилася, щоб перевести дух, і з полегшенням відзначила, що серцебиття сповільнилося з галопу до швидкого бігу.
девятьце підборіддя, а десятьочі. Очі, розплющтеся!
Вона доповнила слова діями, і навколо спалахнула яскравим існуванням спальня, якась наче оновлена і принаймні на митьмайже така ж гарна, як тоді, коли вони з Джералдом провели в цьому будинку своє перше літо. У 1979 році, часі, що раніше звучав ніби з наукової фантастики, а зараз здавався до неможливості давнім.
Джессі глянула на сірі стіни, обшиті деревом, високу білу стелю, на якій відбивалося мерехтіння з озера, і два великих вікна обабіч ліжка. Вікно ліворуч виходило на захід, з нього простягався вид на терасу, схил за нею та несамовито ясну блакить озера. Вікно праворуч дарувало менш романтичний краєвидпідїзна доріжка та її сіра стара дама Мерседес, якій вісім років і яка почала демонструвати перші дрібні цятки іржі на нижньому молдингу.
Прямо перед собою Джессі бачила обрамленого батікового метелика, що висів на стіні над комодом, і згадала забобонну відсутність подиву від того, що це подарунок від Рут на тридцятий день народження. Зі свого місця Джессі не могла розгледіти маленькі червоні шви підпису, але знала, що він там є: «Нірі, 1983», також рік зі сторінок наукової фантастики.
Неподалік від метелика (шалено випинаючись на загальному тлі, хоча їй так ніколи й не вдалося зібрати достатньо сили, щоб указати на це своєму чоловікові) на хромованому гачку висів Джералдів пивний кухоль братства «Альфа-Гамма-Ро». Воно не було якоюсь дуже яскравою зіркою в усесвіті братерствінші братчики називали його «Альфа-Гімня-Ро», але Джералд носив їхній значок із певною гордістю, тримав на стіні той кухоль і щороку в червні пив із нього перше пиво літа. Це була своєрідна церемонія, спостерігаючи яку Джессі ще задовго до сьогоднішнього торжества іноді загадувалася, чи була вона психічно правоможною, коли одружилася з Джералдом.
«Хтось мусив це припинити, тоскно подумала вона. Хтось мусив, бо ж подивіться, на що воно вийшло».
На кріслі на іншому боці дверей ванної Джессі бачила викличні кюлоти та блузку без рукавів, яку вона вдягнула в цей недоречно теплий осінній день. Її ліфчик висів на ручці дверей ванної. А перетинаючи покривало та її ноги, перетворюючи дрібні мякі волосинки на стегнах на золоті дротини, лежала яскрава смуга денного сонячного сяйва. Не квадрат світла, що лежав майже по центру покривала о першій дня, не прямокутник, що лежав там о другій. Це була широка смуга, яка невдовзі звузиться до стрічки, і хоча якесь аварійне відключення електроенергії вже встигло спаскудити показники цифрового годинника-радіо на комоді (він постійно блимав 00:00, наче невтомний неоновий знак над баром), смуга світла означає, що доходить четверта дня. Невдовзі смуга почне зісковзувати з ліжка, і Джессі побачить тіні в кутках і під столиком біля стіни. А коли стрічка стане струною, повзучи спочатку по підлозі, а тоді спинаючись дальньою стіною й помалу меркнучи, ці тіні почнуть виповзати зі сховків і розходитися кімнатою, ніби чорнильні плями, пожираючи світло й розростаючись. Сонце рухається на захід. За годину, максимум за півтори воно почне опускатися, а через сорок хвилин настане темрява.
Ця думка не спричинила панікипринаймні поки що, проте розум накрило мембраною мороку, а серце заповнила волога атмосфера жаху. Джессі побачила себе прикутою до ліжка і Джералда внизу мертвого на підлозі. Побачила, як вони лежать тут у темряві довгий час після того, як чоловік із бензопилою пішов до своєї дружини й дітей у гарно освітленому домі, собака пошкандибав кудись, і за компанію їй править лише довбана гагара на озері і більш нікого.
Містер і місіс Берлінґейми проводять свою останню довгу ніч разом.
Споглядаючи пивний кухоль і батікового метелика, двох неочікуваних сусідів, яких можна терпіти лише в такому домі на одну пору року, Джессі подумала, що оскільки так роздумувати про минуле легко, то так само легко (хоча набагато менш приємно) можна й зануритися в імовірні версії майбутнього. Справді важкою роботою здавалося залишатися в теперішньому, але вона міркувала, що краще зробити все можливе й дотримуватися саме такого плану дій. Ця паршива ситуація, мабуть, стане ще паршивішою, якщо Джессі вчинить інакше. Їй не можна розраховувати, що якийсь deus ex machina дістане її з цієї трясовини, і це неприємно, але якщо вдасться вибратися самотужки, чекає бонус: вона вбереже себе від зніяковіння, коли лежатиме тут майже гольцем, а якийсь заступник шерифа відмикатиме її, питатиме, якого дідька тут відбулося, ще й удосталь намилується на гоже біле тіло новоспеченої вдови.
Також відбувалися ще дві речі. Джессі багато б віддала, щоб відтермінувати їх, принаймні тимчасово, але не могла. Їй потрібно в туалет, а ще вона відчувала спрагу. Наразі потреба випустити була сильнішою за потребу отримати, але турбувало її саме бажання пити. Наразі воно не дуже нестерпне, але це зміниться, якщо їй не вдасться скинути наручники й дістатися до крана. Зміниться так, що вона навіть не хоче про це думати.
«Буде смішно, якщо я помру від спраги за двісті ярдів від девятого за розміром озера в Мейні», подумала Джессі й похитала головою. Це не девяте за розміром озеро в Мейні, про що вона думає? То озеро Дарк-Скор, куди вона з батьками, братом і сестрою їздили стільки років тому. Ще задовго до появи голосів. Ще задовго до
Джессі обірвала цю думку. Різко. Минуло вже багато часу, відколи Джессі востаннє думала про озеро Дарк-Скор, і зараз не має наміру повертатися до цього, і наручники тут ні до чого. Краще вже про спрагу думати.
«А що про неї думати, дівулю? Це психосоматика, та й усе. Ти хочеш пити, тому що знаєш, що не можеш встати й узяти собі води. Тут усе просто як двері».
Але це неправда. Вона посварилася з чоловіком, і два швидкі удари, яких йому завдала, запустили ланцюгову реакцію, що призвела до його смерті. Джессі сама зараз відчуває наслідки значного вибуху гормонів. Термін, яким це можна назвати, шок, а одним з найпоширеніших симптомів шоку є спрага. Їй, мабуть, варто тішитися, що в роті не сухіше, ніж зараз, принаймні поки що, і
«І, можливо, я зможу щось удіяти принаймні з цим».
Джералд був квінтесенцією людини звички, і однією з його традицій було тримати зі свого боку полиці над узголівям ліжка склянку води. Джессі викрутила голову вгору й праворучі так, ось вона, висока склянка води з невеличким скупченням напіврозталих кубиків льоду, що плавали зверху. Без сумніву, склянка стоїть на підставці, щоб на полиці не лишилося кільцяце ж Джералд, такий уважний до дрібниць. На склянці, ніби піт, проступили краплинки конденсату.
Дивлячись на це, Джессі відчула перший укол справжньої спраги. Облизала губи. Вона посунулася праворуч, наскільки це дозволяв ланцюг лівого наручника. Його довжина була лише шість дюймів, але Джессі вдалося пересунутись на Джералдів бік ліжка. Змінивши позицію, вона побачила на лівому боці покривала кілька темних плям. Джессі кілька секунд розсіяно дивилася на них, доки не згадала, як під час агонії Джералд спорожнив сечовий міхур. Тоді швиденько повернула погляд до склянки з водою, що стояла на картонному кружальці, мабуть, із рекламою якогось бренду япівського пива, найпевніше «Бекс» чи «Гайнекен».
Вона потяглася вгору, повільно, прагнучи, щоб вдалося дотягнутися. Не вдалося. Кінчики пальців зупинилися за три дюйми від склянки. Укол спрагислабке стискання горла, слабке пощипування язиказнову вдарив і зник.
«Якщо ніхто не прийде або якщо я не придумаю, як вибратися до завтрашнього ранку, то не зможу на ту склянку навіть дивитися».
У цій думці вчувалася холоднокровна розважливість, що вже лякало. Але ж завтра зранку її тут уже не буде, ось у чому річ. Це ж просто дурниці. Божевілля. Дурка. Про це навіть немає сенсу думати. Це
«Припини, урвав думки прямолінійний голос. Просто припини».
І Джессі припинила. Їй довелося змиритися з тим, що ця думка не зовсім дурнувата. Джессі відмовилася прийняти чи навіть роздумувати над тим, що вона може тут померти, ось де справжня дурка, але якщо вона не змете павутиння зі старої мисленнєвої машинерії й не запустить її, то ймовірно, доведеться провести тут кілька довгих і незручних годин.
«Довгих, незручних і, можливо, болючих, нервово пробурмотіла Господинька. Але ж біль стане спокутою, правда? Зрештою, ти ж сама винна. Сподіваюся, я не набридаю, але ти ж просто могла дати йому спустити своє молочко»
Таки набридаєш, Господинько, перебила її Джессі.
Вона не пригадувала, щоб коли-небудь відповідала внутрішнім голосам уголос. Замислилася, чи не божеволіє. Вирішила, що їй, правду кажучи, похер, принаймні поки що.
Джессі знову заплющила очі.
4
Цього разу в темряві за повіками Джессі уявила не власне тіло, а всю цю спальню. Звісно, сама Джессі головна окраса кімнати, Боже, так, Джессі Мейгут Берлінґейм, ще без хвостика сорок, досі порівняно струнка зі зростом пять і сім та вагою сто двадцять пять фунтів, сірі очі, каштаново-рудувате волосся (вона приховувала сивину, що почала пробиватися пять років тому, глянцевою фарбою і була певна, що Джералд цього не помітив). Джессі Мейгут Берлінґейм, яка втрапила в цю халепу, так і не розуміючи до кінця, як і чому. Джессі Мейгут Берлінґейм, тепер, очевидно, вдова Джералда, досі мати нікого, ще й прикута до цього довбаного ліжка двома парами поліційних кайданок.
Джессі змусила уяву наблизити останній образ. Між заплющеними очима збурилася зморшка зосередження.
Загалом чотири наручники, розділені попарно шістьма дюймами сталевого ланцюга в гумовому рукаві, у кожного на стопорній планці вибито Ч-17 серійний номер, припустила Джессі. Вона пригадала, як Джералд, ще коли гра була якоюсь новизною, розповідав, що в кожного наручника є зубчастий натяжний механізм, завдяки якому їхній розмір можна регулювати. Також можна скоротити ланцюги, щоб запястки вязня були болюче зведені докупи, але Джералд дав їй максимальну довжину ланцюга.
«А чому би, блядь, і ні, подумала тепер Джессі. Зрештою, це ж лише гра правда, Джералде?» Проте тепер їй згадалося одне з попередніх запитань, і вона знову замислилася, чи для Джералда то справді була просто гра.
«Що таке жінка? з глибокої темряви всередині неї прошепотів інший голосголос НЛО. Непотрібний шмат мяса, що теліпається навколо пизди».
«Іди геть, подумала Джессі. Іди геть, з тебе нема толку».
Але голос НЛО наказу не підкорився. «Навіщо жінці і рот, і пизда? запитав він натомість. Щоб сцяти й стогнати одночасно. Ще якісь запитання, маленька леді?»
Ні. Зважаючи на тривожно сюрреалістичну природу відповідей, інших запитань у неї не було. Джессі прокрутила руки всередині кайданок. Тонка шкіра на запястках потерлася об сталь, від чого Джессі скривилася, але біль був незначний, і рука обернулася досить легко. Джералд, може, і думає, що єдина суть життя жінкинепотрібним шматком мяса теліпатися навколо пизди, але він не затягнув наручників настільки, щоб було боляче. Звісно, на таке Джессі й раніше не погодилася б (чи принаймні так вона себе переконує, а жодному з внутрішніх голосів бракує зухвальства суперечити). І все одно браслети надто тісні, щоб із них вибратися.
Та чи справді?
Задля експерименту Джессі смикнула рукою. Наручник поповз угору запястком, а тоді сталь міцно вперлася в місце стику кістки і хряща, де запястки заплутаним чудернацьким чином єднаються з долонями.
Вона смикнула сильніше. Цього разу біль був набагато відчутніший. Джессі раптом пригадала, як тато захряснув водійські дверцята їхнього старого універсала «Кантрі Скваєр» і прищемив Медді ліву долоню, бо не знав, що вона чомусь вирішила вийти саме через ті дверцята. Як же ж вона верещала! Від удару зламалася якась кістканазву Джессі не пригадувала, зате памятала, як Медді гордо показувала свіжий гіпс і примовляла: «А ще в мене розірване тильне сухожилля». Це здалося Джессі й Віллові смішним, оскільки всі знають, що тилом люди іноді називають задницю. Вони сміялися, більше від несподіванки, ніж із презирства, але Медді все одно пішла розлючена, потемнівши обличчям, як та хмара, розповідати все мамі.
«Тильне сухожилля, подумала Джессі, свідомо тягнучи сильніше, попри дедалі сильніший біль. Тильне сухожилля і променево-ліктьове щось-там-ще. Неважливо. Якщо ти можеш вислизнути з цих наручників, краще так і зроби, а вже тим, щоб Хитуна-Бовтуна докупи зібрать, нехай потім якийсь лікар переймається».
Джессі повільно й рівномірно посилювала тиск, стараючись, щоб руку вдалося витягнути. Якби ж вони розширилися бодай трішкичверті дюйма мало б вистачити, а половини й поготів, вона дістала б наймасивніші виступи кісток і залишилося б розібратися з еластичнішою тканиною. Принаймні так Джессі сподівалася. У великих пальцях, звісно, також є кістки, але про них вона турбуватиметься, лише коли і якщо прийде для цього час.