Джессі потягла вниз іще сильніше, щирячи зуби в гримасі болю й зусиль. Невеликими білими дугами випнулися мязи плечей. На бровах, щоках, навіть на підносовому жолобку виступили краплі поту. Вона висунула язик і облизала під носом, навіть не усвідомлюючи цього.
Боліло сильно, але зупинитися змусив не біль. До цього спричинилося просте усвідомлення, що вона вже максимально витягнула мязи і це не посунуло наручники ані на йоту. Слабка надія просто вислизнути рукою затріпотіла й згасла.
«Ти впевнена, що тягнула настільки сильно, наскільки могла? Або сама собі підбріхуєш, бо дуже болить?»
Ні, промовила Джессі, так і не розплющуючи очей. Я тягнула так сильно, як могла. Правда.
Але той інший голос залишився, радше коротким проблиском, ніж звуком: щось наче бульбашка зі знаком питання в коміксі.
На шкірі запястків, де втиснулася сталь, під підвищенням великого пальця, на тильному боці долоні та понад тонким блакитним мереживом вен нижчезалишилися глибокі білі рівчаки. Запястки й далі болюче пульсували, хоча Джессі припинила тягти наручники долонею, а підняла її, доки не вдалося стиснути один зі стовпців узголівя.
Ох, бляха-муха, промовила вона тремтячим нерівним голосом. Ну й ситуйовина.
Та чи дійсно вона тягнула так сильно, як могла? Чи справді?
«Це неважливо, подумала Джессі, піднімаючи очі на мерехтливе відбиття сонячного світла на стелі. Це не відіграє ролі, і я поясню чому: якщо мені вдасться потягти сильніше, те, що сталося з лівим запястком Медді, буде з моїми обома: кістки зламаються, тильні сухожилля тріснуть, ніби канцелярські гумки, а променево-ліктьові штуки-дрюки розірвуться, наче глиняні голуби в тирі. Єдине, що зміниться, це те, що я лежатиму тут не просто прикута й спрагла, а прикута, спрагла, з парою зламаних запястків. А ще вони розпухнуть. Ось що я думаю: Джералд помер ще до того, як зміг залізти в сідло, але в результаті я все одно добряче виїбана».
Добре. Які ще є варіанти?
«Жодних», хирявим тоном промовила Господинька Берлінґейм, наче жінка, що стоїть на відстані однієї сльози від повної істерики.
Джессі чекала, чи не висловить свою думку інший голосголос Рут. Не висловив. Цілком можливо, Рут плаває десь в офісному кулері з рештою гагар. У будь-якому разі, через це мовчання Джессі мусить дати собі раду сама.
«Що ж, тоді давай, подумала вона. Що робитимеш із наручниками тепер, коли переконалася, що просто вислизнути з них неможливо? Що ти можеш зробити?»
«У кожній парі по два наручники, несміливо озвався той молодий голос, імені якого Джессі поки не знала. Ти спробувала вислизнути з тих, у яких закуті руки, і це не подіяло а інші? Ті, що прикуті до ліжка? Про них не думала?»
Джессі втиснулася потилицею в подушку й вигнула шию так, щоб можна було роздивитись узголівя зі стовпчиками. Вона майже не звернула уваги на те, що розглядає їх догори дриґом. Ліжко було меншим, ніж «королівське» чи «королевине», хоча істотно більшим, ніж «близнюче». Воно мало якесь хвацьке імямабуть, «придворно-блазнівське» чи «старшо-фрейлінське», проте з віком Джессі ставало дедалі важче памятати такі речі. Вона не знала, чи це можна назвати здоровим глуздом, чи радше наближенням старості. У будь-якому разі, ліжко, на якому вона зараз опинилася, було ідеального розміру для траху, але трішки замалим, щоб їм обом було зручно на ньому заночувати.
Для неї з Джералдом це не було недоліком, оскільки протягом останніх пяти років що тут, що в будинку в Портленді вони спали в окремих кімнатах. Це Джессі так вирішила, не він. Її втомив Джералдів храп, який щороку потроху гіршав. У рідкісних випадках, коли в них тут ночували гості, вони з Джералдом спали разомнезручноу цій кімнаті, проте здебільшого в цьому ліжку вони лише займалися сексом. І його храп був не першою причиною, чому Джессі вирішила перейти на окреме ложе. Ця причина була найдипломатичнішою. Справжня ж стосувалася нюху. Джессі спершу незлюбила, а згодом і зовсім згидилася від аромату нічного поту свого чоловіка. Навіть якщо він приймав душ одразу перед тим, як залізти в ліжко, кислий дух скотчу починав долинати з його пор уже о другій ночі.
До цього року шаблон поведінки був такий: дедалі формальніший секс, за нимперіод дрімоти (що насправді був її улюбленою частиною всього цього), після чого Джералд приймав душ і йшов в іншу кімнату спати. Проте з березня відбулися зміни. Шарфи й наручникиособливо останнє виснажували Джералда так, як не виснажував простий місіонерський секс, і він часто глибоко засинав поруч із нею, плече до плеча. Джессі це не турбувало. Більшість із цих оказій траплялися вдень, а тоді Джералд пахнув звичайним потом, а не слабким скотчем з водою. Тоді він і не сильно хропів, якщо подумати.
«Але всі ті актиденні перепихони з шарфами й наручникамибули в домі в Портленді, подумала Джессі. Тут ми проводили більшу частину липня й трішки серпня, а коли й траплявся в нас тут секснечасто, але бувало, то це була стара добра коїтальна трапеза, проста, як картопляне пюре з тушкованим мясом: Тарзан зверху, Джейн знизу. До сьогодні ми ніколи не грали в гру тут. Цікаво, чому так?»
Мабуть, через вікна, що були надто високі й надто дивної форми для штор. Їм так і не дійшли руки замінити прозоре скло на дзеркальне, хоча Джералд постійно торочив про це, аж доки не ну
«Аж до сьогодні, завершила Господинька, і Джессі була вдячна їй за тактовність. Маєш рацію, мабуть, то саме через вікна, принаймні здебільшого. Йому б не хотілося, щоб Фред Лаґлан чи Джеймі Брукс мимохідь заїхали до нього запитати, чи не хоче Джералд закатати з девять лунок, і побачили, як він шпекає місіс Берлінґейм, чомусь прикуту до стовпчиків ліжка парою кріґів. Чутка про такі речі розійшлася б, мабуть, швидко. Думаю, Фред і Джеймі хлопці хороші»
«А як на менепарочка обриганів середнього віку», невдоволено висловилася Рут.
«але вони звичайні люди, і для них така історія була б надто цікава, щоб про неї мовчати. І ще»
Джессі не дала договорити. Це була не та думка, яку вона хотіла б почути приємним, але безнадійно святенницьким голосом Господиньки.
Можливо, Джералд ніколи не пропонував їй зіграти в гру тут, тому що боявся, що з-за тераси раптом вигулькне божевільний джокер. Який джокер? «Ну, подумала вона, скажімо так, можливо, якась частина Джералда була справді переконана, що жінкалише непотрібний шмат мяса, що теліпається навколо пизди але якась інша частина, що її можна назвати Джералдова краща сторона, за браком кращого терміна, знала інше. І та частина могла боятися, що все вийде з-під контролю. Зрештою, хіба не саме це й трапилося?»
З цією думкою сперечатися було важко. Якщо ця ситуація не є визначенням виразу «вийшло з-під контролю», Джессі не знала, як іще його можна проілюструвати.
Вона відчула мить задумливого суму і змусила себе відкинути бажання подивитися туди, де лежить Джералд. Вона не знала, чи відчуває скорботу за померлим чоловіком, але знала, що якщо таки відчуває її, то зараз не час із цим розбиратися. І все одно було приємно пригадати щось хороше про чоловіка, з яким вона провела стільки років, і спогад про те, як іноді він після сексу засинав біля неї, був хороший. Їй не подобалися шарфи і зрештою остогидли наручники, але вона любила дивитися, як він засинає, як розгладжуються лінії на його великому рожевому обличчі.
І, певним чином, зараз він спить біля неї чи не так?
Від цієї думки в Джессі проступили сироти навіть на шкірі стегон, де лежав дедалі вужчий клаптик сонячного світла. Вона відсунула цю думкупринаймні спробувалаі продовжила вивчати узголівя ліжка.
Стовпці були розташовані не на самому краю, а ближче до центру, від чого руки були розведені, але не занадто, особливо зважаючи на приблизно шість дюймів вільного простору, що надавали ланцюги. Між стовпцями було чотири горизонтальні дошки. Вони також були махагонієві, з різьбленням простих, але приємних хвилястих форм. Джералд якось запропонував, щоб на центральній дошці вирізьбили їхні ініціали (сказав, що знає якогось чоловіка в Ташмор-Ґлені, який з радістю приїде сюди й виконає цю роботу), але Джессі накрила цю ідею мокрим рядном. Це їй здавалось одночасно показною і химерно дитячою затією, ніби вони парочка закоханих підлітків-максималістів, що вирізають сердечка в себе на партах.
Полиця була розташована над найвищою дошкою, саме на такій висоті, щоб людина, якщо сидить, не билася головою. На полиці була Джералдова склянка води, кілька книжок у мяких палітурках, залишених тут ще з літа, а з її бокуневелика купка косметики. Вона також залишилася тут із минулого літа, і Джессі припускала, що там уже давно все висохло. Також дуже прикро: ніщо не здатне розвеселити прикуту кайданками жінку настільки успішно, як румяна «Кантрі Морнінґ Роуз». Так у всіх жіночих журналах пишуть.
Джессі повільно піднесла руки, тримаючи їх під невеликим кутом, щоб кулаками не наштовхнутися на нижній бік полиці. Вона тримала голову закинутою, щоб бачити, що відбувається на іншому кінці ланцюгів. Інші браслети були пристебнуті навколо стовпців між другою і третьою дошками. Коли вона підняла кулаки, ніби лежачи виважувала невидиму штангу, наручники посунулися по стовпці, доки не досягли наступної дошки вгорі. Якщо Джессі вдасться вибити ту дошку, а тоді наступну, то вона зможе просто зняти наручники зі стовпців. Вуаля.
«Напевно, це надто добре, щоб бути правдою, мала, і надто просто, щоб бути правдою, але все одно можеш спробувати. Якщо не вийде, хоч якось убєш час».
Джессі обхопила різьблену горизонтальну дошку, що наразі перешкоджала висхідному пересуванню наручників, зачеплених на стовпцях. Глибоко вдихнула, стиснула і смикнула. Одного різкого руху вистачило, щоб зрозуміти, що цей шлях також заблоковано. То було наче витягувати стяжний прогонич із цементної стіни. Вона не відчула навіть міліметрового руху.
«Я можу хоч десять років смикати ту хріновину і навіть трішки не зрушу її, не кажучи вже про те, щоб відірвати від стовпців», подумала Джессі й опустила руки до попередньої звислої на кайданках позиції над ліжком. З рота вирвався відчайдушний короткий крик. Їй він здався карканням спраглої ворони.
Що я робитиму? запитала вона в мерехтіння на стелі й нарешті пустила розпачливі сльози переляку. Просто якого дідька я робитиму?
Ніби даючи відповідь на її запитання, знову загавкав собака, і цього разу він був так близько, що Джессі аж вереснула зі страху. Узагалі, судячи зі звуку, тварина стояла одразу під східним вікном, на підїзній доріжці.
5
Собака був не на підїзній доріжці, а ближче. Тінь, що простягалася на асфальті ледь не до переднього бампера «мерседеса», означала, що тварина на задньому ґанку. Довга повзуча тінь виглядала так, наче належить якомусь покрученому монструозному псу, і Джессі вона одразу не сподобалася.
«Не будь, бляха, дурною, вилаяла вона себе. Тінь лише здається такою, бо сідає сонце. А тепер, дівчино, розтули рота й трохи покричизрештою, пес не обовязково бродячий».
І то правда. Десь там на горизонті може бути й господар, але Джессі не покладала на це особливих надій. Вона подумала, що собаку привабила до задньої тераси вкрита дротом сміттєва урна одразу біля дверей. Джералд іноді називав цю гарненьку маленьку конструкцію з кедровою дранкою зверху та подвійними застібками кришки їхнім магнітом для єнотів. Цього разу замість єнота вона привабила пса, і то бродячого, майже стовідсотково. Недогодовану сіромашну шавку.
І все ж спробувати потрібно.
Ей! закричала вона. Ей! Там хтось є? Мені потрібна допомога! Є там хтось?
Собака вмить припинив гавкати. Його павуча спотворена тінь смикнулася, обернулася, почала відступати а тоді спинилася. Дорогою з Портленда вони з Джералдом зїли по сендвічу-субмарині, великих і жирних, з салямі й сиром, і перше, що Джессі зробила по прибутті, це зібрала залишки та обгортки й викинула їх у сміттярку. Мабуть, пса сюди привабив саме потужний запах жиру й мяса, і саме цей запах стримав його від того, щоб чкурнути назад у ліс від звуку її голосу. Той запах був сильнішим за імпульси здичавілого серця.
Допоможіть! закричала Джессі, і якась частина розуму спробувала попередити її, що, можливо, кричатице помилка, що вона лише надірве собі горло й захоче пити ще сильніше, але в цього обережного раціонального голосу не було жодного шансу. Вона вловила сморід власного страху, сильний і непереборний, наче запах залишків сендвіча для собаки, і цей дух швидко спричинив у ній не просто паніку, а якесь тимчасове божевілля. ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ, ХТО-НЕБУДЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІІІІІТЬ!
Зрештою голос зламався, і Джессі повернула голову праворуч, наскільки могла, волосся прилипло до щік і чола пітними пасами й ґудзами, а очі випнулися. Страх, що її знайдуть голою й прикутою до ліжка поруч із мертвим чоловіком на підлозі, припинив бути навіть випадковим чинником її мислення. Цей новий напад паніки був наче якесь дивне психічне затемненнявін відфільтрував яскраве світло розважливості й надії та показав їй найгірші варіанти: голод, божевілля від спраги, конвульсії, смерть. Вона не Гезер Локлір і не Вікторія Прінсіпал, і це не якийсь саспенс-фільм, створений спеціально для телебачення в кабельній мережі США. Немає камер, немає прожекторів, немає режисера, що скаже «Знято». Це відбувається, і якщо допомога не прийде, це може відбуватися й далі, доки Джессі не припинить існувати як форма життя. Притьмом не переймаючись умовами свого обмеження волі, вона дійшла такої точки, що привітала б навіть Морі Повіча й усю знімальну команду «Поточної події» сльозами вдячності.
Але на ошалілі крики ніхто не відповівжодного доглядача, який би приїхав перевірити, як там його будиночок на озері, жодного місцевого роззяви, що забрів би сюди зі своїм псом (і, ймовірно, у пошуках сусідів, які серед шепоту сосон вирощують трішки марихуани), і, безсумнівно, жодного Морі Повіча. Була лише довга, химерно осоружна тінь, яка викликала в уяві Джессі образ якогось дивного собакопавука, що балансує на чотирьох тонких пропасних ніжках. Джессі глибоко й трепетно вдихнула та спробувала знову взяти під контроль свій норовливий розум. Горло палало сухістю, ніс був закладений і мокрий від сліз.
«І що тепер?»
Вона не знала. У голові пульсувало розчарування, поки що завелике, щоб вона могла дозволити собі ще якісь конструктивні думки. Єдине, у чому Джессі була цілком упевнена, це те, що на пса можна взагалі не зважати. Він просто трохи постоїть там на ґанку, а тоді піде геть, коли зрозуміє, що річ, яка привабила його, недосяжна. Джессі тихо й сумно простогнала, заплющила очі. З-під вій просочилися сльози й повільно скотилися по щоках. На пополудневому сонці вони скидалися на краплини золота.
«І що тепер? знову запитала вона. Надворі носився вітер, від чого сосни шепотіли, а двері гупали. Що тепер, Господинько? Що тепер, Рут? Що тепер, ви, всі можливі НЛО й лакузи різномасті? Хоч хтось із васіз нас має якісь ідеї? Я хочу пити, я хочу пісяти, мій чоловік мертвий, і єдине товариство для менеприблудний лісовий пес, чиїм поняттям раю є залишки сендвіча з трьома сирами й генуезькою салямі з ґоргемського Аматос. Невдовзі він вирішить, що запахєдиний доступний для нього вид раю, після чого відступить. То що тепер?»
Без відповіді. Усі внутрішні голоси замовкли. Це погановони складали їй хоч якусь компанію, але паніка також зникла, залишивши по собі присмак важких металів, і це добре.
«Я трохи посплю, подумала Джессі, вражена тим, що дійсно може зробити це, якщо захоче. Я трішки посплю, а коли прокинуся, можливо, матиму якісь ідеї. Як мінімум, трохи відійду від страху».
Тонкі лінії напруження в кутиках заплющених очей і дві помітніші риски під бровами почали розгладжуватися. Вона відчула, як поринає в дрімоту. Джессі відпустила себе в бік цього притулку від турботи про себе з відчуттями полегшення й вдячності. Коли вітер подув цього разу, шквал здавався далеким, а невтомне грюкання дверейще віддаленішим: грюк-грюк, грюк-грюк, грюк.
Дихання, що поглиблювалося й сповільнювалося, поки Джессі засинала, раптом спинилося. Очі розчахнулися. Єдиною емоцією, яку вона усвідомлювала в ту першу мить дезорієнтації після відриву від сну, була якась бентежна досада: їй майже вдалося, їтить, а тоді ті срані двері
А що ті срані двері? Що з ними?