У вас виклик через скремблер, сказала Рейчел. Із зони відпочинку біля автобану.
Гаразд, дорогенька. Дякую. Хай зачекають пару хвилин, окей?
Так, сер.
Кеп відкинувся на спинку крісла.
Мушу закінчити нашу бесіду, докторе Вонлесс. Можете бути певні, я ретельно обміркую все, що ви мені сказали.
Невже? спитав Вонлесс; застигла половина рота наче цинічно шкірилась.
Так.
Вонлесс мовив:
Ця дівчинка Макґі і їхній товариш Річардсон вониостанні три позначки в мертвому рівнянні, Капітане Голлістер. Зітріть їх. Почніть наново. Ця дівчинка дуже небезпечна.
Я обміркую все, що ви мені сказали, повторив Кеп.
Дуже прошу.
І Вонлесс нарешті почав спинатися на ноги, помагаючи собі ціпком. Це забрало багато часу. Кінець кінцем він підвівся.
Зима на носі,сказав він Кепу. Мої старі кістки її страшаться.
Ви сьогодні зупинитесь у Лонгмонті?
Ні, у Вашингтоні.
Кеп повагався, тоді мовив:
Зніміть номер у «Мейфлавері». Може, мені знадобиться з вами звязатися.
Щось зблиснуло в очах староговдячність? Так, майже напевно.
Домовились, Капітане Голлістер, сказав Вонлесс і почав ціпком торувати шлях до виходу. Старий дід, який колись відкрив скриню Пандори і тепер хотів не користуватись, а пристрелити все, що звідти повилітало.
Коли двері, клацнувши, зачинилися за доктором, Кеп із полегкістю зітхнув і підняв слухавку зашифрованого телефона.
7
З ким я говорю?
З Орвом Джеймісоном, сер.
Ви їх упіймали, Джеймісоне?
Ще ні, сер, але в аеропорту знайшли дещо цікаве.
А саме?
Усі таксофони спорожніли. На підлозі в деяких кабінках валялось кілька даймів і четвертаків.
Злодюжки зламали?
Ні, сер. Саме тому я вам і телефоную. Їх ніхто не зламував, вони просто спорожніли. Телефонна компанія на стінку лізе.
Гаразд, Джеймісоне.
Це пришвидшує процес. Ми розглядали варіант, що чоловік може сховати дівчинку надворі й зняти номер на себе одного. Хай там як, тепер ми шукаємо чоловіка, який розрахувався купою дрібязку.
Це якщо вони в мотелі, а не нічлігують десь у літньому таборі.
Так, сер.
До роботи, Оу-Джей.
Так, сер. Дякую.
Він страх як втішився, що його прізвисько згадали.
Кеп повісив слухавку. Хвилин пять посидів із напівзаплющеними очима, думав. Крізь еркерне вікно в кабінет потрапляли золоті осінні промені, освітлювали і зігрівали його. Тоді Кеп знову похилився вперед і звязався з Рейчел.
Джон Рейнбьорд прийшов?
Так, прийшов, Кепе.
Зачекай ще пять хвилин, а тоді можеш його запросити. Я хочу переговорити з Норвіллом Бейтсом. Він у тій самій зоні відпочинку, головує операцією, поки Ал не приїхав.
Так, сер, з тінню сумніву мовила Рейчел. То буде відкрита лінія. Звязок через рацію. Не дуже
Так, підійде, нетерпляче відповів Кеп.
На це пішло дві хвилини. Голос Бейтса звучав тоненько і тріскотливо. Працівником він був хорошимне дуже винахідливим, та запопадливим. Саме такий, на думку Кепа, міг тримати оборону, допоки на місце не прибуде Альберт Стейновіц. Норвілл, зрештою, вийшов на пристойний звязок і повідомив Кепу, що вони вже починають розгортати пошуки в найближчих містах: Оуквіллі, Тремонті, Мессалонсетті, Гастінгс-Ґлені, Лутоні.
Гаразд, Норвілле, сказав Кеп.
Він згадав, що казав йому Вонлесс: «Ви змушуєте його перевчати дочку». Згадав, як Джеймісон повідомив, що всі таксофони спорожніли. Це зробив не Макґі. Це зробила дівчинка. А потім, бо ще не охолола, підпалила солдатові черевики, певно, ненароком. Вонлесс зрадів би, якби дізнався, що зрештою Кеп прислухається хоч до половини його порадцього ранку старе пердло було напрочуд красномовним.
Плани змінились, сказав Кеп. Здорованя доведеться ліквідувати. Остаточно. Розумієш мене?
Остаточно, сухо відповів Норвілл. Так, сер.
От і добре, Норвілле, мяко мовив Кеп.
Він поклав слухавку і став чекати, коли зайде Джон Рейнбьорд.
Невдовзі двері відчинились і зявився він в усій красі. Цей метис, наполовину черокі, був із природи такий тихий, що якби ви тупили очі в стіл, тобто читали чи відповідали на листи, то навіть не запідозрили б, що з вами в кімнаті є ще хтось. Кеп знав, наскільки рідко це зустрічається. Більшість змогли б відчути, що в кімнаті є інша людина: Вонлесс колись назвав цю здатність не шостим, а осадовим чуттям, знанням, яке формується внаслідок нескінченно малого видатку пяти нормальних чуттів. Та з Рейнбьордом вгадати було неможливо. Тонесенькі струни людських чуттів навіть не здригались. Одного разу, коли Ал Стейновіц сидів у вітальні Кепа за келихом портвейну, він сказав про Рейнбьорда одну дивну річ: «Я такої другої людини не знаювін не суне повітря перед себе, коли ходить». А Кеп радів, що Рейнбьорд на їхньому боці, бо не знав іншої людини, яка би ввергала його в такий непоборний жах.
Рейнбьорд був тролем, орком і балроґом поміж людей. Зросту він мав сім футів без двох дюймів, а блискуче чорне волосся зачісував назад і збирав у куций хвостик. Десять років тому під час другого строку у Вєтнамі перед обличчям йому розірвався «Клеймор», і тепер лик Рейнбьорда перетворився на страховиддя з рубцюватої поораної плоті. Ліве око він утратив. На його місці лишилося провалля. Рейнбьорд наодріз відмовлявся від пластичних операцій та штучного ока, бо, як він сам казав, коли опиниться потойбіч, у Краю вічного полювання, його попросять показати бойові шрами. І коли він такі речі казав, годі було зрозуміти, вірити йому чи ні, серйозно він це говорить чи хитрує з якихось особистих міркувань.
За роки служби Рейнбьорд визначився як напрочуд хороший агентпочасти тому, що на агента був не схожий взагалі, а здебільшого через те, що під маскою плоті ховався похопливий і гострющий розум. Він вільно розмовляв чотирма мовами і розумів ще три. Російську вві сні вчив. А коли говорив, то голос звучав тихо, мелодійно і ввічливо.
Добридень, Кепе.
Уже день? здивовано спитав Кеп.
Рейнбьорд усміхнувся, сяйнувши повним ротом досконало білих зубівакулячих, подумалося Кепу.
Уже чотирнадцять хвилин як, сказав він. Я прикупив собі на чорному ринку у Венеції цифровий годинник «Сейко». Аж очі вбирає. Чорні циферки, що постійно змінюються. Технологічне досягнення. Я часто думаю, Кепе, що у Вєтнамі ми воювали не заради перемоги, а заради отаких технологічних досягнень. Воювали там, аби створити дешеві цифрові годинники на руку, той домашній пінг-понг, що його можна підключити до телевізора, чи кишеньковий калькулятор. Я позираю у нічній пітьмі на свій новий годинник. Він сповіщає, що я наближаюся до смерті, мить за миттю. І це добре.
Сідай, старий друже, сказав Кеп.
Як це завжди траплялось під час бесід із Рейнбьордом, у Кепа пересохло в роті, а руки довелося гамувати, бо вони все прагнули крутитися-вертітися на полірованій поверхні письмового столу. При цьому всьому Кеп ще й гадав, що подобається Рейнбьордуякщо Рейнбьорду взагалі міг хтось подобатись.
Рейнбьорд присів. Він був одягнений в старі сині джинси і потерту бавовняну сорочку.
Як там Венеція? спитав Кеп.
Тоне, відповів Рейнбьорд.
Маю для тебе роботу, якщо згодишся. Невелика, та може вивести на завдання, яке зацікавить тебе набагато більше.
Кажіть.
Виключно за бажанням, наполіг Кеп. Ти досі у відпустці.
Кажіть, мяко повторив Рейнбьорд, і Кеп розказав.
Він пробув із Рейнбьордом усього пятнадцять хвилин, але здалося, наче цілу годину. Коли великий індіанець пішов, Кеп зробив глибокий видих. І Вонлесс, і Рейнбьорд за один раноктаке будь-кому день зіпсує. Але ранок уже скінчився, Кеп багато встиг зробити, і хтозна, що чекає на нього після обіду. Він набрав Рейчел.
Так, Кепе?
Дорогенька, я поїм у себе. Принесеш мені щось із кафетерію? Байдуже що. Будь-що. Дякую, Рейчел.
Сам, нарешті. Телефон-скремблер тихо спочивав на здоровенній базі, начиненій мікросхемами, кристалами памяті та ще бозна-чим. Коли він знову задзижчить, то це, певно, телефонуватиме Альберт чи Норвілл із повідомленням, що в Нью-Йорку вже все скінчилося: дівчинку взяли, батька вбили. Хороші були б новини.
Кеп знову заплющив очі. У голові, мов величезні ліниві повітряні змії, ширяли фрази і думки. Психічне домінування. Хлопці з мозкового центру казали, що перспективи неосяжні. Уявіть когось на кшталт Макґі в близькому оточенні Кастро чи Хомейні. Уявіть, що він наблизився до того лібераста Теда Кеннеді й тихенько, проте вкрай переконливо запропонував найкращий вихідсамогубство. Уявіть, що таку людину нацькували на ватажків усіляких комуністичних партизанських угрупувань. Шкода, що доведеться його змарнувати. Проте вийшло раз, вийде і вдруге.
Та дівчинка. Вонлесс сказав: «Сила, яка одного дня зможе саму планету розколоти навпіл, мов порцелянову тарілку в тирі» Нісенітниці, ясна річ. Вонлесс збожеволів, як і той хлопчик в оповіданні Д. Г. Лоуренса, той, що вгадував переможців на кінних перегонах. Шоста партія стала для Вонлесса акумуляторною кислотою, яка проїла йому чимало великих дір у здоровому глузді. Це ж дівчинка, а не зброя судного дня. І за неї треба чіплятисярівно настільки, аби задокументувати, що вона таке, і спрогнозувати, чим вона може стати в майбутньому. Цього має вистачити, щоб відновити програму експериментів із Шостою партією. А якщо вийде вмовити її користатися силою на благо держави, тим краще.
«Тим краще», подумав Кеп.
Раптом скремблер видав протяжний хрипкий крик.
Пульс зненацька скакнув, і Кеп схопив слухавку.
Інцидент на фермі Мендерсів
1
Поки Кеп у Лонгмонті обговорював її майбутнє з Алом Стейновіцом, Чарлі Макґі сиділа на краєчку ліжка в номері 16 мотелю «Дрімокрай», позіхала і потягувалась. З небаглибокого, бездоганного, по-осінньому синьогояскраве ранкове сонце кидало крізь шибку косі промені. У доброму денному світлі справи видавались набагато кращими.
Вона поглянула на таткасама нерухома грудомаха, вкрита ковдрами. З-під них стирчав чубок чорнявого волосся, та й по всьому. Дівчинка всміхнулась. Він завжди робив усе, що міг. Якщо він був голодний і вона була голодна, а в ниходне яблуко, то він вкусить один шмат, а її змушує доїдати решту. Коли він не спав, то завжди робив, що міг.
Але коли спав, то всі ковдри тягнув на себе.
Чарлі пішла у ванну, скинула трусики, ввімкнула душ. Сходила в туалет, поки вода прогрілась, а тоді залізла в душову кабіну. Чарлі облив струмінь гарячої води, і дівчинка, усміхаючись, заплющила очі. Нічого кращого немає у світі, ніж перша хвилина-дві в гарячому душі.
(ти вчора погано вчинила)
Між бровами пролягла зморшка.
(Ні. Татко сказав, що ні.)
(підпалила тому чоловікові черевики, погана дівчинка, дуже погана, подобається, що тедді геть почорнів?)
Зморшка поглибшала. До неспокою тепер домішалися страх і сором. Думка про ведмедика ніколи не зринала на поверхню повністю. Вона трималась у підсвідомості, і почуття провини часто знаходило вираження у фантомному запахугару та паленизни. Смаленої тканини й набивки. І цей запах навіював примарні образи мами й тата, що схилялися над нею, вони були великими людьми, гігантами, вони були налякані, вони були розлючені, голоси їхні гриміли й лящализ таким звуком у кінострічках із гори котяться й стрибають камені-кругляки.
(«погана дівчинка! дуже погана! не можна, Чарлі! ніколи! ніколи! ніколи!»)
Скільки їй тоді було років? Три? Два? З якого віку людина себе памятає? Якось Чарлі спитала в татка, але татко сказав, що не знає. Сказав, що памятає, як його вкусила бджола, і мама потім розповідала, що це сталось, коли йому було всього рік і три місяці.
Ось який найперший спогад був у Чарлі: над нею схиляються велетенські обличчя, голоси гримлять, мов кругляки з гори котяться, і пахне так, наче вафлі згоріли. Це пахло її власне волосся. Вона підпалила собі волосся, майже все його висмалила. Саме після цього татко обмовився про «допомогу», а мама стала така дивна, спершу засміялась, тоді заплакала, потім знову засміяласьтак високо й химерно, що татко дав їй ляпаса. Чарлі це запамятала, бо то був єдиний випадок, коли татко щось таке зробив матусі. Нам треба обміркувати, чи не пошукати їй «допомоги», так сказав тоді татко. О так, відповіла тоді мама, ходімо до доктора Вонлесса, він нам такої «допомоги» надасть, як минулого разу а тоді були сміх, плач, іще сміх і ляпас.
(ти так ПОГАНО вчинила вчора вночі)
Ні,пробурмотіла Чарлі під стукіт крапель. Татко сказав, що ні. Татко сказав, що я могла йому обличчя.
(ВЧОРА ВНОЧІ ТИ ТАКИ ДУЖЕ ПОГАНО ВЧИНИЛА)
Та їм був потрібен дрібязок із таксофонів. Так сказав татко.
(ДУЖЕ ПОГАНО!)
І тоді вона знову почала думати про маму, десь про той час, коли їй було пять, майже шість років. Їй не подобалося про це думати, але спогад уже вигулькнув, і в Чарлі не вийшло ним знехтувати. Воно сталось незадовго до того, як прийшли поганці і скривдили матусю
(вбили її, ось що ти маєш на увазі, вони її вбили)
так, гаразд, до того, як вони її вбили і забрали з собою Чарлі. Татко тоді всадовив її собі на коліна, щоб розповісти казку на ніч, тільки от звичних книжок про Вінні-Пуха, Тигру, пана Жаба і Великий Скляний Ліфт Віллі Вонки в нього не було. Натомість він приніс кілька товстих книжок без картинок. Чарлі невдоволено наморщила носа і попросила Пуха.
Ні, Чарлі,сказав тоді татко. Я хочу почитати тобі інші оповідки і хочу, щоб ти їх уважно послухала. Ти вже до них дорослá, я думаю, і матуся теж так думає. Ці оповідки можуть тебе трохи налякати, але вони важливі. Ці історії відбулися насправді.
Вона памятала назви книжок, з яких татко читав їй історії, бо вони її справді лякали. Була книжка «Диви!», і написав її чоловік на імя Чарльз Форт. Ще одна книжка мала назву «Дивніше за науку», авторства Френка Едварда. Ще одна«Нічна правда». Та була й інша книжка, що називалася «Пірокінез: задокументовані випадки», але матуся не дозволяла таткові з неї читати. «Потім, казала мама, коли вона стане набагато старшою, Енді». А потім та книжка зникла. І Чарлі була тільки рада.
Оповідки були страшні, ще б пак! В одній ішлося про чоловіка, який на смерть згорів у парку. У другійпро жінку, яка згоріла у вітальні свого будинку на колесах, і нічого більше в тій кімнаті не згоріло, окрім як жінка і ще трошкистілець, на якому вона сиділа, поки дивилась телевізор. Почасти історія була надто складною, Чарлі не все зрозуміла, але запамятала однете, що сказав поліцейський: «Ми ніяк не можемо пояснити цю смерть. Від жертви не лишилося нічого, крім зубів і кількох шматків звуглених кісток. Щоб з людиною таке сталося, потрібна паяльна лампа, але навколо жінки навіть нічого не обсмалилось. Ми не можемо пояснити, чому весь будинок не злетів у небо, мов ракета».
У третій оповідці йшлося про дорослого хлопчика (йому було одинадцять чи дванадцять), який згорів, коли був на пляжі. Його татко занурив сина у воду, отримавши при цьому серйозні опіки, але хлопчик все одно продовжував горіти, доки не згорів вщент. Ще була оповідка про дівчинку-підлітка, яка згоріла, переповідаючи всі свої гріхи священнику в сповідальні. Чарлі все знала про ті католицькі сповідальні, бо їй розказувала подружка Діні. Діні говорила, що там треба переповідати священнику всі погані вчинки, скоєні за тиждень. Діні туди не ходила, бо в неї ще не було першого причастя, а от її брат Карл ходив. Карл був у четвертому класі й мав розповідати геть усе, навіть про той раз, коли він прокрався до мами в спальню і поцупив кілька шоколадок, що їй подарували на день народження. Бо як не розкажеш чогось священнику, то тебе не омиє КРОВ ХРИСТОВА і ти потрапиш у ПЕКЛО.
Сенс усіх цих оповідок не обминув Чарлі. Її так налякала історія про дівчинку, яка згоріла в сповідальні, що вона ридма заридала.
То я себе спалю? Сльози не вщухали. Як тоді, коли була маленька і пустила вогонь собі на волосся? Згорю на попіл?
І татко з мамою засмутилися. Матуся зблідла, безперестанку кусала губи, але татко обійняв її і сказав:
Ні, серденько. Ні, якщо завжди памятатимеш про те, що треба бути обережною і не думати про цю штуку. Ту, яку ти інколи робиш, коли засмучуєшся чи боїшся.
Що це таке? закричала Чарлі.Що це, скажіть мені, що це, я ж навіть не знаю, я ніколи цього не робитиму, обіцяю!