Химерниця - Печорна Олена

Олена ПечорнаХимерниця

Частина ІНа хуторі

Височезні сосни колихали на кронах небо, що дитину в люльці. Ліс скрізь, на кілька кілометрів довкруж. Полудень. Віддаля озвалася самотня пташка й одразу вмовкла. Тихо. Ворушиться павук у сховку, сновигають поміж сунич них острівців мурахи, по обидва боки просіки дрібніша комашня гріється на сонечку. Безлюддя. Ліс та й ліс, а віддаля дороги хатина притулилась, як вросла між стовбу рів двох сосен,  ніби є й ніби нема. Дах мохом вкрився, немічний димар набакир сповз, деревяні стіни лущились на сонці, наче міняли шкіру. Пустка. Ані душі. Й стежина стоптана аж до порога

 Та ви що! Хата ж і зими не простоїтьпосиплеться,  гомоніли мужики в селі з упевненістю, ніби ліс її вже проковтнув.  Ні не буде діла без господаря. Пантелеймонович покійний хижу побудував, ще як моя бабка дівувала. От. А я на бабине сторіччя чарчину хильнув, та й не одну

 А вам тільки одне й на думці. Іч, господарі зібрались,  сварилась котрась із жінок, проходячи повз несанкціоноване зібрання, а інша могла і зупинитись.  Моʼ, через таких пияків дівча у ліс і втекло. Ну Оце б сама пішла світ за очі, їй-богу?.. Глянь-но на себе, глянь уже набрався

Але то лихо говорило, бо біда мучила, коли ж зграйка хусток збиралась біля крамниці, на вигоні або й на лаві коло чийогось двору, жінки й собі дивувалися:

 Ай-яй-яй Оце сама залишилась? У лісі?

 Ой сама.

 Ото біда. Біда-біда-лишенько. Ой, чудна Сказанохимерниця

 Еге Таки ж би до людей тулилась До сільської ради сходила б попросилася Он скільки хат пустує, хтось би та й впустив.

І не ходила, і не просила. Скільки б про це не говорили, скільки б не бідкались, мусили розходитисяхто куди. Дякувати Богу, як є здоровя, у сільського люду завжди клопіт знайдеться. Не хоче дівка, то й нехай. Є, видно, причини. Прибилась знайда в їхні краї років зо два тому, хто така і звідкий до сьогодні не знають. Живе собі та й живе, нікого не чіпає, сторониться. Стрічали дівку рідко, тільки як хтось із хутірських надибає в лісі. Молоденька, смаглява, очі темні, аж чорнющі, зиркне віддаля ними, наче мурах за комір сипне, і піде, так і не озвавшись. Ой чудна. Гляди, моʼ, циганське племя Переказувала, ніби й знає «щось», але то таке, казалине перевіряли. Шкода дівку, правда, хоч би не пропала, бува

У хаті пахло воском. Біля образів, що на покутті рушниками увінчані, свічка горить, потріскує. Сосни десь гомонять угорі, їх з долівки і не видко, зате чути.

 Господи помилуй Господи помилуй Господи помилуй  шепоче дівча, голови не підводячи, у самої коліна на підлозі, а душа Як тій душі у цьому світі й вдержатись, не знає.Господи помилуй Господи помилуй Господи

Боляче, видно, бідолашній, мучить щось таке, що лишень молитва спасає, а розпитати-помогти нікому. І чи поміч потрібна, чи так що? Осьдечки чолом об долівку лусь:

 Прости рабу твою грішну

 Кру! Кру! Кру!

Підвелась, наче хто голками тіло проштрикнув, крок, а її хитає сердешну, ще одинубік повело, насилу дійшла, так-сяк об підвіконня обперлась, до вікнаа там птах, небо і чорнота. Крук ще голову набік нахилив, мовляв, осьдечки я, зустрічайте.

 Кру-кру Кру-кру Кру

 Ш-ш-ш-ш Тихо  рука здійнялась і як рядно рвонула, котрим небо вкрили.

Крап-крап. Крап-крап-крап Крап-крап-крап-крапзадзвеніли перші краплі, залопотіли.

Крап-крап-крап Крап-крап-крап  і пішли срібні смуги лісом ходити, у крони вплітаючись. Дощ? Таки дощ. Сосни воду з неба пють.

Усміхнулася:

 Теперлети

* * *

Йому снилося небо. Простір без початку й кінця, а він пливе у ньому, широко розкинувши руки. Кучеряві окрайці хмар лоскочуть, отож є воно, тіло. То чому так легко? Легко-легко, ніби нитка земного буття вже обірвалась і пливе поміж сивого спокою Чи все-таки сну? Тут він згадав, що не спав цілу вічність, згадав і прокинувся.

Дощ періщив по даху автомобіля, тулився до вікон, лащився. Ґрунтовою дорогою, нагадуючи сріблястого жука-незграбу, повз статусний автомобіль. Спереду сиділи двоє. Водій, огрядний лисань, котрого всі звали по-свійськи Васильовичем, аж спітнів від тотальної зосередженості: тільки б до ями не вскочити, тільки б Його сусід також помітно нервувався, воно й зрозуміло чому. Артем Семенович Корж звик тримати ситуацію під контролем, все-таки перший зам очільника міста Городове, а нині йому нічого іншого не лишалося, як відбивати худорлявими пальцями нехитру мелодію, час від часу позираючи на годинник. Часу обмаль. Дві години в дорозі, ще до місця не дібрались, а вже повернутися маютьзустріч важлива, крути не крути, шеф має встигнути. Озирнувся на заднє сидіння:

 Ніби й справді заснув.

 Угу

 Васильовичу, ти на стрьомі будь з дорогою, хай шеф поспить.

 Угу

 Що «угу»? Петрович снодійне ковтає, як вітамінки, а воно не бере. Хай хоч так передрімає І дощ оцей Нєа, от звідкіля він узявся? На жодному сайті не було за прогнозом, двічі перевіряв, а бач шефа заколисало.

 Угу

 І що ти, Васильовичу, «угу» та «угу»? Як заведений.

Чоловяга у водійському кріслі на мить відвів очі від дороги, кліпнув рудими віями, мовляв, ти чого, проте для лиха і того вистачило.

 Агов, Васильовичу, ми хіба не праворуч повертали?

Водій різко натиснув на гальма, автомобіль смикнувся й тієї ж миті влетів у вибоїну, заповнену водою.

 Та щоб тебе

З надією натиснув на газ, додав обертів, однак авто ще глибше занурилось у густу жижу.

 Артеме гаплик, кажись

 От халепа. Давай підштовхну, чи що?  худорлявий пасажир вистрибнув надвір, оббіг автомобіль і дощу не відчув. Черевики чвакають, штанини змокли, вода стікає на очі, а йому однаково, штовхає забрьоханий зад залізяки, а та, що сказилась, обдала з голови до ніг брудом і хоч би на сантиметр виповзла.

 Прокляття  вилаявся пошепки Васильович, злякано перехрестився, прочинив дверцята й миттю шубовснув по самі кісточки в брудне місиво. Все! Гаплик йому. Шеф не пробачить проколу. Микола Петрович Перебийніс мужик серйозний, двадцятитисячне місто в порядку тримає і бізнес такий-сякий. Просив же, щоб хутенько туди-сюди змотався, зустріч якась важлива, а тут Зиркнув на сусіда благально, рятуй, Тьомичу, однак телефонний дзвінок випередив їх обох.

 Алло Як приїхали? Уже? Дідько Та не на місці я!

Тепер точно кінець. Звільнить й оком не змигне, коли не гірше. Це ж бізнес у мінусі, а бізнесто святе.

 Андрійовичу, слухай сюди покажеш їм завод особисто. Чуєш? Зможеш-зможеш. Та не встигну я Твою ж дивізію! Хоч у сраку їх цілуй, а мене нема!

І мобільний у калюжу тільки бульк, Васильович, бідолаха, ледве на ногах утримавсявсе, точно біда. Мобільний отой дорогийстрашне, а не дивлячись, пожбурив. Тьомич, хоч і друг, а й собі голову в плечі увібрав:

 Ш-ш-ш. Миколо, цить. Заспокойся.

 Та пішов ти! Інвестори вже на заводі, а це німці, Артеме, німці! Їм баки не забєш сімейними обставинами.

Сплюнув. Тремтячими пальцями дістав цигарку, спробував підпалити, але запальничка тільки раз блимнула й вмерла.

 Паскудство!

 Не кіпішуй. Андрійович мужик тямущий, впорається. Хто ж знав, що компаньйони, як сніг на голову, впадуть? Я зараз підмогу викличу, хлопці через дві годинки на місці будуть. Чого ти?

 Дістало! Все дістало. Життя таке дістало! Тьомичу, у нас клепки запали, еге? На кону угода на сотні тисяч, а ми до відьми поперлись. Твою ж дивізію! От яка відьма? Яка?

Цієї самої миті над головами трійці залопотів крук. Зявився нізвідки, наче небо виплюнуло, зробив красиве коло, рівнесеньке, наче бачив лише йому помітну траєкторію, каркнув два рази, крижаних мурах за комір сипонувши, а затим повільно полетів уздовж дороги. Трійця здивовано перезирнулась.

 Святі сили Кличе.

 Васильовичу, ти не хильнув часом? Еге? Он і машину втопив.

Чоловяга зморщився:

 Ні, Петровичу. Ви ж мене знаєте? Ні-ні. Птах зве.

 Хто?

 Крук. Он вертається

Птах справді повертався, щоб зробити нове коло у ще похмурому небі. Чоловіки дивились на те здивовано, задерши голови.

 Кру-кру

І знову політ вздовж залитої дороги.

 Таки зве.

На відміну від Васильовича, Артем Семенович Корж спостерігав за чорною цяткою з недовірою. Щоб якесь пернате створіння себе так поводило? Але впертий птах повертався втретє й знову повторював незрозумілий ритуал. Потай зиркнув на шефа. Затих. Треба ж, здає мер. Ні к чорту нерви стали. Зриваєтьсяне знаєш куди й бігти. Он, цятку в небі гіпнотизує:

 Скільки звідсіля до Джерельного?

Перезирнулись. Васильович ошелешено пробурмотів:

 Кілометрів зо два

 Тьомичу, дорогу памятаєш?

Артем дивився на розмитий шлях, що нагадував нині повноводу річку в нікуди, і подумки лаявся. От куди? Чого? Утішало одневодна поверхня якось непомітно заспокоїлась, адже дощ з появою дивного птаха вщух.

 Здається

 Значить, пішли. Ти казав, що відьма усе знає? От ми в неї зараз і розпитаємо і про угоду, і про німців, і про

 Кру-кру кру-кру кру-кру

Замовк. Слова часом важчі за каміння

* * *

Розмитою дорогою йшли двоє, вітер-розбишака шарпав змоклі поли дорогих костюмів, наче куштував на смак, а потім зривався й мчав у поле, що у безвість, терся прозорим черевом об землю, струшуючи дощ з кущів деревію й блідої ромашки. Простір скрізь, куди не глянь, здичавіла тиша пише літописи від обрію до обрію, лишень оці двоє зайві. Хоча ні один.

 Петровичу, та не винен я! На повороті мав стояти колодязь, старий такий, закинутий, а його нема. Щез!  виправдовувався Артем Семенович Корж і розгублено озирався. Худорляве тіло видовжувалось від тотального напруження й робилось схожим на циркуль. Бідолаха ладен був розкреслити оце занедбане поле вздовж і впоперек, тільки б орієнтир віднайти, а воно не дається. От куди йде? Дорогу дорогою не назвеш, зате їх тутечки стільки, як судин, усе біжать, біжать, розходяться, сходяться, переплітаються. О, ще одна. По ній крук туди-сюди ходить. Клята птаха! Пройде вперед, озирнеться, прилетить назад і знову вперед крокує. Знущається, чи що? Наче поводир.

 Точно Нам за круком треба!

Птах жваво закивав, мовляв, авжеж, за мною, за мною.

 Тьомичу, знущаєшся?

 Не знаю  а погляд уже біжить-котиться ґрунтовою дорогою, доки не наштовхується на ледь помітні обриси хат.

 Петровичу, точно! Он же воно Джерельне! Нам туди!  Бідолаха поспішає, збуджено махає у бік села, ніби боїться, що воно от-от зникне, розчиниться поміж небом і землею, ступає крок уперед.

 Кру! Кру! Кру!

І довгоносий черевик (імпортний, виробник, до речі, світового рівня) зїжджає у підступне місиво суто вітчизняного бездоріжжя. Власник й оком не встиг змигнути, як беркицьнувся, у нозі щось хруснуло, він спершу зойкнув, потім матюкнувся, а за мить зрозумів, що підвестися на свої дві вже не годен.

 Прокляття! Миколо, певно, перелом. Болить паскуда. Точно перелом.

 Ну ти, Тьомичу, і вляпався,  Петрович найперше схопився за кишеню, а там порожньо. От засада! Дорога штукенція відпочиває нині у придорожніх водах. Тьомич був сіпнувся за своїм, коли:

 Кру-кру Кру-кру Кру-кру

Екран блимнув, квакнув і зразу ж вимкнувся.

 Ну кіно Це відьма грається. Я тобі кажувона. Минулого разу машина заглохла. Я в ліс до хутора чимчикував, моʼ, з кілометр. Думав, не виберусь А цього разу, бач, тебе поганяти хоче.

 Та цить ти Що робити будемо?

 Болить, ворушити не можу. Зі мною, друзяко, кажись, далеко не зайдеш.

 Ну-ну. Тягнути тебеще напартачимо. І машина Твою ж дивізію! Дійду до селапришлю когось Є ж там живі люди

 Вибач, Петровичу, що так

 Ну-ну. Жди. Он з пташкою погомони.

Але крук не лишивсяполетів за тим, хто у здичавілому полі шукав, де, хто, коли і для кого копав криниці Таки ж село чомусь Джерельним нарекли

* * *

 Сусіде, це ти баньки зранку залити встиг, еге?  цікавилась пишногруда жіночка в одноногого чоловяги. Той сидів на лавці біля двору й медитаційно пускав поперед себе кільця диму. Біля нього крутився рудий котище й терся спиною об єдину ногу господаря.

 Заздриш, Ніночко? Не треба, я і тобі чарчину накапаю.

 Накапає він. Ет, бідолашна Оксана. Оце увечері з роботи повернеться вбита, а тутсюрпрайз!

 Твоє яке діло?

 Отож. Роботиза що хапатися, не знаєш, а він крапає, крапальщик

 Не лайся, Нінель.

 Нінель

З іншого боку обійстя замиготіла квітчаста хустка, й худа, як жердина, її власниця вийшла на голоси:

 Що, Нінко, мізки промиваєш? Наклюкався, Льошко, еге? І ото день у день.

Чоловяга навіть не ворухнувся, натомість пустив ще одне рівненьке кільце тютюнового диму:

 Галочко, Галочко, ти ж ніби педагогічну освіту колись мала. Забулося, еге? Мила моя, а як інакше, га? Треба день у день, бо воно ж що?

 Що?

Чоловік усміхнувся й складами промовив:

 Цирку-ля-ці-я рідини в організмі. От.

 Та бодай тебе заціпило, фізіолог хрінів.

 Нєа. Навіть не сподівайтесь. Організм, дівчатка, складається з рідини. Знаєте, який відсоток рідини в організмі?

Пишногруда Нінка пирснула сміхом:

 Твій, голубчику, стовідсотково з оковитої складається.

А худюча Галька й собі шпильку пустила:

 Еге, ще й на ампутовану кінцівку приймаєш за інерцією. От і виходить, що сто з лишком відсотків.

Сусід насупився й сплюнув. Таки порушили душевну рівно вагу бісові баби. Ет! Відьомське племя.

 Давайте, повзіть уже на городи, а то у зіллі й грядок не видно! Поставали. Руки в боки. Зуби скалять. Тьху! Ледарки!

 Це хто ледарки, ница твоя душечко? Хто? Спинонька вже й не розгинається, буквою зю сплю, а воно всілося й керує!

 Еге. Бідолашна Оксана. Після чергування теж на грядки побіжить, ще й тебе, харцизника, нагодує. Хоч би картоплину жінці підсмажив, чи що?

Чоловік скипів, схопив милицю й хутенько скочив на вцілілу ногу.

 Тьху на вас!

 Еге, ото тільки й вмієш  і завмерли, спостерігаючи, як видовжується неголене сусідське обличчя. Треба ж Недопалок і той з роззявленого рота випав прямісінько на єдиний капець.

 Льошо

 Ти чого?

Чоловяга ковтнув слину й вражено прошепотів:

 Все, дівчатка, завязую. Допився.

«Дівчатка», мов за командою, повернули голови, аби зрозуміти, куди це сусід дивиться і що такого бачить, і немов скамяніли.

 Свят свят свят

 Галю, то що таке?

 Гаспид його знає

Зате сусід, збагнувши, що галюцинація набуває масовості, полегшено видихнув:

 А нічо. Видно, не я один хильнув. Ондечки хлопцю веселіше, ніж мені.

Спантеличена трійця вражено спостерігала, як змоклим полем іде незнайомець, а довкола нього літає крук і кричить. Голосно, аж кров холоне від того крику.

 Матінко мила, хто ж то такий?

 Диви, диви, а птах ніби привязаний, і на метр далі не відлетить. Чудасія.

 Оце поводир Свят. Свят. Свят.

Коли ж незнайомець наблизився, роззяви поприсідали з цікавості, забули й про манери, витріщились і не кліпнуть. Однак гість не зважав. Складалося враження, що він узагалі нічого не бачить. Очіщо скло.

 Джерельне?

Трійця кивнула.

 Мені б до Шептулихи Марії. Де її хата?

Жінки миттю на лиці змінились, зблідли, з вустані слова. Одноногий сусіда взагалі милицю поперед себе виставив, ніби дорогу до жіноцтва перегородив.

 А пощо вона вам?

 Треба.

 Треба, то й хай. Хата її на хуторі,і кивнув праворуч вздовж такої ж розмитої вулички,  Лісовому У лісі, значить. Еге. Але там пустки. Повмирали люде, хто виїхав. Жилих, моʼ, з пять осель набереться. А Шептулихина хата і того далі. В самому лісі. За кілометра півтора звідси.

Над головою незнайомця знову закричав птах. Жінки, не криючись, перехрестились.

 В лісі?

 Еге. Та воно по дорозі й по дорозі, а коли розходитись буде, то вліво, а затимправіше беріть.

Гість мовчки кивнув. Йому, вочевидь, було все одно. Хоч на край світу. Ще й птаха, мов підстрелена, кричить. То відлетить, то вернеться. Кличе, чи що? Зиркнув на крука, зітхнув, витягнув шкіряний гаманець, дістав кілька двохсоток і простягнув.

 За полем, по той бік, чоловік. Йому допомога треба, бо з ногою може, й перелом Гроші ось. Організуйте.

Жінки дивились на купюри з недовірою, зате одноногий сусіда до рук взяв, перерахував і присвиснув.

 Дві штуки?

 Більше треба?

І тут жіноцтво отямилось:

 Господь з вами! Льошко, ану віддай назад.

 Віддай, кажу  Галька ще й у бік штовхнула для певності.

 Та що ми Хіба не люди? Заберіть

Нінка взагалі зітхнула, мовляв, а раптом криваві які тикаєш? Добери, хто й звідки? Проте чоловік забирати не став, більше не глянув на папірці, натомість спокійнісінько розвернувся й пішов за птахом. Троє кілька хвилин мовчки спостерігали, як примара зникає в кінці вулиці, а коли і крука несила було розгледіти в сутінковому небі, неначе прокинулись: