І що то було?
Не знаю, дівчата, але теє я наче вже його десь бачив.
Еге. Де? Перепив, то з чортиками гомонів?
Галю
Що? спитала худюча Галина.
А як кому й справді допомога треба? сердешна Нінка малювала в уяві страшні картинки скаліченого.
Можна у район подзвонити. Так швидка навряд чи проїде. Вгрузне І хто знає, є той постраждалий чи приверзлося Бачила, який чудний?
Еге
Що «еге»? Перевірити треба, бо ніч, потім очей не стулиш від думок. Льошо
Що?
Що? Коня дай. Шурхіт, диви, і по розмоклій дорозі пройде. Сильна тварина.
Чоловяга замислено чухав потилицю:
Шурхіт, дівчата, де хоч пройде.
Ну то даси?
Олексій дивився вдалеч, вочевидь, щось пригадуючи:
А впораєтесь?
Нінка випнула груди, гойднула ними, все одно, що зброю масового враження продемонструвала, і спитала:
Сумніваєшся?
Олексій сплюнув:
Згадав!
Ну-ну всміхнулись і швиденько пішли у двір. Марна справавислуховувати хмільні спогади. Нащо? Натомість жіноцтво уміло хазяйнувало біля коня. Чорний красень вилискував боками, іржав у долоні й, здавалось, радів скорій дорозі. Господар зітхнув розчаровано, мовляв, баби, однак характер гору взяв. Адже бідолаха не полінувався і таки пошкутильгав до хати, довго вовтузився біля вікна, а вийшов, що нова копійка, переможно розмахуючи газетою.
Осьдечки, дівчата. Я ж казав! Бачив я цю пику раніше. Ось.
Сусідки зиркнули на першу шпальту обласного тижневика. Мер Городового? Шоковано роззявили роти:
Та невже?
Перейбиніс?
І що така цяця у нашому болоті забула?
А може, теє? Схожий, га?
Ну-ну, Олексій вдоволено шкірив зуби, затискаючи в руках новенькі банкноти. Але щастя тривало не довго. Збагнувши, що й до чого, Галька зі швидкістю факіра висмикнула гроші з рук:
Постраждалому віддамо.
Чоловяга ледь не вдавився:
Еге! Знайшла нужденних. Мер районного центру, ще й сусіднього. До нас ніяким боком. У них бабла хватає. Чуєш, Галю, не дурій. Моʼ, ще по селу побіжиш, щоби людоньки на ліки скинулись?
Жінка зітхнула, глянула спідлоба і повернула одну двохсотку.
Тобі вистачить.
А решта?
Розкатав губу.
Нінка, аби припинити перерахунок несподіваного капіталу, хутенько ворота відчинила, коня вивела, на віз примостилася й гукнула щосили:
Карету подано!
Галька й собі заскочила, обсмикнула спідницю і, відчуваючи, що на безпечній відстані, показала язика обуреному сусіду:
Твою частку Оксані віддам. Отакечки.
Бідолаха зітхнув, однак змирився. А що лишалось? Тільки дивитись, як розмитим полем їде чорний кінь, а на возі, мов на палубі корабля, розхитуються дві жінки.
Ет!
Сплюнув у траву. Милицею копирснув землю, розмірковуючи, куди заначку від жінки приховати, щоб не знайшла. Озирнувся подвірям, кишнув курей, котрі після дощу заходились шукати якоїсь поживи. Вилаяв кота, бо той влігся спати прямісінько на картуза, а потім до собачої буди дострибав і, не довго думаючи, ткнув відвойований капітал під дах собачої оселі, ще й Мартину звелів:
Дивись мені, стережи пильно, бо коли що, я тобі Але собака щасливо облизував підсунутий кулак і норовив стрибнути на спину.
Цить, друже, цить. Ондечки Шурхіт гуляє. І ти хочеш, еге? Та добре добре.
Ланцюг клацнув, і пес зірвався на рівні ноги, підіймаючи довкола себе дрібні бризки, проте вже за кілька хвилин повернувся назад безмежно щасливий. Господар гладив змокрілу шерсть і всміхався:
Добре тобі, друзяко, еге? І я б з тобою гайнув, коли б міг Ет.
Собака довірливо зазирав в очі.
Хороший Хороший. От тільки, Мартине, одного я не збагну. Що меру Городового від Шептулихи знадобилось, га? І ти не знаєш? Не знаєш. Бач, друзяко, живі теперечки до мертвих у гості ходять. Еге. А може, теє? Це у великих начальників нова розвага? Бо Семенівну вже сорок днів, як помянули, а вони все йдуть і йдуть
* * *
Ліс зусібіч дивився на чоловіка. Сторожко. Угорі колихались велетенські маятники сосен, а біля землі вовтузились сутінки та волога. Він ішов у змоклих черевиках, чіплявся за траву й по-чорному крив і ліс, і село, і відьму. Над ним, мов привязана, літала чорна тінь й настирливо кричала:
Кру-кру! Кру-кру Кру-кру
Та пішов ти! Курка скубана.
Сплюнув. Оце встряв так встряв. Дожився. От якби хто коли сказав, що він, очільник двадцятитисячного міста, блукатиме хащами, аби з відьмою погомоніти, відправив би у найближче відділення психіатрії.
Кру-кру
Відволікся, не помітив у траві добрячу гілляку, перечепився і беркицьнувся прямісінько в суничні зарості. Біла сорочка вимастилась, у піджака відлетіло одразу три ґудзики, а отой, що лишився, тримався на ниточці, мов на пуповині.
Паскудство
Витер обличчя, на зубах заскрипіла земля. Твою дивізію Здається, він по-справжньому вляпався, і куди далі йти, не знає, а темніє тут швидко.
І справді, ніч прямісінько між сосен замішувала чорнила й лила густо. Незабаром узагалі нічого не розгледиш. Це ж скільки він у цьому триклятому лісі блукає? Халепа. Дорогу загубив майже одразу, як зайшов, немов хто з-під ніг стежку висмикнув. Таки грається з ним відьма. Грається. Зараз він ладен був поклястися, що так воно є. Хоча в маячню про надприродне ніколи особливо не вірив. То чого поперся? А чого? Втратити останнє боїться. Еге. Боїться, аж памороки забиває. Та він не те що до відьми, за соломинку годен вхопитись, аби лишень хто розтовкмачив, що це таке діється і як порятуватися.
Кру доносилось вже здалеку. От красава! Ворона обскубана й та кинула. Озирнувся, прислухався. Вітер хитає сосни десь угорі, тому здається, що темрява ворушиться. Моторошнобр-р-р. Сам, як палець, посеред лісу. Ніч. Оце б лягти горілиць і заснути. А ні! Дірка тобі від бублика під ніс. Кляте безсоння мучить з добрих півроку, в печінки вїлось. Ніч у прямому сенсі зненавидів. Бо вденьсправ по горло, дихати не дають, а ніч душу виймає, паскуда. Оце б зараз наковтався гидоти, їй-богу, і заснув вічним сном.
З думками треба бути обережним. Дуже. Ліс, все одно що підслухав, раптово розступився, Петрович не збагнув і як, а потім баці три хрести попереду вишикував.
Оце мультики, очі протер, а самому моторошно, холодок по спині туди-сюди, ноги ватяні. Звідки хрести? Де їм у лісі взятися? Крок вперед. Роздивитися б. Може, деревця молоді. Чого у природі не буває? Але ж ні, чітко вимальовуються обриси трьох могил. Хух.
Удався день
Спотикнувся, вилаявся. Треба по стежці. Он же, витоптано між могил. Барвінок плететься, наче рядно накинули на галявину. Щось всередині настирливо нашіптувало «не варто», але ноги самі рухались, тим часом мозок хаотично відшукував логічне пояснення. А може, залишки кладовища? Еге. Древнього. Наблизився, придивився, хоч у самого серце в грудях гупотить, аж нудить. Нічо. Він же дядько серйозний. Розбереться. Так. Дві могилки поряд. Еге. Та, що ліворуч, свіжа, глину он дощем розмило. Значить, не залишки і не древнє, та й не кладовище. Всього три хрести, тільки третю могилу нащось віддаля викопали, поруч зламаний стовбур сосни лежить. Ти бач, яку лаву для відвідувачів облаштували. Якби телефоні прочитати можна було бхто, бо літери якісь
Кру-кру! прокричало раптово і зовсім поруч, Петрович аж сіпонувся й інстинктивно присів на сосну. Густі сутінки непомітно запливли в темряву. Справжня ніч вкрила ліс, он і місяць повісила, за гілку перече пивши. Тривожно, аж у грудях шкребе. Поклав руку й почав масажувати. Де ти взялась, нечиста сило? Звести, надумала, еге.
Вдавишся, прохрипів, але серце прихопило добряче, аж заніміло зліва. Так і загнутись посеред лісу недовго, а шукати не одразу почнуть. Тьомич у лікарні з ногою. Напевно. А може, баби гроші в кишеню, а саміна піч. Хоча Васильович є. Так той від робочої машини й кроку убік не ступить. Ет. Німці зі своїми інвестиціями вже у столицю давно гайнули, а на Городовому хрестик поставили, бо хіба ж так бізнес ведуть? От куди мер міста, а заразом (не для широкого загалу) власник цегельного заводу рвонув? Чого?
Кру Птах примостився поруч. Всівся за два кроки від нього й сидить собі. Чекає? Щоб Петрович загнувся, еге? Нехороший птах крук. Вісник смерті.
Шо всівся? Не діждешся
У відповідь чоловіка скрутило. Гострий біль у грудях, як цвяхом прибив, не підвестись. Дихай Заледве розідрав сорочку, хапонув повітря ротом, відчув, як пахне волога деревина й мох. Згори зривались поодинокі краплі, капотіли на груди та обличчя. Це, певно, вітер знову розходився. Отут, лежачи на поваленому стовбурі, біля самої землі, він поклястися міг, що чує гул від коріння.
Кру
Та вмовкни. Сконаю, тоді
Птах тріпонув крильми й стрибнув ще ближче.
Ждеш, еге? Ну, сиди. Жди, брат. Я оце теж жду, жду, а їй, Русьці моїй, не легшає чогось.
Заворушився, дістав з кишені гаманця, розкрив, провів пальцем там, де було сховане фото дочки. Його не розгледіти, хай, але дівча перед очима й без того стоїть. Світловолоса, худенька, очіводичка. Чисті. Йому все не до того було Де там у очі зазирати, коли справ по горло, гориш у кріслі, все комусь щось треба. А оце, коли останнього разу провідував, вже й виходив, то Руся подивилась услід. Жаліс ливо подивилась, зашкребло в грудях, навіть вернутися хотів, але не зміг. Злякався. Чисті оченята. Значить, водичка.
Гей
Птах ворухнувся.
Слухай, а давай махнемось, га? Я замість неї? Пі дійде?
Крук розправив крила, змахнув раз-вдруге й знову всівся.
Не терпиться? І я не втерпів, коли писульку отримав. Еге. Десь вона тут була Ось. Я ж усе до словечка запамятав, ти не думай. Еге Від Шептулихи Марусі, Джерельне, хутір Лісовий. Твоя хазяйка?
Вітер стих в одну мить, наче припнули його. ТишаПетровичу перехреститись закортіло, він навіть хрест золо тий на грудях намацав.
Твоя Що вона у листі написала? Га? Що воно значить?
«Свіжі могили ритимуть. І кластимуть у землю найближчих».
Птах каркнув і злетів. Цього разу полетів біля самої землі. Повільно. Певно, розумів, що рухатись швидше гість не зможе.
* * *
Вона чекала на нього й запалювала свічки. Сім. Їх кількість ніби мала якесь особливе значення. Ставила тремтливі вогники на вікна, стіл, припічок, полиці. Затим, роздивляючись гру тіней, чесала довге волосся. Воно відросло за ці роки й закривало сідниці чорними хвилями. Густе. Кра сиве. Лискуче. Нині пахло ромашкою, чередою і хвоєю.
Ось-ось прийде Іде співала-нашіптувала. Що ж це я забарилась?
Волосся заплела у косу, перевязала травою, рушила до деревяної скрині, відкрила важке віко і дістала полотняну сорочку, квітками вишиту. Швидким рухом стягнула джинси, кофтину, оголила засмагле тіло, аж протягам гаряче стало, миттю пірнула в сорочку, пояском червоним підперезалась і стала посеред кімнати, як намальована. Тихенько капці скинула й босоніж на долівку, завіси скрипнулиі ноги в росу.
Кру-кру Кру-кру Кру-кру
Тут уже? Тут. Веди.
Спершу гість наштовхнувся на колодязь, намацав на цямрині відро і зрадів, витягнув повнісіньке, опустив голову, жадібно ковтав воду, доки не напився досхочу. Смачна водиця. Це якщо колодязь у лісі є, то й люди мають бути. Озирнувся й вкляк:
Твою дивізію неслухняними пальцями нащось почав застібати сорочку, а в голові думкам тісно. Хто така? Одяг чудний, ще й крук на плечі вмостився он і не ворухнеться. Вогні горять. Свічки, видно. Відьма, чи що? Але ж Шептулиха старою мусила бути. Тьомич же розповідав, що баба. Підходити ближче чи ні? Мара лісова, прости Господи. Хоч би слово сказала, а то, моʼ,як їх? галюцинації почались. Твою дивізію Пропадати, так з музикоюі бовкнув перше, що спало на думку:
Мені б до Марії Семенівни. Шептулиха. Знаєш таку? Кажуть, хата її десь тут
Дівчина всміхнулась. Микола знав, що всміхається, хоча роздивитись, як слід, не міг. Аж мороз поза шкірою.
Рано тобі туди.
Воно ще й дурне якесь:
Куди?
До баби Марусі рано. Хоча ти був біля неї, тільки бідане сподобалися гостини.
Чоловік геть нічого не зрозумів.
Не бачив я нікого.
Чому?
Таки дурна. Нісенітницю городить і регоче.
Не зустрів я нікого, жодної душі живої.
Живоїтак. Мертві зачекались.
Петрович сіпонувся. Нечисте. Точно. А може, з секти якої? Чи він зовсім тю-тю. Ех. І нащо було золотий ланцюг з хрестиком на шию чіпляти? Либонь, цяцька й годі. Ще аби срібний, з монастиря, а то пропаде, як хлопчак. Згубить його чортиця.
Ти хто?
Дівчина сміялась. Уже не криючись. У Петровича від того сміху спиною холодок пішов, у роті пересохло, жижки трусяться. Стоїть. З місця ані руш. Але химерниця сама підійшла. Боса. Коса зіллям пахне, аж памороки забиває. Дивиться. Крук на плечі вовтузиться.
Убивця.
Петрович і не знав, що в нього серце так гупати може.
В груди мов бубон засунули: «Бум-бум, бум-бум!»
Хто?
Ти і я.
Дурдом на виїзді, їй-богу. Чого це він, питається, вислуховує маячню всяку, га? Хіба своїх мало? Он, і без цієї малої божевільнихполовина міста.
Вони вже своїх поховали, ти на черзі.
Еге, хрінові твої діла, дєточко. Точно схибнута.
Хто поховав? Кого?
Сам знаєш. Друзяки твої. У землю найближчих поклали. Правда?
Петровича що струмом пройняло, здалосямить, і сповзе прямісінько під ноги дияволиці. У найближчих друзів справді свіжі могили стоять рядочком, і в нього дві є. На черзі ще одна може бути
Це ти листа надіслала?
Я б цього не робила, якби не покійниця. Не змогла відмовити.
Хто покійниця?
Ніби розумний, а що дитина. Марія Семенівна Шептулиха. Дружина лісника.
Якого лісника?
А того, чия могила в лісі, бо лісдім для душі
Микола ледь не сплюнув спересердя, але стримався про всяк випадок
Плутаєш, дівко, щось Марія Семенівна Шептулиха з Тьомичем помічником моїм три дні тому розмовляла.
Дивачка знизала плечима, аж крук заворушився, навіть крила розправив, щоб втримати рівновагу. Дівча лагідно заговорило до птаха:
Ш-ш-ш Втомився? Відпочити хочеш? Хороший
Ти чуєш? Тьомич зустрічався з нею тут. Вона упросила, щоб мене привів.
Дівчина зітхнула:
Чиста душа Уберегти мене хоче. Ходімо.
Куди?
До хати.
Нащо?
Гріхи рахувати
Твою дивізію! Дістала. Ти, мала, або хильнула, або курнула. Проспись піди.
Дівчина, притримуючи птаха на плечі, слухняненько рушила до хати, вже на порозі спинилась і прошепотіла вкрадливо:
Дочці твоїй гірше. Їй там не допоможуть. Марно стараються.
Петрович кліпав, мов дитя. Що це? Як це? Звідки?
Твою
Лісова самітниця гірко зітхнула:
Плату завжди беруть чистими
Нестямився, як біля неї опинився, вчепився за плечі й трусить. Здоровезний мужик, і вдавити може, а зупинитися несила:
Що тобі від моєї дочки треба? Кажи!
Кру-кру! Кру-кру! Кру-кру!
Птах зірвався й кричав у нічному небі, немов кликав на допомогу. Дарма. Дівча дивилось прямісінько в очібез тіні страху, хоч би мяз який сіпнувся, зате його ноги опору втрачають, от-от упаде.
Сам винен. В усьому винен сам. Від людей сховаєш, а правда все одно знайде І забере найдорожче.
Чоловіку забракло кисню. Серце. Голку встромилоаж іскри креше. Дихати важко. Дівка бачить, а не спиняється, навпакишепоче біля самого вуха, і задуха сильнішає.
Знаєш, у чому рятунок? Та де тобі знати Скажу і не зрозумієш Вина має стати провиною.
Відьма прохрипів.
Якщо тобі до вподоби, то хай
Бісове поріддя
Годі. І без того накликав. Спати треба. До світанку три години лишилося, сказала й пішла до хати, лише босі пяти й окрайці червоних маків на сорочці майнули.
А він лишився. І що дивно, відпускати почало. Потроху, правда. Підвестися бракувало сил, тому сів, обпершись спиною об ґанок, очів нікуди, руками груди масажує. Просвітліло, кажись.
Твою дивізію
* * *
Микола Петрович Перебийніс, мер міста Городового, прокинувся від лоскоту. Дрібна комашка повзала по долоні туди-сюди, а десь поруч жебоніла у відрі вода. Шия затерпла, спину ломило. Чоловік повільно розплющив очі, й ранкове проміння одразу ж пронизало зіниці. Зіщулився, потягнув руку й повернув голову на звук. Біля стовбура височезної сосни стояло дівча. Смугастий светр, рвані джинси й червоні кросівки якогось дитячого розміру, а ще грива волосся, зібраного докупи яскравою бабкою зі стразів. Дівчина набирала у складені долоньки воду й вмивалась. Шкода, що він не міг бачити обличчя, адже незнайомка стояла спиною. Микола Петрович спробував підвестися, по тілу забігали зграї мурах. Судома. Та воно й не дивно. Виявляється, впливовий чиновник заснув прямісінько на порозі відьмацької хатини. Зморщився. Вилаявся подумки. Чи наснилось, чи справді було? Та й спробуй пригадати все, коли голова тріщить, наче по черепку хто тріснув.
Прокинулись?
Микола Петрович здригнувся. Незнайомка обернулась і дивилася темними очиськами, аж незатишно стало. На її засмаглому обличчі завмерли крапельки води, а он кілька зібрались докупи і наважились сповзти нижчекрасивим вигином шиї. Дівчина легким рухом витерла вологу. Лляний рушник майнув вишивкою, і чоловік мимоволі сіпнувся. Вишивка вчора була на відьмі. А це дівка та й годі. Он джинси драні. Модні.