Оце взяв і лишив? Саму? Здурів, братику? З ким ти Руську кинув?
А Васильович з другого боку пиляє:
Який Новий рік? Коли це було?
Та пішли ви! Руська не сама. Я медичну сестру знайшов. До того ж тямущу. В реанімації найтяжчих виходжувала а в самого перед очима віко стоїть з труни. Скільки випив, а не йде з памяті. Треба ж було якраз на похорон нарватися. Коли побачив людей біля воріт, зразу й не зрозумів, а ближче підїхалижінки чорними хустками голови позапинали, чоловіки хустками підперезані, вінки. Петровичу зразу ж подих перехопило, Василівна забула, що вже без роботи, давай заспокійливим відпоювати.
Доки воно подіяло, зметикував, що відьма про похорон, мабуть, і говорила. Спитав, чи не потрібна, бува, кому робота доглядальниці? Дитину хвору доглядати на хуторі у Шептулихи покійної Молодиці очі витріщили, хрестяться, а мужики цигарками пихтять. Думав, що пошлють зараз у такому-то напрямку, коли одна бабка вискочила (мале, дрібне, кажись, Мотькою звати), ухопила за руки, киває. Мовляв, є такі, є. Ледь не обклав бабку триповерховим, але вона перша зорієнтувалась і як чкурне у двір, а звідти вже молодичку за собою притягнула. Петрович глянув. Хустка чорна, під очимачорне, і в очах трунок стоїть. Правда, очі хороші. Розумні. Він же не дурний, за стільки літ підлеглих читає, що паспорт відкритий. Такій можна вірити. Спитала про хворобу, вік, операцію, терміни. Зразу видно, що тямить. Аж на душі полегшало. Попросив, щоб як управиться, то навідалась до Русланки, грошей давав, не взяла. Порядна, виходить, жіночка. Спершу на пацієнтку подивитись захотіла, а тоді вже вирішувати. Ні пощастило з доглядальницею на всі сто відсотків. Городове перевернув би догори дриґом, а такої не знайшов би. Тоді чого, питається, труна з голови ніяк не йде? Треба було обовязково похорон побачить? Га? До чого б це?
Новий рік Новий рік. Ніяк не втямлю, Петровичу, який Новий рік?
Знехотя відволікся, бо донжуан ще трохи й закипить, що не може спідницю пригадати. Ех, Ваньок, Ваньок буде в тебе ще не одна Лідка.
Отой Коли ми з малолітками зажигали.
У Васильовичапосмішка на всю пику, а Кремінь зразу ж спохмурнів. Іч, видно, прокурорське лізе.
Стоп Миколо, дівка так і сказала?
Та ні Вона загадки морозила. Що гріхи строку давності не мають. Що всього семеро було Ага Три на три й свідок.
Як-як?
Три на три й додати свідка. Так воно, хлопці, й було. Згадайте. Ми, дівки й Сьомич на стрьомі. Він же в машині просидів усю ніч.
Чим далі, тим серйозніше хмурив брови Федорченко.
А відьма ця твоя вона грошей часом не вимагала? Так би мовити за мовчання?
Та воно чудне, Гришко, на всю голову. В росі викачалось і щасливе. Які в хєра гроші?
Не подобається мені розклад. Щось нечисте. У якому році було? Дві тисячі четвертому? Скільки часу минуло?
Сім років, виходить.
Отож. Якщо комусь і хотілось помститися, дак вже перехотілося.
Чоловіки налили собі, хильнули по чарчині, французьким сиром закусили, ноги випростали. Гультіпака Радченко взагалі поплив від задоволення, колишнє пригадуючи:
Добре ми тоді гульнули, хлопці. Мене «стара» тиждень знайти не могла. Загуляв. Якраз бізнес попер Ого-го-го! Сам собі не вірив. Чуєш, Петровичу, а ти замом Дуди став. Точно! Права рука міського голови Памятаєш? Ой! Григорію, а ти ж у прокурорське крісло встрибнув. Еге? Ото ми у відрив і пішли. Ех, золоті часи були золоті
Ага, Радку, виходить, сьогодні розплачуємось
Тю! Коляне, не морозь. Чим?
Петрович сидів ледь живий. Алкоголь ще трохи і через вуха полізе, але чогось не бере пійло заморське. І на душіпомийна яма. Чи гробова?
Чим? Могилами.
Ловелас чухав потилицю з посмішкою чеширського кота:
Не вірю я в цю бісовщину. Розплата. Гріхи. Ну скажи, з ким не буває? Випили, гульнули, у клубі зависли, малоліток покатали, а там на дачі ну покувиркалися трохи. І нам добре, й вони заробили. Грошей же дали? Дали. Зелененьких, до речі. Та дівкам пощастило.
Кремінь слухав Радченка упіввуха, метикуючи щось своє. Петрович, хоч і набрався до гикавки, а бачив, що дружбан спохмурнів, записав собі щось, замислився. Зате Радко аж палав, спогадами підігрітий. І так у нього все просто виходило, як два плюс два. Ну нічого аж ТАКОГО не сталося. Подумаєш. А як по правді, то братія з тієї новорічної ночі памятала не так і багато. Коли було? За царя Гороха. Ну, стрілись, випили. Був привід. І не один. Колесо фортуни розкрутилина ура! Ще й Новий рік. Вони молоді, перспективні, успішні, драйвові. Алкоголь у крові ураганом, ще й Іван, здається, куриво десь відхопив. Весело. А таким пацанам можна всьо. Всього й захотілось. Заскочили в «Апельсин», пострибали козликами між красунями малолітніми. То чого було чекати? Схотілося тіла. А вони ж круті? Круті. Дяді пальчиками у натовп ткнули, потрібних дівчаток за столики миттю посадили. Що вже адміністратори плели красуням, їх не обходило. За Новий рік хоч шампусику, а в шампусиктаблеточку (Ваньок добув)і вези на край світу. Але так далеко не повезли. Лише за місто. У Григорія дача батьківська в лісочку стояла. А там і сауна, і басейн, і повітря дзвенить, і очей зайвих нема. Гуляй не хочу. Два дні гуляли. Кажись, третього січня дівок випровадили. Сьомич розвіз. Точно! Сьомич.
Петровичу, слухай, Артьом у лікарні надовго завис?
Біс його знає. Та він уже, мабуть, вдома скаче.
Дома Треба заїхати, в голосі прокурора чулись робочі нотки. А дівка відьма твоя Одна з трьох?
Петрович відчув, як під горло щось тверде підкотилось і стало поперек.
Вона?
Зіскочив і, спотикаючись, вийшов на вулицю, під небо. Обперся об яблуню, повітря ротом хапає, а клубок не відступає. Максимович з Васильовичем слідом вийшли. Стоять. Дивляться. А у самих думки вервечкамитуди-сюди. Наче ж і дурня. Та точнодурня! Яка помста? Відьма. Могили. При згадці про могилизчорніли. Цигарка за цигаркою, а не попускає. Нарешті Максимович порішив:
Я слідаків підключу про всяк випадок. Інший районне проблема. Свої люди всюди знайдуться. А ти, Петровичу, заспокойся. Узнаємо, що вона за птицяІнга-лісовиця
Петровича знудило прямо на рівно скошений газон. Але коли вміст шлунка вийшов назовні, повернулася здатність нормально дихати. Так і стояв під нічним небомзабльований, пожмаканий, перекошений, і питав чи у себе, чи у дружків, а може, і в неба:
А як узнаємо, то шо? Руську врятуємо? Еге?
На обрії у відповідь блимнуло. Прокурор Гришка зітхнув:
Врятуємо. Видно, гроза насувається
* * *
Три рятівниці їхали лісом.
Ой, щось мені лячно. Оксано, а може, назад? Га?
Оксана мовчала. Перед очима у жінки стояли гори немитого посуду, лавки та довгі столи у саду. На похорон прийшло трохи люду, дякувати Богу, не самі ховали. Зрештою село є село. Яким би покійний не був, а проведуть в останню путь. Он, чоловік напроводжався У бідолашної занило в грудях, коли згадала, яким його вдома лишилахмільного ще й поперек ліжка. І чого він поперек моститься, коли пяний? Оксана зітхнула, розганяючи рій думок. Але вони настирливим ґедзем однаково до голови лізли. Коли оце після поминального обіду прибирати? Ніна з Галею, звісно, допомогли б по-сусідськи, так онза нею поплелися. Лишень баба Мотя зосталась. Порядкує, але хіба за всіма прибере? Вік уже не той. Доведеться опівночі столи розтягувати й миски складати. І не поїхатину ніяк, бо де ще роботу знайти? А тут і від дому недалеко. Подумаєш, у лісі. Озирнулась, соснистіною, а під боком Галька невдоволено крекче:
Не треба було їхати проти ночі Як заблукаємо, до ранку не вибратись.
Гальку спробувала заспокоїти всерозуміюча Ніна. Випнула груди, мовляв, не бійся, відібємось, раптом що. Але це мало допомогло, бо подруга не вгавала:
Ну-ну а мені страшно. Премося вночі до відьми і голос стишила, озираючись.
Але ліс стояв тихесенький, все одно, що онімів. Спокійний. Лише тіні довшали і сутінки вкривали темною ковдрою. Ні. Страшно тут. Галька навіть хрестика на шиї давай мацати. Чи є оберіг? Бува, не загубила?
Кру! Кру! Кру!
Підскочила на возі, мов ужалена:
О, чуєте? Чуєте?
Жінки й собі спохмурніли, однак взнаки не дали. Оксана ще й дорікнула зопалу:
А не треба було зі мною їхати. І сама б упоралась.
Певно, так запускають незворотні процеси, бо Галину як прорвало:
Послухайте її! Ну. Впоралась би. А ми у психушку? Еге? Нерви підлікувати. Он, утрьох страшно, а якби саму відпустили? Та я б змучилась уся. Шо це воно за пригоди на нашу голову? Га? Жили собі спокійно. Нікого не чіпали. А приблудилось мале й дике, тепер у ліс катаємось, як на роботу.
Ніна цитьнула:
Оксана буде їздити. Аби платили. Подумаєш, ліс. То перший раз заблудити можна, а коли дорогу знаєш, то й уночінічого. Доїдемо. Шурхіт довезе, хоч каміння з неба.
Раптом угорі й справді загуркотіло. З несподіванки жінки голови попригинали. Слухають. А ревіння котиться собі, ліс пробуджуючи. В одну мить сосни захвилювались.
Що це воно таке? Грім?
Еге, а хмари не видно.
Хмар не було, натомість запала темрява. Раптово, наче хто накинув велетенську чорну ковдру.
Диви, дівчата, ще грозу нажене.
Галька, без того стривожена, на місці всидіти не могла і совалася на возі безперестанку:
Оце вляпались. Аж жижки трусяться. Правда. Може, завернемо? Поки не пізно.
Їй відповів вітер. Загув, завив, заголосив. Жінки попритихали. Видно, таки бути грозі. Погано, якщо вона їх у дорозі заскочить. Ще й темно. Годі щось розгледіти. Шурхіт все одно, що в ніч пірнає.
Не можна назад, надто далеко заїхали, зауважила Оксана. Перечекаємо грозу у Шептулихи. Н-н-о!
Коня не треба було вмовляти. Тварина відчувала наближення стихії, тому рухалась швидко. Жінки за підводу міцніше вхопилися, голови попригинали, щоб гіллям не зачепило. Галина з переляку очі то заплющить, щоб не так страшно, а за хвилину не втерпитьі вже дивиться:
Господи Божечку. Понесла нас нечиста сила. Точно заблукаємо!
Блискавка розрізала небо навпіл. Кістяки сосен, вихоплені з темряви, рештки спокою розігнали, й жінка ледь віжки з Оксаниних рук не вихопила:
Ні, Оксано, розвертай назад. Ну її, відьму
І тут сталося. Понеслося, закрутило, вивернуло. За гулом свого дихання не було чути, тільки й того, що волосся у всіх трьох під хустками чорними ворушиться. А позаду сосна з тріском об землюбабах. Галька як закричить:
Відьма дорогу перекрила! Відьма! Он упало! Ні збоку, ні попереду, а ззаду. Бачите як?
Ніна пакет з їжею до грудей притисла й труситься:
Як?
Поперек дороги Якраз поперек.
Не стрималася й сплюнула:
А тобі вздовж треба було, еге?
Стихія відповіла завиванням. Здавалося, ще трохи й підніме їхню підводу в повітря, що листок осінній, закрутить й понесе. Затихло раптово, як і здійнялось. Десь високо-високо угорі щось тріснулоі з неба пішла вода. Лило безжально. Жінки за кілька хвилин змокли до нитки, дорога ж перестала бути дорогою.
Застрягнемо.
Гаплик.
Ніби підтверджуючи побоювання Гальки й Ніни, під колесами увесь час булькало й хлюпотіло. Шурхіт витягував воза, докладаючи молодої сили, але так не могло тривати довго. Оксана чим далі, тим краще розуміла, що застрягла чесна компанія у лісі на цілу ніч, а вдома ж Столи й лавки під відкритим небом мокнуть. Свої вже хай, а то ж сусідські. А Льоша Хто його контролювати буде? Впється до смерті! Господи, вона ще й бутиль самогону не заховала! Чим думала?
Ану цить! Краще б підказали, куди далі! Бо пливе усе. От-от вгрузнемо.
Так воно і сталося. Шурхіт спинився, не в змозі витягнути воза. Бідолашний аж голову пригинав, напружуючись, однак сільська колісниця на очах трансформувалась у підводний човен.
Казала я. А ніхто не слухав.
Ніна відчувала Оксанин стан, тому штурхонула Гальку і лагідним голосочком проспівала:
Дарма Ми зараз Ану, дівчата, ззаду підштовхнемо.
Надривалися добрі пятнадцять хвилин, забрьохались по вуха, а віз лишень углиб занурився. Нещасні позатихали, притулились до підводи й хекали в темряву. А та підморгувала. Блимала позаду, попереду, зліва і справа. Блимало угорі й ніби під землею. Блимало навіть у головах, а в очах так просто іскрило. Можливо, тому й не помітили, коли, а головнеяк саме зявилась химерниця. Виринула з темряви? Матеріалізувалась? Спустилась згори чи прийшла своїми двома? Але найбільше вразило, що коли її нарешті помітили, то одразу всі. Одночасно.
Святі сили
Божечку
Інга? Оксана першою запідозрила, що дитяча постать, яку блискавки вихоплювали із суцільного полотнища, ніхто інша, як гостя покійної баби Марусі.
Дівча з якогось дива стояло босоніж, у сорочці, яка улипла до стрункого тіла, мов друга шкіра. Вишиті квітки майоріли так, що й у грозовому лісі важко було не помітити. Може, тому збивали з пантелику? «Таки одяг, не гола», думала Галька. Ніна оцінювала, скільки ж подібну красу вишивати треба. А Оксана запитувала, як оце чудне дитя їх віднайшло? Хоча чого вона дивується? Ще минулої зустрічі химерниця їй усе розповіла. І про вогонь пекельний, і про роботу, яку втратить і зразу ж знайде. Так і сталося. Слово в слово.
Ви не бійтесь Ходімте за мною.
Уже й думки читає. Лелечко! А що з Шурхотом робить? Підійшла до коня впритул, торкнулась крихітною долонькою, і він завмер, наче вкляк. Химерниця спокійнісінько його випрягала, а Шурхіт покірно чекав на звільнення. Ні Оксана, ні Галина з Ніною не могли зрозуміти, чому норовливий кінь поводить себе, мов сумирне лоша. Он, диви, тикає мордою у її долоні й вдоволено чмихає. Дякує, чи що? Оксана отямилась першою і підійшла ближче. Ніна кілька хвилин приглядалась, а потім забрала пакет з почавленими налисниками й гукнула до Гальки:
Якщо кінь не боїться, то і нас не зїдять. Ходімо.
Подруга очі витріщила:
Куди ходімо?
Куди поведуть, дорогенька. У нас з тобою вибір невеликий.
І вони пішли. Попереду Інга вела Шурхота, за конем рухалась Оксана, а слідом брьохали подружки, підтримуючи одна одну під руки. Бідолашні очікували чого завгодно. Що у болото заведе, в урвище скине, сосною привалить. Натомість, прийшовши всього-на-всього кілька метрів, Інга зупинилась.
Чого це вона?
Спалах блискавки, і трійця помітила хатину під соснами.
О, так це ж Шептулиха! Прости мене Господи, її хата.
Еге. Три кроки, а ми б і до ранку не знайшли.
Зате вона нас знайшла.
Доки жінки шепотілись, новоспечена хазяйка завела Шурхота під навіс між сосен, накинула на коня стару ковд ру і поцілувала. Тварина остаточно заспокоїлась. Стояла, ніби вдома у стійлі, а не серед грозового лісу. Хоча навіть гроза тут ставала слухняною.
Іч Диви, диви. Усюди страшне, а тут тілько дощик капотить. Наче заговорено. Еге?
Галько, ш-ш-ш. Почує. Ну її. Чудна дівка. Нам аби грозу перечекати.
Хазяйка почула, всміхнулась, а трійці наче мурах під шкіру пустили.
Чого стоїте? Прошу до хати.
Перезирнулись. Галина не втерпіла й до навісу позадкувала, де Шурхіт травичку жував. Точно, травичку. Виходить, лісовиця для коня траву косила, еге? Ще й до грози, бо сухісінька. От питається, звідки взнала, що приїдуть? Га? І що траву косити треба, бо злива вперіщить? Точно, відьма! І вони добровільно до відьми йдуть! Своїми ніжками. Що Оксана першою, то вже нехай. З нею ясно. Від горя хіба думаєш тверезо? Але Нінка З якого дива вона штурляє Галину в двері, аж упріла?
Ану давай. Стала, рота роззявила. Доки пускають, іди. Хоч обігріємось.
На цих словахяк бабахне, Галька у двері й вскочила. Нíколи було навіть перехреститися. У сінях, правда, зупинились, стоять, а вода з них біжить, калюжі розтікаються. Ніна тихесенько киває:
Дівчата, взуття знімайте. Воно босе пішло.
Роззулися. Ноги по деревяній долівці шльоп-шльоп. Ідуть вервечкою до хати, а сердечка тріпочуть. Страшко. Коли нічого. У хаті тепло, від печі аж гаряче, свічки горять. Рушнички вишиті, видно, випрасувані, накрохмалені. Травами пахне. Хороше. Затишно. Оксана давай роззиратись, де ж її пацієнтка. А хазяйка рукою махнула, мовляв, далі пройдіть, за грубку. Жінки тудий роти пороззявляли. Щоб стілько намальовано було? Ще й де? У лісовій хатинці, яка ось-ось у землю увійде? Нащо було малювати, питається? І кому? Зате красиво. Як же тільки красиво! Наче у казці. О, а осьдечки й спляча царівна чи красуня. Бо якщо батькоцяця, значить, дочкацарівна. А на личко глянеш, і зразукрасуня. Тільки худе та бліде надто. Видно, що хворе.