Не поняв.
Ситуація контролюється. Це, Петьку, японці. Не у нас. Технології. Вже щось з тими реакторами видумали. Як то? Мінімалізують шкоду для довкілля. От. Хоча добряче їм дісталось від цунамі. Бачив вчора по тєліку, розгрібали завали. А куди дак і сунутися поки не можна. Ото стихія.
Еге. Я он на пожежі був, досі не відійду. А коли таке біда.
Чув, Васильовичу, а ховати коли будуть?
Як віддадуть останки, так і зариємо Клепу.
Ша! Про покійників не можна погано.
Угу. Стерво воно й на тому світі стерво. Треба ж було хату спалить? Самогубець хрінів.
А точно газ?
Еге. Експерти півдня ходили. Кажуть, від плити пішло. Клепа, видно, відкрив на всю іванівську, газу напустив, а потімгаспиди його знають? Моʼ, закурив. Чи само бабахнуло? Кажуть, зразу помер.
Отож.
Хату жалко. Покійний тесть зводив. Руки золоті. А Зінка непутяща, бач, підсунула зятя і сама на той світ пішла. Тепер що? Нема хати.
Еге. Оксані ще й ховай вітчима. Зїв дім, а вони Ігоря у Києві вчать. Може, продали б під дачу. Таки жива копійка.
І то діло. А вернувся, женитьсяжить де є.
Нєа. Такий не вернеться. Тямущий хлопець.
Закивали, коли з магазину вийшла Свєтка Боброва, продавчиня, з губою недомальованою. Мужики в регіт, а баба в сльози:
Оксану Гайчучку звільнили.
Та ти шо!
Свєтко, а ти серіалів не передивилась, бува?
Жінка шморгнула, витерла очі, зиркнула грізно з-під мальованих брів і вже рівним голосом видала:
Яму йдіть копайте! А то тільки варнякати розумні. Оксана дзвонила. Питалася, чи є хто тутечка. А як не бути? Дивізія ціла копачів. Годі базар розводити, сходіть до Гайчука, бо домовитися треба. Тіло увечері привезуть, назавтра похорон.
Добре.
Треба, то й треба. Еге, хлопці.
Чуй Свєт, а про звільненняправда?
Жінка знову шморгнула, махнула й зникла в магазині.
Нда
Дєла. Нічого святого у людей нема. Таку медсестру копняком під зад.
Еге. Треба ж. Вибрали момент, паскуди.
Ігорка жалко. За що тепер хлопцю вчиться?
Оксана була схожа на ікону. Самі очі на лиці. Нінка й Галя диву давались. Три дні, а сусідка мов тріска, крути-верти, однакова всюди. А яка ж молодичка! Дівкою, хоч і сирота, а хлопці шиї звертали від краси. Що ж це воно життя робить з людьми. Сердешна. Оце правду людоньки кажуть, що біда сама не ходить.
Дівчата, треба ще домішати. Ось молоко, а тамяйця.
Зараз домішаю. Оцієї каструлі для налисників вистачить?
Вистачить. Було б за кого переживати. Паразит.
Ніна нишком тицьнула подругу в бік:
Цить. Що ти, Галько, мелеш? Побійся Бога. Покійник у хаті, а ти
Еге. Собацісобача смерть!
Годі. Ну правда.
Але Гальку було не спинити. Жінка махала руками, аж борошно хмарою над головою висіло, й верещала у повен голос:
Свята ти, Оксано, душа! Та я б Після того, що він з тобою робив, зарила б кістки в рівчаку! От!!! Ще й хату спалив, паскуда! Гарна ж хата
Оксана сповзла на стілець. Втомлено подивилась, як на столі парувала гора капустяного листя. Голубці крутити треба, а руки не здіймаються. Сидить, бідна, сльози у фарш капотять. Нінка побачила, на Гальку рушником махнула, а сама схопила тазик, відсунула подалі, обійняла, по хустці чорній гладить і реве:
І що ж воно буде? Що ж воно буде?
Галька кинула млинці на плиті, сплеснула у долоні й собі голосити:
Гаспиди прокляті! Щоб їм пусто було. Оце щоб шльондра отак дочку всовувала? Ні, я такого, скільки живу, не бачила. Щоб по головах отак. Закінчило воно, бач, навчання. Тьху! Малолітка срана. Думає, що реанімаціядискотека в клубі? Еге? Та що ж воно, сопля зелена, бачило? Ти скільки, Оксано, проробила? Сім років? І грамоти давали, і до найтяжчих пацієнтів ставили, а шльондра задом вильнула перед ким треба, і всьокишнули золотого спеціаліста. Хай тепер сопля оперованих рятує. Гаспиди окаянні. А людині як жити, спитали? Скільки тієї пенсії у Льохи? І робота Де вона зараз та робота? Ігоря вчити треба Ой біда, біда
Біда й справді влізла й слізьми затопила, бо плакали усі три, голів не підводячи. Олексій саме до веранди зазирнув й остовпів: баби ревуть, млинці горять, а кіт у фарш морду встромив.
Ану відставити! По місцях кроком руш Чого голосити? Чого? Моʼ, піднімете голосом своїм? Чи хату зведете назад? Сталося, то й сталося. Чого голосити?
Жінки підвели зарюмсані лиця, глянули на плиту й кота в тазику, схопились, і кожна до своєї роботи прикипіла. Олексій ще постояв для годиться, сигарету викурив, кота за шкірки жбурнув, зиркнув через город, туди, де ще два дні тому хата стояла, сплюнув і пострибав до хатипокійника помянути. І хіба дорікне хто? Заведено. Хоча, якщо чесно, хотілось напитися так, щоб зовсім відключитися. Не думати, не рахувати Бо що рахувати? Копійчану пенсію? Еге. З городу та корови хіба багато вторгуєш? Ні. На прожитіє хіба. А син Чоловік помітно спохмурнів. Аж пити перекортіло. Їхньому Ігорю вчитися треба. От. Щоб там не було, а вчитись.
* * *
Петрович дивився, як спить дочка. Тихесенько. Наче янголи по хаті літають. А у батька в головікаламуть. Ой, каламуть. Місця собі знайти не може від думок, штурхаютьодна від одної краща. А тут ще й мобільний у руцісмик. Роздратовано скривився. Твою дивізію! З області Тільки цього й не вистачало. Знову дзвонять! Прокляття. Треба відповісти, а від дочки боїться відійти, бо Інги нема. Зиркнув у вікно, а там очкаста від дерева до дерева сновигає, як заведена. Не заспокоїться ніяк. Що ж їй Інга такого сказати могла, що з учорашнього вечора місця собі не знайде? Підніс вухо до дочки. Рівно дихає. Спокійно. Він уже й не памятає, щоб вона такою спокійною виглядала. Може, вискочити? Ненадовго?
Я зараз, донько. На минуточку. Ти спи
Прожогом з хати і за телефон. Василівна стояла обабіч і чула, як великий начальник щось пояснював, перепрошував, обіцяв бути особисто й все владнати. Еге, ждіть. Цигарки одну за одною смокче. Скоро дим з вух повалить. У Петровича й справді під самісіньке горло підперло і стоїть, хоч вішатися бери, тільки от розгрібати все одно доведеться. Бо хто ще розгребе? Він Та і як не поїхати? Зїдять і не вдавляться, забудуть, як і звали.
Василівно, а куди Інга пішла, бачила? Хоч у який бік? У ліс.
Твою ж дивізію Перевірка з області їде Чуй не підстрахуєш?
Жінка істерично розсміялась. У дурку, видно час, лишеньбіда, крім неї, сови очкастої, тутечки нікогісінько:
Давай ставку втричі підніму. Хочеш?
Додому хочу! Додому мені треба терміново. А я навіть подзвонити не можу, бо звязку немає.
Сплюнув. Здається, не пройшов номер з фахівцем висококваліфікованим.
На дерево лізь Гляди, зловить і привітається
Жінка ображено замовкла, покрутила телефон і демонстративно пішла до машини, мовляв, нічого не знаювезіть. Паскудство! Що ж робити? Уже всіх обдзвонив. Усіх! І в лікарні дзвонив, і своїм людям, але хіба її так просто знайтидоглядальницю? Ще й з потрібним досвідом, ще й так, щоб зразу ж і в ліс. От хто? Хто згодиться поїхати до чорта лисого, щоб доглядати хвору, від якої закордонна клініка відмовилась? Ну? І з «такою» хазяйкою в комплекті. Куди її на світанку понесло? З самого рання, ще сонце не зійшло, а вже кудись із собакою своїм крилатим двинула.
Тату
Серцегуп, думкищо куля в потилицю. В хату бігом і до дочки:
Погано?
Лежить тихесенько серед вишитих подушок. Немає крові? Нема. Й дихає ніби рівно. Хух! Нерви ні к чорту стали.
Я думала, ти мене тут лишив і голос тремтить.
Паскудство! Яка ж він скотиняка, от яка тільки скотиняка. Вчора мало дочку не вгробив, а сьогодні тут залишає. І головне, що інакшеніяк!
Русь Мені дуже треба, доць. Дуже. Я ненадовго. Туди й назад.
Зітхнула й очі заплющила. Бачити, видно, не хоче батька такого.
Я зразу назад. Зразу ж. Стрілою. Ти мене дочекаєшся, і будемо вдвох. Ти і я. Ну й Інга. Вона вчора тобі допомогла, то ти заснула. І спала цілісінькі сутки.
Я її боюсь.
Сів, узяв за руку. Треба ж, яка тонесенька. Натиснеш сильнішеі зломиться, як гілочка. Бідна дитина. Невже справді він винен?
Золотце моє, потерпи. Вона хороша. Ви з нею подружитесь. Краще скажи, що тобі з дому привезти?
Мовчала. Руку не виймала, але й очей не розплющувала. Не хотіла, щоб бачив, як під віями сльози бринять, бо вони йомуотрута-отрутою.
Ковдру з клаптиків.
Без ножа ріже. Чорти б вхопили цю роботу! Нізащо б не поїхав, хоч голову рубайте. Адже якщо ковдру просить значить, думає, бідненька, що назовсім тут лишається. Твою дивізію! Лільчину мамчину ковдру хоче
Тату
Що?
Привезеш?
Аякже. Що ще треба? Ну, ноутбук? Плазму? А що? Куплю найдорожчий генератор, на сосну тарілку супутникову приладнаємо й готово! Будемо кіно дивитися, еге? І передачі. Ще й Інтернет забезпечу. Де ви там зависаєте? І скайп під рукою. Лялякатимеш з подружками досхочу Ну?
Кивнула, а пальці тремтять. Плаче?
Русько
Я швидко. Правда. Завтра зранку буду як гвіздок. Чуєш?
Доць Я теє люблю тебе поцілував у маківку й вискочив, не озираючись. Твою дивізію!
Не кричи Їй від крику голова болітиме.
Ледь не вдавився. Відьма наче з повітря матеріалізувалась. Стоїть, усміхається собі. Мокра чогось.
Мені треба поїхати ненадовго по роботі.
Мовчить. Чого мовчить? Про що? Звик, що людей наскрізь бачить, таки ж керівник, а ця
Ти з Руською впораєшся? Василівна зі мною їде, а нікого підходящого знайти не виходить. Може, у лікарню навідаюсь побалакаю з головним
Будете Джерельним їхати, то в тій хаті, де люди чорним вкриті, спитаєш медика
Не зрозумів Чорним вкриті? Це як? Ти по-нормальному поясни.
Сам усе зрозумієш.
Сам то й сам. Теє телефон Русьчин розрядився. У тебе є, щоб подзвонити?
Усміхнулась. Ні, ну якого так усміхатись? Наче зашморг на шию накинула.
Не бійся. Треба буде, дам знати й пішла, лишивши ні в тих, ні в сім, бо хоч їдь, хоч лишайсяоднаково не врятуєшся. Зітхнув, насилу до машини дійшов, сів, ключ устромив, а даліхоч вдавися. Василівна, певно, з радістю б цю процедуру йому забезпечила, бо з-під насуплених брів зиркнула й мовчки губу закусила. Ото ще! Крутнув ключ, мотор ожив, а в голові думки роєм:
Чуєш, а чого вона мокра?
Озвалась, хоч і крізь зціплені зуби:
Бо по траві качалась.
Де?
Де-де? У лісі. Росу збирала рушником Цілителька.
* * *
Коли батько пішов, Руслана ще кілька хвилин хапалась за тишуа раптом? Таки ж Руся не хтось, а дочка, ще й хвора. Невже залишить її тут після вчорашнього? У грудях он досі шкребе, наче зсередини обдерли, у голові паморочиться, із заплющеними очима якось легше. Знадвору почулося гудіння двигунапоїхав. І наче брилою причавилитонна, як мінімум.
Тату
Ото візьме й помре без нього. На зло. Мамка пішла, і вона піде Як він її назвав, коли благав лікарів урятувати, ще там, в Ізраїлі? Кровиночка єдина Ну от не буде в нього кровиночки. Шморгнула носом розчулено, бо так жалко себе сталодо плачу. А що? Давно час, тільки мучить усіх. Клубок у горлі аж пече, схлипнула раз-вдруге. Нікому вона не треба, от нікому, помре й плакати не стануть, батько хібадля годиться. З розпуки губу закусила та лобом у стіну тільки гуп. Дістало! Лікування, процедури, препарати, клініки, доглядальниці, наглядальниці, батькоа користі? Нащо це все, коли тинуль, пусте місце? Оце зникнути бі легше стане. Дак ні, лоб сіпається, видно, ґулю доб рячу набила, болить губапрокусила, у роті присмак крові, ще й гикавка мучить. «Красавіца! Ну просто мєчта!»сказала б Свєтка Попова і жбурнула межи очі косметичку. Знехотя розплющила припухлі повіки, наче Свєтка й справді зараз стрілки малюватиме, зирка прямісінько на неї янгол дивитьсясправжнісінький, з крильцями.
З несподіванки очі заплющила. Спокійно. Це їй здається. Побічна дія ліків. Буває. Руся це вже проходилаз баришнями своїми. І не раз. От і зараз минеться, зникне, ніби й не було. Крізь тремтячі вії роззирнуласьне зник. Дивиться на неї. Правда, маленький, навіть малюсінькій, але ж є. Руся від шоку навіть гикати перестала. І чим довше дивилась на нього, тим страшніше ставало. Блакитні очіну один в один її. Волосся хмаркою, видно, так само не слухається. Навіть ямочки на крихітних щічкахначе у неї вкрав. Але як? Блін. Звідки на стіні столітньої хатини, про яку Руся ще вчора навіть не підозрювала, зявився янгол з її обличчям? Та ну! Дурня якась. Кому взагалі припекло розмальовувати побілені стіни? Собі не вірячи, торкнулась малюнка. Сторожко, наче її струмом довбонути могло. Коли нічого. Зирк на пучки пальцівсухо. Видно, висохла фарба. І давно. Діла. Хто міг знати, що Руська тут буде? Ну? І навіщо її янго лом робити раніше відведеного? Ще ж не вспіла ну тудий голову догори, а там Від самої підлоги по стінах, на стеліскрізь малюнки. На звичайній побілці. Гуашшю фарбовані. Очманіти. Як вікна у світ. Правда. Оце взяв хтось і прочинив їх в одному місціДИВИСЬ.
Он, Ейфелева вежа. Точно вона. Височезна. Руська її, щоправда, вживу не бачила, проте зараз може побитися об заклад, що вежа пахне шоколадом і кавою. І навіть закохані є. Два силуети. Її та його. Самі тіні, а долоні переплетені красиво-красиво, аж ревти хочеться. Чого? А просто так. Бо гарно. А квіти? Скільки тут квітів! І фламінго в кутку примостився. Наче покараний. Це ж де вони водяться, оті фламінго? В Африці, здається. Чорний континент, до речі, омивається Середземним морем. Русланчине море, з яким так і не довелося побачитись, а тут вонона стіні. Он дельфіни вигинають сірі спини до сонця. Шипить піна. Медуза колише гладінь, бо шторму боїться Господи, а Русьці, як дурній, того шторму кортить. Так щобух! Тонни води об берег. З розгону. А вонапіщинка на долоні у когось невидимого.
Подобається?
Руся здригнулась. На мить здалося, що її думки підгледіли, настільки несподівано хазяйка зявилася, мокра, правда, наче під зливу потрапила. Невже Русю так вимкнулодощу не почула?
Гарно.
Присіла на краєчок ліжка, ото, як була мокра, так і сіла. Капець! Ніна Василівна уже б постіль згребла, з матрацом укупі, а ця малюночки розглядає:
Хотіла в одному місці світ умістити, от і намалювала.
Як? Сама?
Ні. Серце допомогло.
Руся озирнулась й відгорнула краєчок подушки, де янгол ховався:
А оце?
Спохмурніла:
Уже побачила То дитя моє. Не народилось, а було.
У Руслани мимоволі округлились очі.
Як це?
Просто. Він був у нас.
У кого?
Відвернулась:
А ти не зважай. Я його давно намалювала. Не знала, що такий уже є
І до Русі з рушником потягнуласьна постіль капотить, холодне, а вона ним лице утирати збирається.
Ш-ш-ш. Зараз умиватися будемо. Це роса. Вона день Божий благословляє, от і ми з тобою благословимо. Еге? Ось так тихесенько Богородице Діво, радуйся Можеш очі заплющити, якщо страшно. Але не бійся.
Руслані й говорити не треба булосамі заплющились. Тканина холодна, оце обтертисяі зразу готова, довго й чекати не доведеться.
Благодатная Маріє, Господь з тобою
І ні батька, ні Ніни Василівнисама-самісінька.
Я тобі вам не подобаюсь, правда?
Завмерла, очіяк земля в дощ, аж глевкі і якісь бачені вже?
Іч, уважна яка. Нічого, то так треба. Уже минулось. Все минає, Руслано, і це теж. Благословенна ти між і полетіла молитва, полилася до образів, де вогник свічі тремтів і потріскував. Здавалося, десь угорі, високо-високо, доки є неба, хтось могутній вслухається в ту молитву, похитуючи соснові маятники з боку в бік породила Христа Спаса, Ізбавителя душ наших.
Руслана й незчулась, як рушник став гарячим. Шкіру пощипувало. Очі самі собою заплющились. Незбагненний, блаженний спокій розлився тілом, стало добре і затишно. А що? Годинник он цокаєжива, значить. Сосни шумлять. Під лівим боком вмостилося намальоване янголя. Ніде нічого не болить. Краса. А проблеми Та які це проблеми? Варто здмухнути з долоньки і полетять за вітром. Подумаєш, батько поїхав. Нехай собі їде. Хвороба? А що Руся може з нею вдіяти? Нічого. Правильно? Є і є. Самотність. Ото ще знайшла біду! Скільки людей на планеті мріють побути наодинці з думками, а в неї цього задоволенняскільки хочеш. Зрештою, яка це самотність, коли є Інга? Відьма? Кльово. Жити у відьмацькій хатині, коли довколаліс? «Мєчта», сказала б Свєтка Попова й від заздрості луснула.
Кру
Руслана крізь сон усміхнулась. Еге. Ще й тваринки домашні є. Тьху ти! Птахи.
* * *
Петрович дивився у вікно. Кого визирав? А біс його знає. Може, крука? Чорного птаха, який видовбе рештки совісті з його грудей. Може, тоді полегшає? Бо Перебийніс цілісінький вечір топить її, окаянну, а совість ні-ні, та й спливе. Ще й Максимович, прокурорська морда, сіллю на рану: