Вийшовши на вулицю, я одразу попрямувала до воріт, бо думала, що ми підемо просто до скелі, але Серж пішов в іншому напрямку до озера і взявся відвязувати човен.
Що це означає, Серже? спитала я, підбігши до нього.
У відповідь тиша. Навіть не поглянув на мене. Коли Серж так мовчить, я завжди починаю нервуватися. Зазвичай він починає після цього кричати в небо, розмахувати руками та проклинати американців-убивць. Я відчуваю, як у мене в горлянці зявляється дивний клубок, але ковтаю його та намагаюся не рухатися; Серж тим часом продовжує відвязувати човен. Коли мотузка нарешті піддається, він підводить своє спітніле та скривлене обличчя і наказує сідати до нього.
Але я гадала, що ми підемо туди, промовила я, показуючи на скелю позаду нього.
Ще одне слово і будеш покарана за недотримання субординації! закричав він голосно, бризкаючи слиною мені в обличчя. Чи ти собі думаєш, продовжував він дедалі сердитішим голосом, що маєш право сумніватися у слові свого начальника?! Ах ти, довбана мала гівнючка! А ну, сідай до цього човна і чекай моїх наказів, інакше до кінця тижня просидиш в одиночці!
Я була шокована, тому що зазвичай Серж так не лається, якщо тільки не йдеться про Джорджа В. Буша. І зі мною він ніколи раніше так не розмовляв. Навіть тоді, коли я зламала пічну заслінку і весь будинок опинився в диму. Але я тоді була всього лише дитиною, і ставився він до мене, як до дитини. Тепер же мені виповнилося одинадцять, і він ставиться до мене, як до дорослої, як до одного зі своїх підлеглих хоча, скажу чесно, до цього важко звикнути. Словом, коли він на мене розсердився, я була так шокована, що не могла навіть поворухнути ногами. Я просто стояла на місці, дивилася на воду і заледве намагалася не розревітися.
День був холодний, і вода в озері набула дивного сірого кольору. Іноді, коли ми з Сержем плаваємо на човні у сонячну погоду, я бачу крихітні фігурки, що підіймаються з водної гладі. Вони кружляють у повітрі та нагадують мені маленьких фей у танці. Я вирішила собі, що це духи озера, і коли я вночі лягаю спати, то відчиняю вікно і бажаю їм добраніч. Іноді я чую, як вони хихотять, іноді як перемовляються пошепки один з одним. Це дуже пустотливі створіння. Того ранку, коли я стояла і дивилася на воду, мені дуже кортіло побачити їх або почути, але єдине, що я чула голос Сержа.
Сідай до цього дідькового човна, я тобі сказав!
Він схопив мене за руки й потягнув до води. Я вже плавала в тому човні безліч разів, але тепер, дивлячись на те, як він погойдується у воді, мені стало моторошно.
І раптом я вже не на суходолі. Серж зіштовхнув мене у човен. Застрибнувши туди слідом за мною, він схопив весла і почав гребти.
Що ми робимо, Серже?
Я чудово знала, що він не відповість. Ні, тільки не тоді, коли в нього на обличчі такий вираз. Він щось бурмотів собі під носа про смерть і кістки. Він це повторював знову і знову. Смерть і кістки. Ото й усе. Смерть і кістки. Я хотіла, аби він припинив, аби він зосередився на виконанні нашої місії. Він же був такий щасливий учора, весь у передчутті. Але минулого вечора, проходячи повз його кімнату перед сном, я побачила, що він читає ту саму книгу із красивими закарлючками. Після того як він її почитає, завжди в кепському настрої, та й поводиться дуже дивно, а зараз ще й почав знову бурмотіти собі під носа. Але я не наважувалася промовити ані слова ні, тільки не тоді, коли він такий. Я просто сиділа, тримаючись за борт човна, і дивилася, як ми пливемо до середини озера.
Нарешті він відпустив весла, і я звела на нього погляд. За мить я відчула його руки на моїй шиї. Я спробувала закричати, але голос застряг у горлянці. Намагалася розірвати його хватку, але він був значно сильніший за мене. Аж раптом Серж підняв мене і кинув у воду.
Я спробувала схопитися за борт човна, але він далі відштовхував мене. Тоді я пішла під воду. Я билася руками та ногами, поки голова моя не зявилася з-над води, але одразу занурилася назад. Я тонула. Це було очевидно. Але чому Серж мені не допомагав?
Будь ласка, Серже! благала я, плюючись та захлинаючись водою. Будь ласка!
Але він не відповідав лише сидів у човні та дивився на мене, поки я борсалася, намагаючись не піти на дно. Потім він раптом простягнув до мене руки. Я потягнулася до нього, аби він мене витягнув, але він натомість схопив мене за комір та занурив під воду. За кілька секунд він знову дозволив моїй голові зявитися над хвилями. Він повторював це знову, знову і знову. Я не могла навіть вдихнути. Клянуся, я вже розпрощалася із життям, бо не могла ані кричати, ані благати його зупинитися щоразу, як тільки я виринала з-під води, він повертав мене під воду. Не знаю, як довго це тривало, але тоді, коли я вже думала, що зараз віддам кінці, він несподівано зупинився.
Я схопилася за борт човна, намагаючись відхекатись і гадки не маючи, чого очікувати далі. Потім він подивився на мене так, ніби щойно прокинувся. Несподівано він знову став Сержем.
Нумо, сонечко, спокійно промовив він як зазвичай.
І витягнув мене з води у човен.
Я не могла промовити ані слова. Просто сиділа й тремтіла, поки він веслував назад у напрямку берега.
Радий тобі повідомити, промовив він, допомагаючи мені вибратися із човна, що ти з успіхом витримала перший етап випробування. Тепер настав час для наступного етапу. Власне, до нього ми й готувалися.
Він вказав у бік скелі.
Але Серже, сказала я, цокотячи зубами. Я
Але я так і не змогла вичавити із себе більше ані слова. Я дуже змерзла. Мені було дуже страшно.
Наша мета дуже прудка, сказав він, ідучи переді мною у напрямку Гарроубі-Креґ. Ми повинні її знайти та зайняти позицію.
А я просто стояла і не могла вгамувати тремтіння.
ХОДИ! закричав він.
І я пішла за ним слідом.
У вологому одязі сходити на вершину було важко і, поки ми видиралися нагору, я повсякчас сковзалася. Мені хотілося, щоб Серж мені допоміг, щоб він узяв мене на плечі та поніс, як це було тоді, коли я була ще маленькою, але він навіть не озирався на мене, а просто йшов вперед. І саме тоді в моїй голові почало розяснюватися і я спробувала збагнути, що саме тільки-но сталося на озері. Навіщо він це утнув? Чому він змінив план? Чому в нього був такий здивований вигляд, коли він витягнув мене із води? Утім, я добре розуміла, що поки ми не виконали нашої місії, жодного сенсу ставити Сержу ці запитання не було, тому я просто слухняно та мовчки йшла за ним слідом.
Коли ми дійшли до нашого сховку, Серж опустився навколішки і примостив рушницю з біноклем. Мене він пустив до зброї, а бінокль приставив до своїх очей.
Ми готові, сказав він, опускаючи бінокль. Далі все залежить від тебе.
Я зайняла позицію та спробувала підняти рушницю, але руки мої, втомлені від борсання у воді, не слухалися. Я відклала рушницю і взялася їх розтирати. Це не допомагало руки однаково боліли та не слухалися, але я розуміла, що повинна ігнорувати біль та витримати це випробування, бо Серж розгнівається ще сильніше. Ціль то зявлялася у прицілі, то зникала з нього. Знову піднявши рушницю, мої руки озвалися пульсівним болем, я почула у голові своїй слова Сержа та приготувалася стріляти.
Щойно ти натиснеш на гачок уже знатимеш, чи влучила, а чи ні.
І я згадала про нашу попередню вилазку. Кролицю, яку я лише підстрелила, поранивши їй лапу, і вираз на обличчі Сержа, коли він обернувся до мене і сказав:
Ти не вбила її.
І тоді я сказала, що цього разу повинна це зробити. Повинна скоїти вбивство. Я широко розплющила очі, не спускаючи погляду із цілі, потім долічила до трьох і натиснула гачок.
Цього разу я була готова до грому пострілу, хоча у вухах однаково задзвеніло. Я почула тупіт Сержа він побіг до цілі. Вилізла зі сховку й підібралася до краю. Подивившись униз, я побачила, що Серж махає мені руками. Біля нього на землі лежала овечка уся в крові.
Ти це зробила! крикнув він, обличчя його сяяло від радості. Ти вбила!
Він був таким щасливим, що на його обличчі розгладилися зморшки, а посмішка була такою широкою, що я, попри все, також почувалася щасливою. Я збігла до нього, і ми разом дотягнули вбиту овечку до будинку. Після того як ми її оббілували та розпатрали, Серж посадив мене поруч із собою і сказав, що я перейшла на наступний рівень, що тепер я Солдат1. А потім він сів у своє крісло і читав одну зі своїх книжок ту, про чоловіка, який жив у лісі; а я сиділа у своєму кріслі й пила гаряче молоко. І коли я дивилася на Сержа, то він здавався таким миролюбним, що не залишалося жодних сумнівів: я все роблю правильно.
Коли Серж пішов спати, я понесла чашки в кухню. Уже збираючись задути свічки, почула раптом, як хтось дряпається у задні двері. Спершу я подумала, що треба покликати Сержа, але потім згадала, що тепер я Солдат1 і мушу бути хороброю, тому просто підійшла до дверей і відчинила нижню секцію. Там я одразу побачила пару очей, контури довгого носа і всі мої страхи розвіялися. То була лисиця. Я прочинила двері ширше, пригнулася та погладила її жорстке хутро. Попри те, що в неї були дуже гострі зуби, вона була дуже лагідна.
Ти голодна, дівчинко? запитала я її. Погодувати тебе?
Вона у відповідь глянула на мене своїми мякими та добрими очима. Я повернулася на кухню, нарізала в миску трохи від залишків мяса і принесла їй. Вона миттю все проковтнула, і лише тоді я помітила, яка вона худа. Зима видалася недобра, важко було когось вполювати.
Не переживай, сказала я, погладжуючи її голівку, я подбаю про те, аби ти добре харчувалася. Я не дам тобі померти голодною смертю. Я обіцяю.
Не знаю, чи почула вона мене, бо, щойно лисиця розібралася із мясом, вона втекла до саду.
Тепер, коли я вже в ліжку, то почуваюся краще. Ми з Сержем добряче повечеряли, як і моя люба лисичка. І я стала Солдатом1. Я мушу бути вдячною за це. Тому я забуду про воду, смерть та кістки, а також про всі ті жахливі речі, які трапилися сьогодні, і зосереджуся тільки на доброму. Серж каже, що я чудово впоралася, і цього мені достатньо.
7. Ліза
10 грудня 2018
Прокидаюся я від тупого болю у правій руці. Щось урізалося у шкіру. Я перевертаюся на інший бік, біль минає. Я підіймаю голову подивитися, що це було, і бачу, що я лежу на своєму телефоні. Автоматично лізу перевіряти повідомлення, але, розблокувавши, бачу, що немає сигналу.
І тоді згадую, де я. Розгардіяш, що панує на камінній полиці, відкидає тінь на стіну, перетворюючи пляшки з антисептиком на лави іграшкових солдатів, що загрозливо насуваються на кімнату. Події останніх двадцяти чотирьох годин починають уривками спливати у моїй памяті і я хапаюся за свій мобільний, ніби це зброя, яка зможе мене якимось чином захистити. Я бачу себе розпашілу, охоплену відчаєм, що біжить проїжджою частиною та вмощує Джо до автокрісла. Я бачу, як мої руки в рукавичках стискають кермо під час цієї нескінченної дороги з Лондона, а Джо верещить у мене за спиною. Я бачу будинок, що здіймається в сутінках над поверхнею озера, ніби якесь міфічне створіння, і тремчу.
Мушу якось позбавитися цього відчуття, мушу спокійно і тверезо помізкувати, що робити далі. Я знову кидаю погляд на телефон. Відсутність сигналу нервує, але я заспокоюю себе тим, що завдяки цьому Марк принаймні не зможе мене вистежити. Для нього для усього світу я просто зникла з радарів, припинила існувати. Колись мене ця думка страшенно б налякала. Тепер лише додає впевненості.
Я кладу телефон до кишені та сідаю. На подушках поруч мене посопує вві сні Джо. Крізь голі шиби бє безжальне зимове світло, відкриваючи поглядові бруд і пил, якими вкрито кожну поверхню цього приміщення.
Я пригадую клітки та череп, кухню, у якій нема ані натяку на бодай якісь зручності, і мені стає страшенно важко на серці. Я минулого вечора була настільки виснажена, так хотіла провалитися у мертвий сон, що навіть не усвідомлювала всієї непевності нашого становища. Але тепер, прокинувшись тут і дивлячись, як уві сні здіймаються та опускаються груди мого маленького хлопчика, я починаю розуміти, що я накоїла та у що втягнула свою дитину.
Я беру ковдру, у якій я спала, обережно її складаю та кладу на крісло. Смердить цвіллю і тваринним послідом. Одному Богу відомо, чого я надихалася тут цієї ночі. Я дивлюся на Джо. Він лежить, вкутаний у таку само брудну ковдру, його біляві пасма злиплися на лобі. «Що за мати на таке здатна? питаю я себе. Що за мати втягне свою дитину у таке?» Він повинен прокидатися у своєму ліжечку, під ковдрою, на якій намальовано бездоганного Містера Мена, та з мякими іграшками біля узголівя ліжка. За годину або близько того він мав би перебувати вже в дитячому садочку вирізати паперові гірлянди до Різдва і гратися зі своїми друзями. Натомість він спить на якомусь сміттєзвалищі.
Я просто хотіла, щоби ти був поруч зі мною, шепочу я йому. Вибач, маленький, мені так шкода
Коли я згадую про те, від чого тікаю, мої очі стають вологими від слід. Ця нудота, ці чотири стіни зі шпалерами, на яких зображено екзотичних пташок, що повсякчас насуваються на мене, і його голос, який розповідає мені, що саме я цього дня зробила не так і як саме він міг би зробити краще. Він завжди міг усе зробити краще.
Лізо, невже ти насправді така дурепа?
Я повільно видихаю, намагаючись прогнати його голос зі своєї голови. «Треба чимось себе зайняти, кажу я собі, бо збожеволію». Я нахиляюся, аби забрати порожню пачку з-під учорашніх чіпсів та обгортки з-під сосисок у тісті, викидаю їх до пакета, звязую його ручки, тихо виходжу з кімнати і прямую до кухні.
Мій тато завжди казав, що все завжди має кращий вигляд у денному світлі, що світанок дає відповіді на питання, які здаються нерозвязними посеред ночі. І коли я заходжу до кухні, що в ранковому світлі не така вже й жахлива, я згадую його слова. Кладу пакунок зі сміттям на стіл, роззираюся довкола. На стінах по периметру кімнати висять криві полиці, у яких такий вигляд, ніби їх було зроблено зі старої гілки дерева. Як і на полицях при каміні, на них панував безлад. Чого там тільки не було купи баночок та коробочок, старі свічки, пензлики та знову якісь пляшечки з антисептиком. На одній із баночок написано «Порошкове молоко». Діставши її, я бачу на етикетці застереження: «Вжити до 01.08.2003». Термін зберігання минув іще пятнадцять років тому. Коли я дивлюся на цю дату, мені знову скручує живіт. Рік смерті мого тата. Уже вдруге, відколи я сюди приїхала, ця дата трапляється мені на очі. Ви що, знущаєтеся з мене?
Не піддавайся темним думкам, бурмочу я собі під носа, ставлячи баночку назад на полицю. Не втрачай зосередженості та чіткості думок.
Я прямую до дальньої частини кухні, де вчора помітила ту дивну конструкцію. Розумом я приймаю, що це повинна бути піч, хоча вона і розкарячена на всі боки, так ніби хтось її зліпив зі старого брухту. У ній є димар, на дні якого стоять закопчений чавунний чайник, важкий дворучний казан для готування та старомодна праска. У нижній частині печі розташовані дверцята гадаю, туди слід підкидати дрова; коли я намагаюся цю заслінку відкрити, виявляється, що вона ледве рухається через застиглий жир та бруд.
Я глибоко зітхаю та намагаюся уявити, як можна перезимувати в цьому місці без якогось опалення. Треба якось розтопити цю піч. Але як, в біса, це зробити? Я стою та дивлюся на неї і знову в голові моїй спливають слова Марка, які він сказав мені того вечора, коли до нас на гостину завітали Бет і Гаррі. Я була вагітна Джо, і щоранку мене страшенно нудило. Аж раптом він надумав запросити до нас у гості друзів. За інших обставин я була б цьому лише рада. Ми з Бет познайомилися у вісімнадцять років. Ми часто спілкувалися протягом першого семестру в університеті й дуже швидко стали нерозлийвода. Я тоді була ще тією тусовницею, яка ніколи не відмовиться від келиха вина або нічної гулянки в клубі. Людям стороннім, напевно, здавалося, що в мене у житті немає жодних турбот, але Бет зуміла побачити, що за цим ховається. Одного разу, коли ми сиділи у дешевій італійській забігайлівці за пляшкою Merlot та пастою за 5 фунтів, я розповіла їй про смерть свого батька, а вона про те, як померла від раку її мама, коли Бет виповнилося всього пять років. Ми поділилися одна з одною цими важкими історіями і з цього почалася наша дружба, яка цілі два роки здавалася непорушною. А потім я зустріла Марка, і наша дружба відійшла на другий план. Як на мене, можна впевнено сказати, що Марк моїй подрузі не сподобався, але я себе втішала тим, що вона просто заздрить, що я знайшла такого привабливого чоловіка, як Марк, тоді як вона, шукаючи свого «єдиного», спромоглася лише на випадкових партнерів на одну ніч. Як же я помилялася. Я памятаю вираз її обличчя того вечора, коли вона сиділа і слухала, як Марк критикує мене. Вона знала. Вона одразу все зрозуміла. Чому ж я її не слухала?