Щодо Марка, то йому, здавалося, була байдужою неприязнь з боку Бет. Можливо, тому, що він з нею майже і не говорив. Його цікавив новий чоловік Бет Гаррі. Гаррі був адвокатом, який спеціалізувався на майновому праві. Як агент з нерухомості та потенційний забудовник, Марк бачив у Гаррі людину, яка може бути корисною. Саме на цьому ґрунтувалися всі його дружні стосунки: чи корисна людина, чи ні. А я я була його тендітною квіткою, людиною, завдяки якій він почувався корисним, головним.
Того вечора він умовив мене приготувати печеню. Він чудово знав, що я і в найкращі часи готувала не дуже, а про період, коли мені дошкуляла нудота, годі й говорити. Але він зауважив, що це ж моя подруга Бет прийде, тож я мушу щось приготувати.
Смажена курка, сказав він, розгортаючи кухарську книгу, це смачно і просто, Лізо. Треба просто дотримувати рецепту.
Я і дотримувала, буквально дослівно, але все завершилося катастрофою. Курка всередині залишилася сирою, овочі розповзлися, на дні пательні підгорів соус. Річ у тім, що смаженя завжди в мене асоціювалася із батьком. Він страшенно любив готувати цю страву, з головою занурювався в ритуал приготування мяса й овочів, а потім збирав усіх за круглим столом, щоб поїсти та поспілкуватися. По його смерті мама так і не знайшла в собі сил продовжувати традицію недільних обідів, тому вона зійшла нанівець, разом із нашим щастям. Ставши дорослою, я намагалася уникати таких обідів через незагоєні душевні рани від щастя, яке я мала і яке втратила.
Памятаю, як подивився на мене Марк, коли я почала нарізати курча і на тарілку з нього потекла кров. У нього був вигляд, ніби по ньому проїхався трактор. Бет із Гаррі також ніяковіли, але Гаррі спробував розрядити ситуацію. Він сказав, що в нього таке трапляється щоразу, як він надумає готувати печеню.
Цих тварюк дуже важко приготувати нормально, сміявся він, телефонуючи до індійського ресторану, аби замовити нам вечерю.
Ти в порядку? кивнула у мій бік Бет.
Я широко посміхнулася, закотила очі й відповіла, що почуваюся так добре, як уже давно не почувалася. Але всередині мене все кричало. Я ніколи не забуду слів, які сказав Марк, прощаючись із Бет і Гаррі після вечері. Відтоді ці слова мене переслідують, і щоразу, коли я про них згадую, я розумію їх дедалі глибше.
Що ж, трохи ніяково вийшло, еге ж? від нього смерділо пивом та курчам по-мадраськи. Не знаю, що тобі сказати. Здається, ти досі так і не зрозуміла, Лізо, як воно бути дорослою?
Дивлячись на ту недоладну пічку, я кажу собі, що хоч як би важко мені довелося та з чим судилося мати справу, я повинна довести Маркові, що він помиляється. Зрештою, мені двадцять вісім років, я не якесь там дурне дитя.
Я стаю, випроставши спину, і намагаюся уявити, що я розумна та доросла, що я чудово знаю, що я роблю, але потім мені бє у ніс такий різкий запах, що аж перехоплює подих. Затуливши рота рукою, я помічаю ліворуч від пічки невелику нішу. Цей неприємний запах, здається, тхне звідти. Не дихаючи, я входжу туди. Посеред тісної кімнатки стоїть високий деревяний ящик. Наблизившись, я бачу у верхній його кришці отвір, а поруч старе заіржавіле відро. Бути цього не може. Але коли я заглядаю у той отвір, мої страхи підтверджуються. Це туалет.
Я, похитуючись, повертаюся до кухні та виходжу у передпокій. Натрапляю на двоє дверей, що ведуть ліворуч. Потім прочиняю перші з них та ступаю всередину. Тут запах інший солодкий, затхлий, що нагадує мені парфуми, якими користувалася моя мама, коли я була маленькою. Вона поливалася ними так рясно, що геть занурювалася у цьому запахові, і тато казав, що вона пахне так, ніби пограбувала парфумерний відділ у Selfridges. Звісно, тато жартував, але мама ображалася. Її міг засмутити навіть невинний коментар. І потім вона годинами ображалася, а тато все намагався її задобрити свіжоспеченими бісквітами або пропозицією прогулятися. Але якщо в мами псувався настрій, так просто цього було не виправити. Дивлячись на кімнату, до якої я щойно ввійшла, я намагаюся не думати про батьків. Голі стіни пофарбовано у блідо-блакитний колір, що нагадує лікарняну почекальню. Тут зовсім порожньо, якщо не брати до уваги купу простирадл та ковдр у кутку. Я невпевнено іду в їхній бік. Там можуть бути щури чи миші. Або навіть щось гірше.
Легенько тицяю ту купу на підлозі ногою на щастя, жодних ознак життя вона не подає. Я видихаю. Здається, зараз у мене оголений кожен нерв. Я нахиляюся, намагаючись зясувати, чи якусь із цих ковдр можна врятувати. Принаймні, від них не тхне так, як від тих, що у вітальні. Я підіймаю верхню ковдру і бачу під нею спальний мішок кольору хакі. Я беру його та притискаю до обличчя. Пахне вологою та цвіллю. Раптом я чую пронизливий крик.
Джо.
Я облишаю спальний мішок і бігом повертаюся до вітальні. Він стоїть у дверях, його обличчя червоне й опухле від сліз.
Усе в порядку, Джо, кажу я. Мама була просто в кухні.
Але він невтішний.
Раптом я помічаю темну пляму на його блакитних штанцях.
О, любий, та нічого страшного, кажу я, беручи його за руку. Ходімо вмиймося.
Але щойно я промовляю ці слова, як я розумію, що ванної кімнати немає, нормального туалету, ванни або душу також немає. Я маю чистий одяг для Джо та пару пакунків вологих серветок, але хлопчик потребує належної гігієни, тоді як єдиним джерелом води є це кляте озеро перед будинком.
Агов, кажу я, нахилившись так, аби мої очі були врівень із його. Хочеш погратися?
Він гнівно хитає головою.
Ну ж бо, кажу я, беручи його на руки. Буде весело.
Не хочу гратися, кричить він, гамселячи мені в плече своїми кулачками. Хочу до тата. Хочу додому.
Не готова витримувати більше його ударів, я ставлю Джо на підлогу та затягую до кімнати свою валізу, яку вчора залишила в передпокої. На щастя, я взяла із собою кілька рушників на випадок, якщо тут нічого не буде. Хто би знав, що це буде найменша моя турбота Я дістаю великий рушник для ванної та маленький фланелевий рушничок.
Ось так, примовляю, повертаючись до вітальні. Ходімо знімемо з тебе мокрий одяг.
Поки я намагаюся стягнути з нього замочені штанці, він стоїть, склавши руки на грудях. Упоравшись, я загортаю його у рушник, пхаю фланель собі до кишені та беру його на руки.
Гаразд, кажу я, а тепер ходімо похлюпаємося.
Спина моя ниє під вагою його напруженого тіла.
Я відчиняю вхідні двері. На щастя, світить сонце, хоча повітря холодне. Ідучи до озера, я притискаю Джо до грудей. Марк би збожеволів, якби дізнався, що я збираюся робити. Але альтернативи я жодної не бачу.
Ні! кричить Джо, коли ми опиняємося біля самої води. Хочу додому! Мені холодно!
Я дивлюся на воду. Усього лише кілька днів тому я сиділа у теплому будинку, складаючи плани на Різдво. А тепер я збираюся посеред зими занурити свою дитину в озеро.
Я торкаюся води рукою. Крижана. Ні, ну не можу ж я насправді занурити туди Джо. Тому я просто змочую у воді та витискаю фланелевий рушничок.
Ось так, умиємо тебе, кажу я, сильніше притискаючи до себе Джо та розгортаючи рушник. Цікаво, чи бачив Макс озеро, відвідуючи тих своїх чудовиськ? Не памятаєш?
Джо не відповідає. Я протираю фланелевим вологим рушничком його тіло, він кривить обличчя та бє мене кулачками.
Ось і все, кажу я, знову загортаючи його у рушник. Не так уже й страшно було, еге ж?
Я намагаюся взяти його зручніше, аж раптом наші погляди зустрічаються, і я бачу в його очах страх. Але боїться він не води. Мене.
8. Солдат1
Ровен-Айл, вересень 2003
Мені стало ніяково через те, що я вже давненько нічого не писала у цьому блокноті, хоча, якщо чесно, не було особливо що писати; а який сенс вести нудний до гикавки щоденник? Але сьогодні вранці, натрапивши на нього поглядом на своїй книжковій полиці, я вирішила, що час починати записувати знову. Можливо, якщо я це робитиму, то зі мною знову почнуть відбуватися цікаві речі.
Після тієї останньої вилазки Серж уже протягом багатьох місяців не давав мені жодних завдань. Натомість на мене звалилася ціла купа хатньої роботи доволі звичайної, але досить виснажливої. Я намагаюся не думати про те, що сталося на озері, бо коли згадую, то серце моє виривається з грудей. Іноді мені сняться жахіття, що я досі під водою, а Серж тримає мене. Але в жахіттях він не витягує мене, ні він дозволяє мені потонути, і я опускаюся вниз, на саме дно озера, де аж чорним чорно. Я прокидаюся вся мокра від поту й задихана, але Сержеві про ті сни не розповідаю. Просто прокидаюся і живу з усім цим далі, бо так чинять добрі солдати.
Зараз у нас сезон збирання врожаю, а це для нас із Сержем завжди нелегкі тижні. Але, попри те, що мені дуже важко, це моя улюблена пора року. Після місяців життя на вівсянці та кипяченій воді з дещицею мяса на щодень, від самої лише згадки про свіжі овочі в мене з рота тече слина. Я довгі тижні мріяла про хрусткі помаранчеві морквини з кучерявим, схожим на петрушку ботвинням, які я витягуватиму із землі, про їхній солодкавий запах, що лоскоче ніздрі, коли я, струшуючи з морквинок землю, складаю їх до кошика. Про зелений горошок, який я вилущуватиму зі стручків пучкою великого пальця, та про гостру цибулю, що так добре пахне, коли Серж обсмажує в ній кроляче мясо. Від самої лише думки про все це в мене розігрується апетит, хоча Серж каже, що зїмо ми лише частину врожаю. Решту продамо, а за отримані гроші перезимуємо.
Сьогодні ми почали і витратили купу часу на викопування картоплі та моркви, а також на збирання гороху. Серж доручив мені обтрусити картоплю та посортувати її. То була страшенно нудна робота, і я сказала йому, що краще б я замість цього викопала решту овочів, але він заперечив: мовляв, бути добрим солдатом означає навчитися давати раду з нудьгою.
Війна це не завжди щось робити, сказав він мені. Іноді доводиться годинами стояти під палючим сонцем, знову і знову виконуючи те саме завдання, начищаючи свої чоботи, аж поки не побачиш у них свого обличчя. Коли ти вмієш упоратися із нудьгою ти готовий до бою.
Мене страшенно дратувало, що протягом останніх місяців Серж мене не муштрував. Замість того, аби разом піти на скелю або до лісу на кроляче полювання, він усе казав мені, що я мушу більше часу проводити вдома, допомагаючи куховарити, прибирати та порядкувати в саду, виносити нічний горщик, а також стежити, щоби в грубі завжди було достатньо дров. Я нічого не маю проти всіх цих завдань, але воліла б ходити на полювання із Сержем. Він тепер ходить до лісу сам і залишається там значно довше. Одного разу він повернувся із обличчям, заляпаним кровю, і я перелякалася, що він поранений абощо Але то була не його кров, це була кров кроликів, яких він приніс під пахвою. І це було так несхоже на Сержа Він завжди вбивав чисто і дуже цим пишався. Я хотіла було поцікавитися, чому в нього все обличчя в крові, але на лиці в нього був той вираз, що буває зазвичай тоді, як він чує голоси, тому я просто мовчки взялася патрати кролячі тушки.
Занурившись у всі ці хатні турботи, у мене склалося враження, що я щось зробила неправильно і просто не заслуговую на те, аби бути Солдатом 1. Але коли сьогодні Серж сказав, що нудьга це важлива складова солдатського способу життя, я зрозуміла, що саме він робив упродовж усіх цих місяців. Це досі була муштра, тільки я цього не розуміла. Словом, тепер я почуваюся краще. І яка різниця, що я сортую картоплю, а не стріляю по мішенях, якщо Серж у мене досі вірить і взагалі має план. Це дуже добрі новини.
У будь-якому разі, коли я закінчила розкладати овочі по мішках та прикріпила цінники, Серж вручив мені стос картонних коробок і наказав піти позбирати яйця з кліток. Мені ця робота дуже не подобається, бо кури бувають дуже жорстокими й кусючими. Коли я була маленькою, одна з них дзьобнула мене аж до крові, прокусивши шкарпетку. Я тоді дуже перелякалася, і Серж ходив збирати яйця сам. Але сьогодні він попросив це зробити мене, і я зрозуміла, що я постала перед наступним випробуванням, тому просто взяла ці коробки, зняла засувку з першої клітки та обережно ступила всередину.
Вони зчинили такий рейвах, ті кури, так замахали крилами та кудкудакали! Я намагалася хапати яйця якомога швидше, перш ніж вони почнуть мене дзьобати, але вони шаленіли дедалі більше. Мені хотілося просто вийти звідти, але я знала, що крізь задні двері за мною спостерігає Серж, тому глибоко зітхнула й пішла просто на них. Тоді вони всі, немовби велика куля з піря, подалися назад, звільнивши решту клітки. Одна з курей була мертва. Вона лежала попереду. Її ноги й тіло були в клітці, але скалічена голова стирчала назовні поміж дротами. Мене це видовище не налякало. Мертві кури звичайна частина життя. Я знала, що ці яйця потрібні нам на продаж, тому просто зібрала їх, а мертву курку відсунула вбік.
Коли я закінчила, то зачинила клітку і, підійшовши до Сержа, розповіла йому, що трапилося. Його реакція мене здивувала. Замість того, щоби знизати плечима, як це було зазвичай, він дуже розлютився і почав нарікати на те, що «ті трикляті лисиці його пустять по світу», додавши, що сьогодні ввечері встановить на них пастку. Я згадала про свою подружку-лисичку, у якої очі були, як у моєї померлої в пустелі мами, і мені зробилося зле. Чхати я хотіла на вбивство тупої курки, кроля або старої, млявої вівці, але лисиця це інше. Не знаю, що б я робила, якби вона померла. Звісно, я нічого не сказала Сержу не дай бог, ще подумає, що я перетворилася на якусь тюхтійку Але в голові я почала складати план.
Надвечір ми винесли на продаж наші продукти. Серж каже, що це найкращий для того час, бо люди повертаються з роботи додому і всі вони голодні. Але тоді єдиним нашим клієнтом був священник. Він підїхав на своїй блискучій червоній машині близько 7:30, коли я вже збиралася збирати ятку. Серж, напевно, бачив, як він наближається, бо вийшов із будинку та запитав у священника, чого він хоче. Той купив кілька пакетів овочів моркви та картоплі і десяток яєць. Поки Серж пакував замовлення, я вивчала його поглядом. То був дивний дядько. Опецькуватий, вузькоплечий, із блідо-блакитними очима, він нагадував китайську порцелянову вазу, яку Серж привіз колись із бунгало в Міддлсбро. Ці очі дивилися холодно, і я, зазираючи в них, теж відчувала, як тілом моїм біжать дрижаки. Він багато не говорив, просто пробурмотів щось та віддав гроші. Коли він повернувся до своєї машини, я зрозуміла, кого він мені нагадує. Ці холодні очі та білий комірець ну геть тобі лісовий голуб.
Я хотіла було поділитися своїми спостереженнями із Сержем, але він раптом сплюнув:
Наволоч, пробурмотів він, похитавши головою. Скільки ж такої наволочі
Це був мій шанс. Коли ми зібрали ятку, я спитала його, навіщо він узагалі з тим священником спілкувався, навіщо він брав його гроші, якщо він так ненавидить релігію. Серж на мить зупинився, нахмурився, витер чоло, а потім подивився на мене.
Я не заперечую проти того, щоби брати його гроші, сказав він, дивлячись на мене таким поглядом, із яким зазвичай цілиться у мішень. Насправді, коли такі, як ми, отримують щось від таких, як він, це інше. Бо зазвичай відбувається навпаки.
Я перепитала, що саме він має на увазі, а він знову почав розповідати про те, як його дитиною відправили до католицької школи, де його навчали священники. За його словами, усі вони до останнього були потворами-садистами. Але він теж був міцним горішком, тому якось терпів. Але ось чого він не міг стерпіти так це щотижневих візитів парафіяльного священника. Щосуботи вранці він сходив униз і бачив отця Гю, який сидів на кухні із його матірю, пючи чай та заїдаючи його тортом. Торт був помітним ударом по їхньому бюджетові, але мама завжди його купувала, розповідав Серж, щоби священник уважав, що вони не схожі на решту мешканців з їхньої вулиці із немитими вікнами та собачим лайном на подвірї, що вони добрі, поважні люди, у яких завжди знайдеться торт у пластиковому контейнері та які пють чай із китайського сервізу. Священник цікавився, як у них справи Сержа і його бабусі, бо жили вони удвох, оскільки дідусь помер, коли Сержеві виповнилося пять років, і взагалі, вдавав, що йому не начхати. Він слухав нарікання бабусі на те, що по всій вулиці ніхто не спроможний нормально доглядати за будинком, а також історії про те, як добре вчиться у школі Серж. Але перед тим, як піти, він ніби мимохіть згадував, що дах церкви потребує ремонту або що бракує продуктів на різдвяні подарункові набори для старших людей, тож, якщо в бабусі, мовляв, знайдеться пара зайвих копійок, церква із вдячністю їх прийме. Серж казав, що вони не мали грошей, аби ще з кимось ділитися. Вони були бідні. Безнадійно бідні. Але священник тиснув на бабусин добрий характер, кажучи, що всі парафіяни складаються хто чим може, тим самим змушуючи її почуватися винною.