А як я скажу нє? не вгавав Гю.
Тоді я дзвоню шерифові Пенґборну, незворушно сказав на це Генрі.
Інші завсідники «Тигра»так пізно в будній вечір їх було небагатоз цікавістю спостерігали за розмовою. Поруч із Гю Прістом чоловіки дотримувалися обережної ввічливості, особливо коли той налигувався, проте переможцем у конкурсі «Найприємніший мужик Касл-Рока» йому не бути ніколи.
Мені б цього не хотілося, продовжив Генрі, але я це зроблю, Гю. Мене замахало, що ти вічно лупиш по моїй «рок-олі».
Гю задумався, чи не сказати: «Тоді я, мабуть, краще ТЕБЕ лупну пару раз, сраний ти сучий жабоїде». Тоді уявив собі жирного уйобка Кітона, який вручає йому повідомлення про звільнення через те, що Гю в місцевій таверні чортів здіймає. Звісно, якщо його дійсно звільнять, то повідомлення прийде поштою, як завжди, свині на кшталт Кітона ніколи не бруднять рук (чи не ризикують отримати в табло), звільняючи людей особисто, але думка про це допомоглавін трохи охолов. Крім того, у нього вдома є кілька шестибляшанкових блоків пива в холодильнику і ще один у сараї.
Добро, сказав він. Мені тут проблем усе одно не треба. Дай ключі. Бо він віддав їх Генрі як запобіжний захід ще коли всівся в барі, шість годин і вісімнадцять пив тому.
Ніт. Генрі витер руки об шмат рушника й незворушно дивився на Гю.
Ніт? Що значить, бляха, ніт?
Значить, ти надто пяний, щоб їздити. Я це знаю, а коли ти завтра зранку прокинешся, то й ти також знатимеш.
Слухай, терпляче продовжив Гю. Коли я тобі дав ті срані ключі, то думав, що мене додому відвезуть. Боббі Дуґас казав, що заскочить на кілька пляшок. Я не винен, що той тупий урод не прийшов.
Генрі зітхнув.
Мені шкода, що так сталося, але це не моя проблема. Мене можуть засудити, якщо ти когось стукнеш. Сумніваюся, що тобі до того є якесь діло, але мені є. Мушу прикривати свою жопу, мужик. У нашому світі ніхто, крім тебе самого, це не робитиме.
Гю відчув образу, жалість до себе самого і дивну зародкову жалюгідність, що здіймалася на поверхню розуму, ніби якась гидотна рідина, що витікає з давно похованої бочки з токсичними відходами. Він перевів погляд від ключів, що висіли за баром біля таблички «ЯК НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ НАШЕ МІСТО, ШУКАЙ РОЗКЛАД РУХУ ПОЇЗДІВ», знову на Генрі. Тривога охопила його, коли він зрозумів, що от-от розплачеться.
Генрі глянув повз нього на кількох інших відвідувачів, що сиділи в барі.
Ей! Із вас, штурпаків, хтось їде в бік Касл-Гіллу?
Чоловіки опустили погляди й нічого не відповіли. Один-двоє похрустіли кістками. Чарлі Фортін напоказ повільно посунув у бік чоловічої вбиральні. Ніхто не відповів.
Бачиш? сказав Гю. Ну давай, Генрі, віддай ключі.
Повільно й упевнено Генрі похитав головою.
Якщо хочеш іще хоч раз сюди зайти й випити, доведеться прогулятися.
Ну й прогуляюся! крикнув Гю. Його голос звучав наче в ображеної дитини на межі істерики.
Він почовгав залом, опустивши голову й щосили стиснувши кулаки. Чекав, що хтось засміється. Майже сподівався на це. Тоді він наведе тут порядок, і пішла та робота нахуй. Проте всі мовчали, окрім Ріби Макінтайр, яка щось там скиглила про Алабаму.
Ключі зможеш забрати завтра! гукнув йому в спину Генрі.
Гю не відповів. Доклавши немислимих зусиль, він стримався, щоб дорогою не пробити потертим жовтим робочим чоботом довбану «рок-олу» Генрі Бофорта. Тоді, не піднімаючи голови, він зник у темряві.
6
Тепер мряка перетворилася на реальну мжицю, і Гю припускав, що та перейде у звичний рясний дощ, доки він дійде додому. Така вже його фортуна. Він незворушно йшов уперед, ноги вже так сильно не запліталися (свіже повітря його трохи витверезило), очі невгавно бігали з боку в бік. Спокою на душі не було, а ще дуже хотілося, щоб на дорозі хтось трапився й нахамив йому. Навіть дещиця хамства згодилася б. Він ненароком згадав дітвака, що вчора вдень вискочив йому перед машиною, і похмуро замріявся, як би збив того шмаркача, розмазавши по вулиці. Це не була б його провина, у жодному разі. У його часи діти хоч дивилися, де йдуть.
Він пройшов повз вільну ділянку, де колись стояв «Емпоріум Ґалоріум», до того як згорів, «Шито-крито», магазин інструментів і зрештою підійшов до «Необхідних речей». Зиркнув на вітрину, повернув погляд знову на Мейн-стріт (лишилося півтори милі, і, можливо, він таки уникне дощу, поки той ще не почав добряче сипати), аж раптом зупинився.
Ноги вже провели його повз нову крамницю, тож довелося повернутися. Над вітриною горіло єдине світло, мяко осяваючи три предмети. Світло також лилося йому на обличчя й фантастичним чином трансформувало його. Зненацька Гю набув вигляду змученого хлопчика, який не спить, хоча вже давно пора. Маленького хлопчика, який побачив, що хоче на Різдвощо мусить отримати на Різдво, бо, несподівано, більше нічого на цілім божім світі йому не хочеться. Обабіч центрального предмета на вітрині стояли дві жолобчасті вази (з улюбленого карнавального скла Нетті Кобб, хоча Гю про це не знав, та й не хотів знати).
То був лисячий хвостик.
Раптом знову настав 1955 рік, він щойно отримав водійські права і їхав на гру чемпіонату серед школярів західного МейнуКасл-Рок проти Ґрінспаркататовим «фордом» 53-го року з відкидним дахом. То був химерно теплий листопадовий день, настільки теплий, щоб зняти той старий дах і накрити його брезентом (особливо якщо ви купка гарячих дітлахів, готових і охочих здіймати кіпіш), і в машині їх було шестеро. Пітер Дойон прихопив флягу віскі «Лоґ Кебін», по радіо співав Перрі Комо, Гю Пріст сидів за білим кермом, а в повітрі тріпотів прикріплений до антени довгий пишний лисячий хвіст, точно такий же, як зараз лежить на вітрині.
Гю згадав, як майорів той хвіст, як він, споглядаючи його, думав, що коли матиме власний кабріолет, то й хвіст такий також матиме.
Він згадав, як відмовився від фляги, коли дійшла його черга. Він за кермом, а за кермом не пєш, бо відповідальний за життя інших. А також згадав іще одну річ: упевненість, що він проживає найкращу годину найкращого дня свого життя.
Спогад був несподіваним і дещо болісним через свою чистоту й повну сенсорність памяті димний аромат паленого листя, миготіння листопадового сонця на світловідбивачах відбійника, і тепер, задивившись на лисячий хвіст на вітрині «Необхідних речей», він збагнув, що то й був найкращий день його життя, один з останніх до того, як бухло міцно засмоктало його у свою гумову пластичну трясовину, зробивши з нього дивну версію царя Мідаса: усе, чого він відтоді торкається, обертається гімном.
Раптом Гю подумав: «Я можу змінитися».
Ця думка мала власну захопливу чіткість.
«Я можу почати спочатку».
Чи таке можливо?
«Так, думаю, можливо. Я можу купити той хвіст і причепити на антену свого бюїка».
Усі, звісно, сміятимуться. Мужики з мене сміятимуться.
«Які мужики? Генрі Бофорт? Той малий нікчема Боббі Дуґас? І що? Нахуй пішли. Купи собі той хвіст, причепи до антени і їдь»
Їхати куди?
«Ну, як щодо четвергових зустрічей Анонімних алкоголіків у Ґрінспарку для початку?»
На мить ця можливість ошелешила й розпалила його, так само як довгострокового вязня могло б ошелешити й розпалити видиво ключа, що його в замку залишив недбалий наглядач. На мить він навіть побачив, як це відбувається: як він отримує спершу білий, тоді червоний, тоді синій жетони, не пє день за днем, місяць за місяцем. Більше жодного «Захмеленого тигра». Шкода. Але також жодних платіжних днів у страху знайти в конверті разом із чеком повідомлення про звільнення.
У ту мить, стоячи й витріщаючись на лисячий хвіст на вітрині «Необхідних речей», Гю бачив майбутнє. Уперше за багато років він бачив майбутнє, і той чудовий помаранчевий лисячий хвіст із білим кінчиком проносився ним, ніби бойова хоругва.
Тоді знову з хрускотом увірвалася реальність, і пахла вона дощем та вологим брудним одягом. Ніякого у нього хвоста не буде, ніяких зустрічей АА, ніяких жетонів, ніякого майбутнього. Йому пятдесят один, бляха, рік, а у пятдесят один ти вже застарий для мрій про майбутнє. У пятдесят один потрібно бігти лише задля того, щоб утекти від лавини власного минулого.
Проте якби то був робочий час, він би все одно спробував. Та, бляха, точно спробував би. Він би зайшов, здоровий як гаспидяка, і запитав би, скільки за той лисячий хвіст на вітрині. Але зараз десята година, на Мейн-стріт усе замкнено, як на поясі вірності крижаної королеви, і коли він наступного ранку прокинеться з відчуттям, ніби хтось загнав йому бурульку межи очі, то не згадає зовсім нічого про той чудовий лисячий хвіст із його жвавим червонястим кольором.
І все одно, він іще на мить затримався, проводячи брудними зашкарублими пальцями по склу, ніби дитина по вітрині магазину іграшок. Кутиків губ торкнулася слабка усмішка. Ніжна усмішка, яка на обличчі Гю Пріста здавалася недоречною. А тоді десь угорі по Касл-Вю кілька разів запахкала вихлопна труба якогось автомобіля, різко, наче з дробовика, звуки розірвали дощове повітря, і Гю з переляку повернувся в теперішнє.
«Нахуй. Про що ти, блядь, думаєш?»
Він відвернувся від вітрини й повернув обличчя знову в бік домуякщо двокімнатну халупу з присобаченим сараєм можна назвати домом. Проходячи під навісом, він крадькома глипнув на двері і знову зупинився.
Табличка на них, звісно ж, повідомляла: ВІДЧИНЕНО.
Ніби крізь сон, Гю простягнув руку й спробував повернути ручку. Та вільно піддалася. Над головою дзенькнув маленький срібний дзвоник. Звук, здавалося, долинав із якоїсь неможливої відстані.
Посеред крамниці стояв чоловік. Він водив піряним віничком по скляній шафці й щось собі намугикував. Коли теленькнув дзвоник, він повернувся в бік Гю. Чоловік узагалі не здивувався, коли побачив, що хтось стоїть у нього на вході десять по десятій вечора в середу. Гю в ту химерну мить вразили очі чоловікачорні, як в індіанця.
Чоловіче, ти забув табличку перевернути, почув свій голос Гю.
Зовсім ні, ввічливо відказав чоловік. На жаль, у мене проблеми зі сном, і деколи ввечері люблю допізна залишатися відчиненим. Хтозна, коли який чоловяга, як оце ви, може зайти і щось уподобати собі. Бажаєте зайти й подивитися?
Гю Пріст зайшов і зачинив за собою двері.
7
Там лисячий хвіст почав Гю, тоді був вимушений спинитися, прокашлятися й почати знову. Слова виринали сиплим нерозбірливим бурмотінням. Там лисячий хвіст на вітрині.
Так, підтвердив власник. Прекрасний, чи не так?
Тепер він тримав віничок перед собою, а чорні індіанські очі з інтересом дивилися на Гю понад букетом пірїн, що приховували нижню частину обличчя. Гю не бачив рота чоловіка, але припускав, що той усміхається. Зазвичай йому було незручно, коли людиособливо незнайомі усміхалися йому. Від цього йому хотілося битися. Правда, сьогодні його це зовсім не турбувало. Мабуть, тому що він досі напівпяний.
Дуже гарний, погодився Гю. Просто краса. У мого тата був кабріолет із таким же хвостом на антені, ще коли я був малий. Купа людей у цьому вошивому місті навіть не повірили б, що я взагалі колись був малим, але так, був. Як і всі інші.
Звісно.
Чоловік не відривав погляду від очей Гю, і разом із тим відбувалося щось неймовірно дивневони начебто росли. Гю ніби не міг відірвати від них погляду. Надмір зорового контактуще одна річ, що зазвичай спонукала його до бійки. Але сьогодні така ситуація здавалася цілком нормальною.
Я був думав, що лисячий хвістнайпутьовіша річ на світі.
Звісно.
«Путьово»отак ми тоді говорили. Ніякої херні, типу рульно. І кульноя взагалі, блядь, не розумію, що це означає, а ти?
Але власник «Необхідних речей» мовчав, просто стояв собі й дивився на Гю Пріста чорними індіанськими очима понад віялом пірїстого віничка.
Менше з тим, я хочу його купити. Продасиш?
Звісно, утретє повторив Ліленд Ґонт.
Гю відчув полегшення і раптову радість, що розлилася тілом. Зненацька він став упевненим, що все буде добрегеть усе. Це, звісно, абсолютне безумствовін винен гроші ледь не кожній людині в Касл-Року й трьох прилеглих містах, він на краю прірви, за крок від втрати роботи, на якій він уже останні шість місяців, «бюїк» тримається на чесному слові й молитвахале від цієї думки відмовитися було просто неможливо.
Скільки? запитав він. Раптом засумнівався, чи зможе дозволити собі такий ладний хвостик, і відчув укол паніки. Що, як він буде йому не по грошах? Навіть гірше, а якщо він виклянчить десь гроші завтра-післязавтра, а виявиться, що цей тип уже його продав?
Ну, це залежить.
Залежить? Від чого залежить?
Від того, скільки ви готові заплатити.
Ніби крізь сон, Гю дістав із задньої кишені пошарпаний гаманець «Лорд Бакстон».
Заберіть це, Гю.
«Я йому назвав своє імя?»
Гю не памятав, але гаманець сховав.
Виверніть кишені. Сюди, на шафку.
Гю вивернув кишені. Поклав зверху на шафку кишеньковий ніж, трубочку льодяників «Сертс», запальничку «Зіппо» і десь півтора долара пересипаного тютюном дрібязку. Монети дзенькали на склі.
Чоловік нахилився вперед і роздивлявся купку добра.
Здається, вдосталь, відзначив він і помахав віничком над убогим манаттям. Коли він забрав віничок, ніж, запальничка й «сертси» були на місці. Монети щезли.
Гю спостерігав це без подиву. Він стояв мовчки, ніби іграшка з розрядженими батарейками, поки високий чоловік підійшов до вітрини й повернувся з лисячим хвостом. Він поклав його на шафку біля змалілої купки кишенькового майна Гю.
Гю повільно витягнув руку й погладив хутро. На дотик воно було холодне й дороге, а ще тріскотіло шовковою статикою. Гладити його було наче гладити ясну серпневу ніч.
Гарно? запитав чоловік.
Гарно, причмелено притакнув Гю й потягнувся, щоб узяти хвіст.
Не робіть цього, різко заборонив йому чоловік, і рука Гю вмить смикнулася. Він подивився на Ґонта очима, повними болю, що межував зі скорботою. Ми ще не закінчили торгуватися.
Ні, погодився Гю. «Я загіпнозований, подумав він. Бляха, цей мужик мене точно загіпнозував». Але це не важило. Взагалі, це було навіть гарно.
Він знову потягнувся за гаманцем, повільно, ніби під водою.
Та лишися того, придурку, нетерпляче прошипів містер Ґонт і відклав віничок убік.
Рука Гю знову прикипіла до стегна.
Чому так, що стільки людей вважають, ніби всі відповіді лежать у їхніх гаманцях? роздратовано запитав чоловік.
Я не знаю, відповів Гю. Він ніколи над цим не замислювався. Це справді трохи по-дурному.
Гірше, відрізав Ґонт. Його голос переріс у буркотливі, дещо нерівні модуляції, ніби в людини, що або дуже змучена, або дуже зла. Він і був змученимминув довгий виснажливий день. Уже багато вдалося досягнути, але робота заледве почалася. Це набагато гірше. Це просто злочинна дурість! Знаєш що, Гю? Світ сповнений убогих людей, які не розуміють, що продається все, просто все якщо вони готові за це заплатити. Вони лише на словах із цим погоджуються, більше нічого, і пишаються своїм здоровим цинізмом. Ну що ж, таке лицемірствоце глупство! Цілковите глупство!
Глупство, механічно погодився Гю.
Те, чого люди жадають насправді, Гю, не отримати через гаманець. Навіть найтовстіший гаман у цьому місті не вартий поту з-під пахв трударя. Цілковите глупство! А душі! Якби мені, Гю, платили десять центів за кожен раз, як я чув, що хтось охоче продасть душу за те й те, я б собі вже Емпайр-Стейт-білдинг купив! Він схилився ближче, і тепер його губи потягнулися назад від нерівних зубів у широченній нездоровій посмішці. От скажи мені, Гю: заради всіх гадів повзучих під землею, що б я робив з твоєю душею?
Мабуть, нічого. Голос долинав звідкілясь іздалеку. Ніби з дна глибокої темної печери. Не думаю, що вона зараз у гарній формі.
Містер Ґонт раптом розслабився й випрямився.
Досить цієї брехні й напівправди. Гю, ви знаєте жінку на імя Нетті Кобб?
Психовану Нетті? Та всі в місті знають Психовану Нетті. Вона свого чоловіка замочила.
Як подейкують. Тож послухай мене, Гю. Слухай уважно. Тоді зможеш узяти свій лисячий хвіст і піти додому.
Гю Пріст слухав уважно.