Сьогодні в Поллі своїх проблем удосталь. Йому вистачило того одного слова, щоб зрозуміти, як вона почувається. Звуки «л» в «алло» були трохи невиразні. Таке трапляється лише тоді, коли вона приймає пігулку перкодану або й не одну, а його вона приймає лише коли болить дуже сильно. Хоч вона й ніколи не говорить цього прямо, Алан підозрює, що Поллі живе зі страхом, що одного разу «перк» перестане допомагати.
Як ти, красуне? запитав він, відкидаючись у кріслі й прикриваючи очі долонями.
Аспірин не особливо допоміг голові. «Можливо, варто попросити в неї трохи перку», подумав він.
У мене все добре. Він чув, як обережно вона говорить, переходить від одного слова до іншого, ніби по камінцях перетинає потічок. А ти? Якийсь змучений у тебе голос.
Та адвокати вічно вимотують. Він відклав думку про те, щоб зайти побачитися з нею. Вона скаже: «Звісно, Алане», й буде рада його бачити, майже така ж рада, як і він від зустрічі з нею, але це обтяжить її ще більше, ніж їй сьогодні треба. Думаю, я просто піду додому й одразу ляжу спати. Не проти, якщо я не заскочу сьогодні?
Ні, золото, насправді навіть краще буде, якщо не заходитимеш.
Дуже зле сьогодні?
Бувало й гірше, обережно вимовила Поллі.
Я не про це питав.
Не дуже зле, ні.
«Твій же голос виказує, що ти брешеш, кохана», подумав він.
Добре. А що там з тією ультразвуковою терапією, про яку ти розповідала? Щось дізналася?
Ну, було б добре, якби я могла собі дозволити півтора місяця в лікарні «Мейо», раптом пощастить. Але я не маю як. І не кажи, що ти маєш таку змогу, Алане, бо я вже трохи змучилася називати тебе брехуном.
Я думав, ти казала про Бостонську лікарню
Наступного року, пояснила Поллі. Вони запустять клініку з ультразвуковою терапією наступного року. Напевно.
Якусь мить повисла тиша, і він уже був хотів попрощатися, але знову заговорила вона. Цього разу голос звучав трохи веселіше.
Зранку заходила в новий магазин. Попросила Нетті спекти торт і прихопила його з собою. Чиста ворохобниця, звісно, поважні пані ж не носять випічку на відкриття. Це ж, можна сказати, на камені висічено.
І як? Що там продається?
Та всього потрохи. Якби притиснули до стіни, я б сказала, що це крамниця рідкісних і колекційних дрібниць, але насправді тут важко дати якесь визначення. Треба самому дивитися.
З власником познайомилася?
Містер Ліленд Ґонт з Акрона, Огайо, розповіла Поллі, і лише тепер Алан дійсно почув якийсь натяк на усмішку в її голосі. Він буде таким собі предметом обожнювання для елітки Касл-Рока цього рокуну я так передбачаю принаймні.
А ти що про нього думаєш?
Коли Поллі знов заговорила, усмішка в голосі проявилася ще більше.
Ну, Алане, скажу чесно: ти моє золото, і, сподіваюся, я твоє, але
Тимоє, промовив він. Головний біль трохи відступав. Він сумнівався, що це завдяки дивовижному аспірину Норріса Ріджвіка.
але від нього і моє серденько побігло стриб-скоком. А бачив би ти Розалі з Нетті, коли вони повернулися
Нетті? Він зняв ноги зі столу й сів рівно. Нетті ж власної тіні страхається!
Ага. Та оскільки Розалі переконала її сходити з неюти ж знаєш, та бідося нікуди сама не піде, я запитала Нетті, що вона думає про містера Ґонта після того, як прийшла вдень додому. Алане, її бідні старі очі просто загорілися, туман у них розійшовся. «У нього є карнавальне скло! говорила вона. Дуже гарне карнавальне скло! Він навіть запросив мене зайти завтра й подивитися ще на інші!» Здається, це вперше за чотири роки вона стільки проговорила. Ну я їй і сказала, чи ж це не мило, Нетті? А вона: «Так, а знаєте що?» Я, звісно, запитала що, і Нетті відповіла: «А я, мабуть, і піду!»
Алан розсміявся, голосно й щиро.
Якщо вже Нетті йде до нього в гості охоче й без якоїсь duenna, думаю, й мені варто піти подивитися. Чоловік, напевно, дуже приємний.
Ну, знаєш, що смішновін не гарний, принаймні не такий, як гарними бувають актори, але в нього просто прекрасні каштанові очі. Це така окраса його обличчя.
Ну, ви дивіться, пані, гаркотнув Алан. Мій мускул ревнощів починає смикатися.
Вона трішки посміялася.
Не думаю, що тобі варто хвилюватися. Але є ще одне.
Що ще?
Розалі розповідала, що туди заходила Вілма Джерзик, поки Нетті була там.
Щось сталося? Погиркалися?
Ні. Нетті поблимала очима на ту Джерзик, а та ніби губу закопилила в її бікну, так Розалі розповідала, а потім Нетті поквапилася геть. Вілма Джерзик останнім часом не дзвонила тобі через пса Нетті?
Ні, відповів Алан. Та й не було причини. Я проїжджав повз будинок Нетті після десятої разів пять за останні півтора місяця, десь так. Пес більше не гавкає. То лише щенята таке роблять, Поллі. Він трохи виріс, і в нього добра господиня. Може, у Нетті й трохи забагато птахів у шпаківні, але з тим собакою вона добре розібралася як там його звати?
Рейдер.
Ну от, Вілмі Джерзик доведеться знайти якусь іншу причину кородитися, бо з Рейдером покінчено. Але її то не зупинить. Такі пані, як Вілма, ніколи не вгамовуються. Річ же не в собаці була взагалі, правда. Вілма була єдина з цілого району, що скаржилася. Річ у Нетті. У таких людей, як Вілма, нюх на слабкість. А від Нетті Кобб у тому плані аж дух забиває.
Так, сумно й замислено погодилася Поллі. Ти чув, що Вілма Джерзик якось подзвонила їй уночі й сказала Нетті, що як та не заткне собаку, то вона прийде й переріже йому горло?
Ну, спокійно відповів Алан. Я знаю, що таке тобі розповіла Нетті. А ще я знаю, що Вілма до всирачки налякала Нетті, а в тієї є свої проблеми. Я не кажу, що Вілма Джерзик не здатна на такий дзвінок, бо це брехня. Але, можливо, Нетті те все надумалося.
Те, що в Нетті проблеми, немале заниження, але більше говорити й не було сенсу: вони обоє знали, про що йдеться. Після років пекла у шлюбі з нелюдом, який знущався з неї всіма способами, якими чоловік може знущатися з жінки, Нетті Кобб загнала своєму благовірному виделку для мяса в горлянку, поки той спав. Вона провела пять років у «Джуніпер Гілл»психіатричній лікарні біля Оґасти. Працювати на Поллі вона почала в рамках програми звільнення з-під варти для роботи. На думку Алана, їй як нікому пощастило подружитися з такою людиною, і покращення стану Нетті лише підтверджувало його думку. Через два роки Нетті переїхала у власне невеличке житло на Форд-стріт за шість кварталів від центру.
У Нетті є проблеми, так, погодилася Поллі. Але її реакція на містера Ґонта, от не перебільшую, я просто в шоці була. Це було дійсно страшенно мило.
Треба й самому познайомитися з тим чоловіком, сказав Алан.
Розповіси мені, що думаєш. І заціни ті карі очі.
Сумніваюся, що моя реакція на них збігатиметься з твоєю, сухо проронив Алан.
Вона знову засміялася, хоча цього разу, як йому здалося, дещо вимушено.
Спробуй трохи поспати, порадив він.
Постараюся. Дякую, що подзвонив, Алане.
Нема за що. Він замовк. Я кохаю тебе, кралю.
Дякую, Алане я також тебе кохаю. На добраніч.
На добраніч.
Він поклав слухавку, викрутив шийку настільної лампи так, щоб вона світила на стіну, тоді закинув ноги на стіл і склав долоні перед грудьми, ніби в молитві. Вистовбурчив указівні пальці. На стіні вистромив вуха кролик із тіні. Алан просунув великі пальці між виструнченими вказівними, і кролик завертів носом. Алан змусив кролика пострибати через імпровізовані вогні рампи. Далі перевальцем посунув слон, помахуючи хоботом. Аланові долоні рухалися зі спритною й моторошною легкістю. Він майже не помічав тварин, яких створював: це була його стара звичка, як-от інші люди скошують очі на кінчик носа й промовляють «Ом».
Він думав про Поллі. Поллі та її бідні руки. Як їй допомогти?
Якби питання було лише в грошах, він би повіз її на стаціонар у лікарню «Мейо» хоч завтраз підписом, завіренням і доставкою. Він би це зробив навіть якби довелося закутати її в гамівну сорочку та обколоти заспокійливими.
Але питання не лише в грошах. Ультразвук як спосіб лікування дегенеративного артриту лише починає розвиватися. Він може виявитися ефективним, як вакцина Солка, і маячнею, як френологія. У будь-якому разі, зараз це не має значення. Імовірність тисяча до одного, що це нічого не дасть. Проте його лякала не втрата грошей, а розбиті надії Поллі.
Воронагнучка й жива, ніби з диснеївського мультфільму, повільно пролопотіла через диплом Поліцейської академії Олбані. Крила видовжилися, і птаха перетворилася на доісторичного птеродактиля, який, здійнявши трикутну голову, кинувся в бік шафок-картотек у кутку, геть зі світла.
Відчинилися двері. У кабінет устромилося скорботне басет-гаундівське обличчя Норріса Ріджвіка.
Зробив, як ти сказав, Алане, повідомив він з інтонацією чоловіка, що зізнається в убивстві кількох маленьких дітей.
Добре, Норрісе, сказав Алан. На тебе тут ніяке гімно не полетить, слово даю.
Норріс іще трохи подивився на нього вологими очима, а потім із сумнівом кивнув і перевів погляд на стіну.
А покажи Бастера, Алане.
Алан усміхнувся, похитав головою й потягся до лампи.
Та давай, умовляв Норріс. Я йому, бляха, штраф виписав, я заслужив. Будь ласка. Мене від того аж трясе.
Алан зиркнув Норрісові над плечем, пересвідчився, що нікого немає, і звив одну долоню навколо іншої. На стіні, розхитуючи черевом, тлустий чоловік-тінь крався через світло. Один раз зупинився, щоб підтягти ззаду штани, й посунув далі, агресивно крутячи головою.
Сміх Норріса був високий і радіснийдитячий. На мить Алана це змусило згадати про Тодда, але він відіпхнув цю думку. Досить як на один вечір, Господи Боже.
Йопта, я просто вмираю з того, ще захлинаючись від сміху, видушив Норріс. Ти запізно народився, Алане, міг зробити собі карєру в «Шоу Еда Саллівана».
Давай-давай, сказав на це Алан. Іди вже звідси.
Сміючись, Норріс зачинив двері.
Алан зачекав, поки Норрісхудорлявий і дещо зарозумілийпройде коридором, а тоді вимкнув лампу й дістав із задньої кишені потертий блокнот. Пробігся великим пальцем по сторінках, знайшов чисту й написав: «Необхідні речі». Нижче нашкрябав: «Ліленд Ґонт, Клівленд, Огайо». Правильно? Ні. Закреслив «Клівленд» і написав натомість: «Акрон». «Може, я дійсно божеволію», подумав він. У третьому рядку написав: «Перевірити».
Він сховав блокнот у кишеню, подумав, чи не рушити додому, але натомість знову ввімкнув лампу. Невдовзі по стіні замаршував парад: леви, тигри, ведмеді, кого лише там не було. Наче Сендбергів туман, депресія знову підкралася на дрібних котячих ніжках. Голос знову заговорив про Енні й Тодда. За якийсь час Алан Пенґборн почав його слухати. Він робив це всупереч собі але щодалі більше заглиблюючись у нього.
4
Поллі лежала на ліжку і, закінчивши розмову з Аланом, перевернулася на лівий бік, щоб повісити слухавку. Натомість та випала в неї з руки й гупнулася на підлогу. «Принцесівський» телефон повільно посунувся через тумбочку, очевидно, зібравшись приєднатися до своєї іншої половини. Поллі потягнулася до телефона, але долонею врізалася в край тумбочки. Монструозний удар болю прорвався крізь тонку павутину болегамувальних і рвонув аж до плеча. Їй довелося закусити губу, щоб стримати крик.
Телефон звалився з тумбочки й видав «дзень!» внутрішнього дзвінка. Вона чула, як зі слухавки доноситься рівний ідіотичний гул відкритої лінії. Було схоже на комашине гніздо, яке транслюють через короткохвильовий передавач.
Поллі подумала, чи не підняти телефон клешнями, що тепер лежали в неї на грудях, проте не хапаючи апарата (сьогодні її пальці взагалі не згинались), а притискаючи його, ніби акордеоністка, і раптом цього всього стало забагато, навіть така проста річ, як підняти телефон, що впав на підлогу, стала невиконуваним завданням, тому вона розплакалася.
Біль знову вповні прокинувся, прокинувся й біснувався, перетворюючи її долоні особливо ту, якою вона вдарилася, на вогнища гарячки. Поллі лежала на ліжку, споглядаючи стелю пливким зором, і плакала.
«Боже, я б усе віддала, щоб від цього звільнитися, думала вона. Що завгодно віддала б, що завгодно, що завгодно».
5
До десятої години осіннього вечора Мейн-стріт Касл-Рока була замкнута надійно, як сейф «Чабб». Вуличні ліхтарі кидали чимдалі слабші кола білого світла на хідники та фасади бізнес-будівель, внаслідок чого центр міста скидався на покинуту декорацію для фільму. Вам може здатися, що невдовзі зявиться самотня постать у фраку й циліндрі Фред Астер чи, можливо, Джин Келлі й витанцьовуватиме на шляху з однієї світляної плями до іншої, підспівуючи про те, як самотньо парубку, коли кохана дала йому відкоша, а всі бари вже зачинено. Тоді з іншого кінця Мейн-стріт зявиться інша постатьДжинджер Роджерс чи, можливо, Сід Чаріссу вечірній сукні. Вона танцюватиме в бік Фреда (чи Джина), співаючи про те, як самотньо дівчиноньці, коли коханий її продинамив. Вони побачать одне одного, артистично зупиняться, а тоді станцюють разом перед банком чи, можливо, «Шито-крито».
Натомість на виду виринув Гю Пріст.
Він не був схожий ні на Фреда Астера, ні на Джина Келлі, жодної дівчиноньки в дальньому кінці Мейн-стріт, яка б наближалася до романтичної можливості побачитися з ним, не було, а такої, щоб танцювала, і поготів. Він, проте, пив. І почав пити він у «Захмеленому тигрі», розмірено, від четвертої дня. На цей момент веселощів навіть просто ходити стало складно, уже не кажучи про якісь вигадливі па. Він брів повільно, тягнучись від одного кружальця світла до іншого, волочачи тінь через фасади перукарні, «Вестерн Авто», салону відеопрокату. Трішки петляв, червоними очима безпристрасно втупившись перед собою, а немале пузо довгою похилою дугою випиналося з-під пропітнілої блакитної футболки (спереду якої був малюнок величезного комара й напис «ОФІЦІЙНИЙ ПТАХ ШТАТУ МЕЙН»).
Пікап Громадських робіт Касл-Рока, який він водив, досі стояв на ґрунтовій стоянці позаду «Тигра». Гю Пріст був негордим власником кількох порушень у категорії «водіння у стані алкогольного спяніння», а після останньогояке потягнуло за собою шість місяців без водійських правтой уйобок Кітон, його співуйобки Фуллертон і Семюелс, а також їхня співсука Вільямс докладно пояснили, що їхнє терпіння вичерпалося. Наступний такий випадок призведе до втрати прав навічно, а також до майже стовідсоткової втрати роботи.
Від цього Гю пити не переставжодна земна сила його б до цього не змусила, але твердо постановив більше не сідати за кермо пяним. Йому пятдесят один, а в такому віці запізно змінювати роботу, особливо з довгою службовою біографією пяної їзди, що тягнулася в нього за спиною, ніби бляшанка, привязана до собачого хвоста.
Саме тому цього вечора він брів додому пішки, і їбать же довгою була ця прогулянка, а ще варто не забувати про певного працівника Громадських робіт на імя Боббі Дуґас, якому завтра доведеться добрячого харамана загнути, хіба йому хочеться повернутися додому з меншою кількістю зубів, ніж прийшов на роботу.
Гю проминав «Закусочну Нен», коли почала сіяти дрібна мжичка. Це йому настрій не покращило.
Сьогодні він був запитав Боббі, який щовечора їздив повз будинок Гю додому, чи той збирається заглядати в «Тигр» цього вечора на парочку пивасів. Боббі Дуґас відповів, що конєшно, ГюбертеБоббі завжди називав його Гюбертом, а його так, блядь, не звуть, і можна закладатися, що ця хуйня також закінчиться, і то скоро. «Та конєшно, Гюберте, я, певно, підїду коло сьомої, як все».
Тож Гю, упевнений, що зможе проїхатися, навіть якщо сам трохи налижеться, підїхав до «Тигра» десь пять хвилин по четвертій (він закінчив зміну трохи раніше, майже на півтори години раніше, якщо чесно, та й хер з тим, Діка Бредфорда все одно на місці не було) й одразу взявся за справу. Надходить сьома година, і вгадайте що? А нема Боббі Дуґаса, йопта-нах! Надходить восьма, пів на девяту, і вгадайте, що далі? Те саме, йокелемене!
За двадцять десята Генрі Бофорт, бармен і власник «Захмеленого тигра», запропонував Гю брати ноги в руки, класти ноги на плечі, крутити педалі подалі коротше кажучи, валити нахер. Гю це розлютило. Так, він влупив ногою музичний автомат, але ж то просто знов ішла пісня довбаного Родні Кровелла.
Я що, мав сидіти й то слухати? предявляв він Генрі. Та поміняй уже нарешті пластинку, і по всьому. У нього спів як у довбаного пепілептика.
Тобі тут мало дали, я так розумію, відповів на це Генрі. Але більше ти тут і не отримаєш. Решту хіба в себе з холодильника дістанеш.