Але то було не все. Я мав принаймні тридцять секунд на повідомлення і ще не використав їх усі. Тож я сказав і решту, сказав правду. Мій голос став ще нижчий, майже перетворився на гарчання:
Я хотів би, щоб він помер.
* * *
Тепер я працюю в «Таймс Юніон», газеті для Олбані й прилеглих районів. Платня крихітна, і я, певне, міг би заробити більше, якби писав для «Баззфід» чи TMZ, але в мене є подушка безпекитраст, і мені подобається працювати у справжній газеті, хоча більша частина журналістики зараз перейшла в онлайн. Можете назвати мене старомодним.
Я затоваришував із Френком Джефферсоном, айтішником широкого профілю в цій газеті, й одного вечора за пивом у «Медісон Пор Гаус» розповів, як колись зміг звязатися з голосовою поштою померлого але тільки коли дзвонив зі свого телефона, який використовував, коли померлий ще був живий. Я спитав у Френка, чи він не чув нічого схожого.
Ні, сказав він, але могло буть.
Як?
Хтозна, але в перших компютерах та мобільних було повно дивних глюків. Про деякі ходять легенди.
І в айфонах?
Особливо в них, сказав він, сьорбаючи пиво. Тому що їх квапилися здати у виробництво. Стів Джобс ніколи б цього не визнав, але народ в «Еппл» до смерті боявся, що за кілька років або й за рік «Блекбері» повністю домінуватиме на ринку. Ті перші айфони Деякі з них блокувалися щоразу, як ти набирав букву «L». Можна було відправити електронного листа, а тоді бродити інетом, але якщо ти намагався побродити інетом, а тоді відправити листа, то телефон іноді зависав.
У мене справді було таке раз чи два, сказав я. Доводилося перезапускати.
Отож. Траплялися дуже різні приколи. А у твоєму випадку можна припустити, що запис того дядька якось застряг у софті, як іноді хрящ засяде між зубами. Можна сказати, дух у машині.
Так, сказав я. Але не святий.
Га?
Нічого, сказав я.
* * *
Дін Вітмор помер на другий день у центрі реабілітації «Рейвен Маунтін», люксовому витверезному закладі в мальовничому Нью-Гемпширі (там справді були тенісні корти, а також шафлборд і басейн). Я дізнався майже одразу після того, як це сталося, бо налаштував сповіщення в «Ґуґлі» на його імя і на ноутбуці, і на робочому компютері в «Ентерпрайз». Причина смерті не зазначалася (гроші наказують, ви розумієте), тож я гайнув у маленьку мандрівку до сусіднього нью-гемпширського містечка Мейдстоун. Там показав свою репортерську личину, поставив кілька питань і передав трошки грошей містера Герріґена в інші руки.
Шукати довелося недовго, бо в контексті самогубств випадок Вітмора був добряче за межею звичайного. Так само як полірувати собі свічку й випадково задушитися. В «Рейвен Маунтін» прийнятих пацієнтів називають «гостями», а не нариками й алканами, і в кожній кімнаті гостя є власний душ. Дін Вітмор пішов у душ перед сніданком і вижлуктив скількись шампуню. Не для того, щоб убити себе, а, як виходило, щоб змастити трубу. Тоді він розламав навпіл брусок мила, одну половинку кинув на підлогу, а іншу запхнув собі в горло.
Я видобув більшу частину подробиць із одного з асистентів, котрі в «Рейвен Маунтін» працювали над тим, щоб відучити алкоголіків та наркоманів від їхніх поганих звичок. Цей хлопець на імя Ренді Скваєрз сидів у моїй «тойоті» й пив бурбон із горла пляшки з індичкою на етикетці, яку купив на частину з тих пятдесяти доларів, що я йому дав (так, я завважив іронію ситуації). Я спитав, чи не залишив, бува, Вітмор передсмертної записки.
Залишив, сказав Скваєрз. І навіть доволі зворушливу. «Віддавай усю любов, що зможеш»було написано в ній.
У мене на руках вискочили сироти, але рукави приховали це, а я спромігся на усмішку. Я міг сказати йому, що то не просто останній заклик, а рядок з «Тримайся свого чоловіка» Теммі Вайнет. Скваєрз би все одно не зрозумів, до чого це, а в мене не було причин йому пояснювати. Це було між мною і містером Герріґеном.
* * *
На те невелике дослідження я витратив три дні. Коли повернувся, тато спитав, чи сподобалася мені мінівідпустка. Я сказав, що так. Він спитав, чи я готовий повертатися до навчання за кілька тижнів. Я сказав, що так. Він уважно глянув на мене й спитав, чи все гаразд. Я сказав, що так, сам не знаючи, брешу чи ні.
Якась частина мене й досі вірила, що Кенні Янко помер випадково, а Дін Вітмор вчинив самогубствоможливо, через почуття провини. Я пробував уявити, як містер Герріґен якось утілювався перед ними й спричиняв їхні смерті, і не міг. Якщо так було насправді, то я причетний до вбивства, винний якщо не за державним законом, то за моральним. Врешті-решт, я бажав Вітмору смерті. Імовірно, що й Кенні теждесь у глибині серця.
Ти впевнений? спитав тато. Він не зводив з мене допитливого погляду, як бувало в дитинстві, коли я робив яку дрібну шкоду.
Абсолютно, сказав я.
Гаразд, але якщо захочеш поговорити, то я тут.
Так, і слава Богу, що так, але говорити про це я все одно не зміг би, бо точно здався б йому скаженцем.
Я повернувся до кімнати й узяв старий айфон з полички в шафці. Він пречудово тримав заряд. Нащо я це зробив? Хотів подзвонити йому в могилу й подякувати? Спитати, чи це справді він? Не памятаю, і, мабуть, це не має значення, бо я не подзвонив. Увімкнувши телефон, я побачив текстове повідомлення від користувача корольпірат1. Тремтячим пальцем я тицьнув в екран і прочитав таке: «К К К сП».
Я дивився на повідомлення, і мені сяйнула думка, імовірність, котра до кінця того літа і пірїнкою не торкалася моїх думок. А що, коли я якимось чином тримаю містера Герріґена в заручниках? Привязую його до земних клопотів телефоном, котрий запхнув до його піджака, перш ніж опустилося віко? І те, про що я його просив, завдавало йому болю? Навіть мучило?
«Малоймовірно, подумав я. Згадай, що казала місіс Ґроґен про Дасті Білодо. Що він не зміг би отримати й роботу вигрібальника курячого лайна з сараю старого Доренса Марстеллара, після того як украв щось у містера Герріґена. Той про це подбав».
Так, і дещо інше. Вона сказала, що він роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку. Чи роздавав Дін Вітмор чесно? Ні. Чи роздавав Кенні Янко чесно? Теж ні. Тож, можливо, містер Герріґен був радий докласти руку. Може, йому це навіть сподобалося.
Якщо він узагалі був причетний, прошепотів я.
Таки був. У глибині серця я це знав. Як і дещо інше. Я знав, що значило останнє повідомлення: «Крейґу, спинись».
Бо я мучив його чи мучив себе?
Я вирішив, що врешті-решт це не має значення.
* * *
Наступного дня сильно дощило, прохолодна вода лилася з неба без грому, а це значило, що перші осінні барви проявляться вже за тиждень чи два. Дощ був на добро, бо все літнє населенняхто ще лишивсяпоховалося по своїх сезонних прихистках, і озеро Касл спорожніло. Я припаркувався в зоні для пікніків з північного боку озера і пройшов до місця, котре ми дітьми називали Виступи: стояли там у купальних костюмах і підбурювали одне одного стрибнути. Дехто навіть стрибав.
Я пішов до краю стрімчака, де соснові голки закінчувалися й починався голий камінь, правдива сутність Нової Англії. Сягнув до кишені штанів і видобув свій перший айфон. Потримав його хвильку в руці, відчуваючи вагу й пригадуючи, як зрадів того різдвяного ранку, коли розгорнув коробку й побачив логотип «Еппл». Чи скрикнув я від радості? Не памятав, але був майже певен, що так.
Він і досі тримав заряд, хоч той і впав до пятдесяти відсотків. Я подзвонив містеру Герріґену й був упевнений, що в чорній землі Вязового кладовища, у кишені дорогого костюма, що тепер узявся цвіллю, заспівала Теммі Вайнет. Я ще раз послухав шкребучий голос старого, що обіцяв передзвонити, якщо це здасться йому доречним.
Я почекав сигналу. Тоді сказав:
Дякую за все, містере Герріґен. Прощавайте.
Я закінчив виклик, заніс руку назад і жбурнув телефон з усієї сили. Простежив його траєкторію в сірому небі. Побачив сплеск там, де він упав у воду.
Я сягнув до лівої кишені й видобув свій поточний айфон 5C у яскравому чохлі. Мені захотілося кинути в озеро і його. Звісно, я легко прожив би й зі стаціонарним, і моє життя стало б легшим. Настільки менше балаканини, жодних повідомлень «А що ти робиш?» і жодних тупих емодзі. Якщо я після випуску отримаю роботу в газеті й муситиму бути на звязку, то зможу позичити десь телефон, а тоді поверну після завершення завдання, котре викликало в ньому потребу.
Я заніс руку назад, потримав так якийсь начебто довгий часхвилину або й дві. Врешті повернув телефон до кишені. Не знаю точно, чи всі люди залежні від цих високотехнологічних бляшанок з-під кукурудзи, але я точно залежний, і знаю, що таким же був містер Герріґен. Саме тому я поклав того дня телефон до його кишені. Думаю, що телефон у двадцять першому сторіччі це наш подружній звязок зі світом. Коли так, то шлюб, певно, поганенький.
Або ні. Після того, що сталося з Янко й Вітмором, і після останнього повідомлення від користувача корольпірат1 на світі лишається велика кількість штук, у яких я не впевнений. Для початкусама дійсність. Але я знаю дві речі, і це знання тверде, як скелі Нової Англії. Коли настане мій час, я не хочу кремації й хочу бути похований з порожніми кишенями.
Життя Чака
Дія третя: Спасибі, Чаку!
1
Марті Андерсон уперше побачив той рекламний щит якраз перед тим, як інтернет зник назавжди. Після перших коротких перебоїв мережа ще теліпалася туди-сюди десь вісім місяців. Усі погоджувалися, що це просто питання часу, і всі погоджувалися, що коли віртуальний світ врешті вимкнеться, люди якось перебютьсяобходились же вони колись без нього, правда? Крім того, були й інші проблеми, як-от вимирання цілих видів птахів і риб, а тепер ще й про Каліфорнію треба думативона зникала чимдалі швидше і скоро могла зникнути зовсім.
Марті виходив зі школи пізно, бо то був найменш улюблений день для працівників старшої школитой, що присвячений розмовам учителів з батьками. Із тих батьків, з якими впродовж цього дня зустрівся Марті, дуже небагато були зацікавлені в розмові про шкільні успіхи (або їх відсутність) маленького Джонні й маленької Джейні. Здебільшого їм хотілося обговорити ймовірне остаточне зникнення інтернету, котре потягне за собою і їхні профілі у фейсбуці та інстаграмі. Жоден не згадав порнхабу, але Марті підозрював, що ті батьки, котрі таки прийшли, і чоловіки, й жінкиоплакували прийдешню загибель і цього сайту теж.
Зазвичай Марті поїхав би додому платною магістраллю, вжухі вдома, але це було неможливо через обвал мосту над Оттер-Крік. Це сталося чотири місяці тому, і там досі не було видно жодного знаку ремонтулиш смугасто-помаранчеві деревяні загородки, що й самі вже запилюжилися і вкрилися графіті-теґами.
Оскільки магістраль закрилася, Марті мусив їхати до свого дому на Сідар-Корті просто через центр міста, разом з усіма, хто жив у східному передмісті. Через зустрічі з батьками він виїхав зі школи в годину пік, о пятій замість звичної третьої, і дорога, що колись забрала б у нього двадцять хвилин, тепер мала зїсти годину або й більше, бо деякі світлофори теж не працювали. Смикання й зупинки всю дорогу, гудіння, вереск гальм, стукання бамперами, махання середніми пальцями. Він десять хвилин простояв на перехресті Мейн і Маркет, тож мав удосталь часу помітити рекламний щит на даху будівлі «Мідвест-трасту».
До сьогодні на ній рекламували котрусь із авіакомпаній, «Дельту» чи «Саусвест»Марті не пригадував, котру саме. Цього дня екіпаж усміхнених бортпровідниць змінила фотографія місяцеликого чоловіка в окулярах із чорною оправою, котра пасувала до охайно причесаного чорного волосся. Він сидів за письмовим столом, тримаючи ручку, без піджака, але з ретельно підтягнутою до коміра білої сорочки краваткою. На руці, що тримала ручку, виднівся шрам у формі півмісяця, котрий з якоїсь причини не ретушували. Як на Марті, чоловік скидався на бухгалтера. Він весело всміхався до безладного вечірнього дорожнього руху з високого сідала на даху банку. Над його головою блакитними літерами було написано: «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ». А нижче від письмового столучервоними: «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!»
Марті ніколи не чув про Чарльза Кранца на прізвисько Чак, але підозрював, що той мав бути великим цабе у «Мідвест-трасті», коли заслужив на пенсійну фотографію на підсвіченому щиті, мабуть, метрів пять на пятнадцять. І якщо він відслужив у них майже сорок років, то фото взяли доволі давнє інакше його волосся мало бути сивим.
Або відсутнім, сказав Марті й провів рукою по власній поріділій копиці.
Через пять хвилин він ризикнув на головному перехресті в центрі, коли на мить прочинилося «віконце». Він просунув туди свій «пріус», напружившись в очікуванні удару й ігноруючи кулак, яким помахав йому водій, котрий ледве спромігся зупинитися за якихось десять сантиметрів до дверцят з боку Марті.
На початку Мейн-стріт був ще один затор і ще один ризикований маневр. На той час коли Марті дістався додому, він уже геть забув про рекламний щит. Він заїхав у гараж і натиснув кнопку, що опускала ворота, а тоді цілу хвилину просто сидів, глибоко дихав і намагався не думати про те, що завтра зранку доведеться пройти таку саму екзекуцію. Коли магістраль закрилася, вибору не стало. Звісно, якщо він узагалі хоче потрапити на роботу. У ту мить узяти через хворобу відгул на один день (він їх накопичив достатньо) здавалося більш привабливим варіантом.
І я такий буду не один, сказав він порожньому гаражу.
Він знав, що це правда. Як писали в «Нью-Йорк Таймс» (яку він читав з планшета щоранку, коли працював інтернет), невиходи на роботу по всьому світі досягли історичного максимуму.
Він однією рукою підхопив стос книжок, а другоюсвій потертий старий портфель. Той був важкий від учнівських завдань, які треба перевірити. Обтяжений таким чином, він виборсався з машини й зачинив двері задом. Власна тінь на стіні, котра наче станцювала якийсь фанкуватий рух, насмішила його так, що він зареготав. Той звук злякав йогоостанніми днями сміх чувся нечасто. А тоді він упустив половину книжок на підлогу гаража, що поклало край усім зародкам доброго гумору.
Він підібрав «Вступ до американської літератури» й «Чотири короткі романи» (наразі він викладав своїм старшокласникам «Червону відзнаку за мужність») і ввійшов до будинку. Він ледве встиг покласти все на кухонний стіл, коли задзвонив телефон. Звісно, стаціонарниймобільного покриття зараз майже не стало. Він іноді вітав себе з тим, що зберіг стаціонарний, тоді як багато колег давно від них відмовилися. Оті люди міцно встрягли, бо провести його за минулий десь рік стало краще забути про це. Вже скоріше магістраль відремонтують, ніж дочекаєшся черги на телефон, і навіть стаціонарні тепер часто вибивало.
Визначник номера вже теж не працював, але Марті був упевнений в тому, хто на іншому кінці дроту, тож просто взяв слухавку й сказав:
Салют, Фелісіє.
Де ти був? спитала його колишня дружина. Я вже годину намагаюся тебе видзвонити!
Марті пояснив про зустрічі із батьками й довгу дорогу додому.
Все гаразд?
Скоро буде, коли чого-небудь зїм. А ти як, Фелі?
Більш-менш, але сьогодні було ще шестеро.
Марті без жодних питань зрозумів, шестеро кого або чого в неї сьогодні було. Фелісія працювала медсестрою в Центральній міській, де сестринське відділення тепер називало себе «суїцид-вартою».
Прикро це чути.
Ознака наших часів. Він чув з її голосу, що вона знизала плечима, і подумав, що два роки тому, коли вони ще були одружені, шість самогубців за день розтрусили б їй руки, розбили б серце й позбавили б сну. Але виходило, що до всього можна звикнути.
Ти ж пєш свої ліки від виразки, Марті? Вона проскочила далі раніше, ніж він устиг відповісти. Я не присікуюсь, а просто переймаюся. Розлучення не означає, що твоє здоровя мене не обходить, розумієш?
Розумію, і так, пю.
Це була наполовину брехня, тому що прописаний лікарем сукралфат стало неможливо дістати, тож він тепер покладався на омепразол. Марті видав їй половину правди, тому що йому теж не було байдуже, як вона почувається. Насправді, тепер, після розлучення, вони могли краще порозумітись. У них навіть траплявся секс, хоч і нечастий, але з біса хороший.
Мені приємно, що ти спитала.
Справді?
Так, мем.
Він відчинив холодильник. Вибір неширокий, але ще були сосиски й кілька яєць, а баночку чорничного йогурту він збереже на перекус перед сном. О, ще три банки пива.
Добре. І скільки батьків таки прийшли?
Більше, ніж я очікував, але до повного стадіону далеко. Більшості хотілося поговорити про інтернет. Їм наче здавалося, що я маю знати, чому він постійно підкладає їм свиню за свинею. Доводилося весь час нагадувати, що я вчитель мови й літератури, а не айтішник.