* * *
Агенція нерухомості з Портленда виставила перед будинком містера Герріґена знак «ПРОДАЄТЬСЯ», і кілька людей приходили на нього подивитися. Ті люди прилітали з Бостона або Нью-Йорка (певно, дехто навіть фрахтував приватний літак). Такі, як прибулі на похорон містера Герріґена, що воліли заплатити більше й орендувати дорогі машини. Одна пара була першою одруженою парою ґеїв, яких я будь-коли зустрічав, молоді, але очевидно заможні й так само очевидно закохані. Вони приїхали на шикарній BMW i8, усюди ходили, тримаючись за руку, й під час огляду часто казали «ого» і «дивовижно». А тоді поїхали й більше не поверталися.
Я бачив чимало цих потенційних покупців, бо маєток (яким, звісно, керував містер Рафферті) залишив місіс Ґроґен і Піта Боствіка на службі, а Піт наймав мене допомагати на території. Він знав, що я добре даю раду квітам і готовий старанно працювати. Я отримував дванадцять баксів на годину і десять годин на тиждень, а коли вже той чималий траст лишався для мене недоступним аж до коледжу, гроші мені були дуже доречні.
Піт називав потенційних покупців багатійченками. Як та подружня пара на орендованій BMW, вони всі казали «ого», але не купували. Зважаючи на те, що будинок стояв на ґрунтовій вулиці, а краєвиди були просто хороші, але не разючі (жодних тобі озер, гір, скелястого узбережжя з маяком), це не дивувало ані мене, ані Піта, ані місіс Ґроґен. Вони прозвали будинок маєтком «Білий слон».
* * *
На початку зими 2011 року я використав частину грошей від садівництва, щоб оновити телефон з першого покоління до четвертого. У той самий вечір я перекинув контакти і, гортаючи їх, натрапив на номер містера Герріґена. Я набрав його, не дуже задумавшись. «Виклик. Містер Герріґен»було написано на екрані. Я приклав телефон до вуха з сумішшю страху і цікавості.
Жодного повідомлення від містера Герріґена. Жодного голосу робота, який би сповістив мене, що номер більше не обслуговується. Жодних гудків. Нічого, крім однорідної тиші. Можна сказати, що в слухавці було, хе-хе, тихо, як у могилі.
Мені полегшало.
* * *
На другий рік у старшій школі я вибрав біологію, і її вела міс Гарґенсен, прекрасна, як завжди, але вже не моя кохана. Я перемкнув свою прихильність на більш досяжну (і відповіднішого віку) молоду особу. Венді Жерар була мініатюрною блондинкою з Моттона, котра щойно позбулася брекетів. Скоро ми вже робили разом уроки, ходили в кіно (тобто коли мій тато або її мама нас туди підвозили) і цілувалися в задньому ряді. Слиняво й по-дитячому, що абсолютно нормально.
Моя закоханість у міс Гарґенсен померла природною смертю, і це було добре, бо відкрило дорогу до дружби. Я іноді приносив на урок рослини, а в пятницю після школи допомагав прибирати лабораторію, в якій також проходили уроки хімії іншого класу.
В один з таких днів я спитав, чи вірить вона в привидів.
Мабуть, скоріше не вірите, ви ж бо вчена і все таке, сказав я.
Вона засміялася.
Я вчителька, а не вчена.
Ви розумієте, що я хотів сказати.
Мабуть, але я все одно справна католичка. Це значить, що я вірю в Бога, ангелів і світ духів. Не впевнена про екзорцизм і одержимість демонами, бо це якось екзотично, але привиди Скажімо так: журі ще не оголосило вердикту. Я б точно ніколи не пішла на спіритичний сеанс і не гралася б з дошкою уїджі.
Чому ні?
Ми саме вимивали раковиниробили те, про що юні хіміки наприкінці тижня повинні були подбати самі, але майже ніколи цього не робили. Міс Гарґенсен зупинилась і усміхнулася. Можливо, трохи збентежено.
Науковці не огороджені від забобонів, Крейґу. Я вважаю, що не слід гратися з тим, чого не розумієш. Моя бабця казала, що не слід гукати, якщо не хочеш почути відповідь. Мені це завжди здавалося доброю порадою. А чого ти питаєш?
Я не збирався говорити, що й досі думаю про Кенні.
Сам я методист, і ми говоримо про Святого Духа. А духи ж в оповідях різні бувають. Мабуть, я задумався через це.
Ну, якщо інші духи існують, сказала вона, то вони точно не всі святі.
* * *
Я й далі хотів стати письменником, хоч амбітні поривання писати для кінематографа вщухли. Мені час від часу пригадувався жарт містера Герріґена про сценариста і старлетку, і він завжди успішно накривав брезентом мої фантазії про шоубізнес.
Тато подарував мені на Різдво ноутбук, і я почав писати оповідання. Рядки в них були непогані, але в оповіданні рядки ще й мають складатися в одне ціле, а мої не складалися. Наступного року голова кафедри мови й літератури залучив мене редагувати шкільну газету, і я підхопив вірус журналістики, котрий поки що з мене не вивітрився. І не думаю, що колись вивітриться. Я вірю, що коли знаходиш своє місце, то щось у тобі клацає і стає на місце, але не в голові, а в душі. Це можна ігнорувати, але навіщо?
Я почав надолужувати в зрості, а на третьому році показав Венді, що так, у мене є захист (саму купівлю презервативів провів Убер), і ми позбулися незайманості. Я випустився третім у своєму році (усього зі 142 учнів, але все одно), і тато купив мені «тойоту-короллу» (вживану, але все одно). Мене прийняли до Емерсона, одного з найкращих коледжів країни для тих, хто прагне стати журналістом, і закладаюся, що вони дали б мені принаймні часткову стипендію, але завдяки містеру Герріґену вона не була потрібнаяк мені поталанило.
Між чотирнадцятьма і вісімнадцятьма роками трапилося кілька типово підліткових штормів, але небагатоначе кошмар з Кенні Янко якимось чином наперед витратив певну частку моєї юнацької напруги. А ще, знаєте, я любив тата, і нас було всього двоє. Думаю, в цьому криється велика різниця.
На той час як я пішов до коледжу, Кенні Янко мені вже майже не згадувався, але я й досі думав про містера Герріґена. Не дивновін-бо встелив мені дорогу до освіти червоним килимом. Утім, бували дні, коли я думав про нього частіше. Якщо в такі дні я був удома, то носив квіти на його могилу. Якщо ні, то Піт Боствік чи місіс Ґроґен робили це за мене.
День Святого Валентина. День Подяки. Різдво. І мій день народження.
Я в ці дні також завжди купував доларові лотерейні білети. Іноді вигравав пару баксів, іноді пять, а одного разуаж пятдесят, але ніколи нічого подібного до джекпоту. Але я на це не зважав. Якби виграв, то віддав би гроші на якусь благодійність. Я купував білети, щоб памятати. Завдяки йому я вже був багатий.
* * *
Дякувати щедрості містера Рафферті в управлінні моїм трастом, на третьому році мого навчання в Емерсоні я вже мав власну квартиру. Усього пара кімнат і ванна, але вона була в Бек-Бей, де навіть малі квартири не бувають дешеві. Тоді я вже працював у літературному журналі. «Плавшерз» є одним з найкращих у країні й завжди має зіркового редактора, але хтось мусить читати стоси вхідної макулатури, і цим кимось став я. Робота мені подобалася, хай навіть і велика частина присланого була на тому ж рівні, що й класичний поганий вірш «10 причин моєї ненависті до матері». Мене підбадьорювало усвідомлення того, як багато на світі людей, що пнуться писати, але роблять це гірше, ніж я. Мабуть, це звучить жорстоко. Мабуть, воно так і є.
Одного вечора я сидів за цією роботою з тарілкою «Орео» біля лівої руки й чашкою чаю біля правої, коли завібрував телефон. То був тато. Він сказав, що в нього погані новини, й розповів, що міс Гарґенсен померла.
Кілька секунд я не міг говорити. Стосик макулатурних віршів і оповідань раптом здався дуже неважливим.
Крейґу? погукав тато. Ти ще там?
Так. Як це сталося?
Він розказав те, що знав, а про решту я довідався за кілька днів, коли в інтернеті опублікували тижневик «Ґейтс-Фолз Ентерпрайз». «УЛЮБЛЕНЦІ УЧНІВ ЗАГИНУЛИ У ВЕРМОНТІ», говорилося в заголовку. Вікторія Гарґенсен Корліс, котра й досі викладала біологію в Ґейтс-Фолз, і її чоловік, учитель математики з сусіднього Касл-Рока. Вони вирішили поїхати у відпустку по Новій Англії на мотоциклі, щоночі зупиняючись в іншому закладі. Саме поверталися через Вермонт і майже дісталися кордону з Нью-Гемпширом, коли 31-річний Дін Вітмор з Волтгема, що в Массачусетсі, переїхав розділову смугу на шосе 2 і врізався в нихлобове зіткнення. Тед Корліс загинув миттєво. Вікторія Корлісжінка, котра відвела мене до вчительської після того, як мене побив Кенні Янко й незаконно дала напроксен зі своєї сумочки, померла дорогою до лікарні.
Попереднього літа я стажувався в «Ентерпрайз», де здебільшого викидав сміття, але також написав трохи спортивних статей і кінооглядів. Я подзвонив редактору Дейву Ґарденеру, і він видав мені додаткову інформацію, якої «Ентерпрайз» не опублікував. Діна Вітмора вже чотири рази арештовували за водіння в нетверезому стані, але його батько був якимось цабе у великому геджфонді (як же містер Герріґен ненавидів тих нахаб), і ті чотири рази про Вітмора подбали дорогі адвокати. Коли за четвертим разом він вїхав у стіну «ҐоуМарту у Зоні» в Гінґемі, то уникнув вязниці, але втратив права. Вітмор їхав без них і в нетверезому стані, коли врізався в мотоцикл Корлісів. Пяний у болото, як сказав Дейв.
Він відбудеться легеньким ляпасом по руці, вів далі Дейв. Татко подбає. От побачиш.
Нізащо. Сама думка про це стискала мені шлунок. Якщо твоя інформація правильна, то це явне порушення безпеки руху, що спричинило смерть потерпілих.
Побачиш, повторив він.
* * *
Церемонія прощання відбулась у церкві Святої Анни, до якої міс Гарґенсен (для мене було неможливо думати про неї як про Вікторію) і її чоловік ходили все життя і в якій їх одружили. Містер Герріґен був заможний, роками був впливовою фігурою в американському діловому світі, але на похорон Теда й Вікторії Корлісів прийшло набагато більше людей. Церква була велика, але того дня в ній були тільки стоячі місця, і якби отець Інґерсол не мав мікрофона, його б ніхто не почув за повсюдним плачем. Обоє були популярними вчителями, створеними одне для одного і, звісно, молодими.
Як і більшість жалібників. Прийшов я, прийшли Реґіна й Марджі, прийшов Біллі Боґен, а також Убер, котрий спеціально приїхав із Флориди, де грав у лізі А. Ми з Убером сиділи поруч. Він не плакав, але очі мав червоні, а ще цей здоровий лантух шморгав носом.
Вона в тебе щось викладала? прошепотів я.
Другий рік біології, відповів він також пошепки. У випускному класі. Потрібна була для диплома. І я був у неї в клубі спостереження за птахами. Вона написала мені характеристику для вступного пакета в коледж.
Мені теж.
Це так несправедливо, сказав Убер. Вони ж просто собі їхали дорогою. Він помовчав. І в шоломах.
Біллі виглядав так само, але Марджі з Реґіною здавалися старшими, майже дорослими в макіяжі й поважних сукнях. Коли церемонія закінчилася, вони обійняли мене після церкви, і Реґіна сказала:
Памятаєш, як вона доглянула тебе в той вечір, коли тебе побили?
Так, сказав я.
Дозволила мені взяти її крем для рук, сказала Реґіна й знову розплакалася.
Сподіваюся, того чувака закатають назавжди, люто сказала Марджі.
Плюс один, сказав Убер. Замкнути й викинути ключа.
Так і буде, сказав я, але, звісно ж, помилився, а правим виявився Дейв.
* * *
День суду над Діном Вітмором настав у липні. Йому дали чотири роки, і то умовно, якщо він погодиться записатися в реабілітаційну клініку й успішно проходитиме випадкові тести сечі впродовж тих самих чотирьох років. Я знову працював в «Ентерпрайз», уже за платню (хоч і не на повну ставку, але все одно). Мене підвищили до місцевих подій і періодичних тематичних статей. Наступного дня після оголошення вироку Вітмору (якщо його взагалі можна так назвати) я озвучив своє обурення Дейву Ґарденеру.
Знаю, це відстій, сказав він. Але ти мусиш вирости, Крейґі. Ми живемо у світі, в якому гроші наказують, а люди слухаються. Десь за лаштунками якась їх кількість перейшла з однієї кишені до іншої, можеш не сумніватися. Краще скажи: ти ж повинен здати мені чотириста слів про ярмарок ремісників?
* * *
Клінікита ще й не простої, а, певне, з тенісними кортами й полем для гольфубуло не досить. Чотирьох років сцяння в баночку теж було не досить, особливо коли можна комусь заплатити, щоб він постачав чисті зразки, якщо знаєш, коли братимуть пробу. Вітмор, певне, мав знати.
Серпень паленів, а я іноді пригадував африканське прислівя, яке вичитав у школі: «Коли помирає старий, згоряє бібліотека». Вікторія з Тедом не були старими, але це чомусь було ще гірше, бо той потенціал, який вони мали, так і не зможе реалізуватись. Усі діти на похороні і теперішні учні, і недавні випускники, як-от ми з друзямирозуміли: згоріло щось таке, що вже не можна відбудувати.
Я пригадував її прекрасні, виведені від руки малюнки листочків і гілок на класній дошці. Пригадував, як ми прибирали в біологічній лабораторії щопятниці по обіді, а тоді просто задля годиться чистили й хімічну частину і обоє жартували про сморід. Вона питала, чи учень на прізвище Джекіл не готується от-от перетворитися на містера Гайда й сіяти жах у шкільних коридорах. Я думав про те, як вона сказала «Розумію», коли я не схотів знову заходити до спортзалу після того, як мене побив Кенні. Думав про всі ці речі, про її парфуми, а потімпро гімнюка, котрий скоро вийде з клініки й житиме собі на втіху, як у відпустці.
Ні, цього не досить.
Того дня я пішов додому й почав порпатися в шухлядах письмового столу у своїй кімнаті, не повністю зізнаючись собі в тому, що шукаю і навіщо. Шуканого там не було, що стало водночас розчаруванням і полегшенням. Я вже рушив був до виходу, але повернувся й став навшпиньки, щоб оглянути верхню полицю в шафці, де зазвичай накопичувався всякий мотлох. Я знайшов старий будильник, айпод, що зламався, коли я впустив його на асфальт, катаючись на скейті, і цілий жмут навушників. Також там стояла коробка з бейсбольними картками й лежав стосик коміксів про Спайдермена. Аж під стінкою заліг светр у кольорах «Ред Сокс», що став надто малий для тіла, в якому я наразі мешкав. Я підняв його, а під ним лежав айфон, який батько подарував був мені на Різдво, ще коли я був здохликом. І зарядний пристрій до нього. Я підімкнув його до телефона, досі не зізнаючись собі в тому, що задумав, але коли я пригадую той день заразминуло не так багато років, то вважаю, що мотиваційної сили мені надали слова міс Гарґенсен, котрі вона сказала, коли ми чистили раковини в хімічній лабораторії: «Не слід гукати, якщо не хочеш почути відповідь». Того дня я хотів.
«Він, певне, навіть не заряджатиметься, казав я собі. Стільки років збирав пилюку». Але він заряджався. Узявши його ввечері, після того як тато ліг спати, я побачив у верхньому правому кутку індикатор повного заряду.
Яка ж то була мандрівка стежками памяті. Я побачив старі електронні листи, фотографії тата, зроблені до того, як він почав сивіти, повідомлення, якими ми перекидалися з Біллі Боґеном. В них не було жодних новин, а тільки жарти й інформація, що проливала світло на фундаментальні проблеми типу «Я зара перднув», а також гострі питання на кшталт «Ти вже зробив алгебру?». Ми були як двійко дітлахів, що балакають через банки з-під консервованої кукурудзи, зєднані вощеною ниткою. До чого зводиться і більша частина сучасних технологій, якщо задуматися: балаканина заради балаканини.
Я взяв телефон із собою до ліжка, як робив ще коли й не голився, а поцілунок з Реґіною був надзвичайною подією. Тільки тепер ліжко, що колись здавалося завеликим, виявилося замалим. Я глянув через кімнату на плакат із Кеті Перрі, котрий повісив на третьому році в старшій школі, коли вона здавалася мені живим символом сексу й розваг. Зараз я був старший за того здохлика, але й лишався такий самий. Смішне відчуття.
«Якщо інші духи існують, сказала тоді міс Гарґенсен, то вони точно не всі святі».
Думка про це майже спинила мене. А тоді, знову подумавши про того безвідповідального гімнюка в реабілітаційній клініці, я зважився й набрав номер містера Герріґена. «Все добре, казав я собі. Нічого не станеться. Нічого не може статися. Це просто спосіб позбутися зайвого в голові, щоб можна було залишити гнів і сум позаду й рухатися далі».
Але ж частина мене знала: щось станеться, і я не здивувався, коли замість тиші почув гудки. Не здивував мене й іржавий голос, що заговорив у вухо, долинаючи з телефона, котрий я поклав у кишеню мерця майже за сім років до того: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».
Доброго вечора, містере Герріґен, це Крейґ. Голос у мене на диво не тремтів, зважаючи на те, що я балакав до мерця і що мрець насправді міг мене слухати. Один тип на імя Дін Вітмор убив мою улюблену вчительку та її чоловіка. Він був пяний і збив їх на машині. Вони були хороші люди, вона допомогла мені тоді, коли допомога була потрібна, а він не отримав того, на що заслужив. Думаю, що це все.