Він кивнув.
Але ти не перегнув палиці. Не роздув казна-що. Це було добре. Читецьце носій, а не творець. Преподобний Муні допомагає тобі з вимовою?
Так, сер, іноді.
Містер Герріґен відпив ще спрайту й підвівся, спираючись на ціпок.
Скажи йому, що в слові «Ашкелон» наголос на останній склад, а не на другий. Мені воно прозвучало як незапланований жарт, але в мене таке собі почуття гумору. То як, пробний сеанс у середу, десь о третій? У тебе тоді вже скінчаться уроки?
Я виходив з початкової школи Гарлоу о пів на третю.
Так, сер. О третій буде добре.
Скажімо, до четвертої? Чи це надто довго?
Нормально, сказав тато. Здається, вся наша розмова його трохи приголомшила. Ми сідаємо до столу не раніше ніж о шостій. Я люблю дивитися місцеві новини.
Хіба вони не псують травлення?
Тато засміявся, хоча мені здається, що містер Герріґен не жартував.
Іноді так. Я не прихильник містера Буша.
Він трохи дурко, погодився містер Герріґен, але хоч оточив себе людьми, котрі розуміються на справах. О третій у середу, Крейґу, приходь вчасно. Я ніколи не терпів запізнень.
І жодного непристойного чтива, сказав тато. Для цього ще буде час, коли він підросте.
Герріґен пообіцяв і це, але думаю, що люди, котрі знаються на тому, як ведуться справи, також розуміють, що обіцянки легко знехтувати, адже вони роздаються безкоштовно. Безперечно, в «Серці пітьми», першій книзі, яку я йому прочитав, не було нічого непристойного. Коли ми закінчили, містер Герріґен спитав, чи зрозумів я її. Не думаю, що він намагався мене наставляти, йому просто було цікаво.
Не дуже багато, сказав я, але той Курц добряче скажений. Це я зрозумів.
Нічого непристойного не було і в наступній книзі «Сайлас Марнер», на мою скромну думку, був просто марафоном нудьги. А от третя, «Коханець леді Чаттерлей», уже відкрила мені очі. Коли я познайомився з Констанс Чаттерлей і її охочим єгерем, ішов 2006 рік. Мені було десять. Стільки років минуло, а я й досі памятаю слова «Старого міцного хреста» і так само живо пригадую, як Меллорс погладжував леді рукою й бурмотів: «Ото добре». Хлопцям корисно дізнатися про те, як він до неї ставився, і памятати це.
Ти розумієш те, що прочитав? спитав містер Герріґен після одного особливо пристрасного уривка. Зновупросто цікавість.
Ні, сказав я, але то була не чиста правда. Я розумів набагато більше з того, що коїлося між Оллі Меллорсом і Конні Чаттерлей у лісі, ніж із того, що було між Марлоу і Курцом у Бельгійському Конґо. Осягнути секс важко (це я зрозумів ще до того, як потрапив до коледжу), але зрозуміти навіженість іще важче.
Гаразд, сказав містер Герріґен, але якщо батько питатиме, що ми зараз читаємо, пропоную відповідати, що «Домбі і сина». Її візьмемо наступною.
Батько так і не спитавпринаймні про ту книжку, і я відчув полегшення, коли ми перейшли до «Домбі», бо то був мій перший дорослий роман, про який я памятаю, що він мені дуже сподобався. Я не хотів брехати татові, бо почувався б від цього жахливо, хоч і впевнений, що містер Герріґен не мав би проблем.
* * *
Містер Герріґен любив, коли я читав для нього, бо його очі швидко стомлювалися. Мабуть, полоти квіти було кому й без менеПіт Боствік, котрий стриг той акр чи скільки газону, мабуть, був би радий узятися й за це. А Една Ґроґен, що доглядала будинок, радо б витирала пил із чималої колекції прадавніх кульок зі штучним снігом і скляних прес-папє, але то була моя робота. Йому здебільшого просто подобалося мати мене поруч. Він так і не сказав мені нічого такого аж до самої смерті, але я це знав. Тільки не розумів чому, та й досі не впевнений, чи розумію.
Одного разу, коли ми поверталися з вечері в «Марселі» в Касл-Року, тато якось дуже різко сказав:
Герріґен коли-небудь торкався тебе так, як тобі не сподобалося?
Залишалося ще кілька років до того дня, коли в мене могла вирости бодай тінь вусів, але я знав, про що він питав: заради Бога, нам розповідали в третьому класі про небезпеку від незнайомців і «недоречні дотики».
Ти питаєш, чи не лапав він мене? Ні! Боже, тату, він не ґей.
Гаразд. Не закипай, Крейґстере. Я мусив спитати. Ти проводиш там багато часу.
Якби він мене лапав, то міг би принаймні присилати дводоларові лотерейні білети, сказав я, і тато розсміявся.
Я заробляв приблизно тридцять доларів на тиждень, і тато наполіг, щоб я відкладав принаймні двадцять із них на ощадний рахунок на коледж. Я так і робив, хоч і вважав це мегадурістю. Коли навіть підлітковий вік здається далеким, мов Місяць, то коледж узагалі ніби щось із наступного життя. Але десять баксів на тиждень все одно були розкішшю. Я щось витрачав на бургери й молочні коктейлі в кафетерії «Гові», але більшу частинуна старі книжки в мякій палітурці в букіністичній крамниці «Далі» у Ґейтс-Фолз. Мої книжки не були такі важкі, як ті, що я читав містеру Герріґену (навіть «Леді Чаттерлей» була важкуватою, коли Констанс і Меллорс не наганяли пари). Мені подобалися романи про злочини, а також вестерни, схожі на «Перестрілку в Гіла-Бенді» й «Розжарений свинець». Читати містерові Герріґенуто була робота. Я не впрівав, але таки працював. А книжка на кшталт «Одного понеділка ми всіх повбивали» Джона Д. Макдональда була чистою насолодою. Я казав собі, що ті гроші, які не йшли на коледж, було б непогано назбирати на один з нових телефонів від «Еппл», котрі пішли в продаж улітку 2007 року, але вони коштували дорого, під шістсот баксів, тож по десять доларів на тиждень я складав би понад рік. А коли тобі всього одинадцять з половиною (скоро дванадцять), цілий рікце дуже довго.
Крім того, мене приманювали ті старі барвисті палітурки.
* * *
Різдвяного ранку 2007 року, три роки по тому, як я почав працювати на містера Герріґена, і за два роки до його смерті, під ялинкою для мене лежав єдиний пакуночок, і тато сказав, щоб я залишив його наостанок, доки він належним чином не помилується пейслевим жилетом, човганцями й бріаровою люлькою, котрі я йому наготував. Коли з ними розібралися, я здер обгортку зі свого єдиного подарунка й заверещав від радості, бо побачив те, чого весь час прагнув, айфон, котрий умів робити так багато всього, що поруч із ним батьків телефон у машині здавався викопним.
Відтоді багато змінилося. Тепер уже айфон, який батько подарував мені на Різдво у 2007 році, став такою ж минувшиною, як спільна телефонна лінія на пять родин, про котру він розказував мені в дитинстві. Відбулося стільки змін, стільки проривіві то дуже швидко. У моєму різдвяному айфоні було всього шістнадцять додатків, усі попередньо встановлені. Одним з них був «Ютьюб», бо тоді «Еппл» з «Ютьюбом» ще дружили (але це змінилося). Інший називався «SMS»то був примітивний обмін текстовими повідомленнями (без емодзі такого слова ще не зявилося, якщо ти не придумував їх сам). Був ще погодний додаток, що завжди помилявся. Але можна було дзвонити з пристрою настільки компактного, що він носився в кишені штанів, а ще кращена ньому був «Сафарі», який поєднував тебе із зовнішнім світом. Коли ростеш у містечку без світлофорів і з ґрунтовими дорогами, як-от Гарлоу, зовнішній світто дивне і спокусливе місце, якого хотілося торкнутись, а телевізор не міг адекватно в цьому зарадити. Принаймні мені хотілося. Усе це було на відстані простягнутого пальця, дяка AT&T і Стіву Джобсу.
Був там і ще один додаток, який змусив мене згадати про містера Герріґена навіть того радісного ранку. Дещо набагато крутіше за супутникове радіо в машині. Принаймні для таких, як він.
Дякую, тату, сказав я та обійняв його. Дякую-дякую-дякую!
Тільки не сиди в ньому постійно. Ціни на дзвінки хтозна-які, тож я стежитиму.
Вони скоро подешевшають, сказав я.
У цьому я не помилився, і тато ніколи не дорікав мені рахунками. Мені все одно не дуже було кому дзвонити, але я любив дивитися відео на ютьюбі (і тато теж), і мені подобалося ходити до світу, котрий ми тоді позначали трьома буквами «w»до всесвітньої мережі. Іноді я переглядав статті у «Правді»не тому, що розумів російську, а просто тому, що міг.
* * *
Не минуло й двох місяців, я повернувся зі школи, відкрив поштову скриньку й знайшов конверт, підписаний мені старомодним почерком містера Герріґена. То була моя листівка до дня Святого Валентина. Я увійшов у дім, скинув книжки на стіл і розкрив конверт. Листівка не була квітчаста чи сентиментальнау містера Герріґена був інакший стиль. На ній був зображений чоловік у смокінгу, що стояв у полі квітів і вклонявся, тримаючи в руці циліндр. Усередині був друкований напис: «Нехай рік буде сповнений любовю і дружбою». А нижче дописано: «З найкращими побажаннями від містера Герріґена». Чоловік зняв капелюха і вклонявся: хороше побажання, нічого шмаркливого. Отакий був містер Герріґен. Пригадуючи це, я дивуюся, чому він взагалі вважав день Святого Валентина гідним листівки.
У 2008 році на зміну однодоларовим білетикам «Удачливий чортик» прийшла «Соснова готівка». На білетику було зображено шість сосен. Якщо під зчухраним захисним шаром знаходилося три однакові числа, ти вигравав саме цю суму. Я зчухрав деревця й глипнув на числа. Спочатку подумав, що це помилка або якийсь жарт, хоч містер Герріґен і не був жартівником. Я глянув ще раз, пробігшись пальцями по відкритих числах, змітаючи геть залишки того, що тато називав (неодмінно закотивши очі) «сріблястим брудом». Числа не змінювались. Може, я й засміявсяцього не памятаю, але добре памятаю крик. Крик радості.
Я вихопив з кишені новий телефон (тепер завжди мав його при собі) й набрав «Трактори Пармело». Потрапив на Деніз, секретарку, і коли вона почула, який я задиханий, то спитала, що трапилося.
Нічого, нічого, сказав я. Але мені треба просто зараз поговорити з татом.
Гаразд, почекай трошки. А тоді: Ти наче дзвониш із того боку Місяця, Крейґу.
Я з мобільного. Боже, як я любив це говорити.
Деніз гмикнула.
Ті штуки повні радіації. Я б собі ніколи такий не завела. Стривай.
Тато теж спитав, що сталося, бо я раніше ніколи не дзвонив йому на роботу, навіть коли шкільний автобус поїхав без мене.
Тату, я отримав валентинського лотерейного білета від містера Герріґена
Якщо ти дзвониш, аби розказати, що виграв десять доларів, то міг би й почекати, доки
Ні, татку, це великий приз! Для однодоларових білетів у ті часи так воно і було. Я виграв три тисячі доларів!
Тиша на лінії. Я подумав, чи не обірвалося зєднання. У ті часи мобільні телефони, особливо нові, постійно уривали дзвінки. Хоч телефонну компанію й називали «Матінка Белл», вона не завжди була найкращою матірю.
Тату? Ти на звязку?
Ага. Ти впевнений?
Так! Я зараз на нього дивлюся! Три тисячі доларів! Раз у верхньому ряду і двічі в нижньому!
Ще одна довга пауза, а тоді я почув, як тато сказав комусь: «Здається, мій малий виграв якісь гроші». За мить він повернувся до мене.
Поклади десь у безпечне місце, доки я повернусь.
Куди?
Давай, може, в коробку з-під цукру з комори?
Точно, сказав я. Гаразд.
Крейґу, там точно все правильно? Не хочеться, щоб ти засмучувався, тож перевір ще раз.
Я перевірив, переконаний у тому, що татів сумнів якось змінить те, що я побачив, і принаймні один з написів «$ 3000» перетвориться на щось інше. Але все лишилося на місці.
Я сказав йому про це, і він засміявся.
Ну, тоді вітаю. Сьогодні йдемо до «Марселя», ти пригощаєш.
А тут засміявся вже я. Не памятаю, щоб коли-небудь відчував таку чисту радість. Я мусив подзвонити комусь іще, тож набрав містера Герріґена, котрий відповів по своєму луддитському стаціонарному телефону.
Містере Герріґен, дякую за листівку! І дякую за білет! Я
Ти дзвониш із того свого ґаджета? спитав він. Мабуть, так, бо я тебе ледве чую. Ти наче десь на іншому боці Місяця.
Містере Герріґен, я виграв великий приз! Три тисячі доларів! Дуже вам дякую!
Запала тиша, але не така довга, як батькова, а коли він знову заговорив, то не перепитував, чи я не помилився. Не сумнівався в мені.
Тобі поталанило, сказав він. Вітаю.
Дякую!
Прошу, але дякувати не обовязково. Я їх купую рулонами. Розсилаю друзям і діловим знайомим як таку собі гм візитку, можна сказати. І так уже багато років. Один з них рано чи пізно мав виграти.
Тато змусить мене покласти більшу частину до банку. Думаю, що це правильно. Фонд на коледж добряче виросте.
Якщо хочеш, дай їх мені, сказав Герріґен. Дозволь їх для тебе інвестувати. Думаю, що можу гарантувати кращий прибуток, ніж банківський відсоток. А тоді додав уже більше для себе, ніж для мене: Щось дуже безпечне. Цей рік для ринку буде не дуже добрим. На обрії вже видно хмари.
Аякже! Я подумав ще раз. Ну, майже напевне. Треба поговорити з татом.
Звісно. Так і слід. Скажи, що я також готовий гарантувати базову суму. Ти сьогодні ще приходиш читати? Чи відкладеш цю справу, коли вже став заможною людиною?
Аякже, мені тільки треба повернутися додому раніше за тата. Ми вечеряємо в ресторані. Я помовчав. Хочете піти з нами?
Не сьогодні, сказав він не вагаючись. Знаєш, ти міг би взяти й розказати мені про все особисто, коли вже все одно приходиш. Але тобі дуже подобається той твій ґаджет, так? Він не чекав відповіді вона була йому не потрібна. Що скажеш про ідею інвестувати твоє неочікуване щастячко в акції «Еппл»? Думаю, вони в майбутньому стануть доволі успішними. Люди кажуть, цей айфон поховає блекбері. Уяви собі телефон, який копає могилу іншому. Коротше, не відповідай зараз, а спочатку обговори все з батьком.
Так і зроблю, сказав я. Я скоро прийду. Прибіжу.
Молодістьпрекрасна пора, сказав містер Герріґен. Шкода, що вона марнується на дітей.
Га?
Багато хто казав таке, але Шоу висловив найкраще. Не зважай. Аякже, біжи. Біжи, наче тебе жене привид Дікенса, бо саме його книжка на нас і чекає.
* * *
Я пробіг чотириста метрів до будинку містера Герріґена, а назад ішов поволі, і дорогою мені сяйнула ідея. Спосіб віддячити йому, хоч він і сказав, що подяка не обовязкова. За нашою шикарною вечерею в «Марселі» того вечора я розповів татові про те, як містер Герріґен запропонував інвестувати мій негаданий виграш, а також про ідею того, яким подарунком віддячити. Я думав, що тато сумніватиметься, і не помилився.
Я абсолютно не проти того, щоб він інвестував гроші. Щодо твоєї ідеї ти ж знаєш, що він думає про такі речі. Він не просто найбагатший у Гарлоута що там, в усьому Мейні, але також єдиний, хто не дивиться телевізор.
У нього є ліфт, сказав я. І він ним користується.
Користується, бо мусить. Тоді тато усміхнувся: Але це твої гроші, і якщо тобі хочеться витратити двадцять відсотків із них саме так, я не заборонятиму. Коли він відмовиться, можеш віддати мені.
Ти справді думаєш, що він відмовиться?
Так.
Тату, а чому він узагалі сюди переїхав? Ну, ми ж просто маленьке містечко. Ми ніде.
Якби ж я знав. Спитай його якось. А заразяк щодо десерту, марнотрате мій?
* * *
Десь через місяць я підніс містерові Герріґену новий айфон. Я не пакував йогоі тому, що не було ніякого свята, і тому, що знав, як йому подобаєтьсябез мішури та брязкалець.
Він з видимим здивуванням перевернув коробку раз чи два в покручених артритом руках. А тоді простягнув річ мені.
Дякую, Крейґу, я ціную твій намір, але ні. Раджу віддати його батькові.
Я взяв коробку.
Він і сказав, що ви так відповісте.
Я був розчарований, але не здивований. І ще не готовий здаватися.
Твій батькомудра людина. Він нахилився вперед у кріслі й стиснув долоні між розведеними колінами. Крейґу, я рідко даю поради і майже завжди тільки дарма переводжу ними повітря, але сьогодні дам тобі одну. Генрі Торо казав, що не ми володіємо речами, а вонинами. Кожен новий предмет: дім, машину, телевізор, модний телефон, як оцей, ми мусимо нести на власних плечах. Пригадую, як Джейкоб Марлі казав Скруджу: «Це ланцюги, що їх я скував за життя». У мене нема телевізора, бо коли б був, то я б його дивився, хоча майже всі передачі в ньомуто чисті нісенітниці. У мене нема радіо в будинку, тому що я б тоді його слухав, а мені ж тільки й треба, що дрібка кантрі, аби перебити монотонність довгої поїздки. Якби в мене було оце він вказав на коробку з телефоном, то я, безперечно, використовував би його. Я отримую дванадцять періодичних видань поштою, і вони містять усю інформацію, за якою мені треба стежити в діловому світі, й про сумне становище справ у світі ширшому. Він відхилився назад і зітхнув. Ну от. Я не тільки дав пораду, а й виголосив цілу промову. Похилий вік дуже підступний.
Можна показати вам одну штуку? Ні, дві.
Він видав мені один з тих поглядів, котрими іноді наділяв садівника й хатню робітницю, але до того дня ніколи не звертав на мене: такий пронизливий, скептичний і доволі неприємний. Через роки я зрозумів, що то погляд проникливого цинічного чоловіка, котрий вірить, що вміє зазирати вглиб більшості людей, і не очікує знайти там нічого хорошого.