Це тільки підтверджує старе прислівя про те, що жодне добре діло не лишається непокараним. Я потихеньку починаю жалкувати, що твій білетик виграв. Він знову зітхнув. Гаразд, давай, демонструй. Але ти мене не переконаєш.
Отримавши той погляд, такий відсторонений і холодний, я вже подумав був, що він правий. Що я таки віддам телефон батькові. Але коли я вже зайшов так далеко, то пішов ще далі. Я спеціально переконався, щоб телефон був повністю заряджений і працювавха-хаяк новенький. Я ввімкнув його й показав на іконку в другому ряді. На ній були ламані лінії, схожі на графік кардіограми.
Бачите оце?
Так, і бачу, що там написано. Але мені не потрібен звіт про ринок акцій, Крейґу. Ти ж знаєш, я передплачую «Волл-стріт Джорнал».
Аякже, погодився я, але «Волл-стріт Джорнал» такого не вміє.
Я торкнувся іконки і відкрив додаток. Зявився індекс Доу-Джонса. Я гадки не мав, що означають числа, але бачив, що вони коливаються. 14720 наросло до 14728, тоді впало до 14704, тоді підскочило до 14716. Очі містера Герріґена розширилися. Рот махом розкрився. Його ніби хтось угрів маракасом. Він узяв телефон і близько підніс до лиця. Тоді глянув на мене.
Ці числа в реальному часі?
Так, сказав я. Ну, думаю, вони можуть відставати на хвилину-дві, не знаю напевне. Він підтягує їх з нової телефонної вежі в Моттоні. Нам пощастило, що вона так близько.
Він нахилився вперед. Куточків губ торкнулася мимовільна усмішка.
Щоб я сказився. Це як тікерні апарати, що стояли вдома у магнатів.
О, набагато краще, сказав я. Телеграфні тікери іноді відставали на кілька годин. Тато саме вчора про це розповідав. Його заворожує цей біржовий додаток, він постійно бере в мене телефон, щоб подивитися. Він розказував, що в 1929 році ринок акцій так сильно обвалився через те, що чим більше люди торгували, тим сильніше відставали тікери.
Він правий, сказав містер Герріґен. Усе зайшло надто далеко раніше, ніж хтось устиг натиснути на гальма. Звісно, штука на кшталт цієї могла б насправді прискорити розпродаж. Важко сказати, технологія ще така нова.
Я чекав. Хотів розповісти йому більше, продати йому цеврешті-решт, я був просто пацаном, але щось підказало, що правильніше буде почекати. Він дивився на крихітні коливання Доу-Джонса. Здобував нову освіту просто на моїх очах.
Але сказав він, не відриваючись від екрана.
Але що, містере Герріґен?
У руках того, хто насправді знає ринок, щось подібне могло б мабуть, уже може Він затих і задумався. Тоді сказав: Я мав би про це знати. Те, що я на пенсії, мене не виправдовує.
Ось іще дещо, сказав я, не маючи терпіння чекати більше. Усі ті журнали, що ви їх отримуєте? «Ньюсвік», «Файненшл Таймс», «Фордс»?
«Форбс», сказав він, і далі стежачи за екраном. Він нагадував мене самого в чотирирічному віці, коли я тримав у руках чарівну кулю з номером 8, отриману на день народження.
Саме так. Можна мені телефон на хвилинку?
Він неохоче віддав айфон, і я був майже впевнений, що таки впіймав його. Я радів, але й трохи соромився цього. Наче бахнув ручну білочку по голові, коли вона підійшла взяти з долоні горішок.
Я запустив «Сафарі». Браузер тоді був набагато примітивніший, ніж сьогодні, але працював нормально. Я вбив у пошуковий рядок «Ґуґла» «Волл-стріт Джорнал», і за кілька секунд відкрилася їхня головна сторінка. Один із заголовків повідомляв: «КАВОВА КОРОВА СКОРОЧУЄ МЕРЕЖУ». Я показав його містеру Герріґену.
Він глипнув на екран, а тоді взяв газету зі столика біля крісла, куди я поклав його пошту, коли зайшов. Глянув на першу сторінку.
Цього тут нема, сказав він.
Бо це вчорашнє число, сказав я. Я завжди виймав пошту з його скриньки, коли заходив, і «Джорнал» завжди був обгорнутий навколо решти всього і перетягнутий гумовою стрічкою. Ви отримуєте їх із запізненням на день. Як і всі.
А у святкову пору часопис приходив і на два дні пізніше, іноді й на три. Я міг про це не згадуватимістер Герріґен сам постійно бурчав про це в листопаді й грудні.
Це сьогоднішнє? спитав він, дивлячись на екран. А тоді, перевіривши дату вгорі сторінки: Так і є!
Аякже, сказав я. Свіжі новини замість запрілих, так?
Тут пишеться, що є мапа відділень, які будуть закриті. Можеш показати мені, як її побачити?
Він говорив з відвертою жадібністю. Я трохи злякався. Він згадав про Скруджа і Марлі; я почувався наче Мікі Маус у «Фантазії», коли той використав заклинання, якого не розумів, щоб пробудити мітли.
Ви можете це зробити самі. Просто проведіть отак пальцем по екрану.
Я показав йому. Спершу він провів надто різко, і його занесло хтозна-куди, але потім він призвичаївся. І то швидше за мого тата. Знайшов потрібну сторінку.
Ти бач, дивувався він. Шістсот крамниць! Бачиш, я ж тобі казав про тендітність оцих Він замовк, дивлячись на крихітну мапу. Південь. Більшу частину закриють на півдні. Південьце показник, Крейґу, це майже завжди Думаю, мені треба подзвонити в Нью-Йорк. Ринок скоро закривається.
Він почав підводитися. Його звичайний телефон був на іншому боці кімнати.
Можна подзвонити і з цього, сказав я. Він здебільшого для цього призначений. Ну принаймні так було тоді. Я торкнувся іконки з телефоном і викликав клавіатуру. Просто наберіть потрібний номер. Торкайтеся кнопок пальцем.
Він дивився на мене, і блакитні очі блискали з-під кудлатих білих брів.
З нього можна дзвонити з наших закапелків?
Ага, сказав я. Звязок шикарний завдяки новій вежі. У вас чотири палички.
Палички?
Не зважайте, дзвоніть. Я залишу вас, щоб ви могли побалакати, а тоді просто помахайте мені з вікна, коли
Нема потреби, це ненадовго, і приватність мені не потрібна.
Він обережно торкнувся цифр, ніби боявся спричинити вибух. А тоді так само обережно підніс айфон до вуха, поглядом шукаючи мого підтвердження. Я підбадьорливо кивнув. Він послухав, поговорив з кимось (спочатку надто голосно), а тоді, трохи почекавши, ще з кимось іншим. Тож я був особисто присутній при тому, як містер Герріґен розпродав усі свої акції «Кавової корови», при транзакції, що дорівнювала хтозна-скільком тисячам доларів.
Договоривши, він розібрався, як повернутися на домашній екран. Звідти знову відкрив «Сафарі».
І «Форбс» тут є?
Я перевірив. Не було.
Але якщо ви шукаєте статтю з «Форбс», про яку вже знаєте, то її, певно, можна знайти, бо хтось її вже мав запостити.
Запостити?
Так, і якщо вам потрібна про щось інформація, «Сафарі» вміє її шукати. Треба просто заґуґлити. Дивіться.
Я підійшов до його крісла й забив у пошуковий рядок «Кавова корова». Телефон подумав, а тоді видав цілий список знайдених збігів, а серед нихту статтю з «Волл-стріт Джорнал», через яку він дзвонив своєму брокерові.
Ти дивись, зачудовано сказав він. Це інтернет.
Ну так, сказав я, думаючи: «Ну ще б пак».
Усесвітня мережа.
Ага.
Котра існує вже скільки?
«Ви маєте знати це, подумав я. Ви великий бізнесмен, ви повинні знати таке навіть на пенсії, бо й досі цікавитеся».
Не знаю точно, скільки вона існує, але люди сидять у ній постійно. Мій тато, вчителі, поліція та геть усі. Більш підкреслено: І ваші компанії теж, містере Герріґен.
Ох, але ж вони вже не мої. Я таки трохи знаю, Крейґу, так само як трохи знаю про різні телепередачі, хоч і не дивлюся телевізор. У мене є схильність пропускати в газетах і журналах статті про технології, тому що мені нецікаво. От якби ти хотів поговорити про боулінг чи мережі розповсюдження кінофільмів, то була б інша річ. Тут я тримаю руку на пульсі, так би мовити.
Так, але хіба ж ви не бачите ці компанії використовують технології. І якщо ви їх не розумітимете
Я не знав, як закінчити, принаймні щоб не зайти за межі ввічливості, але він, здається, знав.
то буду відсталим. Ти це хотів сказати?
Мабуть, це неважливо, сказав я. Врешті-решт, ви ж на пенсії.
Але я не хочу, щоб мене мали за дурня, сказав він, і то доволі палко. Думаєш, Чик Рафферті здивувався, коли я подзвонив і сказав йому продавати «Кавову корову»? Аж ніяк, тому що в нього, безперечно, вже кілька інших великих клієнтів подзвонили й сказали те саме. Дехто з них точно мав інсайдерську інформацію. А іншим просто трапилося жити в Нью-Йорку чи Нью-Джерсі, де вони отримують «Джорнал» у той самий день, коли він вийшов. На відміну від мене, що засів у цьому божому краї.
Я знову задумався, чому він узагалі приїхав сюди (місцевих родичів він точно не мав), але мить не видалась мені слушною, щоб питати.
Можливо, я був зарозумілий. Він поміркував над цим, а тоді аж усміхнувся. Я ніби побачив, як сонце пробивається крізь щільний хмарний покрив якогось холодного дня. Я таки був зарозумілий. Він підняв айфон. І я таки візьму його.
Першим, що мені хотілося сказати, було «дякую», але це прозвучало б дивно. Тому я просто сказав:
Добре. Я радий.
Він глянув на годинника «Сет Томас» на стіні (а тоді, на мій подив, перевірив час ще й на айфоні).
Чого б нам не прочитати сьогодні один розділ, коли ми вже витратили стільки часу на розмову?
Згода, сказав я, хоча радо лишився б на довше і прочитав би два чи й три розділи.
Ми підбиралися до закінчення «Восьминога» одного дядька на імя Френк Норріс, і мені не терпілося дізнатися, як усе розкрутиться. То був старомодний роман, але все одно повний захопливих штук.
Коли скорочений сеанс добіг кінця, я полив хатні квіти містера Герріґена. Це завжди було моєю останньою роботою дня, яку я виконував усього за кілька хвилин. Підливаючи воду, я бачив, як він грається з телефоном, вмикаючи й вимикаючи його.
Коли я вже збираюся користуватися цією штукою, то було б добре, якби ти показав мені, як це робиться, сказав він. Для початку, як зробити так, щоб воно не здохло. Я бачу, що рівень заряду вже падає.
У більшій частині ви розберетеся й самі, сказав я. Все доволі легко. А для заряджання в коробці лежить дріт. Просто ввімкніть його в розетку. Я можу показати кілька інших штук, якщо ви
Не сьогодні, сказав він. Може, завтра.
Добре.
Але ще одне питання. Чому я зміг прочитати статтю про «Кавову корову» і подивитися на карту відділень, які пропонують закрити?
Першою відповіддю, що спала мені на думку, була відповідь Едмунда Гілларі про те, чому він лізе на Еверест, про що ми читали в школі: «Бо він існує». Але ця відповідь могла здатися йому нахабноюі певною мірою такою й була.
Я не розумію.
Справді? Такий тямущий хлопець, як ти? Думай, Крейґу, думай. Я щойно безплатно прочитав те, за що люди платять добрі гроші. Навіть за цінами підписки «Джорнал», що значно дешевше, ніж купувати його в кіоску, я плачу десь девяносто центів за номер. А з оцим Він підняв телефон так, як тисячі дітлахів підійматимуть свої на рок-концертах не так багато років по тому. Тепер ти розумієш?
Коли він так усе описав, я зрозумів, але не знав, що відповісти. Усе звучало
Звучить по-дурному, га? спитав він, зчитавши або моє обличчя, або думки. Роздавати корисну інформаціюце суперечить усьому, що я розумію про успішне ведення справ.
Може
Може що? Поділися роздумами. Без сарказму. Ти явно знаєш про це більше за мене, тож розкажи, що думаєш.
Я подумав про ярмарок у Фрайбурзі, куди ми з татом їздили раз чи двічі кожного жовтня. Зазвичай ми брали з собою мою подругу Марджі, що жила на нашій вулиці. Ми з Марджі каталися на атракціонах, а тоді всі втрьох їли смажені тістовички й солодкі сосиски, після чого тато тягнув нас дивитися на нові трактори. Щоб дістатися до сараїв з технікою, треба було пройти повз велетенський намет з бінго. Я розказав містеру Герріґену, що перед тим наметом хлопець із мікрофоном завжди розповідав народу, що перша гра безкоштовна.
Він зважив це.
Приманка? Думаю, це якоюсь мірою логічно. Кажеш, що можна прочитати одну статтю чи, може, дві або три, а тоді воно що? Не пускатиме тебе? Казатиме, що коли хочеш гратися далі, то треба заплатити?
Ні, визнав я. Мабуть, тут не так, як у наметі бінго, тому що можна дивитися скільки хочеться. Принаймні наскільки я знаю.
Але ж це скаженство. Роздавати безкоштовні зразкице одне, але роздавати всю крамницю Він пирхнув. І там же навіть не було жодної реклами, ти помітив? А рекламице величезний шмат прибутку газет і журналів. Величезний.
Він узяв телефон і подивився на своє відбиття у тепер згаслому екрані, а тоді відклав його й глянув на мене з дивною, кислуватою усмішкою.
Можливо, ми зараз побачили страшенну помилку, Крейґу, якої припустилися люди, що знаються на практичних аспектах такої штукиі можливих наслідкахне краще за мене. Можливо, наближається економічний землетрус. Може бути, що він уже стався. Землетрус, що змінить те, як ми отримуємо інформацію, коли, звідки, а отжете, як ми дивимося на світ. Він помовчав. І як з ним взаємодіємо.
Я не встигаю за думкою, сказав я.
Подивися на все з такого боку. Якщо в тебе заведеться цуценя, ти навчиш його робити свої справи на вулиці, так?
Так.
А якби в тебе було не привчене до цього цуценя, ти ж не давав би йому ласощів за те, що воно нагидило у вітальні?
Звісно, що ні, сказав я.
Він кивнув.
Бо так би ти привчав його до поведінки, прямо протилежної бажаній. А коли мова про комерцію, Крейґу, більшість людей схожа на тих цуценят, яких треба привчити до правильних манер.
Така концепція не подобалася мені тоді й не подобається зараз (я думаю, що принцип «покарання/винагорода» багато говорить про те, як містер Герріґен нажив свій статок), але я змовчав. Я побачив його по-новому. Він був наче старий дослідник у новій експедиції, і його розповіді заворожували. І я не думаю, що він по-справжньому намагався мене чогось навчити. Він вчився сам, і, як на людину на девятому десятку, вчився швидко.
Безкоштовні зразкице добре, але коли видаєш людям надто багато безкоштовного, нехай то буде одяг чи інформація, надалі вони вже чекатимуть саме цього. Як цуценята, що гидять на підлогу, а тоді дивляться тобі в очі й думають: «Це ти привчив мене до цього». Якби я був на місці «Волл-стріт Джорнал», чи «Таймс», чи навіть клятого «Рідерз Дайджеста» мене б ця штукенція злякала. Він знову підібрав айфон. Здавалося, він не може від нього відірватися. Тут наче прорвало магістраль водогону, тільки з неї бє не вода, а інформація. Я думав, що йдеться про простий телефон, але тепер розумію або починаю розуміти
Він похитав головою, ніби щоб у ній прояснилося.
Крейґу, а що, як хтось із захищеною інформацією про нові ліки вирішить викласти отак результати досліджень, де їх зможе прочитати весь світ? Це коштуватиме «Апджойну» чи «Юніхему» мільйони доларів. Або, скажімо, якийсь невдоволений персонаж вирішить видати державні таємниці?
Хіба їх не арештують?
Можливо. Мабуть. Але зубну пасту до тюбика не повернеш, як то кажуть ой-ой-ой. Ну, не зважай. Біжи краще додому, бо спізнишся на вечерю.
Уже йду.
Ще раз дякую за подарунок. Мабуть, я не сильно ним користуватимусь, але збираюся добре про нього подумати. Тобто настільки добре, наскільки зможу. Мої мізки вже не такі меткі, як колись.
Мені здається, й досі доволі меткі, сказав я, і то не тому, що намагався підлеститися. А й справді: чому поруч із новинами й відео на ютьюбі не було реклами? Людям же довелось би на неї дивитися, хіба ні? Крім того, мій тато завжди каже, що головнеце добрий намір.
Цей афоризм частіше звучить, ніж до нього прислухаються, сказав він, а коли побачив мій спантеличений вираз, додав: Не зважай. Побачимося завтра, Крейґу.
* * *
Дорогою додому з пагорба я кóпав ногою купки останнього в тому році снігу й думав над його словами про те, що інтернетце наче труба водогону, з якої замість води порскає інформація. Це було справедливо й про татів ноутбук, і про компютери в школі, і про їхніх побратимів по всій країні. Та й, по правді, у всьому світі. Хоч айфон ще був таким новим для містера Герріґена, що він ледве розібрався, як його увімкнути, старий уже розумів потребу залатати прорив у трубі, якщо діловий світпринаймні як він його розумівхотів і надалі працювати так, як завжди. Не впевнений, але думаю, що він передбачив пейволи за рік чи два до самої появи такого терміна. Я тоді точно про них не знавне більше, ніж про те, як обійти зашиті обмеження, що пізніше стане відомим під назвою «джейлбрейк». Потім пейволи зявились, але на той час люди справді звикли отримувати все задарма і з огидою дивилися на пропозицію почати платити. Люди, що впиралися в пейвол «Нью-Йорк Таймс», просто йшли на сайти CNN чи «Гаффінгтон Пост» (зазвичай ще й пахкаючи парою від образи), хоч ті й поступалися якістю журналістики (звісно, якщо ви насправді не хотіли дізнатися про тренд вуличної моди, відомий під назвою «сайдбуб»). Містер Герріґен був щодо цього абсолютно правий.