Тоді я подумав про те, що сказав би містер Герріґен, якби побачив мене на колінах, коли я сумирно начищатиму черевики цього йолопа.
Ні, сказав я.
Краще не роби такої помилки, тобі не сподобається, сказав він. Повір мені, гімнидло.
Хлопці? Чуєте, хлопці? У вас усе гаразд?
То була міс Гарґенсен, моя вчителька природознавчих предметів. Вона була молода й гарна, навряд чи давно після коледжу, але мала ауру впевненості, котра повідомляла, що вона не терпітиме ніякого лайна.
Здоровань похитав головою: жодних проблем.
Усе добре, сказав я, повертаючи пакунок власнику.
Як тебе звуть? спитала міс Гарґенсен. Дивилася вона не на мене.
Кенні Янко.
А що у твоєму пакунку, Кенні?
Нічого.
У тебе ж там не набір інструментів для якоїсь посвяти?
Ні, сказав він. Мені треба на урок.
Мені теж було треба. Юрба учнів унизу порідшала, і скоро мав пролунати дзвінок.
Я впевнена, що тобі треба, Кенні, але зажди секунду. Вона перемкнула увагу на мене. Ти Крейґ, правильно?
Так, мем.
Що в тому пакунку, Крейґу? Мені цікаво.
Я подумав, чи не розказати. Не через якісь скаутські побрехеньки про «чесністьце найкраща політика», а тому що він налякав мене і тепер це мене вибісило. І (можу визнати) тому що міг покласти цьому край руками дорослого. Тоді я подумав: «як би містер Герріґен дав цьому раду? Чи видав би він його?»
Рештки його обіду, сказав я. Пів сендвіча. Він спитав, чи не хочу я доїсти.
Якби вона взяла пакунок і зазирнула, то ми обоє вскочили б у халепу, але ні хоча бюсь об заклад, що вона знала. Знала, але просто сказала нам іти на урок і поклацала геть на своїх навряд чи доречних у школі підборах середньої висоти.
Я рушив униз сходами, і Кенні Янко знову вхопив мене.
Краще б ти їх таки начистив, новенький.
Це мене ще більше вибісило.
Я щойно врятував твою сраку. Ти мав би подякувати.
Він залився фарбою, що виставило його нашкірні вулкани не в найкращому світлі.
Краще б ти їх начистив. Він рушив геть, а тоді розвернувся, і досі тримаючи свій дурний паперовий пакунок. У сраці я бачив подяку, новенький. І тебе теж.
Через тиждень Кенні Янко завівся з містером Арсено, вчителем праці, і жбурнув у нього кельмою. За перші два роки в середній школі Кенні відсторонювали від навчання не менш ніж тричі після сутички з ним на сходах я дізнався, що про нього мало не легенди ходять, і то була остання пірїна. Його виключили, і я був подумав, що мої проблеми з ним закінчилися.
* * *
Як і в більшості шкіл по малих містечках, у Ґейтс-Фолз цінували традиції. «Чепурні пятниці» була тільки однією з багатьох, а серед інших можна назвати «Підтримку драбини» (що означало стояти перед торговельним центром і просити зробити пожертву на користь пожежної бригади) і «Два кеме» (двадцять разів оббігти навколо спортзалу на фізрі), а також співання шкільного гімну на щомісячних загальних зборах.
Іншою традицією були «Осінні танці», захід у стилі Сейді Гокінсбуло заведено, щоб дівчата запрошували туди хлопців. Марджі Вошберн запросила мене, і я, звісно, погодився, тому що хотів і надалі дружити з нею, хоч вона і не подобалася мені, розумієте, в тому сенсі. Я попрохав тата підвезти нас, і він залюбки це зробив. Реґіна Майклз запросила Біллі Боґена, тож у нас було таке собі подвійне побачення. Усе склалося особливо добре тому, що Реґіна прошепотіла мені в класі для самостійних занять, що запросила Біллі тільки тому, що він мій друг.
Я чудово розважався до першого антракту, коли вийшов зі спортзалу злити трохи випитого пуншу. Дістався до дверей хлопчачого туалету, і хтось однією рукою вхопив мене за пояс штанів, а другоюза шию і потяг коридором до бокового виходу на стоянку для вчителів. Якби я не виставив руку й не наліг на ручку, Кенні ввігнав би мене обличчям у двері.
Те, що сталося далі, я запамятав до дрібниць. Гадки не маю, чому погані спогади з дитинства і ранньої юності такі чіткі, але так уже є. А це дуже, дуже поганий спогад.
Вечірній вітерець вражав холодом після розігрітого спортзалу (не кажучи вже про вологість, котру виділяли в повітря заряджені підліткові тіла). Я бачив, як місячне світло виблискувало на хромі двох припаркованих машин, що належали наглядачам від школи, містеру Тейлору й міс Гарґенсен (молодим учителям випадала така честь, тому що, як ви можете здогадатися, це була місцева традиція). Я чув, як вдалині стріляє пробитий глушник якоїсь машини на шосе 96. І відчував жар на свіжоздертих долонях, бо Кенні Янко штовхнув мене на асфальт стоянки.
Ану вставай, сказав він. Працювати пора.
Я підвівся. Глянув на долоні й побачив, що на них виступила кров.
На одній з припаркованих машин стояв пакунок. Він узяв його й простягнув мені.
Начистиш мені чоботи. Зробиш цеі ми квити.
Іди в сраку, сказав я й дав йому в око.
Усе до дрібниць, розумієте? Я памятаю кожен його ударзагалом пять. Памятаю, як від останнього полетів спиною об шлакоблокову стіну і як наказав ногам тримати мене, а вони відмовилися. Я повільно сповзав униз, доки не всівся дупою на щебінь. Памятаю, як ізсередини тихо, але чутно «Блек Айд Піс» співали свою «Бум-бум-пеу». Памятаю, як Кенні стояв наді мною, важко дихаючи, а тоді сказав: «Розкажеш комусьі тобі смерть». Але з усього того я найкраще памятаюі цінуюту неземну, дику насолоду, яку відчув, коли мій кулак приклався до його обличчя. То був єдиний мій удар, що пройшов, але добрячий.
Бум-бум-пеу.
* * *
Коли він пішов, я витягнув з кишені телефон. Переконавшись, що він не розбився, я набрав Біллі. Не зміг придумати нічого іншого. Він відповів на третій дзвінок, перекрикуючи репера Флоу Райду. Я сказав йому вийти надвір і привести міс Гарґенсен. Не хотілося залучати вчителів, але хоч у мене в голові добряче дзвеніло, я розумів, що це все одно доведеться зробити, тож вирішив, що краще вже з самого початку. Я подумав про те, як дав би цьому раду містер Герріґен.
Чого? Що трапилося, чуваче?
Мене хтось побив, сказав я. Краще я не йтиму всередину. Поганенько виглядаю.
Він вийшов через три хвилини, привівши не тільки міс Гарґенсен, але й Реґіну з Марджі. Друзі перелякано дивилися на мою розбиту губу і розюшений ніс. Одяг теж заляпало кровю, а сорочка (геть нова) розірвалася.
За мною, сказала міс Гарґенсен. Її ніби не стривожили кров, синець на щоці й губи, що почали надуватися. Всі.
Я не хочу заходити, сказав я, маючи на увазі спортзал. Не хочу, щоб на мене глипали.
Розумію, сказала вона. Сюди.
Вона повела нас до входу з табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», відімкнула його, впустила нас і повела до вчительської. Там не було нічого розкішного, я бачив кращі меблі на газонах у Гарлоу, коли люди проводили дворові розпродажі, але там були крісла, і я сів в одне. Вона знайшла аптечку й послала Реґіну до вбиральні по холодну ганчірку до мого носа, про котрий вона сказала, що він не схожий на зламаний.
Реґіна вийшла звідти вражена.
Там крем для рук від «Аведи»!
То мій, сказала міс Гарґенсен. Намасти собі, якщо хочеш. Приклади оце до носа, Крейґу. Тримай. Хто вас привіз, народ?
Крейґів тато, сказала Марджі. Вона роздивлялася цю незвідану місцину великими очима. Оскільки стало ясно, що я житиму, вона фіксувала все побачене, щоб пізніше обговорити з подружками.
Подзвоніть йому, сказала міс Гарґенсен. Крейґу, дай Марджі телефон.
Марджі подзвонила татові й сказала йому приїхати нас забрати. Він щось сказав. Марджі послухала, а тоді мовила:
Ну, тут одна маленька халепа. Знову трохи послухала. Ну гм
Біллі взяв телефон.
Його побили, але він у порядку. Послухав і простягнув телефон. Хоче почути тебе.
Звісно, хоче, і після питання, чи все нормально, він захотів почути, хто то був. Я сказав, що не знаю, але думаю, що хтось зі старшокласників, який намагався прорватися на танці.
Усе гаразд, тату. Давай не будемо робити з цього велике діло.
Він сказав, що це таки велике діло. Я сказав, що ні. Вінщо так. Ми ще трохи посперечались, а тоді він зітхнув і сказав, що приїде якнайшвидше. Я закінчив дзвінок.
Міс Гарґенсен сказала:
Мені не можна видавати нічого від болю, бо це дозволено робити тільки шкільній медсестрі, та й то зі згоди батьків, але її тут нема, тож Вона схопила свою сумочку, що висіла на гачку біля куртки й зазирнула всередину. Ніхто з вас не збирається скористатися нагодою виказати мене і, мабуть, позбавити роботи?
Мої троє друзів захитали головами. Я теж, але дуже обережно. Кенні впіймав мене доволі вдалим боковим у ліву скроню. Я сподівався, що хуліганистий покидьок ушкодив руку.
Міс Гарґенсен видобула пляшечку напроксену.
Мої особисті запаси. Біллі, набери води.
Біллі приніс мені пластиковий стаканчик. Я ковтнув пігулку, і мені миттєво полегшало. Отака сила навіювання, особливо коли вам навіює розкішна молода жінка.
Ви троє, робіть як вітердуйте звідси, сказала міс Гарґенсен. Біллі, зайди до спортзалу й скажи містерові Тейлору, що я повернуся за десять хвилин. Дівчата, ходіть надвір і виглядайте Крейґового батька. Помахайте йому, щоб підїхав до вчительського входу.
Вони пішли. Міс Гарґенсен нахилилася до мене, досить близько, щоб я вловив запах її парфумів, котрі були дивовижні. Я закохався в неї. Я знав, що це шмаркляво, але не міг нічого вдіяти. Вона підняла два пальці.
Будь ласка, не кажи, що ти бачиш три пальці чи чотири.
Ні, всього два.
Гаразд. Вона вирівнялася. То був Янко? То був він, так?
Ні.
Я тобі на дурепу схожа? Кажи правду.
Вона мені була схожа на красуню, але я навряд чи насмілився б так сказати.
Ні, ви не схожі на дурепу, але то був не Кенні. І це добре, тому що, розумієте, якби то справді був він, його б, напевне, арештували, коли вже він виключений зі школи. Тоді був би суд, на який мені довелось би піти й розказати, як він мене побив. І всі б знали. Подумайте, як це було б соромно.
А коли він ще когось побє?
Тоді я подумав про містера Герріґенаможна сказати, викликав його дух.
То їхня проблема. Мене обходить тільки те, щоб він дав спокій мені.
Вона спробувала насупитися. Натомість її губи вигнулися в широку усмішку, і я закохався в неї ще дужче, ніж коли-небудь.
Який холодний розрахунок.
Я просто хочу прожити, сказав я. І то була щира душевна правда.
Знаєш що, Крейґу? Думаю, ти проживеш.
* * *
Тато приїхав, оглянув мене і похвалив роботу міс Гарґенсен над моїм обличчям.
Я в минулому житті була секунданткою одного знаного боксера, сказала вона.
Я засміявся. Жоден з них не згадував про можливість поїхати до травмпункту, тож мені полегшало.
Тато повіз нас чотирьох додому, і ми пропустили другу половину танців, але ніхто не заперечував. Біллі, Марджі й Реґіна отримали набагато цікавіші враження, ніж від махання руками в повітрі під Бейонсе чи Джея-Зі. Що ж до мене, я раз за разом переживав той блаженний струс, що прокотився рукою, коли мій кулак увігнався під око Кенні Янко. Від цього мав залишитися шикарний ліхтар, і мені було цікаво, як він його пояснюватиме. «Еее, я вдарився об двері. Еее, я вдарився об стіну. Еее, я дрочив, і рука зіслизнула».
Коли ми дісталися додому, тато знову спитав, чи знаю я, хто то був. Я сказав, що ні.
Не впевнений, що вірю тобі, синку.
Я змовчав.
Ти хочеш залишити це просто так? Я правильно розумію?
Я кивнув.
Гаразд. Він зітхнув. Думаю, що розумію. Я теж був молодий. Усі батьки кажуть так своїм дітям рано чи пізно, але сумніваюся, що діти цьому вірять.
Я вірю, сказав я, і то була правда, хоч уявляти батька здохликом у метр шістдесят заввишки за доби стаціонарних телефонів було доволі смішно.
Принаймні скажи мені одне. Твоя мати розсердилась би на мене за це питання, але її тут нема Ти бахнув його у відповідь?
Так. Один раз, але добряче.
Він усміхнувся.
Гаразд. Але зрозумій: коли він причепиться до тебе знову, цю справу треба буде передати в поліцію. Ми порозумілися?
Я сказав, що так.
Твоя вчителькавона мені сподобаласясказала, що тобі не можна давати спати ще принаймні годину, аби переконатися, що тебе не нудитиме. Пирога зїв би?
Аякже.
І з чашечкою чаю?
Тільки так.
Ми їли пиріг і пили чай з великих кухлів, а тато розказував різні історії, і не про стаціонарні телефони, і не про школу на одну кімнату, котра опалювалася піччю, і не про телевізор, на якому було три канали (і жодного, коли вітер зривав антену з даху). Він розказав, як вони з Роєм Девіттом знайшли феєрверки на Роєвому горищі, а коли підпалили, то один полетів у ящик Френка Дрісколла, де той тримав лучину, і вона зайнялась, а тоді Френк Дрісколл сказав, що коли вони не нарубають йому три кубометри дров, то він розповість усе їхнім батькам. Він розказав про те, як його мати підслухала, що він назвав старого Філлі Луберда з Шайло-Черча «вождем Вігвамом», і вимила йому рота милом, незважаючи на його обіцянки ніколи такого більше не говорити. Розказав про бійки за скейт-парком в Оберні махачі, як він їх називав, які влаштовували хлопці зі шкіл Лісбон і Едвард-Літл, татової школи, майже кожної пятниці. Розказав про те, як кілька старших хлопців стягнули з нього на пляжі плавальний костюм («Ішов додому, обмотавшись рушником»), і про те, як якийсь пацан гнався за ним через усю Карбін-стріт у Касл-Року («Сказав, що я поставив його сестрі засмокт на шиї, хоч я нічого такого не робив»).
Він справді колись був молодим.
* * *
Я піднявся до своєї кімнати в доброму гуморі, але напроксен, що дала мені міс Гарґенсен, почав розвіюватись, а з ним і добрий гумор. Я був майже впевнений, що Кенні Янко більше до мене не лізтиме, але не на сто відсотків. А що, як дружки почнуть діставати його за ліхтар під оком? Дражнитимуть чи й відверто сміятимуться з нього? Що, як він розлютиться й вирішить, що тут потрібен другий раунд? У такому разі я, скоріш за все, не завдам й одного хорошого ударуя і в перший раз поцілив скоріше тому, що заскочив його зненацька. А він може покласти мене до лікарні або й гірше.
Я вмився (дуже обережно), почистив зуби, заліз у ліжко, вимкнув світло і просто лежав собі, заново переживаючи те, що сталося. Несподіванку від того, як мене вхопили ззаду й проштовхали коридором. Удари в груди. Удари по зубах. Як я наказував ногам триматись і як ноги відповіли: «Іншим разом».
Щойно я опинився в темряві, вірогідність того, що Кенні не дасть мені спокою, почала здаватися дедалі вищою і навіть логічною, як стають логічними й інші, більш навіжені думки, коли надворі темнішає і ти лишаєшся сам.
Тож я знов увімкнув світло й подзвонив містеру Герріґену.
Я не очікував почути його голос, а тільки хотів прикинутися, що розмовляю з ним. Чекав тиші або стандартного повідомлення про те, що номер більше не обслуговується. Я поклав телефон у кишеню його похоронного костюма за три місяці до того, а в тих перших айфонів час роботи на одному заряді був усього 250 годин, навіть у режимі очікування. Це означало, що телефон мав бути таким же мертвим, як і власник.
Але виклик пішов. Він не мав права йти, цьому протистояла вся дійсність, але за пять кілометрів від мене, під землею Вязового кладовища, Теммі Вайнет співала «Тримайся свого чоловіка».
Урвавши пятий гудок, у моєму вусі пролунав його трохи рипучий старечий голос. Те, що й завжди, зразу до діла, без жодних запрошень залишити свій номер чи якесь повідомлення: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».
Тоді пролунав сигнал, і я почув власні слова. Мої губи ніби діяли з власної волі.
Мене сьогодні побили, містере Герріґен. Один дурний пацан на імя Кенні Янко. Він казав, щоб я начистив йому чоботи, а я не схотів. Я не виказав його, бо думав, що так покладу цьому край; я намагався мислити як ви, але все одно переживаю. Як же я хотів би з вами побалакати.
Я помовчав.
Я радий, що телефон і досі працює, хоч і не знаю, як таке може бути.
Помовчав.
Я сумую за вами. Добраніч.
Я закінчив дзвінок. Подивився в недавно набрані, щоб перевірити, чи справді дзвонив. Його номер був у списку, разом із часом виклику23:02. Я вимкнув телефон і поклав його на столик. Загасив лампу й майже зразу заснув. То було у пятницю ввечері. Наступної ночі або вже в неділю вранці Кенні Янко помер. Повісився, хоч я й не знав ані цього, ані інших подробиць, ще приблизно рік.