* * *
Некролог Кеннета Джеймса Янко зявився в «Льюїстон Сан» аж у вівторок, і там говорилося, що він «раптово загинув у результаті трагічного випадку», але новина розлетілася по всій школі вже в понеділок, і, звісно, фабрика чуток працювала на повних обертах.
Він нюхав клей і помер від інсульту.
Він чистив один із татових дробовиків (подейкували, що у містера Янко вдома повний арсенал), і той вистрілив.
Він грав у російську рулетку одним з таткових пістолетів і зніс собі голову.
Він напився, упав зі сходів і зламав шию.
Усі ці версії були неправдою.
Мені новину розказав Біллі Боґен, щойно сівши в наш «короткий автобус», бо його аж розпирало. Він сказав, що одна подруга його мами з Ґейтс-Фолз зателефонувала їй і все розповіла. Подруга жила через дорогу і бачила, як тіло виносили на ношах, оточених гуртом інших Янко, котрі кричали й плакали. Виходило, що навіть у виключених зі школи хуліганів є люди, котрі їх люблять. Як читець Біблії, я навіть міг уявити, як вони дерли на собі одяг.
Я негайноі винуватоподумав про свій дзвінок на телефон містера Герріґена. Сказав собі, що він помер і ніяк не міг бути до цього причетним. Сказав, що навіть якби такі штуки були можливі десь за межами коміксів з історіями жахів, я не загадував конкретно, щоб Кенні помер, а просто хотів, щоб той дав мені спокій, але така відмовка була як юридичний викрутас. І до мене раз за разом поверталися слова місіс Ґроґен, мовлені наступного дня після похорону, коли я сказав, що містер Герріґен хороша людина, бо вніс нас до свого заповіту.
«Ох, не знаю. Він точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку».
Дасті Білодо потрапив до поганого списку містера Герріґена, і Кенні Янко, безперечно, опинився б там само за те, що побив мене, коли я відмовився вичищати його всрані чоботи. Тільки в містера Герріґена уже не було поганого списку. Я повторював собі це раз за разом. У мертвих не буває поганих списків. Звісно, телефони, які три місяці не заряджали, теж не можуть дзвонити й програвати записані повідомлення (або приймати їх) але телефон містера Герріґена працював, і я чув його іржавий старечий голос. Тож я відчував провину, але також і полегшення. Кенні Янко вже ніколи до мене не чіплятиметься. Він зїхав з моєї дороги.
Пізніше того ж дня, під час мого вікна в розкладі, міс Гарґенсен увійшла до спортзалу, де я кидав мяча в кільце, і вивела мене в коридор.
Ти сьогодні на уроці сидів похнюплений, сказала вона.
Та ні.
А таки так, і я знаю чому, але зараз скажу тобі дещо. Діти твого віку мають Птолемеїв погляд на всесвіт. Я достатньо молода, щоб памятати.
Не знаю, про що
Птолемей був римський математик і астролог, котрий вірив, що Земля є непорушним у просторі центром всесвіту, а все інше обертається навколо неї. Діти вважають, що цілий світ обертається навколо них. Оте почуття власної центральності зазвичай згасає десь у двадцять із чимось років, але тобі до цього ще далеченько.
Вона нахилилася близько до менедуже серйозна, з найпрекраснішими зеленими очима у світі. І з парфумом, від запаху якого мені трохи паморочилося в голові.
Я бачу, що ти не встигаєш за думкою, тож дозволь відкинути метафору. Якщо тобі здається, що ти якось причетний до смерті малого Янко, то забудь. Ти не причетний. Я бачила його справу, він був хлопець із серйозними проблемами. Проблеми вдома, проблеми в школі, психологічні проблеми. Я не знаю, що сталось, і не хочу знати, але бачу в цьому і світлий бік.
Який? спитав я. Те, що він уже не може мене відлупцювати?
Вона засміялася, показавши зуби, такі ж гарні, як і все решта.
Це знову Птолемеєва точка зору. Ні, Крейґу, світлий бік полягає в тому, що він був надто молодий, щоб отримати права. Якби йому можна було водити машину, він міг забрати з собою ще кількох дітей. А тепер іди собі до спортзалу й позакидай мячі.
Я рушив, але вона вхопила мене за руку. Минуло одинадцять років, а я досі памятаю розряд, який тоді відчув.
Крейґу, я б ніколи не змогла радіти смерті дитини, навіть такого поганця, як Кеннет Янко. Але можу радіти, що не ти на його місці.
Раптом мені захотілось усе їй розказати, і це навіть могло статися, але якраз тоді пролунав дзвінок, двері класів відчинились і коридор сповнився гамірливими дітьми. Міс Гарґенсен пішла у своїх справах, а яу своїх.
* * *
Того вечора я ввімкнув телефон і спершу просто дивився на нього, збираючись на силі. Міс Гарґенсен уранці говорила дуже логічно, але міс Гарґенсен не знала, що телефон містера Герріґена неможливим чином і досі працює. У мене не було нагоди розповісти їй про це, і я вважав (як виявилося, помилково), що вже ніколи не розкажу.
«Цього разу не спрацює, сказав я собі. У ньому лишився заряд на один останній ривок, і все. Наче лампа яскраво спалахує перед тим, як перегоріти».
Я вибрав його контакт зі списку й очікувавякщо чесно, сподівавсяпочути тишу або повідомлення про те, що номер більше не обслуговується. Але гудки йшли, і трохи згодом у моєму вусі знову зявився містер Герріґен. «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним»
Містере Герріґен, це Крейґ.
Я почувався по-дурному, говорячи до мерця, та ще й такого, у якого на цей час уже мала зявитися цвіль на щоках (розумієте, я трохи почитав про це). Водночас не бачив тут нічого дурного. Відчував страх, як людина, що ступає по проклятій землі.
Послухайте Я облизав губи. Ви ж не причетні до смерті Кенні Янко, га? Але якщо так, то гм стукніть по стіні.
Я урвав дзвінок.
Чекав стуку.
Не дочекався.
Наступного ранку я мав повідомлення від користувача корольпірат1. Усього шість літер: «а а а. К К х».
Жодного сенсу.
Я перелякався на смерть.
* * *
Тієї осені я багато думав про Кенні Янко (тоді основною версією була історія про те, як він випав із другого поверху свого будинку, коли намагався тихцем вислизнути гуляти посеред ночі). А ще більше думав про містера Герріґена і його телефон, про котрий на той час жалкував, що не викинув його у води озера Касл. Мене заворожило, розумієте? Як заворожують ті дивні почуття, які ми всі колись маємо. Заборонені почуття. Декілька разів я майже подзвонив містеру Герріґену, але так і не зібравсяпринаймні тоді. Колись його голос здавався мені заспокійливим, голосом досвіду й успіху, можна сказатиголосом діда, якого я ніколи не мав. Але тепер я не памятав той голос таким, яким він був у сонячні дні, коли він говорив про Чарльза Дікенса, Френка Норріса чи Девіда Герберта Лоуренса або про те, як інтернет схожий на дірявий водогін. Зараз мені пригадувався лише шкребучий, схожий на звук майже стертого наждаку голос старого, який обіцяв передзвонити мені, якщо це здасться йому доречним. І я думав про нього в тій труні. У похоронному бюро «Хей і Пібоді» йому, безперечно, посклеювали повіки, але скільки той клей протримається? Чи лежить він зараз із розплющеними очима? Чи вдивляється в темряву гнилими очницями?
Ось що крутилося у мене в голові.
За тиждень до Різдва преподобний Муні попросив мене зайти до ризниці, щоб ми «побалакали». Балакав здебільшого він. Мій батько тривожиться за мене, сказав преподобний. Я худну, мої оцінки зіпсувалися. Чи не хочу я йому що-небудь розповісти? Я подумав і вирішив, що, може, й так. Не все, але частину.
Якщо я дещо розповім, це може лишитися між нами?
Якщо йтиметься не про заподіяння шкоди самому собі або злочинсерйозний злочин, то так. Я не католицький священник, і це не католицька сповідальня, але більшість людей віри добре вміють зберігати таємниці.
Тож я розповів йому, що був побився з одним хлопцем зі школи, старшим парубком на імя Кенні Янко, і той мене добряче відлупцював. Я сказав, що ніколи не бажав Кенні смерті й точно не молився за неї, але він таки помер, майже одразу після нашої бійки, і я не міг перестати про це думати. Я переказав йому слова міс Гарґенсен про те, як діти вважають, що все на світі має до них стосунок, і про те, що це насправді не так. Я сказав, що це трохи допомогло, але все одно думав, ніби міг зіграти якусь роль у смерті Кенні.
Преподобний усміхнувся.
Твоя вчителька має рацію, Крейґу. Я до восьмирічного віку уникав наступати на тріщини в тротуарі, щоб неминуче не зламати материну спину.
Серйозно?
Так. Він схилився вперед. Його усмішка зникла. Я збережу твою таємницю, якщо ти збережеш мою. Згоден?
Аякже.
Отець Інґерсол з церкви Святої Анни в Ґейтс-Фолзмій хороший друг. До тієї церкви ходить родина Янко. Він сказав мені, що їхній малий вчинив самогубство.
Мабуть, я роззявив рота. Самогубство було серед чуток, що клубочилися в школі наступного після смерті Кенні тижня, але ніхто в це не вірив. Я б і сам сказав, що думка про те, щоб убити себе, ніколи не проскакувала в голові того задирливого сучого сина.
Преподобний Муні досі схилявся вперед. Він узяв мою руку в обидві свої.
Крейґу, ти ж не думаєш, що той хлопець пішов додому, подумав собі: «Божечки, я побив молодшого й меншого за мене пацанапіду ж убю себе тепер»?
Мабуть, ні, сказав я і видихнув так, ніби утримував повітря два місяці. Коли ви так усе описали, то навряд. Як він це зробив?
Я не питав і не сказав би тобі, навіть якби Пет Інґерсол мені розповів. Ти мусиш відпустити ці думки, Крейґу. У хлопця були проблеми. Його потреба побити тебе була лиш одним симптомом тих проблем. Ти до цього не причетний.
А якщо я відчув полегшу? Бо мені, знаєте, не треба через нього хвилюватися?
Я б сказав, це говорить про те, що ти людина.
Дякую.
Ти краще почуваєшся?
Так.
І то була правда.
* * *
Незадовго до кінця навчального року міс Гарґенсен стояла перед нашим класом на уроці природознавства й широко всміхалася.
Ви, народ, певно, думали, що здихаєтеся мене через два тижні, але маю для вас погані новини. Містер де Лессепс, учитель біології в старшій школі, йде на пенсію, і мене запросили замістити його. Можна сказати, що я випускаюся з середньої школи до старшої.
Кілька учнів театрально застогнали, але більшість аплодували цій новині, і ніхто не плескав долонями гучніше за мене. Моєму підлітковому розуму здавалося, що це наче доля. І певним чином так і було.
* * *
Я також закінчив середню школу й перейшов до девятого класу, в школу старшу. Саме там я познайомився з Майком Уберротом, відомим тоді як і тепер у його поточній карєрі другого кетчера бейсбольної команди «Балтимор Оріолз»під прізвиськом Убер.
Спортсмени й більш заклопотані навчанням школярі не дуже зналися між собою (як я розумію, це так у більшості старших шкіл, бо спортсмени воліють триматися кастою), і якби не вистава «Мишяк і старе мереживо», я сумніваюся, що ми колись могли б затоваришувати. Убер був у старшій школі третій рік, а я був низькородним перваком, що робило нашу дружбу ще менш імовірною, але ми таки здружилися і лишаємося друзями досі, хоч тепер я бачу його набагато рідше.
У багатьох старших школах вистави влаштовують силами випускного класу, але не в Ґейтс-Фолз. У нас було дві вистави на рік, і хоч їх ставив драматичний гурток, на проби могли приходити всі учні. Я знав сюжет, бо однієї дощової неділі бачив кіноверсію. Вона мені сподобалася, тож я пішов на проби. Дівчина Майка ходила до драматичного гуртка, вона вмовила його спробувати, і врешті йому дісталася роль схильного до вбивств Джонатана Брюстера. Мене взяли на роль його метушливого поплічника, доктора Ейнштейна. У фільмі цю роль грав Пітер Лорре, і я щосили намагався говорити як він, єхидно приказуючи «Так-так!» перед кожною реплікою. Імітація була не дуже вдала, але скажу вам, що народ ковтав і просив добавки. Публіка в малих містечках, ви розумієте.
Отак ми з Убером затоваришували, і саме так я дізнався, що насправді сталося з Кенні Янко. Виявилося, що преподобний помилявся, а газетані. То справді був нещасний випадок.
У перерві між першою і другою діями нашої репетиції я стояв біля автомата з колою, котрий зжер мої сімдесят пять центів, нічого за них не видавши. Убер відійшов від своєї дівчини, наблизився й видав автомату жорсткого штурхана долонею у верхній правий кут. До віконця видачі тут-таки впала банка кóли.
Дякую, сказав я.
Без проблем. Запамятай оце місце, гати точно в цей куток.
Я сказав, що так і зроблю, хоч і сумнівався, що зможу вдарити з такою ж силою.
Слухай, я чув, у тебе колись були негаразди з тим Янко. Правда?
Не було сенсу заперечуватиБіллі та обидві дівчини розбалакалися, та й причин уже не було, зважаючи на дату. Тож я сказав, що так, правда.
Хочеш почуть, як він помер?
Я вже чув сотню різних історій. У тебе якась нова?
У мене правда, дружечку. Ти знаєш, хто мій тато, га?
Аякже.
Поліційні сили Ґейтс-Фолз складалися з менш як двох десятків офіцерів у формі, голови поліції та одного детектива. Тим детективом і був Майків батько, Джордж Уберрот.
Я розкажу, якщо даси сьорбнути шипучки.
Гаразд, але не слинь.
Я тобі схожий на дикуна? Давай сюди, кексе ти дурноверхий.
Так-так, сказав я, вдаючи Пітера Лорре.
Він реготнув, узяв банку, вихилив половину, а тоді ригнув. Його дівчина, що стояла далі по коридору, піднесла пальця до рота й удала, що її нудить. Кохання в старшій школі це дуже високе почуття.
Мій тато вів слідство, сказав Убер, простягаючи мені банку, і через кілька днів після того, як усе сталося, я чув, як він балакав із сержантом Полком з контори. Це вони так називають свою дільницю. Вони сиділи на ґанку й пили пиво, і сержант сказав щось схоже на «Янко», а тоді «душив і себе, і свого змія». Тато засміявся й сказав, що чув, буцім це ще називають «краваткою Беверлі-Гіллз». Сержант сказав, що для бідолашного пацана то був, мабуть, єдиний спосіб розрядитися, зважаючи на те, яку піцу він мав замість обличчя. Мій тато каже: «Еге ж, сумно, але правда». Тоді він сказав, що йому не подобається волосся. І що патологоанатому воно теж не подобалося.
А що було з його волоссям? спитав я. І що таке «краватка Беверлі-Гіллз»?
Я подивився з телефона. Це сленгова назва автоеротичної асфіксії. Він вимовляв ці слова обережно. Майже з гордістю. Трошки вішаєшся й поліруєш свого прута, поки втрачаєш свідомість. Він побачив мій вираз обличчя й знизав плечима. Я не придумую новини, докторе Ейнштейн, тільки переказую. Мабуть, декому здається, що це хтозна-який кайф, але я думаю, що якось обійдуся.
Я теж так думав.
А що з волоссям?
Я спитав про це тата. Він не хотів мені казати, але оскільки я почув решту, то він таки розповів. Він сказав, що половина волосся Янко посивіла.
* * *
Я багато про це думав. З одного боку, якщо я колись розглядав імовірність того, що містер Герріґен піднявся з могили, щоб вершити помсту від мого імені (а така думка, хай яка сміховинна, таки іноді зринала в моїй голові ночами, коли мені не спалося), розповідь Убера нібито поклала цьому край. Уявляючи Кенні Янко в комірці, зі спущеними на литки штаньми й мотузкою на шиї, поки він душив себе і свого змія, синіючи в лиці, я справді жалів його. Яка дурна й недостойна причина смерті. «У результаті трагічного випадку», мовилося в некролозі «Сан», і це було набагато точніше, ніж будь-хто з нас міг уявити.
Але, з іншого боку, лишалося ще те, що сказав Уберів тато про волосся Кенні. Я не міг не задуматися над тим, як таке могло трапитись. І над тим, що такого Кенні міг побачити в тій комірці, пірнаючи в непритомність і теліпаючи свого нещасного вужа з усіх сил.
Нарешті я звернувся до свого найкращого порадникаінтернету. Побачив, що думки різняться. Деякі вчені проголошували: нема абсолютно ніяких доказів того, що в людей від шоку може посивіти волосся. Інші вчені казали «Так-так!», це справді можливо, раптовий шок може призвести до загибелі меланоцитів, стовбурових клітин, що визначають колір волосся. Одна стаття стверджувала, що таке справді сталося з Томасом Мором і Марією-Антуанеттою перед стратою. Інша висловлювала сумнів у цьому, вказуючи, що то просто легенди. У підсумку все було так, як містер Герріґен часто говорив про купівлю акцій: ти платиш гроші і робиш вибір.
Помалу ці питання й тривоги затерлись, але я б збрехав, якби сказав, що Кенні Янко повністю щез із моїх думок. Кенні Янко в комірці з мотузкою на шиї. Можливо, він таки не втратив свідомості раніше, ніж устиг розслабити мотузку. Припустімопросто припустімо: Кенні Янко побачив щось таке, що налякало його до непритомності. І насправді перелякався на смерть. Удень такі думки здавалися дурними. Уночі, особливо за сильного вітру, що завиває в піддашшях, не дуже.