Василь ДобрянськийТрибунал апостолів
1
Анохін прийшов надвечір. Коля побачив його в розчахнутій брамі депоскакав по рейках, заклавши руки в кишені штанів. Ніби хлопчисько, який вчився балансувати на дроті. Сіра косоворотка на шиї розстебнута. Червневе сонце розігріло лискучі нитки колій, і від них пашіло жаром та густим духом згорілого вугілля. Перед Анохіним проплив на хитливій повітряній подушці, чмихаючи, потяг із кількома вагонами. Здалося, що він роздушив Давида маревною хвилею. Але гість знову випірнув у червонуватому сонці й привітно помахав рукою.
Власенку! Викоти колісну пару з-під ніг! гримнув на Колю майстер Адам Діденко, визирнувши з «овечки»паровоза, який тягав бронепоїзд біля Ніжина й постраждав від снарядів червоних селян.
На чорному боку локомотива хтось написав нерівними білими літерами: «Біжу, біжу, всіх перебіжу». І намалював чортика з ріжками. Зате з другого боку напис російською патетично звіщав: «Смерть врагам народа!»
Коля неохоче поглянув на колісну пару, що стояла посередині депо, потім на Анохіна, який зігнувся завязувати шнурки на кирзових черевиках. Діденко всередині паровоза чимось жбурнув і голосно вилаявся, оглядаючи топку, де прогоріла котельна сталь. Луна прокотилася під високим склепінням депо. Злякані горобці зграйкою чмихнули в розкриту браму.
Суки безголові! Зламали! визирнув назовні й сплюнув на долівку. Здається, гранату вкинули. А нехай їм грець!..
Замурзане обличчя майстра посутеніло від розчарування.
Тепер «овечка» нікуди не побіжить, може, заростатиме бурянами в тупику серед кладовища залізничного мотлоху. А може, Діденко знайде на ту біду раду. Він майстер винахідливий
Коля вперся руками в тяжку вісь, поштовхав надвір, у тупик, де іржавіло з десяток таких самих. Колісна пара покотилася, розганяючись, униз і бабахнула під цегляною стіною, відскочила, потім мякше притулилася до посестер. Там вагаціла тонна, не менше. Назад Коля сам її не виштовхає для цього знадобиться підсобник. Але, здається, та потреба не скоро виникне. В депо залишилося двоє робітників: майстер Діденко й він, помічник на підхваті, якому доручали переміщувати туди-сюди важкі деталі, замітати мокру від машинного мастила підлогу майстерні. Всі інші страйкували, показували буржуазній владі Скоропадського, хто в домі господар. Йому німецькі багнети не допоможуть. Без залізниці гетьманат задихнеться. І тоді утвердиться справді народна влада. Про це постійно розказував, підюджуючи до страйку, Давид Анохін. У Росії до влади прийшов робітничий люд, там немає панів і експлуататорів, а українці ще дозволяють собою помикати. Коля пробував уявити, як він стане владою і змушуватиме когось іншого переміщати кляті залізяки, що пропахли вугільним димом, але щораз в уяві поставало добре обличчя мами, яка повчала: «Слухайся старших. Старші дурного не порадять» Виходило, що треба слухатися майстра Діденка, бо він наказав працювати, а не байдики бити.
Мама боялася війни й революції. І одного разу померла, сидячи вдома за столом. Далекобійний снаряд, випущений Муравйовим з лівого берега Дніпра, вибухнув у них на городі. Коля повернувся з роботи, на всій вулиці Постовійшум і гам, сусіди обговорюють обстріл. Снаряди поламали паркани й дерева. Він у хату. А мама сидить за столом, рукою голову підперши. Й ні словечка не каже. На Колю не зважає. Вже застигла. Сусід Созонт Петровський, який прибіг на голосні вигуки хлопця, сказав, що в неї серце зупинилося
В Анохіна щира усмішка й відкритий погляд. Очі горять вогнем, наче після пропасниці. В кожному поруху й промовленому слові впевненість, немовби йому не двадцять пять, а пів віку. Безапеляційний і нетерплячий. Сидів по царських тюрмах. Щоразу виходив ще твердіший. Такі типи з шаленим характером упевнено ведуть за собою. І люди йдуть, не дивлячись, куди. У прірву чи на переправу
Давид жив у теплушці з червоним хрестом. У далекому закуті, ніби на хуторі, за навісним переходом, серед іржавих букс, трухлявих шпал, старих вагонів і перекинених дрезин мешкали обдерті дезертири, волоцюги й банди злодіїв, які щодень і щоночі виповзали в Київ, щоб грабувати його. Те місце називалося Завалля. До нього далеко, туди треба пів години по шпалах скакати. Газети час від часу повідомляли, що в плетиві тупикових залізничних колій безслідно зникали люди. Восени пропала гувернантка колезького асесора Кістяківського, яка несла з ринку в корзині гусака. Навесні іржаве кладовище проковтнуло вельми поважного пана Левінсонакомівояжера з Житомира, який приїхав замовляти для міської ради віденські стільці й мав при собі пять тисяч карбованців. Зовсім недавно в колійному павутинні зник цілий чоловічий квартет із Васильківської повітової гімназії. Музиканти успішно виступили на святі гаївок у Купецькому саду. Біля вокзалу чоловіки випивали, поклавши перед собою чемодан. А потім пропали, наче під землю провалилися. Слідчі навіть музичних інструментів не знайшли. Жодних слідів і свідчень.
Городяни оминали страхітливе Завалля, справедливо вважаючи, що для них достатньо тих небезпек, які чатували на вулицях. Із деяким полегшенням кияни зітхнули, коли в місто зайшли німецькі війська. Дисципліновані німці скрізь виставили свої патрулі. Вдень на Хрещатику навіть регулювали автомобільний рух, який пожвавішав після втечі в Україну багатіїв із Росії. Чи не вперше за всю свою історію Київ став по-справжньому російським. У лютому, ніби віхола з півночі, з лівого берега на місто налетів Муравйов. Убивав киян з українськими документами. Московських утікачів не чіпав. Червона мітла намела в українську столицю різношерстого люду. Ресторани ожили, у варєте й театрахжодного вільного місця. На великих перехрестях людський потік сторожували панцерники «Ehrhardt». Спершу німці розглядали місцевих жителів, ніби завойовники в Африці дике племя. Згодом, розпізнавши в Києві європейські ознаки, заспокоїлися. Ото тільки біля них, чужинців, як це не дивно, й легшали кроки киян. На гетьманську владу не покладалися.
Залізничний вузол у центрі Києва функціонував за своїми окремими й часто втаємниченими правилами та законами. Ніби держава в державі. Одного разу Коля заблукав, простуючи з Постової до ремонтного депо. Ходити по коліях звик: виріс біля станції «Пост-Волинський». Але того разу його розібрала цікавість: «Звідки приходить Анохін, щоб пошептатися з ремонтниками? Невже не боїться бандюг?» Розчарувавшись, уже хотів повертати під цегляну стінувона найкращий компас, виведе до майстерень, коли почув знайомий голос:
Колю?.. Ти заблукав?
Та ні Я Хотів
Хлопець забув, що мав сказати.
Заходь сюди. Чаєм пригощу.
Зелений, із лишаями полущеної фарби, вагон притулився під заростями дикого хмелю. Зразу й не розгледиш, що він обжитий. У Колі з несподіванки стрепенулося серце. Давид курив і позирав з відкритого вікна на хлопця. Він не чекав його. І це було видно. Погляд зосередився і похолоднів. У вагоні пахло ліками. З відчинених купе бубоніли голоси. Чоловіки стогнали й проклинали недружніх хохлів. Велика «Рассєя» їхнє самостійництво їм не пробачить. І німці не врятують.
Кілька поранених росіян відлежувались у залізничному лазареті.
Давид пригостив чаєм із цукром і таємниче попросив більше не навідуватися. Мовляв, із метою конспірації. Коля погодився, бо йому й самому не сподобався лазаретний дух. І теж при цьому підморгнув, ніби змовник.
І ось Анохін сам навідався.
Пролетарський привіт штрейкбрехерам! привітався з брами.
Бадьоро оглянув порожнє й лунке депо.
Майстер Діденко виглянув згори, витер руки й кинув брудну ганчірку йому під ноги.
Не вештайся тут, буркнув. Ненароком ключ упаде на черевик, пальчики скалічить
У нього ключі великі й важкі. Він ними часто зі злості кидає.
Товаришу майстре, ви не виконуєте постанову страйкому, дорікнув Діденкові гість. Вона схвалена самим генералом Осецьким.
До сраки мені твоя постанова, просто відповів майстер. Один раз до вітру сходити Не тиняйся тут! Еге ж?.. Бо я сьогодні дуже злий.
Адам Діденко смачно харкнув і сплюнув згори. Давид змінився в обличчі, але не відійшов. Гострі жовна на його худих вилицях зарухалися, ніби він вхопив у зуби суху шкуринку хліба.
Майстер із тих, що на агітацію не піддаються. Зразу сказав, щоб до нього не підходили. Нема в нього віри всіляким дурисвітам, що обіцяють царство земне. До того ж чужою мовою
Воював із німцями старшим феєрверкером окремого артилерійського дивізіону, що входив у склад тридцять четвертого корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. У нього зліва, між третім і четвертим ребром, до цих пір сидить осколок, що мало не вбив його в боях під Ляхівцями. Чоловік із ним провоював, тамуючи біль, від Коломиї до Камянця. Там, у камянецькому лазареті, один ветеринар, що підробляв польовим хірургом, порадив осколок не чіпати, поки сам не вийде. Бо скальпель може зачепити міжреберний нерв. Тоді буде так боліти, що світ потьмяніє. І то надовго. Траплялися випадки, коли осколок сам виходив. Однак той кусок залізяки за пів року, як на зло, затих, тільки зрідка, коли чоловік невдало повертався, поколював. «Жити можна», вирішив Діденко й змирився.
Адам бачив знавіснілу юрбу російських солдатів, які йшли грабувати підкарпатські села. Без царя в голові, зневірені в усьому, російські дезертири ґвалтували жінок, убивали селян. Генерал Скоропадський їх виловлював, роззброював, садив у ешелони й відправляв у Росію.
І ці недобитки нині кличуть брати з них приклад?
Майстер Діденко на провокації не піддавався.
Ми ще порозуміємось. Правда ж? упертий гість не зводив погляду із «самостійника».
Мені від твого розуміння ні холодно ні жарко, буркнув Адам. Не дури людям голови!
Колю, треба пошептатися, моргнув до хлопця Анохін, викликаючи надвір.
Той поглянув на майстра, ніби просив дозволу. Діденко мовчки повернувся у кабіну паровоза. Він усе ще міркував, як відремонтувати топку.
Давид хмикнув, прискаливши око:
Старий з мухами. І як ти його терпиш?..
Дядько Адам добрий. Він колись до моєї мами сватався.
Бовкнувши це, Коля знітився. Його щоки, всипані рудим ластовинням, загорілися. Хлопець мимовільно потер їх брудними, в мастилі й іржі, руками. Й від того на його обличчі зявилося ще більше безпорадності. Не вмів приховувати почуття й злився на себе. Коли пяного тата збив фастівський поїзд, йому виповнилося дванадцять. Мама забрала зі школи й сказала, щоб ішов заробляти на хліб, бо виріс великий, вона сама його не прогодує. Созонт Петровський погодився взяти учнем у палітурну майстерню. Три роки сусід наглядав за ним, учив зшивати корінці й обклеювати палітуру шкірою, затискати пресом і рівно обрізати поля. Засохлі плівки кукурудзяного клейстеру, який погано відмивався, здавалося, назавжди вросли в загрубілі Миколині пальці. Одного разу хлопець нерівно обрізав підшивку «Записок Українського Наукового Товариства». Созонтові терпець урвався. «Йди, Колю, до мами. З тебе не буде ніякого пуття. Ти недалекий хлопець»
Колю образило те слово«недалекий». Він цілий день просидів на Дніпрі, талапаючи ногами у воді. Всі далекі, а він, бач, недалекий. Мама казала, що він у тата вдався. Той теж далі завтрашнього дня не бачив. Цюкав молоточком по буксах, обходячи вагони, іноді прикладав руку, визначав, чи не нагрілись, і міркував, де випити. Його хоронили в закритій труні не було що показувати. Якось хлопець прийшов додому, а там Адам Діденко сидить. І на маму мяким поглядом дивиться. «Ні, Адаме, нічого в нас не вийде, тихо відповіла на той позір мама. Я вже звикла сама Довікую. А от синові поможи. Візьми до себе в майстерню».
Хто живе біля залізниці із залізниці годується. Так хлопець потрапив у ремонтне депо до Адама Діденка.
Є діло, зашепотів Анохін, нахилившись. Тільки нікому ані-ні
Від Давида пахло ліками, як колись від Миколи клейстером.
Могила, перехрестився Коля.
Гм Ти знайшов точне слово, усміхнувся якійсь своїй думці гість. Мені потрібна твоя допомога. Знаєш, де Онуфріївська вежа? Там біля фортечної стіни є піщаний підйом на гору
Пропаще місце, кивнув хлопець. Туди, кажуть, щоночі сходяться невпізнані мерці
Боїшся? глузливо запитав Давид. Мерці не страшні. Страшні живі люди Повір мені, я це добре знаю.
Коля згадав батька у закритій труні й облизав сухі губи. Мама сказала, що навіть нема з ким попрощатися. І заборонила зазирати під віко. А він уночі, коли сивобородий дячок задрімав над псалтирем, зайшов у вітальню і підняв кришку. Злякана свічка хитнула вогником. Святий Миколай на образі почорнів. Татова голова дивилася вбік, просто на нього. Замість одного окатемна пляма. Від тіла повіяло рубаним мясом. І від того чорного татового погляду в нього затерпнули ноги, приросли до долівки. То був не тато. То був хтось чужий. А тато, мабуть, загуляв. І скоро прийде, коли протверезіє. Дячок скрикнув і відірвав його від гробу. «Свят, свят, свят! захрестився. Ти мене перелякав»
Микола нічого не відчув. Вийшов надвір і побрів між темними садами.
І захопи з собою молот, додав Анохін, позирнув на паровоз, усередині якого длубався Діденко.
Молот? здивувався хлопець, випірнувши з неприємних спогадів.
Еге ж, молот, підтвердив Давид і поплескав його по плечу. Будемо костилі забивати
Ця його таємничість вивела Колю з рівноваги. Який молот? Які костилі? Там, на Печерських пагорбах, і близько немає шпал та залізничного полотна. Але ж сказав чітко: «Захопи молот». Щось задумав, однак йому свій задум не розкрив. А втім, для хлопця цього було достатньо. Нічна пригода його заінтригувала. Миколині очі засвітилися, подих прискорився. «Прийти до Онуфріївської вежі з молотом», повторив для себе, ніби завдання на уроці. Подумав, що вибере півпудовий, із замашною металевою ручкою. Таким молотом зручно збивати колеса з осі.
Дивись, не підведи, суворо глянув на хлопця підпільник із Завалля. Приходь, коли стемніє. І нікому ані гу-гу
Поскакав, заклавши руки в кишені. Сталева накатана рейка виблискувала у вечірньому сонці темним слизьким сріблом. Довгі тіні, наче волоцюги з іржавого кладовища, почали визирати з-за паркана. Їм час повертатися на нічліжку. Анохін любив балансувати. Виробляв у собі стійкість. Микола цього хлопяцтва не розумів. Такий серйозний і рішучий, а любить розважатися.
Поки майстер порався всередині локомотива, хлопець знайшов облюбований молот, виніс із депо і сховав у бурянах. «Оце цікаво, подумав. Додому вже не піду. Чекатиму темряви Ще з молотом по місту не ходив».
Дядьку Адаме, я йду? чи то спитав, чи то ствердив.
Прикрий браму. Я тут ще Покумекаю.
Чоловік на роботі рятувався від самотини. Два його сини загинули на фронті під Тернополем, коли російські війська ринули втікати через Збруч. А затим зразу померла від тифу чи від горя дружина. Ніхто не знав, що запеклося у Діденка на серці. Гримав ключами і лаявся. Миколина мама не захотіла зєднувати докупи дві біди
Коля підхопив у лопухах молот і проліз у провалині цегляна стіна поза депо давно зруйнувалася. Люди втоптали стежку, скорочуючи шлях. Звідси легко вийти в містовниз, повз вугільні склади, попри довгі ряди лабазів, у яких німці запровадили зберігання зерна й борошна. Стежка бігла з тильного боку, подалі від вартових із гвинтівками. Німецькі військові інтенданти набивали вагони збіжжям і відправляли у Фатерлянд. За угодою з українським урядом. Якось Микола побачив, як вони голосно лаяли вантажників, які розсипали зерно на колію. І клацали затворами, показуючи, що зараз почнуть стріляти, якщо винуватці не зберуть усе до зернини.
А ось і Котячий двір. Тут безліч котів, що бродять у пошуках їжі й розваг. Вони лазять по балконах і деревах, сидять на підвіконні й валяються посеред тротуару, помахуючи хвостами. Будинок стоїть літерою П, посередині лавка й кілька кленів. Коля нерідко сюди заходив, щоб посидіти, відпочити. Робітники в обід розгортали сидори, їли, а хлопець із собою нічого не брав. Не мав що. Тож утікав із депо, щоб чоловіки не бачили його голодних очей. Тут гарно пахло з кондитерської, вікна якої виходили на вулицю. Від того запаху в нього завжди буркотіло в животі.
Хлопець присів на лавку. Рудий кіт вискочив до нього й замуркотів, притуляючись. Голосна малеча насміхалася з дівчинки.
Ікота, ікота, іди до болота. Напади на коня чи корову, чи тітку здорову!..