Мамо! Мамо! заплакала ображена мала. Вони з мене дражняться!..
Ей ви, цюньки! виглянула з балкона грудаста жінка в домашньому халаті. Її голос виляскував у колодязі між будинками. Не чіпайте Ларочку! Відстаньте від неї. Бо вишмагаю!
Зауважила на лавці Колю й витріщилася на нього, немов на недоумка. Такі жінки зразу кричать: «Ґвалт! Поліція! Злодії!» Миколі не сподобався той погляд, і він підхопився, заспішив на вулицю.
Вечірній рух людей пожвавішав. Гарненькі пані зазирали у вітрини з модними капелюшками й розглядали себе, подумки приміряючи обнови. Чоловіки ґречно розчиняли перед ними двері. Тиркотіли автомобілі, залишаючи після себе клубки синього диму. Той дим дратував ніздрі. На розі деренчав трамвай, вимагаючи проїзду. Візники на бричках намагалися проскочити перед ним. Коні билися груди в груди. Німецькі патрульні прицільним оком вихоплювали з натовпу підозрілі обличчя й зближалися з ними, але документів, як правило, не перевіряли. Побачивши Миколу з кувалдою на плечі, заджеркотіли, сміючись.
Ich glaube nicht, dass sie eine jahrtausendlange Geschichte haben,сказав один, зверхньо оглядаючи вулицю.
Під спекотним дніпровським сонцем його ніс почервонів і висох, витягнувся, ніби дзьоб невідомого птаха. Солдат пройшов пів Європи, щоб опинитися на камяних київських пагорбах, серед незрозумілих і чужих людей, які сахаються від його вимови. Пилюка далекої дороги скрипіла в нього на зубах. Він почував себе обділеним теплом рідні.
Hans, aber sie haben leckeres Gebäck,відповів другий, поправивши на плечі гвинтівку. Ва-рє-ні-кі Mit Kirsche!
Коля вгнув голову, ніби так було легше проскочити повз них. Молот став удвічі важчий, кроки голосніші.
Хальт! Пуф-пуф! гукнув хлопцеві у спину червононосий німець, намагаючись злякати.
Йому хотілося розваг.
Микола зірвався й побіг з усіх ніг угору по вулиці. Потім впірнув у перший-ліпший провулок і задихано притулився до стіни. Якщо так щоразу його лякатиме німецький патруль, то він до Лаври не дійде, серце лусне. Всі витріщаються на його молот. Було б добре найняти візника, але той захоче щонайменше двадцять копійок. Це для нього розкіш, тож доведеться добиратися пішки. Царський сад, Олександрівська, Микольська вулиці. Аж осьбані храмів. І вініз кувалдою на плечі.
Київ огорнула темрява, коли добрався до південної стіни Верхньої Лаври. Далеко внизу Набережним шосе зрідка мигали скупі вогні автомобілів. Цокали копита коней. Від Онуфріївської вежі залишилися щербаті цегляні остови. Дах зірвало й скинуло на акацієві зарості. Жерстяні листи, пробиті шрапнеллю, порвані на клапті, лежали купами. Хтось поскладав, щоб не поранити ноги. Взимку Муравйов із лівого берега бив прицільним гарматним вогнем по будівлі, ніби заповзявся зруйнувати. Увесь Печерськ лежав у руїнах від вибухів. На зоряному тлі неба Микола розгледів уцілілі бані церкви Спаса на Берестові. До вежі, на пагорб, вели білі стежки, протоптані городянами, які скорочували шлях до Дніпра. Сам Дніпро із пониззя повівав вологою прохолодою. Десь там, у темряві, текли його потужні води. На березі таборували, немов цигани, роззброєні січові стрільці, яким німці наказали розходитися домів. Але галичани вагалисяповертатися чи закріплюватись у Києві. Місцевість була безлюдна й гнітюча, пропахла розкопаними гробками. Фортечна стіна тиснула згори, ніби її турляли невпізнані мертвяки, яких тут часто знаходили. Коля зі страхом подумав, що він дарма погодився на авантюру Анохіна. Що можна робити з молотом біля розбомбленої церковці?..
Майстер Діденко його б не зрозумів. А про те, що сказала б мати, й подумати не смів
Ц-ц Ц-ц, обізвався з куща цвіркун.
Звідти, з мороку, вийшов Давид. Його волохата й темна постать здалася набагато більшою, неначе Анохін набрався сил у привидів. Дехто вміє по-котячому ходити в темряві. Микола не вмів. У нього завжди ноги провалювалися, немов у ямки після викопаної картоплі.
Ой, я вже думав утікати, прошепотів хлопець, стримуючи цокіт зубів.
Не тремти, пацан, я з тобою, поплескав його по плечу Давид. Ходім угору, бо нема часу. Скоро місяць визирне Монахи-лунатики зявляться. Ха-ха-ха!..
Анохін засміявся, ніби божевільний, і попрямував догори по білій стежці. Коля поспішив за ним. Стрімкий ухил тягнув їх униз, до Дніпра. Фортечна стіна загрозливо нависала над урвищем. Вона чіпалася розбомбленими щербинами за зоряне небо, щоб не впасти. Давид не озирався, впевнений, що він не відстає. Під стіною стежка бігла за камяний кут, ховаючись в акацієвих хащах.
Уф! Я тобі скажу!.. Мене самого пройняло, зупинився поводир і віддихався. Гоголь відпочиває Тепер головнене помилитися.
Що ми будемо робити? хлопець зняв молот із плеча й опустив на землю.
А ти ще не здогадався? допитливо поглянув на нього чоловік.
Будемо скарб шукати, тремтячим голосом видав свою здогадку хлопець.
Е-е-е З тобою, бачу, не все так безнадійно, похвалив його той. Тільки от як вгадати? Бачиш? Пять арок, замурованих цеглою?.. Колись у них виставляли гармати. Поглянь донизу. Чудова позиція для оборони. Потім замурували. Гармати замінили хрестами. Ха!.. Хрестиненадійна зброя.
Давид умовк, посуворішав, підступив до фортечного муру й наказав:
Лупи тут! Подивимося
Звідки ти знаєш, що тут є скарб?
Знаюі все! різко відповів Анохін. Не твого розуму діло. Твоє завданнямахати молотом.
Ну що ж
Микола поплював у долоні й гахнув кувалдою по цеглі. Потім ще раз. І ще. І ще. Стіна глухо застогнала, але не подалася. Вона не падала, ніби старе дерево, що його тримало глибоке й міцне коріння. Може, й справді під нею були такі фундаменти, що доходили до Дніпрових джерел. Або камяні підземелля, про які давно забули. Фортеця трималася за небо й мовчки терпіла тортури. Хлопець перехрестився, ніби сивобородий дячок над труною тата, і невиразно пробурмотів: «Свят-свят-свят»
Стій! Мабуть, досить, зупинив його Давид. Чуєш, що ніякого звуку нема?
Унизу, в кущах, дзявкнув пес, огризаючись. За хвилю три собачі тіні вибігли на стежку й попливли, понуро похиливши голови, униз, до Дніпра. «Вони живі чи мертві? подумав отерплий хлопець. Що я тут роблю, Господи?..»
Бий тут! показав на наступну арку Анохін.
На ріці заревів пораненим биком гудок пароплава. Нічне повітря аж здригнулося від вібрації. Зляканий сич у верховітті старої акації стріпнув крильми й глухо пугукнув. Сьогодні йому випала неспокійна ніч. Тічка собак, дзявкаючи, побігла назад, у місто
Чекай. Не можу. Руки тремтять, тамував серце в горлі Микола.
Ото ще!.. Дай сюди!
Анохін вихопив кувалду й сам гупнув по цеглі. Інструмент відскочив, вирвався з рук і вдарив його по ногах.
Телепень!.. Київський!.. Дурна була твоя мама, що народила тебе, прошипів, присівши. Помічник безголовий Ти хоч що-небудь можеш зробити по- людськи?
Микола підхопив молот і почав гамселити, немов знавіснів. Стіна не подавалася, уламки цегли сипались у траву. Іноді спалахували іскри, коли в кладці траплявся камінь. Перейшов до наступної арки й знову загупав, наче здобув друге дихання чи позбувся страху, що сидів кошеням на спині й колов пазурами шкіру. «Нема ніяких мертвяків, заспокоював себе. І скарбу нема. Все це вигадки дурного Анохіна». Він розчаровано подумав, що таки справедливо майстер Діденко не любить російського підбурювача
Раптом молот провалився в порожнечу. Хлопець із розмаху ще раз ударив, вибиваючи цеглу з арки.
Стій! Стій! підскочив до нього Давид. Відійди. Не закидай цеглою.
Нахилився над проваллям, чиркнув сірником, освітлюючи діру в стіні.
Я так і думав! Так і знав! вигукнув пересохлим голосом. Ченці не збрехали.
Скинув із плеча речовий мішок і почав діставати з тайника знайдені предмети. Вони тихо подзенькували, падаючи.
Що там, Давиде? витягнув мокру від поту шию Колящойно вбив з десяток комарів, які закружляли над ним.
Те, що треба, буркнув Анохін і звівся, відділився від муру. Ану поглянь. У тебе довші руки. Може, я чогось не досягнув
Хлопець із трепетом зазирнув у глибину провалини. Шаснув рукою в темряві нічого не намацав. У ніс ударило цегляною пилюкою.
Нема. Нічого нема, розчаровано відповів і пчихнув.
Подивись уважніше, наполіг Давид.
Микола відчув, як йому запекло зліва в боку. Млість ударила в ноги, і він заточився, впав на молот, що лежав біля фортечної стіни. Груди охопила обручем задуха. Він спробував звестися, але не зміг, бо тіло почало німіти. Зірки над головою закрутилися й полетіли одна за одною кудись у темряву, туди, де тік Дніпро. Намацав мокру від крові сорочку й злякано осягнув, що там, на боку, біля серця, бє бурхливе джерельце, жене його сили в пісок. Спробував затулити рану пальцем, але заціпенів од страху, бо йому війнув запах рубаного мяса. Того самого, що приголомшив його з татової труни
Головне правило революції жодних правил, нахилився над ним десь від самого неба, з якого вкрав зорі, Анохін. Колю, ти гарний хлопець. Але краще померти, ніж жити таким дурнем Ми беремо з собою тільки сильних і жадібних до життя. Прощавай!
Затягнув на мішку шворку й завдав на плече. Скарб зойкнув, ніби заплакав, що потурбували його віковий спокій. Волохата постать Давида похиталася пяним скоморохом униз, до міста. Але Коля вже того не бачив. Він іще почув, як до нього підбіг бродячий пес і лизнув у щоку. Потім чотирилапий присів біля тіла хлопця і утробно завив до порожнього й важкого від чорноти неба. Те завивання потонуло в сонному диханні скамянілого до переживань Києва.
На ранок стрілочник Корній Бебеха, проходячи повз третє ремонтне депо, зазирнув у прочинену браму й побачив майстра Адама Діденка, який сидів на підлозі, притулившись до колеса паровоза. На грудях чорніла пляма крові, що зрадливо розповзлася по конопляній сорочці й стекла калюжею на масну долівку. Калюжа почала чорніти й гуснути. А відкриті очі чоловіка вкрилися сіточкою тріщин, немов висхлі озерця, з яких втекла жива вода.
У мертвих завжди тріскають очі, якщо живі вчасно їх не закриють.
2
Клим Жеграй з цікавістю поліцейського розглядав веселу публіку ресторану «Континенталь». Злівадвері в літню оранжерею і кофейню. Туди часто заходили жінки в супроводі кавалерів. Вони сміялися, їм було весело, наче надворі немає війни й руїни. А може, це з нервів?..
Сидів у кутку, дещо осібно. І це місце йому подобалося. Мабуть, тому облюбував «Континенталь», що тут зручно за всіма спостерігати. І завжди, при першій же потребі, можна вислизнути через кухню надвір. До того ж там є ще один хід, про який знають офіціанти й ресторанна обслуга. Можна піднятися на другий поверх у готель і збігти донизу в господарські приміщення, зявитися біля сусідньої будівлі на Миколаївській, 7.
Допомагала стара поліцейська звичка рекрутувати в помічники офіціантів, двірників, швейцарів, візників, повій, власників ломбардів, яток і всяку дрібну челядь. Халдей Жора Семиволос приберігав для нього цей столик по четвергах і неділях, коли капітан сюди навідувався. У Жори метушливий погляд. Він поспішає всіх обслужити і, здається, нікого до пуття не може розгледіти. Та й розмова у нього небагатослівна: «Чого зволите? Айн момент! Відпочивайте. У нас сьогодні грає Фадей Немет із Одеси. Його саксофон, знаєте за серце щипає». Циганкуватий його вигляд свідчив: перед вами шахрай і оберхитрун, обдирала, але чорні воронячі бусинки зіниць на вас дивилися чесно, запевняючи, що він ваш найкращий друг. Капітанові Жеграю було досить кількох слів, щоб офіціант зрозумів, з ким має справу. Така в халдея специфічна робота. Жора мало не стукнув підборами, готовий служити.
Проте офіціант не знав, що Клим давно у відставці й сам переховується від свого-таки старого поліцейського світу, який може завдати удару. Три роки пролетіло з того літа, як він упіймав синка багатого домовласника й родича київського губернатора Гришу Лабаза, єврейського хлопчика, який заради розваги й куражу зайнявся розбоєм і грабунком. Губернатор Микола Суковкін тупотів ногами, щоб він випустив грабіжника, за плечима якого труп сторожа й кілька поранених людей. Однак Жеграй сказав, що цього не буде ніколи, поки він служить закону. Що ж, влада тоді обрала пріоритети. Звільнила зі служби капітана. Гроші Яїра Лабаза зіграли свою вирішальну роль. До того ж мстивий Яїр на цьому не заспокоївся. Призначив винагороду у 20 тисяч карбованців тому, хто принесе праву руку Клима, бо саме праву руку втратив Гриша Лабаз, утікши від переслідувань затятого капітана на фронт. Про «Жеграєву руку» в Києві навіть ходили анекдоти. Мовляв, рука руку золотить. Проминуло три роки, впав трон царя, розсипалося зо три уряди в Києві, Дніпро проніс повз Олексіївський (Труханів) острів чимало мертвяків, а небезпека бути знайденим охочими до легкої наживи мисливцями залишилася. Яїр Лабаз не скасував своє замовлення. Премія у 20 тисяч розбурхувала уяву тим, хто памятав цю історію. І Жеграй, щоб не стати невротиком, мусив уникати давніх знайомих.
У Клима виробилася звичка переховуватися. Він нікому не довіряв. Іноді й собі. Міняв квартири, гримувався, ходив у натовпі або тільки вночі порожніми вулицями. Завжди носив у кишені безвідмовний, з укороченим стволом, поліцейський револьвер «Сміт і Вессон», калібром 10,67. Усі сищики й таємні агенти віддавали перевагу цій американській зброї, яку Микола II закупив перед початком світової війни. Рогові щічки револьвера гарно лягали в долоню Клима. Мав капітан і потаємну зброю: мініатюрний «Браунінг М. 1906» у кобурі на щиколотці лівої ноги. Пістолет важив 350 грамів разом із обоймою в шість куль. І зовсім не відчувався на нозі. Про другий пістолет ніхто не знав. «Браунінг» із патроном калібру 6,35 часто використовували закохані студенти для самогубств, а також терористи, які в людних місцях нападали на царських урядників. Жеграй носив його про всяк випадок. Київська босота, з якою часто спілкувався, ховала в кишенях ножі. А він«Браунінг» на щиколотці. З ким поведешся, того й наберешся.
Жити в конспірації йому сподобалося. Зрідка навідувався до пані Лахоцької, яка мешкала з молодими, але досвідченими дівчатами біля Введенського жіночого монастиря на вулиці Рибальській. Ця чоловіча потреба його дратувала, та пані Лахоцька все так обставляла, що він залишався задоволений. І цілував їй ручки. Іноді вірні люди передавали замовлення від заможних киян, колишніх київських нотаблів, розслідувати грабіж чи крадіжку коштовних речей. Або ще якісь заплутані злочини. Фактично він продовжував виконувати функції слідчого, як у старі часи. І не приймав пропозицій повернутися на справжню службу. Останнє таке спокусливе запрошення прилетіло на початку травня від гетьмана Павла Скоропадського. Йому пропонували очолити міський розшуковий відділ і обіцяли нечувану, як на важкі часи, зарплатудванадцять тисяч карбованців. Але капітан вагався. Передусім тому, що не розумів тих змін, які відбувалися навкруги. То розгромили поліцію, а її служивих роззброїли, водили напоказ вулицями й на стовпах вішали. То набрали злодюжок і філерів, з якими мав справу Клим, у народну міліцію. То ось тепер уже назвалися державною вартою і повертають на службу старі поліційні кадри. Це нагадувало Жеграєві зламану карусель у Купецькому саду, що сама крутилася від вітру й скрипіла
Капітан укотре провів оновлення зовнішності зістриг руді й колись прокурені вуса, що здіймалися кілечками на щоки, залишив трапецію бороди. Й став схожим на професора-патологоанатома, який із божевільною іскрою в погляді читає студентам нудні лекції про анатомічні особливості будови тіла жінок і чоловіків, які слід враховувати при автопсії. Він і в ресторані поводився, як доскіпливий судово-медичний експерт, холодно розглядаючи захмелілих гуляк. Ось пяні російські офіцери піднялися за столом і почали горланити «Боже, царя бережи!» З чарок розхлюпується горілка, комірці давно не прані, обличчя спухли від пиятики, в очах тупа ненависть. У них країну окупували червоні більшовики, а вони й далі сумують за царем. Галасливо вимагають, щоб усі присутні вставали, віддавали їм честь. Криві морди, які давно не нюхали пороху, з люттю ревіли слова, що стали чужими в Києві: «Сильний, державний, / Царствуй на славу нам, / Царствуй на страх ворогам, / Цар православний!» Гетьман Скоропадський видав для цих горлопанів спеціальний наказ: учасників таких акцій затримувати й відправляти до Росії, щоб «вони там з честю могли на ділі, а не в ресторанних гульбищах, виявити свою преданість дорогим для них політичним ідеям». А також закликав правоохоронців притягати до відповідальності господарів ресторанів, трактирів та інших веселих закладів «за участь у демонстраціях проти Держави». Гетьманів наказ дуже подобався Климові Жеграю. І він ладен був поступитися своїм гонором, піти на службу, щоб його виконати. «Бидло в погонах, із відразою прозектора розглядав монархістів. З ними миру не буде ніколи»