Пан притиснув під пахвою портфель, ніби Фунтик міг його відібрати. Зеленувата батистова хустинка на шиї зїхала набік. У червневу спеку вона видавалася недоречною. Але, мабуть, у Києві, в начальства, куди їздив молодик, охайний вигляд відігравав визначальну роль. На його продовгуватому, гарно виголеному обличчі, з тонкими, немов шнурки, чорними вусиками спалахнула неприхована цікавість. Він пильно озирнув прохача.
Я десь тебе бачив! Точно бачив Тільки не пригадаю, де.
Поглянув на Жеграя, ніби просячи підказки. Клим знизав плечима. Звідки йому знати місцевий жебрацький контингент?..
На Ротку? Ні. У Києві?.. Наче в Києві на вокзалі тебе бачив, висловив здогад молодий пан і помахав пальцем на Фунтика. Гаразд, не сьогодні. Я цю шушваль збирав би в клітку, вивозив за місто й розстрілював. Рознощики хвороб і біди. Дармоїди!..
Волоцюга, не чекаючи моменту, коли він приступить до реалізації свого жорстокого плану, скочив перед паровозом на рейки і втонув у диму й задушливій парі. Хвиля пасажирів схлинула з платформи й побігла в місто.
Справжнє життялайно. І я мушу в ньому копирсатися, промовив чоловік і опустив портфель з-під пахви. Дозвольте відрекомендуватися. Антон Макарович Яковишин, заступник міського голови. Їздив у відрядження по фінанси.
Клим мимовільно кинув погляд на шкіряний портфель із витисненим написом «Казимир Шелль». Невже він у ньому привіз позику від столичного уряду?
Микола Федорович Портенкостраховий агент і представник заводу гасових ламп Арнольда Веппе, своєю чергою, підняв капелюха. Приїхав вивчати місцевий попит. Ось, тримайте.
Він дістав із портфеля кілька рекламних аркушів і подав новому знайомому.
Дивне у вас поєднання, приязно, з нотками іронії, промовив нещодавній попутник. Поширюєте вогонь і страхуєте від пожеж
Дарую світло, поправив Клим. І безпеку
Еге ж Від того світла до бідиодин крок, наполіг співрозмовник. У мене одного разу ваша лампа загорілася в руках Коли в міській думі зникла електрика.
Це ще нічого, не розгубився Жеграй. Є такі похоронні контори, які надають послуги повитух Бізнес непереможний.
А так-так, рідну маму продасте, посутенів Антон Яковишин і тут же продемонстрував гостинний усміх. У вас щось є благородне. Від професора Фауста.
Гм Я втішений такою високою оцінкою моєї скромної персони, чемно хитнув бородою патологоанатома Клим. Якщо не помиляюся, Фауст на старості осліп. Він вирішив збудувати греблю для людського щастя. Чув, як стукотіли лопати. Та не бачив, що саме будують. І не здогадувався, що то лемури копали йому могилу. У вас яскраві порівняння. Мене аж дрож проймає!..
Але все ж!.. чи то повчально, чи то змовницьки підморгнув молодик із портфелем. Господь забирає професора до раю, а не віддає його в пекло. У вас попереду нелегкий, але правдивий шлях
Перспектива прекрасна, погодився сищик і поглянув на місто. Я старатимусь
Де плануєте зупинитися? вловив його погляд Антон.
Ще не знаю, відповів Жеграй. Є варіанти?..
Не раджу поселятися в бідняцьких заїздах, заступник голови вслід за капітаном поглянув на одноповерхове місто, що тонуло в зелені.Там обдеруть, як липку. І клопи закусають А в готелі Фельдмана, по секрету скажу Близенько, на Київській вулиці. Варять каніфоль для колісної мазі й топлять сало для мила. Задихнетеся
Міський голова Іван Миколайович Катков уже кілька разів наказував йому провести ревізію нічліжок, де збиралися полчища нетяг і звідки виповзали в місто злодії та пошесті. У Білій Церкві восени 1917 року від дурнохи померло кілька сотень людей, цілі сімї нерідко падали від кривавого черева. Слава Богу, що не дійшло до епідемій, хвороби не поширилися, та й то лише тому, що на той момент люди втікали по селах. Постанова Тимчасового уряду Росії від 3 червня 1917 року надала Білій Церкві статус міста. Була обрана міська дума в кількості 56 гласних (депутатів), які тут же вирішили взяти позику 75 тисяч карбованців. Але її виявилося замало, тож Катков послав Яковишина в Київ просити допомоги. Прийняли відповідне рішення й записали його чотирма мовами: українською, російською, польською й на ідиш. Можливо, для того, щоб документ мав якомога переконливіший вигляд. Однак у Скоропадського відповіли відмовою, адже гетьман скрізь попризначав своїх старост і передав їм фінанси. Катков і повітовий староста Володимир Троцький, який сидів у Василькові, не ладили між собою, бо не могли поділити владу на двох. По правді кажучи, за кількістю населення й економічним потенціалом Біла Церква давно переплюнула Васильків. Але в уряді не хотіли нічого ламатиі так усе поламано.
Найкраще поселитися в поштовому готелі,порадив заступник голови. Тут недалеко. Можете взяти візника. Але цікавіше пішки пройтися. У Білій Церкві важко заблукати. Шість вулиць і пять провулків Дійдете до Олександрійського бульваруі вже готель із поштою. Будинок під номером сорок сім. Там пристойний побут. А в ресторані чудові тушковані лини з Росі, що самі тануть у роті. В помідоровому соусі зі сметаною. І жодної кісточки!.. М-м-м Сам туди не раз забігаю, щоб посмакувати. Переказують, що тими линами ласував Тарас Шевченко, коли зупинявся в поштовому готелі.
Яковишин на хвилю задумався, допитливо озираючи Клима.
Ви мені сподобалися Дозвольте запросити вас в одну чоловічу компанію. Щовівторка о сьомій вечора ми збираємося в клубі Акима Фризля. Це на Базарній площі. Побачите вивіску «У Фризля є все». Заходьте туди, поспілкуємося. Обіцяюбуде цікаво. Ха-ха!.. У Фризля є все. Запамятали?
Сищик підняв капелюх. Цим жестом він дав згоду на зустріч і попрощався. «Мабуть, варто навідатися, подумав. Із чогось же треба починати слідство»
У Білій Церкві він бував зо два-три рази проїздом, хоч хутір Очеретяний за двадцять верст звідси. Київрідне місто Жеграя, бо тато з дитинства віддав його в гімназію Галагана. Вулиця Фундуклеївська, де розміщалися пять корпусів колегії, зробила з нього киянина, а директор Іван Іванович Нечипоренко зі стипендіата-відмінника виховав юнака, здатного до виживання в бурхливому світі. Батько мешкав у Василькові, зрідка приїжджав до сина в Київ. А на хуторі Очеретяному вони зустрічалися на Введення, 4 грудня, в день народження Климової мами Марії. Мати померла під час пологів. Про неї Клим знав дуже мало. Тільки те, що вона лежить на хутірському цвинтарі, загубленому серед нахмурених рипучих ясенів. Домоправителька Ликера Замкова, яка довгий час господарювала на хуторі, казала, що Марія замішалася в підпільну організацію бомбометальників, боролася проти самого царя-батюшки, а тато, судовий писар Васильківського повітового суду, правдами й неправдами витягнув її з тюрми. Так і почалася їхня недовга любов
4 грудня вони йшли із татом на гробки. Ликера перед тим старанно виполювала на могилі буряни. Клим маму не знав і сприймав її як далеку подорожню, яка випадково померла на хуторі. Ні фотографії, ані живого спомину. І мовчання батька. Могила викликала у юного Клима неясні відчуття зими, що наближалася. На калюжах затявся льодок, що похрускував під ногами. На сухому бадилинні наріс білий і колючий іній. Опівдні він танув під сирим промінням, і світ ставав чорним. У вітряному небі боролися з хмарами розкошлані круки, тягнучи за собою холоди. До весни далеко. Слід дочекатися, коли сонце почне все вище підніматися у зеніт. Тоді зявляться надії на тепло. А відтак за рікнова зустріч над могилою, що не торкала його серця. Тато втирав сльозу й цілував хрест. Він удруге не женився.
Ликера здавала звіт. Вони вдвох із батьком шепотілися, а Клим дрімав під червоні усміхи розпаленої грубки. Знадвору лементували гуси. Домоправителька їх завчасно загнала в огорожу, щоб не втекли на Рось. Торік пів зграї помандрувало за течією. Так і не знайшли. Цілу ніч Ликера з жінками, обвязавшись цератовими фартухами, буде їх різати, обливати окропом, скубти і обпалювати вогнем. А вони з батьком скидатимуться у сні під скрики птиці та конвульсійний шелест крил. Гуси виросли дебелі, вгодовані. На ранок жінки викинуть відрізані гусячі голови з розплющеними очима в яму за оборою. Наступної ночі туди протопчуть стежку з плавнів очеретяні коти й лиси. А зі сходом сонця обявиться з Білої Церкви Єлисей Габай. Він щороку в цей день приїжджає возом. Пів дня пролежить, шкрябаючи кучеряву бороду, на канапі, немов ситий кіт, чекатиме, поки Ликера впорається. Питиме з батьком руду калганівку й увесь час позиратиме у вікно. Відомо жпісля Введення на ніч вирушати в дорогу нерозумно, бо під кожним кущем сидить зголоднілий вовк. А тим пачевирушати з порізаною птицею. Від воза на версту нестиме спокусою. Казатиме татові, що й сам би жив на хуторі, якби не був такий лінивий. А ще розповідатиме про страшні чи дивні речі, що кояться у Білій Церкві. Того літа, коли Клим закінчив гімназію, на Росі зявилася товстенна веселка, що опустила один край у течію, саме там, де незграбний паром плаває на Заріччя, а другим кінцем зіперлася на баню Микільської церкви. І від рясної дощовиці, якою райдуга поливала храм, він став багряним. «А це Ой, не на добро. Ручаюся, не на добро», клятвено загуснув поглядом Єлисей. «Чапля Осінь Жде Завзято, Буде Сани Фарбувати», безтурботно відповів батько, порахувавши виручку.
Габай платив за птицю по три срібні карбованці й повертався навантаженим возом у місто. Цих грошей татові вистачало, щоб розрахуватися з Ликерою і жінками, які сідали скубти піря на перини, та забезпечити Клима до літа.
«Біла Церква зїла всі наші гуси, іронічно констатував Жеграй, завертаючи до поштового готелю. Цікаво, чи живий Єлисей?.. З райдугою він, здається, вгадав. Кривавого кольору нині аж забагато».
Відірвався від спогадів дитинства і дзенькнув дзвіночком над дверима.
У ніс війнуло запахом старого цегляного приміщення з вологими кутами. Пошту й готель будували на віки. Ці віки дихали грибком із усіх щілин. «Тут тхне могильним склепом, зморщився від спертого духу. І замурованими кістками. Неначе мертвяки по коридорах шастають. Тьху, мені в думки лізе дурне Треба змобілізуватися. Єлисей тримав трактир Перехрещені ножі. Ті, хто будував ці каземати, хрестили ножі проти ворогів. Горобиної ночі танцювали навколо вогню й клялись помститися. А їхні нащадки ножі перехрестили, пересвятили, щоб зручніше розправлятися з гусячими тушками»
Йому самому не сподобалося це порівняння. І він ще раз подумки подякував Дмитрові Буслу й гетьманові за несподіване відрядження.
Назустріч піднявся з тріскучого крісла швейцар Дормидонт Новоселецьзатісна чорна ліврея сковувала його рухи. Позолочені галуни давно облізли й вицвіли. У заплутаній лопаті бороди біліли крихти бублика, який схрумав годину тому. Сонні водянисті очі ніби аж вискакували з орбіт. Дихав, як парова машина, розігріта під червневим сонцем. Замість того, щоб стояти на вулиці біля дверей, товстий лайдак сидів у прохолоді. «Коли немає міцної влади, навіть швейцари забувають про свої обовязки», гірко подумав капітан.
Звідкись збоку вискочив коридорний Йося Піхотка з масним волоссям, акуратно зачесаним на потилицю. Пацючий носик хлопця дрібно затремтів, принюхуючись. Тінь казематних сутінків прижилася на його безкровному обличчі. На сонці ця сутінь, очевидно, перетворювалася на хворобливу сухотну маску, що давно прилипла до впалих щік. Сищик надто добре знав тужливий вираз людей, яким не вистачає повітря. Для коридорного не було важливішого пана у світі, аніж той, що став у дверях. Він готовий був кинутися до його портфеля. «Борони Боже, від такого заповзяття», Жеграй мимовільно намацав у кишені «Сміт і Вессон».
За перегородкою оклигав від тяжкої дрімоти портьє Пахом Жучковський і вивісив на нудне обличчя гумову посмішку. Він тут був за старшого. З-під його білястих повік капітан упіймав уважний, оцінюючий позирк. Мабуть, десь під газеткою на столі пильний чоловік тримав револьвер. Це найкращий арбітр у часи, коли між людьми померло довіря.
Бам! Бам! Бам! знагла обізвався церковним дзвоном на стіні масивний годинник.
Щось у ньому зашурхотіло, заворушилося й тенькнуло, ніби урвалася тонка струна. Здалося, що то залізна миша втекла в підземелля, якими, як оповідають легенди, оплутана Біла Церква. Від Замкової горидо «Олександрії», ландшафтного парку графів Браницьких.
Готельна обслуга здригнулася, наче заворожена. В годиннику накрутилася невидима пружина. Тут не чекали нового постояльця. Три сутінкові чоловіки мовчки витріщилися на сищика, ніби на диво, що постало з іншого світу, де сонце й нестерпна спека. В безлюдному готелі никала коридорами тиша, мовби тінь довгобразої й високої, костистої Ликери Замкової у сірій і помятій сукні, яку підняли з хутірського кладовища різати гусей. Уся чернь товклася в бідняцьких заїздах. Біла Церква неохоче приймала пристойних гостей. Хто з панів нині їздить без крайньої потреби?..
Хіба такі відчайдушні, як Клим Жеграй.
Ваше благородіє! зірвався з-за перегородки білявий портьє.Ми раді вас бачити! Дуже раді. Милості просимо!..
«А лини в них препаскудні,сищик рятувався увечері від спраги карамельками, коли оглядав Базарну площу, шукаючи вивіску У Фризля є все.Болотом пахнуть Навіть щедра приправа з мускатним горіхом не врятувала страву».
4
Голова міста Іван Катков видав розпорядження, яким зобовязав власників гужового транспорту прибирати за кіньми. Однак часто на ту вказівку не зважали. Особливо селяни з возами. Вони скрізь снували, немов стривожені мурахи. По Базарній площі туди-сюди торохтіли карети, ресорні тачанки, брички-двоколки та повозки з накидним верхом для пасажирів, тарантаси й фіакри з червоними маточинами та філігранними спицями. Забрукована вулиця мовчки терпіла тортури, але іноді відгаркувалася лайками й прокльонамиїї давно не ремонтували, глибокі ями позападали між камінням. І нерідко в тих ямах осідали на вісь навантажені вози. Візники хмуро оглядали пошкоджений транспорт і прицілювалися, на кому зірвати злість. Борони Боже в цей момент потрапити під гарячу руку
Спекотного літнього вечора над Базарною площею гуляв гострий запах кізяку й кінського поту. Будинки тут стояли кругом, і простір не провіювався вітром.
Вряди-годи той смог закритого хліва розбавлявся димком автомобіля. У Білу Церкву технічний прогрес пробивався важко. Головна причинаволосний статус міста. Повітовий центр Васильків відбирав усі фінансові й чиновницькі ресурси. Перед початком світової війни царський уряд масово закупив для військових потреб найпопулярніший і найдешевший автомобіль«Ford Model T», або «Жерстяну Ліззі». Згодом ці терплячі таратайки розповзлися по приватних руках. На «Жерстяній Ліззі» їздив міський голова Катков. Цю ж модель десь прикупив власник тютюнової фабрики, гільзового заводу і трьох парових млинів Федір Милованов, який сидів позаду шофера й тримав у твердій руці батіг. У його губах диміла не менша за машину товста сигара, скручена з подільського бакуну. Він пахкав ядучим димом просто на хідники, в обличчя людей, які відразливо кривилися. Коли хтось із перехожих заважав проїхати, необачно ліз під колеса, Федір тяв бідолаху по крижах і голосно лаявся: «Мать твою за ногу!.. Зараз дам прикурити! Будеш знати, як Милованову дорогу перебігати». Візники, побачивши зелено-брунатний автомобіль фабриканта, завчасно скеровували коней убік. Вони мали свої батоги, але з Миловановим у змагання не вступали. Десь у них були приховані гвинтівки. Ото з ними вони й чекали слушного моменту, щоб відповісти нарваному багатію
«Жерстяну Ліззі» мали вояки Канівського пішого полку, який входив у склад міської державної варти. Підполковник Яків Петражицький, вихованець Київського військового училища, мріяв про військові подвиги й гордовито терпів похідне життя в бараках біля залізниці. Зате хотів щоранку з шиком приїжджати у приміщення поліції на розі Першої Брудної і Першої Київської, де нове начальство, призначене гетьманом Скоропадським, роздавало добові завдання. Але авто часто ламалося, викотившись за ворота казарми. Підполковник люто лаявся й ішов пішки, оминаючи калюжі та лайно корів і коней. Його начищені чоботи втрачали лиск. Вулиця Брудна мала абсолютно виправдану назву. Солдати заштовхували автомобіль назад, голосно викрикуючи. За день-два Петражицький знову виїжджаві авто вкотре глухнуло. Скидалося на те, що це була найцікавіша солдатська розвага. Іноді вони приспівували:
Пане сотник, що то сталораз, два, три,
Що в нас грошей дуже мало? раз, два, три
Не брешіть же нам у очі раз, два, три,
Що не брали наші гроші раз, два, три.
За чиї ж ви гроші пили
І циганочок любили
раз, два, раз, два, раз, два, три!
Під останній вигук зламаний автомобіль закочували за браму касарні.
У Білій Церкві не було жодних запчастин. І майстра, який би розумівся на автомобілях. Тож солдати державної варти обходили місто пішки, патрулюючи вулиці. А якщо виникала потреба десь швидко зїздити, зверталися до колег із Першого Бузького кінного полку. Ті технікою не бавилися, покладалися на коней.
Найкращі два автомобілі мала графиня Марія Браницька. Ще за кілька років до початку війни її родина придбала чеський «Voiturette S model» із чотирициліндровим двигуном. Але він дуже швидко зламався. Наступні покупки були вдаліші. Гараж графині поповнили «Aston Martin Coal Scuttle» і «Alfa RomeoA.L.F.A. 24 hp». «Альфа Ромео» розвивала швидкість до 100 кілометрів на годину. Хоча на тих дорогах, що були в Білій Церкві, ця швидкість могла призвести до катастрофи. До речі, саме на «Альфі» шофер Браницької зустрів генерал-майора Павла Скоропадського у грудні 1917 року на вокзалі й привіз у літню резиденцію на бал, який так вразив гостя. Увійшовши в залу, Павло Петрович побачив десятки чоловіків у парадному одязі й жінок у напіввідкритих платтях із коштовними прикрасами. Вони його чекали. Влаштували урочисту зустріч. Це так дисонувало з тим брудом, що панував надворі, з тими переживаннями, які витерпів командувач тридцять четвертого корпусу за останні кілька тижнів, що він не повірив у реальність побаченого. У нього розболілася голова. Однак Скоропадський зрозумів, що Браницькі та місцева еліта сподівалися на його захист. У ньому бачили мало не рятівника, який збереже їхнє багатство. Він відкликав Марію Браницьку та її доньку Бічетте Радзивіл і порадив якомога швидше покинути Білу Церкву. Але сімейство не повірило в серйозність загрози. До кожного сніданку й обіду всі зявлялися веселі, задоволені й упевнені, що нічого поганого не станеться. Саме тоді гетьман уперше зрозумів, що означає вислів: «Банкет під час чуми».