Лора ПідгірнаЧервона Офелія
Замість передмови
Мій дорогий Читачу!
Найперше, дякую за те, що тримаєш у руках цю книжку. Так не хочу тебе завантажувати подробицями історичних подій та зайвою патетикою! Скажу тільки: це історія про живих людей. Інакше не можу говорити про героїв роману «Червона Офелія». Чому? Бо сама мешкаю у Камянці-Подільськомумісті, де відбувається більша частина описаної історії.
Мені пощастило тут мешкати, ходити тими ж вулицями, якими 100 років тому міг ходити мій улюбленецьголовний герой цієї історії, Марко Швед, обдирати підбори об ту ж бруківку у Старому місті, що й Олеся Біличенко. У колишньому маєтку поміщиці Осавулової (нинідитячому тубсанаторії), який у червні 1919-го перетворився на резиденцію уряду УНР, донедавна працювала моя мама. Будинок 1 на Шпитальній, Вірменська площа, катедра, будинок Йосифа Ролле, міський будинок культури, Руські та Польські фільварки, усе Старе місто Всі ці місця мені знайомі з дитинства.
Коли у 1994-му вступила на історичний факультет КПНУвсе тільки починалося. Відкривалися архіви й ламалися навязані радянською системою стереотипи й штампи; почали вголос говорити про Голодомор 33-го, про Розстріляне Відродження, про те, що історія України не така, якою нам її навязували у «Невловимих месниках» та «Весіллі в Малинівці», а українцілицарі нескореного духу, а не носії «малинових шароварів». Що петлюрівціне банда розхристанців, як нам подавали їх радянські підручники з історії, а військо Української Національної Республіки; що бандерівці й вояки УПАце люди, що понад усе любили свою Україну і заплатили за її незалежність найвищу цінувласне життя.
Сьогодні ми чудово розбираємося в історії Стародавнього Єгипту і Риму, захоплюємося історією вікінгів та європейських монарших династій, але так само мало знаємо про тих, хто творив історію України на початку XX століття. Нам знову підкладають якісь шароварні варіанти, пропонують фрагменти, окрайці тих величних подій, і, зрештою, простий українець так достеменно і не розуміє, чому ті хлопчаки гинули під Крутами, звідки взялася УПА, за що боролася Директорія, як могли українці на такій багатющій і родючій землі вмирати від голоду і чому врешті-решт опинилися на довгі десятиліття під владою совєцького окупаційного режиму, перетворившись у маріонеткове державне утвореннярадянську Україну.
Для багатьох так само нудно і незрозуміло звучать слова Центральна Рада, Директорія, Універсал, УНР, а свято Соборності України для більшості не щире свято національного єднання, а здебільшого примусово зігнані чиновниками працівники бюджетної сфери у хустках та віночках.
Нам катастрофічно не вистачає цілісного бачення тих подій, розуміння їх звязку із сьогоденням, а також їх живої, якісної, правильної популяризації. Казенщину ж ми мали завжди.
Ось чому я пишаюся людьми, які знімають фільми, такі, як «Жива», «Поводир» та «Гіркі жнива», пишуть художні романи на основі сторінок української історії початку XX століття. Вивчення історії своєї землі, усвідомлення її як потужного бренду починається не з шкільних та студентських підручників, а з того, що спонукає нас шукати, досліджувати, усвідомлювати та всотувати правдуз правильних кінофільмів та книжок, які ми читаємо та споглядаємо з самого дитинства. Лише тоді стане все на свої місця.
Зрештою, якби не ті, столітньої давнини бої за майбутнє Українипід станцією Доч, Крути (до слова, Крути у 1919-му були майже щодня по усій Україні), сьогодні не постали б на захист української свободи і гідності лицарі Небесної Сотні, захисники східних кордонів нашої землі, інші герої, герої новітньої української історії. Ворог же залишився незмінним.
Отже про що ця книга? У 1919 році Камянець-Подільський на зовсім короткий період стає столицею Української Народної Республіки. Не зважаючи на кривавий наступ совєцьких окупаційних військ та щільне кільце, яке московська влада на чолі з Ульяновим-Лєніним стискала навколо України, багато українців продовжує ностальгувати за колишніми царськими часами, байдуже спостерігати, як інші проливають кров. Розкошувати, збагачуватися, просто нічим не перейматися, сподіваючись, що їх обмине. А багато хто, попри звірства і знущання московської влади, стали адептами нової, навязаної вогнем і мечем совєцької релігії. Не рухалися з місця, коли війська Муравйова й Антонова-Овсієнка вбивали найкращих українських синів, нищили українську духовність, культуру, саму сутність нашої нації.
Тим самим була вирішена доля України на довгі десятиліття.
На тлі загального хаосу, руїни, бідноти, відсутності вишколеної, забезпеченої усім необхідним армії, контррозвідки, потужного тилу, економіки, інфраструктури і, нарешті, усвідомлення всіма українцями сенсу національної ідеї така ситуація стрімко перетворювалася у критичну.
Нічого не нагадує? Так наш 2014-й рік та уже XXI століття, у якому ми сьогодні живемо.
Тих, хто піднялися на захист України тоді, як і тепер, можна сміливо вважати супергероями. Україні вони потрібні сьогодні понад усе. Непереможні, безсмертні, кіборги, яких не беруть кулі. Бо від «Пливе кача» можна втопитися у морі виплаканих і невиплаканих сліз. І мені хотілося створити такого супергероя, українського Джеймса Бонда, українського «Капітана-Америку». Адже ні США, ні Європа не соромляться спокійно популяризувати такт втілення переможного духу для своїх громадян.
Марко Шведкамянчанин; хлопець із заможної, гарної української родини, що виріс на історіях Жуля Верна, Александра Дюма та Фенімора Купера. Рафінований інтелігент, якого життя змушує зняти рожеві окуляри й усвідомити, що реальний ворог не завжди буває таким, як у пригодницьких романах. Марко, подібно до своїх улюблених книжкових героїв, шукає пригод, а знаходить гіркі реалії життя. Він дивом залишається живим у 1916-му, під час «переможного» Брусилівського наступу, за успіх якого Російська імперія розплатилася українським «гарматним мясом». Він проходить пекло під Крутами. Має гарну військову освіту, майстерно володіє зброєю та навичками диверсійно-розвідувальної справи. Зрештою, він просто синьоокий красень з мякою щирою посмішкою, від котрої мліють дівчата. Усвідомивши, що для кожного настає час, коли мусиш зробити вибір: хто ти, з ким ти, на чиєму боці, Марко обирає служити молодій Українській Республіці і працювати у Розвідочній управі.
Так от, саме у цей час, напередодні приїзду до Камянця головнокомандувача військ УНР, більшовицькі агенти викрадають зроблене ще за часів гетьманату Скоропадського кліше для друку 250-гривневої купюри, що спеціально перед тим доставили із Києва. На тлі загальної невизначеності, сумяття й тотальної нестачі найнеобхіднішого ця ситуація може обернутися справжньою катастрофою. Бо ні часу, ні можливості виготовити нове просто не має. Повернути хитромудро викрадене клішейого перше завдання. Головоломка, котру він мусить розгадати. Та на цьому шляху Марко проходить випробування, які можуть або зламати його, або загартувати.
Я виписувала своїх героїв, навіть негативних, так, аби вони були живими, реальними, зі своїми відчуттями, сумнівами й вадами, а не одномірнобілими або чорними. Намагалася, щоб їхні долі були реалістично вплетені у події тих часів. Деякі з героїв «Червоної Офелії»реальні історичні персони, що справді мешкали у той час, а деяківигадані. Більшість подій, дійсно, мали місце у 1919-му в Камянці та Тарноруді на Збручі. А деякі епізоди виникли завдяки уяві автора.
Однак сьогодні, проходячи вулицями Камянця-Подільського, я усвідомлюю, що змогла оживити їх, тому і ставлюся до них, як дорсальних.
Чи насправді мені це вдалося, вирішувати тобі, дорогий читачу! Я лиш прагнула, аби ти, коли перегорнеш останню сторінку «Червоної Офелії», не залишився байдужим до історії своєї країни і, знайшовши у романі те, що не відповідає твоїм уявленням, історичним подіям чи твоєму власному розумінню, взявся вперто шукати і відновлювати істину. Бодай для себе!
З великою повагою автор
***
Відступати не можна! Примруживши очі, він оглядівся: зимовий день байдуже поливав сонячним промінням устелене людськими тілами поле. Він уже бачив це страшне видовище. У шістнадцятому. Таке саме поле, закривавлене, заслане понівеченими людськими тілами.
Залишитися живим серед пекла, яке потім нарекли переможним Брусилівським наступом, видавалося таким же нереальним, як і сьогодні, біля залізничної станції Крути. Тільки ось кров на тлі снігів завжди яскравіша, сліпучо-червона. Постріли лунають звідусіль: від муравйовських і рідшевід наших. У нашихмало куль. Та й сили абсолютно нерівні: кілька майже беззбройних сотень проти кількох тисяч.
Зупинити ворога силами немуштрованих хлопчаків?
Вони приречені, це безумовно. Якась дурна, беззмістовна смерть Власнечому ж беззмістовна, якщо їхні життя стануть спасінням для інших?
Але вмирати тут, зараз, на холодному снігу, серед чистого поля, не хотілося.
Знову торохкочуть кулемети. Косять тих, кого оминула куля. Їх голосне «так-так-так» звучить повільніше за биття його власного серця. Набої у гвинтівці давно скінчилися. В атаку йти хіба що з багнетом. Він намацав у кишені мисливський ніж. Справжній, швейцарський, марки «Вікторія», з фірмовим червоним хрестом. Подарований на Різдво кілька років тому маминою сестрою, тіткою Дариною та її чоловіком, французьким дипломатом. Ще одна, зараз абсолютно нікчемна зброя. Проти більшовицьких куль та кулеметів з ножем, навіть швейцарським, не попреш, хоч раніше той уже не раз ставав йому у нагоді.
Чи уявляв він собі років, скажімо, пять тому, попиваючи пряжене молоко за батьківським столом та почитуючи Жуля Верна в оригіналі, що буде різати цим ножем ворожі горлянки так холоднокровно і спокійно? І взагалі, чи думав про те, що матиме ворога, а його ворог матиме отаке жалюгідне обличчя?
Цікаві книжки, всілякі фізичні вправи та зброя завжди були Марковим найбільшими захопленнями, тож коли тітка Дарина, молодша мамина сестра, писала йому з Парижа й запитувала, які гостинці надіслати, він незмінно відписував: нові книги, карти, складний ніж, боксерські рукавички, револьвер, підзорну трубуусе, що знадобиться герою для захопливих мандрівок та боротьби зі злом.
Уявляв, як мандруватиме слідами героїв Жуля Верна, як рятуватиме світ та шукатиме таємничі скарби
Револьвер дядько Альбер, звісно, передати Марку не наважувався, проте все інше з тіткою Дариною надсилали чи не на кожне свято; передавали з курєром дипломатичною поштою просто до Камянця. Своїх дітей вони не мали, тож Марка балували подарунками, як могли. А йому у дитинстві завжди видавалося, що ворог має бути інтелектуальним, хоч і підступним, але з певним розумінням честі, обовязково під стать герою, котрий його за всяку ціну мусить перемогти у відкритому двобої. Таким, наприклад, як професор Моріарті для Шерлока Холмса чи вороги Едмона Дантеса, тобто графа Монте-Крісто. Але не свавільним, тупим і безжальним, як новоявлені більшовицькі орди, для яких немає нічого святого. Ще вчора, як любив повторювати батько, ця бидлота гадила у мармурові вази Зимового палацу в Пітері, а сьогодні нищить українців та плюндрує їхню землю
Уперед, браття! За Україну!
Гвинтівкапродовження його рук, зрослася гладким відполірованим стволом із шорсткими замерзлими долонями. Кривавий сніг замиготів під ногами. Йому навряд чи вдасться залишитися сьогодні живим. Але він не може так просто здатися смерті!
Справа і зліва уже точився запеклий рукопашний бій, а він біг уперед, наче все не міг обрати собі гідного суперника для поєдинку.
Стой, щенок!
Зацідив прикладом у щелепу, і безлика постать у зеленкувато-сірій шинелі міхом гепнула на сніг. Оце тобі за «щєнка»!
Ще один у чорному матроському бушлаті майже беззвучно відкотився в бік.
Страх десь подівся, розтанув. Залишилася тільки холодна лють, навіть інстинкт самозбереження змовк. Ворог виріс наче нізвідки. Та й куди втечеш, коли, власне, біжиш не від, а на ворога?
І ось крик виривається з горла. Це кінець. Мабуть, кінець! Але куля зі свистом пролітає повз. Він чує, як дрижить холодне морозяне повітря і, здається, навіть бачить краєм ока цю смертоносну чорну цятку Наче невидима рука янгола-охоронця вкотре відводить її в бік, подалі від скроні.
Його багнет пробиває шинелю і входить у вороже тіло так легко, наче воно зроблене з масла. Ворог повільно осідає, нанизаний на вістря. Виє від болю, востаннє криє добірним російським матом. Перед очимаспотворене болем і ненавистю обличчя. Плаский, кирпатий ніс, вискалені дрібні щербаті зуби Ніколи не відчував у собі ненависті до людей. А тут Клята орда! Скільки тебе прадіди товкли, а ти все одно приходиш на нашу землю! Навіть імення Бога перед смертю згадати не можеш!
Наступний виринає, наче з-під руки, але в долоні вже наготові ніж. Марко по рукоять заганяє його лезо просто в шию супостата і блискавично витягає; відчуває, як гаряча кров бризкає йому на обличчя, засліплюючи очі. Ну ось, згодився таки знову швейцарський ножик!
Та раптом щось пекучо-гостре пронизує йому спину. Трохи нижче лопатки. І все пливе, наче в тумані, і боляче стає до нестями.
Марку, Марку, вставай
Хтось зве його, і тому голосу вторить луна. Його кудись тягнуть, він ще встигає відчути, як замерзлі грудки землі впиваються в обмякле тіло.
Біль викручує легені, забиває подих.
Братчику, не вмираааай!
Марко підхопився на ліжку, важко хапаючи повітря пересохлими губами. Спазм до болю скував легені. Оглядівся, наче на якусь мить знову опинився уві сні, на полі бою. Але в кімнаті панували мир і спокій. Тільки червнева громовиця за вікном потрясала небесами.
Витер рукою холодний піт. Усе добре. Це був лише сон.
Крути, де загинули його товариші. Знову наснилися Крути. Як і тоді, після мясорубки Брусилівського наступу, він якийсь час приходив до тями. Прокидався серед ночі в холодному поту. Але криваві сни уже півроку як не тривожать його. І ось, знову Треба просто зайняти мозок ділом, і все минеться. Добре, що він зараз не десь, Бог знає де, а вдома, у Камянці. Вдома навіть стіни допомагають! Марунька ще звечора насмажила пампушок із вишнями. У всьому домі відчувається аромат вишневого вареннядрилювала вишні цілий день, поки він розпаковував валізу, розкладав речі на свої місця та освоювався після тривалої відсутності.
Марунька все: паничу се, паничу те! Ну який з нього панич! Треба буде їй ще один вихідний дати, чи що, а то зовсім коло нього замотається.
Марко запалив свічку і босоніж почапав на кухню. Тут десь мали бути молоко та пампушки. Знайшов. Укриті чистим вишиваним рушником, вони причаїлися на столі, на здоровенній пласкій тарелі.
Налив молока і відкусив чималий шмат пухкої соковитої пампушки. Вишневий сік бризнув на рушник, наче кров
От! Завтра Марунька сваритиме за таке нехлюйство.
Навіть не памятав, коли востаннє міг собі дозволити отак, серед ночі, в спідньому та босоніж сидіти за столом, неспішно наминати пампухи з вишнями, запиваючи молоком.
Як же все-таки добре бути вдома! Завтра, можливо, із села приїдуть батьки. Він сповістив їх про свій приїзд. Мама, певно, звелася, чекаючи від нього звістки, мабуть, не раз думала, що нема вже її Марка на цьому світі Аж ні, він живий і навіть, можна сказати, неушкоджений. Про решту їм знати не варто.
За останні кілька років Марку довелося бачити і робити таке, від чого люди сивіють. Але що до смертіу нього всередині наче щось затверділо, закамяніло, завмерло.
То, може, він уже й не здатний на нормальні людські відчуття?
Йому двадцять два, дяка Богу, і раз Господь зберіг йому життя до цієї миті, провівши крізь криваві місива, то є надія, що й далі оберігатиме.
Треба тільки в неділю піти, посповідатися до церкви та прийняти причастя. Не гоже думати, що він сам, своєю силою ото вижив та вийшов із пекла.
А що далі? У Камянці матиме що робити, окрім навчання в університеті, про яке давно мріяв. Хоч зайнятися науками хотілося, як і раніше, та не дуже розумів, як ото вдасться поєднувати службу з навчанням. Хоча йому одразу сказали: ректор Огієнко у курсі справи, запитань зайвих не буде
Ну що ж Тепер він по-справжньому служитиме своїй вітчизні, своїй владі. Справжній. Українській. Хоч і не дуже розумів, з чого починати ту службу. Одна справаполе бою, чи там зняти вартових, а іншаці шпигунські ігри. Генерал-хорунжий Снігірів, очільник Розвідочної управи, з яким мав у Проскурові розмову, наставляв його так: прогулюйся містом, прислухайся, заглядай в питейні заклади та в гральні клуби Там багато балакають, багато почути можна. Заводь нових знайомих. Приглядайся до студентів університету. Серед них ворог може ховатися так само, як гоголівська мачуха серед русалок в «Утопленій» Цікаво! Як же йому поєднувати навчання та походеньки в гральні клуби й питейні? Хоча про таке поєднання інші могли б тільки мріяти