Полювання на чорного дика - Лора Підгірна

Лора ПідгірнаПолювання на чорного дика

Пригоди Марка Шведа

Частина четверта

Український історичний вестерн

Присвячую Каріні та Богданумоїй найбільшій підтримці у цей скрутний час.

Висловлюю щиру подяку усім причетним до створення і появи цього роману.

Деякі історичні події та участь у них реальних історичних осіб у романі змінені чи доповнені для більшої художньої виразності.

Марко Швед: шпигун, якого варто було придумати

9 липня 2010 року на летовищі у Відні відбулася непомітна стороннім очам, але водночас епохальна подія: США і РФ обмінялися шпигунами. Це був свого роду фінальний акт напруженої шпигунської драми, яка тривала не одне десятиліття. Драми, яка розгорталася між американськими і на той час радянськими розвідниками, минулу славу яких після завершення Холодної війни успадкувала Російська Федерація. Саме у липні 2010 року епосі колись блискучих радянських (на той час уже потьмянілих російських) шпигунів було покладено край. У Відні на летовищі Америка повертала Росії так званих нелегаліврозвідницькі «консерви», які роками вдавали із себе американців, але бездарно відкрилися, були заарештовані, в усьому зізналися і тепер безславно поверталися додому.

Утім, «безславно»це на думку американців, а ось Росія зі своїх горе-розвідників нашвидкуруч зліпила героїв. Сьогодні достатньо погуглити імена Анни Чапман, Михайла Семенка, Андрія Безрукова, Людмили Вавилової (загалом законсервованих в американській глибинці невдах-шпигунів назбиралося десятеро), щоб дізнатися подробиці цієї досить непривабливої для зовнішньої розвідки Росії історії. Але Росія ще з часів Радянського Союзу добре опанувала мистецтво створювати героїв на порожньому місці. І не просто героїв, а бажаногероїв-розвідників. Бо ніщо так добре не влучає в ціль, як напівнатяки і недомовленості. Людям властиво домислювати історії самим. І в цьомуміць і сила вибудованої на шпигунському підґрунті ідеології.

Власне історія про печальний захід російського розвідницького сонця у віденському аеропорту влітку 2010 року до циклу романів про Марка Шведа сюжетно нібито не має жодного відношення. Чого не скажеш про два інші аспекти: державотворчий й ідеологічний.

Шпигунські протистояння в усі часи були маленькою верхівкою айсберга протистоянь державних. Бо держави в усі часи не лише стояли на сторожі своїх внутрішніх інтересів, але й просували інтереси зовнішні. У випадку Радянського Союзу, у складі якого волею недоброї долі на довгі десятиліття застрягла Україна, зовнішні інтереси полягли у світовому пануванні й домінуванні. А майже анекдотичне «наздогнати й перегнати Америку» передбачало й шпигунські перегони також. І в цьому змаганні шпигунів не останню роль відіграв ідеологічний компонент.

Коли цілком реальні, а не вигадані російські шпигуни на початку XXI століття після американського фіаско повернулася додому, в Росію, та зробила те, що могла і вміла робити найкраще: перетворила їх (щоправда, не всіх) на національну гордість. Обєкт захоплення. Бо ідеологіяце той важіль, яким можна підважити будь-яку суспільну думку і зсунути її у потрібному вам напрямку. Іншими словами, навіщо Радянському Союзу був легендарний кіношний Штірліц? Або навіщо Юрій Дольд-Михайлик придумав радянського (нехай і українського походження) розвідника Григорія Гончаренка чи Генріха фон Гольдринга? В імя ідеології і величі радянської держави. Так само, як в імя величі держави британської Ян Флемінг придумав не менш легендарного агента 007 Джеймса Бонда, а американці на службу виготовлення кінодоказів величі їхніх секретних служб поставили цілий Голлівуд. Пальців обох рук не вистачить, щоб перерахувати фільми, в яких безстрашні американські хлопці самотужки рятують честь і гідність Америки, а заразом, щоб двічі не вставати, і цілий світ.

І саме з цих причини (в імя ідеології і підтримки державної величі) упродовж тривалого часу українська література не мала свого, питомо українського, але при тому не втягненого в радянську орбіту непереможного розвідника або ж шпигуна.

Передовсім на нашу долю випала тривала й почасти безрезультатна боротьба за державність. У горнилі цих протистоянь не лише перетоплювалися людські долі, але й горіли документи та речові докази. Поза сумнівом, державотворчі процеси в Україні, яка в XX столітті опинилася не просто в дуже непростих історичних умовах, а фактично стала жертвою геополітики, не обмежувалися теренами України радянської. Як діяв український уряд в екзилі, так само далеко за межами України працювали спочатку тисячі, потім сотні, а тоді лише десятки відданих українській справі розвідників, учорашніх вояків українських армій і угрупувань, які зазнали поразки й змушені були поступитися червоній владі, але не здалися. Тому приречено й підпільно вели боротьбу за Україну за її межами.

Боротьба ця була непростою в усіх відношеннях, бо бракувало всьогокоштів, людей, а з часом забракло й надії на швидке завершення справи. Вони розхитували й підривали радянську систему, як тільки могли, аби вивільнити з її пазурів Україну. Але радянська система виявилася напрочуд живучою. Ба більше: руками своїх пронирливих спецслужб вона нищила все українське не лише в Україні, але і за її межами.

Тож не дивно, що за таких розкладів історії про українськихсправжніх українських, а не українських радянських шпигунівв українській літературі зявитися не могли. Бо вже з моменту своєї появи такі персонажі однозначно ставали ворогами, а не героями. Радянський Союз потребував героїв радянських, а не українських. Фактично в такий спосіб ми отримали покоління, яке знало Штірліца, але ніколи не замислювалося, що не на ньому єдиному трималася звитяга шпигунського світу, і що у Штірліці як такому ідеології значно більше, ніж геройства. Це ідеологічний сценарій, за яким Росія працювала завжди і який використовує й донині.

Ми ж залишилися нібито без героїв. Точніше, наші герої зазвичай були переможені або лишилися стікати кровю на полі бою чи гнити у тюрмах. Як для ідеологічних засад формування нації, підґрунтя досить сумнівне. Хіба що для того, щоб додати жалю споконвічним плачам і голосінням. А ось героїв непереможних, всюдисущих, розумних, винахідливих і яких би не брали ворожі меч, куля й підступи, нам тривалий час бракувало.

Тому чудово, що зявися Марко Швед. Український розвідник з британським паспортом, який хоч і працює офіційно у МІ-6, але насправді має на меті якнайшвидше зруйнувати зсередини хистку Радянську імперію. Він докладає до цього різних зусиль, хоча переважно йдеться про непомітні неозброєному оку шпигунські штучки, завдяки яким радянська звитяга й міць поступово береться розколинами.

Український Марко Шведце суміш козацької звитяги, британської вишуканості, американської діловитості, французького шарму, німецької пунктуальностіі жодної краплини російського лицемірства.

Роман «Полювання на чорного дика», який ви зараз тримаєте в руках,  четверта частина «Шведіани».

У початковому романі циклу, «Червона Офелія», йдеться про становлення Марка Шведа як українського розвідника: про його перші шпигунські ґулі, першу нібито справжню любов і першу по-справжньому болючу зраду.

Другий роман циклу, «Печатка Святої Маргарити», оповідає про Тарнорудські пригоди Марка, дивовижні скарби, завдяки яким зможе деякий час протриматися українська розвідка за межами України, а також про справжню (цього разу вже по-справжньому справжню) Маркову любов.

У третьому романі, «Під чужим прапором», Марко Швед опиняється в Британії і стає не просто підданим Її Величності, а ще й починає роботу в легендарній британській зовнішній розвідці МІ-6. Утім, захищає Марко не лише інтереси Сполученого Королівства: він знаходить не один спосіб підставити плече українській державності, хоча чудово розуміє, що вирвати Україну з Радянського Союзу поки що неможливо.

«Полювання на чорного дика» охоплює період перед початком Другої світової війни. Світ завмер у спробі розгадати задум Гітлера, і розвідники у розвязанні цієї головоломки ведуть перед. Хоча Марко Швед представляє британську зовнішню розвідку, діє він також і в інтересах українства. Українці мріють про ослаблення міцної хватки Радянського Союзу. І, власне, до цього може спричинитися протистояння Гітлера й Сталіна. От лише питання, чи збираються вони зійтися в лиховісному герці? Чи більше мріють по-змовницьки розділити Європу і зжерти її шматками? І як цим планам можуть запобігти розвідники? Та й чи є сенс взагалі втручатися, коли два тирани вже вчепилися за кінці геополітичного канату?

На сторінках «Полювання на чорного дика» однаково переконливо живуть, кохають, страждають, ухвалюють рішення, зважуються на вчинки персонажі вигадані й герої історичні. Марко Швед не лише приятелює з відомим британським журналістом Яном Флемінгом (тим самим, хто вигадав Джеймса Бонда), але також вирушає на пікнік з не менш легендарним Вальтером Шелленбергом, компанію якому складає сама Коко Шанель. І це вже не кажучи про звану вечерю за участі фюрера, на яку Марко отримує особисте запрошення, і під час якої його з дружиною Елізабет у компанії Вальтера Шелленберга і Коко Шанель фотографує Єва Браун власною персоною. Як думаєте, ці знімки десь збереглися?

Власне, сага про Марка Шведаце не просто віртуозне переплетіння ниток документальних і художніх. Це свого роду полотно ось тієї історичної героїки, яка потрібна кожній нації. Бо державотворчі процеси вкрай складно уявити і неможливо здійснити без історичних полотен й історичної ідеології. Зокрема, ідеології перемоги, вагу якої важко переоцінити на всіх етапах процесу творення нації і становлення держави.

Іншими словами, якби письменниця Лора Підгірна не придумала Марка Шведа, його б терміново треба було придумати комусь іншому, щоб у такий спосіб розповідати нам саме нашу історію. Бо якщо ми не будемо знати імена своїх шпигунів, держава-сусідка безсоромно й пафосно навяже нам гордість за шпигунів своїх, як робила це не раз і не двічі.

«Полювання на чорного дика» Лори Підгірної, як, власне, і вся «Шведіана»,  хороше, відпочинкове чтиво для тих, хто цікавиться історією, цінує тонкий присмак теорії змов, не цурається гіпербол, вірить у збіги обставин, дива і в Україну.

Приємного читання!

Аліна Акуленко, журналістка, перекладачка

Полювання на чорного дика

1696 рік.

Стокгольм, Шведське королівство

Його треноване тіло, звичне до всілякої військової виправи, затяжних походів, довгих переїздів верхи, ночей без сну та їжі, волало про відпочинок.

Підбитий лисячим хутром теплий каптан видавався тепер надмірно важким, як і хутряна шапка, що, здавалося, залізним обручем стискала чоло.

Мріялося тільки про одне: впастибодай на оберемок сінаі виспатись. Доби зо три. Так, аби ніхто його не рухав.

Ну, хіба для обіду. Зїв би цілого вола! І зновуспати. Та часу для відпочинку не мав. Справа сама не зробиться.

Холодний, пронизливий вітер трохи збадьорив його. Дістався таки Шведського королівства. Стокгольме, місто Карла XII, ось ти який!

За пять років на службі у ясновельможного гетьмана Маркові Вишневецькому не раз доводилося бувати по усіх форпостах землі українськоївід Карпатських гір до Чорного моря.

Бачив незворушні твердині Закарпаття, усі замки Поділля та Галичини, фортеці Криму. Бував у них, блукав їх безкінечними, звивистими підземними ходами, вслухався у ледь чутний подих і шепіт загублених душ, що навіки оселялися під похмурими склепіннями, оглядав холодні каземати і льохи, стрімкі вежі та вузькі бійниці

Усе Маркові було цікаво. Усе викликало подив і захоплення.

Бував Марко у складі почту Мазепи й у Московії, коли того московський цар Петро запросив для особистої зустрічі. Хотілось побачити московитські укріплення та замки, бо уявляв їх собі надзвичайними. Не довелось.

Натомість побачили царя Худий, довговязий, ні тіні шляхетності, ні натяку на мязи. Пулькаті очі на круглому бабському обличчі, тонка ниточка вусиків над верхньою губою та такі ж тонкі, худі ноги, що підтримували вельми незграбне тіло. Вузькі плеченята Петра раз по раз сіпалисячи то від хвилювання, чи то від якої хвороби.

Петро скидався більше на хлопчину-переростка, ніж на царя. Та погляд очей пулькатих був не по-хлопчачому різким, як лезо. Губи кумедно стискалися від погано стримуваного гніву.

Мабуть, Петрові здавалося, що саме так і означає виглядати по-царськи.

Та ясновельможний виду не подав. Підійшов, як і належить, привітався з государем Московії, навіть уклонивсяоднак із таким гідним виразом обличчя, що ні у кого не залишилося сумніву: перед Петром віні сам володар.

Та й увесь Мазепин почет, що вирізнявся молодістю, високим зростом, доброю військовою виправою та ладною тілобудовою, прибув перед очі Петра: усі як один у дорогих парчевих кунтушах, оторочених соболиними хутрами; вправлених у нові сапяни вузьких, за останньою Європейською модою шоссах, що підкреслювали стрункість дужих козацьких ніг; прибрані, напахчені, з кривими турецькими шаблюками у золочених піхвах, приторочених до широких шкіряних перевязей. Стрункі юначі стани охоплювали не звичайні пояси, а дорогі персидські шалі, обмотані разів зо три навколо каптанів та сорочок з найтоншого білого полотна, гаптованих золотими і срібними шнурами.

 Мовчати, що б не сталося! Думки тримати при собі і не зубоскалити!  суворо наказав гетьман, коли входили до царя у покої.Знаю я вас, чортяки!

Як ступилиаж луна пішла від їхніх кроків. Виграючи павичевими пірїнами на соболиних шапках, стали й вклонилися цареві.

А той сидів, витріщившись, бо уперше бачив стільки малоросів, та таких славних. Уявляв їх собі дурниками, задрипанцями, низькорослими та опецькуватими. А тут ніби сонце надвечір знову зійшло у низьких та похмурих царевих покоях!

Ясновельможний гетьман Іван Мазепа і сам попри поважний вік був усе ще струнким та дужим, вражав розкішним каптаном та золотим перснем на вказівному пальці. Шляхетними манерами та елеганцією, набутими замолоду по Європейських дворах. Розумною розмовою та, власне, знанням мовбо з усіма іноземними послами спілкувався по-їхньому, без тлумачів, а з деякими посланцями був знайомий особисто.

 Дивись, дивись, Марку, у царя Петра від одного тільки погляду на пана гетьмана писок склався в кобилячу сраку!  ледве стримуючись, аби не пирснути сміхом, тихо зашепотів Маркові його побратим Максим Перепеличенко.

Заздрість та злість і справді майнули лихою, помітною тінню у Петрових темних очах.

Його водночас зачарувала, збентежила й обурила оця елеганська розкіш почту ясновельможногостільки молодих, шляхетних, освічених, світлолицих малоросів!

Подивувало уміння й самого Мазепи триматися суворо та невимушено, наче він і не перед царем усія Московії стоїть!

А ще сталося, як увійшливід товариства гетьмана Мазепи повіяло впевненістю, здоровою молодечою силою, звитягою, свіжістю та дорогими французькими парфумами, тоді як котрийсь із бородатих бояр Петра голосно пустив «злого духа» у довгу, до підлоги, бобром оторочену шубуначе в трубу загудів

Лице Петра вкрилося багряними плямами. А ясновельможний лише зиркнув на хлопців, мовлявя що вам, вражі діти, наказав? НЕ ЗУБОСКАЛИТИ!!!

Словом, ні Московія, ні її цар Марка не вразили. Замість вітання понюхали бездин царевих бояр. А царева потішна фортеця, зведена для юнацьких государевих забав та ігор, і зовсім розвеселила.

На бенкет цар покликав Мазепу самого, без почту. А коли той повернувсябув невеселий. Промовив тихо:

 Може, воно й даремно я тягнув вас усіх за собою, товариство, до Московії,жупанами перед Петром світити. Це злісне вовченя московитське ледь не скавуліло від лихої заздрості. Сили поки у нього ніякої, та на землю нашу вже оком подумки наклав Не дай Бог йому здійснити те, що сьогодні я у його очах прочитав Віддати усе Петрові на поталу? То вірна загибель нашого краю. Хіба спробуємо те вовченя приручити або ж погнати іншим, хибним слідом

Марко не дуже зрозумів тоді сказане гетьманом, бо той у деталі не вдавався, але Вишневецький вірив йому: із самої юності довелося ясновельможному бувати по землях чужинських, набираючись мудрості; Мазепа був майстром хитромудрих рішень!