«Та це ж кременецький суддя Гонсевич! Тварюка, що у Кременці на відьом та чаклунів полює»,згадав нарешті Голота товстуна, який колись присудив до страти і його. Відбувалося це зовсім за інших обставин, виглядав Голота трохи інакше, ніж зараз, та, про всяк випадок, він вирішив більше не роззявляти пащеку. Хай він зараз і обірванець, та суддя, боронь Боже, міг згадати пику спритника, якому мали відрубати голову, а він натомість перехарапудив місто й утік з катівні.
За жебрацтво, напад на суддівського та дебош у шинку я присуджую тобі, зайдо, що не назвав свого імені, десять канчуків. Вибач, що без застосування усіх наших звичаїв, але тобі, собако безрідна, вони й непотрібні. Досить свідчень возного, згоди шановних лавників,кивнув Гонсевич на незнайомців, що похмуро стояли збоку,та мого рішення.
Забирай його. Десять ударів, метре. А тоді завези, викинь подалі від міста. Якщо буде, що викидати...кинув суддя комусь у темряву в нього за спиною.
Голота примружився й побачив очі, що дивилися на нього з пітьми. Чоловік з котячим поглядом підійшов і присів коло Голоти, схопивши його за волосся. Кат Болиць радісно посміхався, а його тонкі татарські вислі вуса аж настовбурчилися від захвату.
Памятаєш мене?тихо просичав він у вухо Голоті.Памятаєш,сам собі відповів кат і, відкинувши пальцями довге волосся, торкнувся свого відчикриженого вуха.Повір, я згадував тебе весь час. Знав, що рано чи пізно ти повернешся. Думаєш, чому я не розповів про тебе Гонсевичу?прошепотів Болиць.Бо тобі не до лиця легка смерть. Ніякого одрубання голови. Ми ж із тобою можемо вигадати цікавіші заняття, чи не так?він ще раз подивився бранцеві в очі, помітив у них жах і хижо посміхнувся, задоволений видовищем.Забирайте його, йолопи,Болиць відійшов убік. На голову Голоті відразу впав мішок, і бранця, що задихався від його їдкого запаху, потягли за руки по підлозі...
***
Чекати тортур неборака почав з першої митіщойно зі стогоном розплющив очі у камяному мішку, на жмутку гнилої соломи, куди його швиргонули Болицеві підручні. Він знав, де зараз, адже колись уже там буву похмурій великій двоповерховій камяниці на Горній вулиці, яка вже років зі сто була прихистком кременецьких катів. Що на нього чекає, Голота також знав, тож приготувався й не відводив погляду від дверей, в які ось-ось мали зайти його мучителі. Однак тягнулися хвилини, за ними години, та ніхто не заходив. Із вязнем не говорили, його не годували, здавалося, про нього просто забули. І вже за якийсь час більше за холод його почали мучити здогадки про те, що це і є тортуритримати в цій келії, поки він не збожеволіє.
«Тільки не це! Хай будуть тортури, залізна діва, іспанський чобіт, диба, але тільки не оце!» Від думок про повільне гниття у темряві Голоті ставало млосно, і у молитвах він просив Бога не допустити такого.
Господь почув його слова десь на третій, за неточними підрахунками, день. Двері розчинилися, світло вдарило йому в очі, чийсь волохатий кулак заїхав у зуби, а вже за секунду Голоту, що полегшено посміхався розюшеними губами, тягли до катівні. Треба сказати, кілька хвилин він був майже щасливий. Але щастя тривало, доки він не побачив Яська Болиця.
Кат, зловісна слава майстра болю якого сягала кордонів Речі Посполитої, сидів за столом зі свічкою і, шкрябаючи пером, щось писав. Він підвів на вязня очі, повернув голову, і той відразу побачив страхітливий шрам на місці, де мало б бути вухо ката. Голота нервово ковтнув, адже зрозумів, що ця демонстрація була саме для того, хто його відчикрижив, і нічого доброго не обіцяла.
«Якщо роздражнити його, то, може, й пощастить померти швидко»,приречено подумав вязень, тож, через силу усміхнувшись розюшеними губами, почав.
Шановний Болицю, я, якщо чесно, й не думав, що побачу вас іще раз. Як ваше вухо? Не болить? Знаєте, кажуть, що так навіть зручніше для вашої професії. Менше чуєш, краще спиш.
Можливо...спокійно відповів кат, дивлячись у свої папери.
То якщо вам не треба вуха, може, ви б подумали і про інші частини тіла? От нащо катам стільки пальців?натужно жартував Голота. Болиць на ці слова лише широко посміхнувся.
Ваша правда! Я й сам постійно думаю про це. Навіщо взагалі стільки зайвого? Комусь зайва голова, бо він нею не думає, комусь його кутас, бо той не працює... Ви знаєте, це дуже цікаве питання, яким я оце переймаюся вже тривалий час. І думаю провести кілька експериментів. Якщо ви мені допоможете, то скоро ми обидва знатимемо відповідь,тихою скоромовкою проказав Болиць, і Голоті в горлянці відразу пересохло.
Кат знову скривив рота у посмішці, а тоді вказав великим гусячим пером, яким щойно писав, на дибу й обережно взяв зі столу нагая.
Голоту привязали, зірвавши залишки одягу. Болиць підійшов тихими кроками й провів рукою по спині вязня, де було видно старі шрами від його ж ударів. Кат зробив паузу і шмагнув бранця, а тоді ще і ще.
«Один, два, три»,нащось рахував Голота, памятаючи про те, що Болиць забиває вязнів до смерті з кількох ударів. Шкіра на місці, де приклалося катове приладдя відразу лопнула, по спині заструменіла тепла кров. Та цього разу кат не прагнув убивати. Голота, зіщулившись, чекав нового свисту нагая, а вже за мить відчув, що його відвязують.
«Невже це все? Не вірю, аби все було настільки просто»,з подивом подумав він і повернув голову до ката. Хижа посмішка Болиця лише підтвердила здогад. Голота зрозумів, що той задумав. Десять канчуків, які присудив Гонсевич, він розтягне на тижні й місяці. Хоча що йому до того присуду? Він убиватиме його роками, день за днем смакуючи задоволення від мук, поки не перетворить на схиблену від болю істоту, що житиме від тортур до тортур.
«А може, це і добре. Поживу більше, раптом, вигадаю щось до того часу»,бадьоро женучи від себе дурні передчуття, думав Голота, коли його тягли сходами.
***
Після другого тижня тортур, бранець гадав уже зовсім інакше: «Якщо я і виживу після всього цього, то хіба дурником. Буду казати «бе-бе-бе», пускати слину й мочити штани. Зроблю карєру на паперті. Битимусь за гроши, які кидатимуть сердобольні міщанки. Розповідатиму думи про козака Голоту й крутитиму ліру. Якщо буде чим крутити...»
Що більше Голота думав, то ясніше розумів; цього разу кременецький кат доведе свою справу до кінця. Тож виснажений бранець сидів, обхопивши руками коліна, стогнав та хитався взад і вперед, намагаючись притишити біль, що розривав його на шматки, і благав у Бога швидкої смерті. Несподівано Голота стрепенувся, двері скрипнули, а в очі знову вдарив різкий відблиск вогню. Неборака намагався відбиватися ногами, але марно. Підручні Болиця витягли його з камяного мішка за ноги, гепнули по голові, а тоді підхопили під руки й потягли сходами вниз. У катівні на нього вже чекав Ясько. Він схрестив руки й секунду роздумував, як гурман, що обирає, яку страву сьогодні скуштувати, а тоді вказав очима на іспанський черевик.
Прошу.
Голота закусив губу, коли його кинули на грубу лавку, і шматки заліза обхопили ноги. Коли Болиць зробив один поворот ґвинта, їх стисло, а на лобі Голоти виступили краплини поту. Він знав, що на нього чекає. Ще один закрут. З грудей катованого вирвався стогін. Чоловік ледве стримувався, аби не волати, не просити, не плакати. Голота розумів, кату все одно: кричатиме його жертва, проситиме чи погрожуватиме. Болиць дивився на обличчя Голоти, яке судомило від болю, і врешті розчепив губи, аби проказати своє улюблене питання. За нього він і отримав своє прізвисько:
Болиць, пане?
Поруч на вивернутих на дибі суглобах висів ще один вязень. Той не стримував себевід його хриплого крику розривало вуха, а згодом Голота з подивом почув, що і сам репетує, мов навіжений, відчуваючи, як після чергового повороту ґвинта кришаться його кістки, розтягуються і рвуться мязи й жили, а з пошматованих ніг тоненькими струмочками стікають цівки гарячої крові.
Голота несамовито волав, очі затягла пелена. Можливо, тому він не помітив, як двері катівні розчинилися, у підвал увірвався вихор денного світла, а Болиць здивовано завмер. Голота відчув: ґвинта перестали закручувати. Він подивився на катів, які втупилися кудись за його спину. З останніх сил бранець повернув голову й побачив великі чорні очі на пухкому молодому обличчі в ореолі променів світла. Рублена тінь за спиною прибульця коливалася, й отетерілий вязень угадав у ній величезні крила.
«А той пустельник з пущі, що розповідав про тунель зі світлом, коли помираєш, таки пекельний шахрай. У Біблії правда. До нас приходять янголи, що забирають душі. А чому святий Гавриїл, чи хто то там, у перуці?»,Голота встиг здивуватися, та це була його остання думка. Наступної миті різкий біль у покручених ногах знову повернувся, в очах бранця потемніло і свідомість злякано згасла.
Розділ 6Який переконує, що інколи дуже доречно відрізняти пішака від ферзя
Вязень отямився від болю. Швидко кинув погляд на свої ноги, закуті в залізо іспанських чобіт, і полегшено видихнув, бо ноги таки були. Ще б один-єдиний оберт ґвинта проклятого знаряддя, вигаданого, аби показати єретикам пекло на цьому світі, і замість кінцівок він побачив би хіба мішанину з крові, мяса і кісток. Та того оберту так і не сталося, і Голота подякував за це Богу.
У вухах шуміло і дзижчало, та крізь усе те вязень почув монотонне «бу-бу-бу» в себе за спиною. Він намагався вивернути голову, аби побачити джерело тихого бурмотіння, та найменший рух аж судомив усе тіло болем. Тож Голота завмер і прислухався, і нарешті почав розрізняти Болицевий тихий шепіт. Інший голосмолодцюватий, ліниво-зневажливий тенорвін чув уперше.
Шановний кате. Я ще раз прошу вибачення, що заскочив у вашу прекрасну, сповнену божественного світла й благодаті обитель, так зненацька. Але що я мав робити, коли ваші підручні не впустили моїх слуг, котрі мали передати моє прохання? Довелося виламати двері... За двері я вам відплачу, не хвилюйтеся,вів тенор, і в його ввічливих словах вчувалася неприкрита насмішка й підюджування. Голос точно не боявся ката, навіть більшедемонстрував своє відверте презирство.
Голота здивувався. Він памятав, звісно, що катівська професія у містах, принаймні тих, де побував Голота, була хоч і прибуткова, але не надто поважна. Найманих убивць на службі магістрату не вважали за людей, подекуди, крім своєї основної роботи, вони навіть чистили вбиральні та прибирали на вулицях падло та сміття. Однак лише не в Кременці. Не в останню чергучерез старосту, який вважав Болиця одним зі стовпів порядку, законності. Тут кат був правою рукою старости Сангушка й одним із найбагатших міщан. Його боялися й поважали і селяни, і городяни, і шляхтичі. Тож нахабний монолог незнайомця здивував Голоту. Говорити з кременецьким катом таким тоном тут міг лише хтось дуже впевнений у собі.
Голота ледь не підскакував від цікавості, незважаючи на біль у затиснених залізяччям ногах. Врешті зміг повернути голову і, ледь не скрутивши вязи, впявся поглядом в молодого цибатого хлопця. Довгоносий, худорлявий, з розумними очима, що зараз пильно розглядали Болиця, наче якусь огидну гусінь, він розслаблено стояв перед катом, тримаючи в руці дебелу тростину, якою грався, повертаючи її то в один бік, то в інший. Чистенький, у перуці, вузенькому оксамитовому каптані «абі» з білосніжним жабо, він мав настільки недоречний вигляд у просяклій кровю, сльозами й іншими, не такими благородними рідинами катівні, що Голота прямо таки ошелешено роздумував, чи справді він отямився, чи йому досі ввижається.
За яким правом ви вриваєтесь?!.почав кат люто, але затнувся, зробив над собою зусилля й замовк.І яке, до біса, прохання... вашамосць, що не може почекати, поки я закінчу роботу?після недовгої мовчанки нарешті прошелестів Болиць, і його розлючений шепіт нагадував гадюче сичання.
Розумієте, вельмишановний кате,шипіння ката не надто налякало франта, і він далі клеїв дурня, безтурботно озираючись.Я наразі саме прогулювався у парку з двома панянками, і тут із вікна цього будинку почувся страшний крик. До того моторошний, що одна з панянок знепритомніла, а інша була дуже близькою до цього...
Вибачте, вашамосць, мої підручні забули зачинити вікно. Це більше не повториться.Болиць нарешті опанував себе й знову вдягнув маску холодної ввічливості.
«Слава Богу і придуркуватим підручним, що забули зачинити вікна. І слава ще й мені, бо маю гучну горлянку, бо той «колега»,Голота презирливо скосив очі на нещасного сусіда, що непритомний висів на дибі,голосу взагалі немає... Та ж про що ти думаєш, дурню, сидячи в іспанських чоботях!отямився й сполошився Голота.Момент! Треба користуватися моментом! Завдяки цьому жевжику в дурнуватій перуці я маю шанс вибратися звідси... До речі, хто ж це?». Поки Голота гарячково думав, дискусія між невідомим та Болицем тривала. І щосекунди ставала все напруженішою.
Бачте, Болицю, усе не так просто. Я клятвено пообіцяв панянкам, що врятую нещасного вязня. А я звик своє слово тримати,франт явно дуркував і не надто приховував це.
Досить самовпевнена заява, пане,після паузи прошепотів Болиць.
Згоден. Але ми, Мнішеки, завжди були ще тими нахабами. Ви ж, може, чули ту історію, як наша самовпевненість зробила нас родичами московитських царів? У мене була легендарна бабця Марина, яка стала царицею, хоч лише на тиждень...підсміювався собі тенор, а потім удавано спохватився.То як же нам бути, Болицю? Мені необхідно бути сьогодні Лоенгріном й урятувати двох дівиць з полону неосяжного страху,завершив пан, але, усвідомивши, що його вельможні жарти мало пасують катівні, прокоментував.Лоенгрінто такий лицар Круглого столу... Але то таке, не зважайте... То як: ми домовились?
Я досі не розумію вас...
Я пропоную вам віддати мені вязня...у молодому голосі, що хоч і звучав досі ліниво, задзвеніло роздратування.За винагороду. Щедру винагороду золотом.
Вам не здається, що це трохи... Не зовсім за законом, пане?
Правда? О, не турбуйтесь. Залиште ваші вагання щодо законності мені. Я все вирішу. А вам... цього вистачить?юнак зробив знак, і повернувшись до своїх слуг, забрав капшучок, що дзенькнув у нього в руці. Мішечок він простягнув уперед, однак рука лише зависла в повітрі.
Не треба, я досить добре заробляю... І подарункито не моє,похитав головою кат.
Ви відмовляєтесь?повільно промовив юнак здивованим тоном.Ви знаєте, що ставити нас, аристократів, в дурне становищедосить небезпечна справа?роздратування в молодому голосі вже навіть не задзвеніло, а засурмило. Та на Болиця це не справило жодного враження. Він стояв, широко розставивши ноги, і стискав у жилавих руках нагая.
Так, вашамосць,холодно кинув він.
А ви знаєте, що одна з дівчат, яких ви налякали, то племінниця вашого старости Юзефа Пауліна Сангушка, а інша взагалі дитинадочка графа Ігнація Цетнера, великого коронного обозного?!
Я вирішу це питання з паном Юзефом,тихо прошелестів кат, даючи знак своїм підручним, що негайно вийшли з темного закутка. Виглядали вони досить страхітливо, бо обличчя свої закривали платками, а в руках тримали залізні палиці. Було очевидно, що так просто віддавати свою здобич кат не збирається. Зі свого боку це неабияк збісило шляхтича.
А тепер серйозно, Болицю. Я думаю, ти знаєш, чому я тут,панок змінив тон на більш серйозний і вже не виглядав таким дурником, яким хотів здаватися спочатку.
Уявлення не маю, вашамосць. Хоча ні, рятуєте вязня для ваших панянок. Ви ж тільки-но таке розповідали...удавано здивувався забудькуватості пана кат.
Не прикидайся! Ти знаєш, що я прийшов за ним,юнак витягнув руку в бік катованих, і Голота, який подякував уже тільки Богові за порятунок, розгублено побачив, що вказують не на нього, а на його колегу по нещастю, який висів на дибі у безпамятстві.
Мені потрібен Бергхольцьмій орендар...
Чаклун, що чарами закохав у себе пані Скідницьку?єхидно проказав Болиць.У вас також нерозділене кохання і вам потрібні чари? О, я розумію, що такого майстра любовної магії ще пошукати. Зачарована Скідницька в самій сорочці лізла до нього у вікно...
Припини дуркувати, кате! То все маячня, і ти прекрасно про те знаєш! Скідницька сказилася й сама за ним бігала по пятах, як молода кобилиця, а коли він виявився байдужим до її кістлявих ключиць, вигадала недолугу історію про чаклунство!палко вигукнув панич.
Чому ви мені це розповідаєте? То суддя й лавники винесли вирок, я ж лише його виконую, пане!проговорив кат.
Суд? Пхе, збіговисько дурнів на чолі з тим товстим бовдуром? Я сміявся, коли почув звинувачення, я запевняв бідного Бергхольця, що то все дурний жарт, я сміявся на суді, бо більш химерних історій не чув. Але коли ті недоумки присудили Бергхольцю те, що присудили... Це можливо тільки в такій дупі, як Кременець, де про цивілізацію не чули, зате відьом і чаклунів бачать під кожним парканом! Я не хочу, аби ти мучив ні в чому не винного хлопця, єдина вина якого у тому, що його румяна мармиза надто подобається дівкам.
Це все одно не дає вам права...
У мене є всі права...
Які це?поцікавився Болиць.
Право сильного! Ти, я бачу, почав забуватися! Оті страшні історії, які розказують про тебе в Кременці, зовсім задурили тобі голову. Та ти знаєш, псякрев, хто я такий?!аж задихнувся від люті юнак, якому явно набридло сперечатися.
ВиМіхал Єжи Вандалін Мнішекнайменший син покійного великого підкоморія литовського і небіж міністра Єжи Августа Вандаліна Мнішека,замість ката відповів кволим голосом Голота.Магнат-мандрівник,продовжив він,змалечку подорожуєте Європою.
А це ще хто?здивовано підійшов ближче до Голоти магнат Мнішек.
Знаю, бо бачив вас у Берліні,вів далі Голота своїм звичайним голосом, хоча щосекунди хотів істерично заридати й заволати: «Заберіть мене звідси!». Кажуть, ви брали уроки у знаменитого Філідора, і я чув навіть, що здивували його своїм сицилійським захистом.
Зрештою, він не дуже довго дивувався. Не минуло й години, як Філідор розбив мене в пух і прах,вражено промовив Мнішек, який усе вдивлявся в обличчя вязня.Ви граєте в шахи? Звідки ви знаєте про мої партії з Філідором?він зацікавлено дивився на Голоту, що вів світські бесіди, попри те, що його закривавлені ноги були досі затиснуті іспанським «взуттям».
Так, я грав кілька разів з Легалем де Кермюром, учителем Філідора. Він навіть хвалив мене, але, я думаю, то була звичайна галльська ввічливість, бо я заплатив за партію зі знаменитістю немалі гроші,Голота скривив рота у подобі усмішки.Але зараз, як ви бачите, я знайшов собі цікавіше заняття,вказав він очима на свої кінцівки в лещатах.
Міхал Мнішек реготнув, але відразу ж перестав, зрозумівши, що жартує вязень явно з останніх сил.
Так, іспанський черевикце ще гірше, ніж сицилійський захист, безперечно. Правда, я бачив людину закатовану залізною дівою. Ще те видовище...Мнішек демонстративно здригнувся.Але що вас сюди привело? Чи, може, й ви чаклун, відьмак? Бо тут, знаєте, люблять палити різних некромантів та знавців чар.
Боже збав. Ніякої магії, бо тоді я не сидів би тут, а полетів, проказавши закляття. Бажано кудись ближче до тепла і моря, наприклад, у Неаполь...Голота і Мнішек засміялися.
І я б теж! Але ж справді, що ви тут робите?
Вибачте, я вам не заважаю, шановні?намагався обуритися Болиць, та Мнішек лише роздратовано махнув рукою. Болиць замовк і люто дивився на панича.
Справа в тому, що я знаменитий розбійник, гроза магістрату,відповів Голота з посмішкою.
І це правда?
Якщо рахувати, що бійка з возним магістратського суду у шинкустрашний злочин, то так, звичайно.
І це все? Через те вам зараз пошматують ноги і зроблять калікою? Суддя Гонсевич зовсім здурів,похитав головою Мнішек.
Зовсім ні. Хоча суд у Кременці не вирізняється ласкавістю, та він явно не збирався мене карати на горло. Мені присудили канчуки. Я їх уже давно отримав, а оце всето катова імпровізація.
Хм. У мене таке відчуття, що староста про це нічого не знає...сказав Мнішек, кинувши погляд на побілілого від злості Болиця.
Я думаю, ви, безперечно, маєте рацію. Кат трохи загрався, а сказати йому про це нікому,знизав плечима Голота.
Ви знаєте, шановний,подумавши трохи, проказав Мнішек,мене до вас, мабуть, вела доля. Це ж требашахіст у застінках Болиця. Ви не повірите, тут зовсім не грають. Варварину, то я так називаю тутешніх вельможних панівлише жлуктять горілку, жеруть у три горла, ну, і махають своїми тупими карабелами. Але ж тепер я врятований від нудьги! Не думав, що знайду собі партнера в катівні. Болицю, негайно відвяжіть його і того, іншого.
Болиць мовчав, адже це вже було занадто. З білого він почервонів і стояв, стискаючи руками свою знамениту девятихвостку. Запала напружена тиша. Підручні ката кидали погляди на Болиця і без його команди не наважувалися нападати на магната з могутнього клану Мнішеків. Надто всі розуміли, чим це може для них закінчитися. Мнішек клацнув пальцями, гукаючи слуг, що стояли за його спиною, а тоді поклав руку на ефес своєї шпаги.
Не роби дурниць, кате...неголосно проказав шляхтич.
Врешті напружені плечі Болиця впали, він нервово сіпнув щокою. А тоді змахнув рукою підручним і, згорбившись, повернувся до Мнішека, спиною.
Відпустіть їх,проскреготів кат.А вам, пане, це так просто не минеться... Я буду жалітися пану старості Сангушку.
О, не турбуйтесь, Болицю. Я зараз же поїду до Юзефа і про все з ним поговорю. Можете не хвилюватися, він не відмовить другу дитинства. Вашого чаклуна Бергхольця він знає, як і знає про те, що Гонсевич присудив тому таку нісенітницю, бо не любить мене. А щодо другого вашого вязня... Мені здається, що тут творили беззаконня, і як людина благородна маю це виправити. Крім того, я надто страждаю без партнера для гри в шахи,безтурботно відповів Міхал Мнішек. Аристократ, якого, незважаючи на показну невимушеність, очевидно нудило від запаху страху й крові, що густо стояв у катівні, вишукано вклонився кату й притиснув шовкову хусточку до носа.
Бувайте, о королю страху й князю тортур. Залишайтеся у вашому темному королівстві. Надіюся, ми ніколи не побачимося з вами тут,він повернувся до слуг.Швидше виносьте тих двох надвір, бо я зараз помру в цьому смороді.
Розділ 7У якому Голота розвіює сумніви й завойовує довіру
Перед Голотою розчинилися важезні дубові двері камяниці-катівні, і він відразу ж заплющив очі. Та навіть крізь повіки до голови дісталися пекучі сонячні промені. Вязень застогнав. Відвиклому від світла, йому здавалося, що то сам архистратиг Михаїл спускається з небес і штрикає списом у голову. Коліна у Голоти підкосилися. Його підхопив попід руки один зі слуг Мнішека, що йшов слідом.
«Оце ганьба,майнуло в голові напівзомлілого клієнта Болиця,закотив очі, як романтична панянка в поганенькій італійській оперетці. Зараз мені розпускатимуть корсаж і обмахуватимуть віялом».
Та Голота явно переоцінив свою цінність. Слуги просто схопили його за руки та закривавлені ноги, що лише дивом кілька хвилин тому не перетворилися на шмаття, і таким трибом швиргонули до карети. Голота гепнувся, як лантух, і тільки крекнув.
«Прокляті телепні не читали книжок і не знають, як треба поводитися з чудесно врятованими від смерті»,подумав він, але вимовити прокляття йолопам не встиг, бо почув, як до карети підбігли й задзенькотіли дівочі голоси.
О Господи, Міхале, що це?почув Голота й здогадався, що це ті вразливі панянки, про яких розповідав Мнішек.
Це, любі мої, ваш Лоенгрін, Персиваль і король Артур в одній особі. Переможець кривавого людожера й ката. Відважний, сильний та прекрасний...
О, твоя скромність просто пречудова! Не ти, Міхале, не ти! Ось той нещасний.
То Бергхольць, він непритомний, дурненька. Ти що, не впізнала свого залицяльника?
Не Бергхольць, інший! Хто то?
А, той, інший... То ще один нещасний, якого ваш лицар також урятував з лап кровожерливого ката...удавано гордо розпочав молодий Мнішек, та вже за секунду розсміявся, побачивши налякані дівочі обличчя.
О Міхале...
Усе добре, любі мої. Але зараз ви маєте мені вибачитимушу їхати. Їх треба відправити до медика... А ви негайно сідайте до своєї карети, рушайте додому. Я зараз поїду до лікаря Можаровського, віддам йому Бергхольця й відразу на Вишневецьку, мені треба поговорити зараз із твоїм дядьком, Малгожато.
Мнішек стрибнув на козли, екіпаж відразу струснуло, і він покотився гуркотливою кременецькою бруківкою. Не можна сказати, що подорож була надто вже приємною. Ями, хоч і не глибокі, трусили карету, мов у лихоманці, і Голота лише сичав від болю. Його обличчя вкрилося краплями поту, він напружено вчепився побілілими пальцями у воза й мріяв, аби подорож скоріше закінчилася.
«Пекельне пекло! Хтось колись зробить дороги в цій частині світу? Чи завжди тут буде яма на ямі?!»Голота стискав зуби на кожній вирві, коли його підкидало в повітря. Однак колишній бранець косив очі вбік і все ж зауважував, що йому трохи краще, ніж непритомному попутникові. Той лежав поруч ледь живий, і голова його хиталася в різні боки, як лялькова. Врешті Мнішекового орендаря відвезли до лікаря, а скоро припинив свої польоти й Голота. Вони підїжджали до тієї частини міста, де мешкали багатії, тож і шлях ставав усе кращим і кращим. Лише тоді, дихаючи прохолодним осіннім повітрям, Голота раптом зрозумів, як йому пощастило. Цього разу вирватися з катівні Болиця йому допомогло справжнє диво.
«Хоча було, на диво, боляче... Не даремно, що цього разу я таки втратив віру у свою успішну зірку. Але очевидно, що козак Голотавсе ж щасливий курвячий син».
Карета несподівано стала, Голоту знову вдарило об двері. Він ойкнув і розплющив очі, прикриваючи їх рукою від яскравого сонця. Вязень упізнав цей розцяцькований будинок, схожий на пишний венеційський палаццо, з якого власне й був копійований. Таких було кілька в кременецькому Підзамчіаристократичному районі міста. Але тут, на Вишневецькій, був лише один. Через це та й тому, що тут товклася ціла купа люду, Голота зрозумівце будинок вельможного Юзефа Пауліна Сангушка, кременецького старости.
Пішли, бранцю. Треба показати тебе Юзефові. Ти хоч ходити можеш?кинув через плече молодий Мнішек. І, не чекаючи допомоги слуг, зістрибнув із козлів.
Зможу, вашамосць,Голота стиснув зуби й обережно поставив ногу на землю.
«Наче й не все так погано, ходити справді можу»,Голота важко, але таки шкандибав за своїм визволителем, що широким кроком прямував до парадного входу.
Щойно вони зайшли у будинок, побачили у вітальній залі з величезними дзеркалами натовп, що оточив молодого ще, стрункого, із задумливо видовженим лицем чоловіка у багато оздобленому червоному камзолі. Навколо нього тупцювала строката публікабагаті пани в яскраво-червоних кунтушах, дрібні шляхтичіу сірих, міщани в лисячих шапках, купці та торговці-євреї, що стояли трохи осторонь. Усі вони говорили одночасно й не надто розбірливо, а пики у більшості були перелякані.
Пане Юзефе, треба щось терміново робити,схвильовано частив худий, як тріска, чоловяга у довгому каптані з рукавами, що теліпалися на худому міщанинові, як на опудалі.Усі налякані до нестями тими зникненнями. Мій двоюрідний брат зник ще в серпні, і досі про нього нічого не чутно...
І мій племінник,кинув інший голос.
На Бога, панове, я роблю все можливе...чоловік із сумним видовженим обличчям підвів очі догори.
Пане Юзефе, ми всі це знаємо...перебив його шляхтич у сірому кунтуші, на який падали довжелезні вуса.Але в мене вже два орендарі зникло...
Пане Лідзинський, про ваших орендарів ви мені вже два роки торочите. Це ж зовсім не те. Ми вже зясували, що безслідно люди почали зникати навесні цьогоріч. А ваших лайдаків-утікачів бачили у Львові, і вони казали, що чкурнули від вас, бо...роздратовано почав говорити Сангушко почервонілому від люті шляхтичу, та не встиг закінчити. Худий у довгому каптані закричав до Мнішека, який підійшов до натовпу:
Пане Мнішеку, я чув, у вас теж зникли орендарі?!
Так, двоє...засмучено хитнув головою магнат.
О, і ти тут, Міхале,Сангушко подивився на Мнішека, похитав головою й підвів очі вгору, показуючи, в якій халепі він опинився. Мнішек у відповідь знизав плечима й співчутливо скривився.
Так, але я у іншій справі, тому почекаю.
Панове,знову заговорив Сангушко.Жовніри й мої гайдуки зараз рискають лісом і горами, ми знайдемо лиходіїв, що нападають, і повісимо їх біля магістрату вже за тиждень...
Пане Юзефе,проговорив тонким голосом миршавий чоловічок з довгою бородою,я не сумніваюся, що ми когось повісимо, але я сумніваюся, що зникнення припиняться... Усе більше людей впевнені, що то не харцизи.
А хто? Дияволові слуги?
Селяни так і кажуть, що вовкулака...
О, Господь святий! Це все через те, що знайшли того нещасного Мільчека з пошматованими грудьми?
Люди вже давно кажуть, що зустрічають якогось дивного звіра в лісі, а жовніри он по всьому Кременцю патякають, як бачили якусь дивну волохату істоту біля тіла Мільчека. Коли вона втікала у хащі, кажуть, випустили чи не сотню куль, та вони чортове створіння не брали. Хто ж це може бути?