«Дивна волохата істота? Знову?зіщулився Голота.Сказати б, що ті жовніри забагато цмулять горілки та ще й сліпі, як кроти. Не був я волохатим, хіба бородою заріс трохи».
Юпітер-громовержець! Давайте ми ще будемо обговорювати, що там розповідають ті неграмотні селюки, панове. Тоді ми договоримося до лютого дракона, що пожирає цнотливих дівиць, а в перерві між дівками ловить наших орендарів. На Бога! Дурні розмови припиняться, коли ми знайдемо лайдаків, що вбивають людей, і віддамо їх Болицю. Для цього я попрошу допомоги в нашого шановного панства. У присутнього пана Мнішека,подивився кременецький староста на молодого магната,Цетнерів та Потоцьких дати для пошуків ще й своїх людей. До кінця тижня ми заженемо розбійників, як лисиць, і віддамо кату. На цьому все. Аудієнція закінчена.
Натовп загомонів і потроху почав розходитися. Староста підійшов до молодого Мнішека й узяв того під руку.
Вибач, Міхале. Ти ж усе бачив, накинулися, як зграя вовків,кивнув Сангушко на делегацію купців та шляхти.
Я їх розумію, Юзеку, всі ці зникнення й особливо те, що в лісі знайшли пошматоване тіло, дуже всіх лякає... Та я до тебе, між тим, не про це поговорити приїхав. Памятаєш, я казав, що збираюся забрати свого орендаря, якого засудив той недоумок Гонсевич?Сангушко ствердно кивнув головою.
Так, крім нього, я оце визволив з лап твого ката ще й ось цього молодого... чоловіка. Я так зрозумів, що сидів він у Болиця без особливих на те причин. Його крик до смерті налякав Малгожату й малу Центнерівну, тож я мав корчити з себе лицаря Круглого столу і звільнити його від мук,кивнув Мнішек підборіддям на Голоту.
Сангушко уважно подивився на звільненого вязня, і в його погляді Голота побачив, що той не надто розділяє благородного пориву свого товариша. Повертатися до катівні Голота не хотів, і вирішив негайно розвіяти Сангушкові сумніви.
Пане Юзефе, я жертва жахливої помилки,кашлянув він.Мене засудили до кількох батогів через конфлікт із суддівським...
Я чув про бійку у «Дукаті» від судді Гонсевича,різко кинув староста.На мою думку, ніякої помилки не було...
Навіть якщо так, то десять ударів, які присудив мені суд, я давно вже отримав... А те, що кат робив далі, то була його власна ініціатива... Та й узагалі, ваш суд... Присудити десять канчуків шляхтичу...
То ви шляхтич?здивовано підняв брови Сангушко.
Смію вас завірити, я чесна людина з репутацією. Я не мав часу цього пояснити, а на дибі мене особливо не питали... Ліценціат Болонського університету Голота...відрекомендувався колишній вязень.
О, вибачте пане ліценціате,погляд кременецького старости трохи потеплішав.Наш кат іноді справді перегинає палицю. Але ж саме йому ми зобовязані тишею й спокоєм на вулицях Кременця, тобто тишею і спокоєм, які були на вулицях...староста печально зітхнув.Поки не почалося оце...
То я взяв на себе сміливість визволити пана ліценціата з катівні твого пса, Юзефе,втрутився молодий Мнішек.Він грає в шахи, каже, що навчався в Легаля. Ти ж знаєш, як мені потрібен гідний супротивник. Ти можеш пояснити все своєму вірному псові Болицю?
О, нічого страшного, Міхале, я з ним поговорю. А вам, ліценціате, мої найщиріші вибачення. Мені справді прикро.
Пане старосто, я думаю, що то було просто непорозуміння,усміхнувся Голота.
«Мені воно ледь не коштувало спущеної шкіри, переламаних рук та ніг і смерті на дибі в корчах, але ж тобі це все одно, свиня пихата, еге ж?»подумав він, улесливо дивлячись на старосту, що також мило усміхався.
З будинку Сангушка вони вийшли один за одним. Голота все так само шкутильгав, слідуючи за Мнішеком. Той широко крокував аж до карети, а там різко розвернувся.
Вам вдалося вдруге мене вразити, Голото. Ліценціат? Болонського університету? Я здивувався в катівні, коли ви повели мову про Філідора, але університет...
Ви не вірите, що я там навчався?
Маю сумнів, так сказати...
Тоді даю вам пораду. Будете в Болоньї, знайдіть палаццо деі Нотаї. Незважаючи на назву та нотаріусів, які там сидять, на першому поверсі склад солі, ціна на неї там найнижча у всенькій Північній Італії. А ще в одному крилі старий Россі тримає свою остерію з божественним червоним, казковою Mortadella та чарівною дружиною Пєтрою... Поїдьте і спитайте про Golotta, пане!
Досить, досить, досить. Беру свої сумніви назад. Як буду в Болоньї, обовязково куплю трохи солі і Mortadella у Россі, а тоді попитаю про вас,засміявся Мнішек.І що ви там вивчали, любий друже?
Право. Але прослухав і лекції знаменитого лікаря Гальвані, і їздив до Падуї побачити видатного Морганьї, хоча медиком це мене не робить...
Цікаво. Але мене більш за все цікавить ваша шахова кваліфікація. Пропоную так. Зараз я відвезу вас до василіянів, настоятель монастиря мій родич. Вони вас трохи підлікують, а за кілька днів, наприклад, у середу чекаю вас у себе на партію...
Пане Міхале, я дуже вдячний за все, що ви зробили. І не можу сказати, що дуже вже погано себе почуваю... Можемо зіграти хоч сьогодні...
Вибачте, що перебиваю, милий Голото, але відпочиньте у василіянів, мені потрібен гідний супротивник. Я, хоч і нидію від нудьги, однак не хотів би, щоб ви програли мені лише через ваші рани,зверхньо заявив Мнішек, але відразу ж схаменувся.Вибачте, відсутність гідних суперників зробила мене аж надто пихатим,знову засміявся він.
Чоловіки знову сіли в карету, і вже за кілька хвилин Мнішек стукав своєю вишуканою тростиною у ворота монастиря. Їм відчинив служка, низько вклонився молодому магнату й без слів провів візитерів у будиночок до сивого худющого, мов тріска, настоятеля. Той саме вечеряв із червонолицим благовидним дідком в окулярах і з примруженими очима, які весь час неначе сміялися.
Добрий день, високопреподобний отче. Вибачте, що вриваюся до вас без попередження. Справа нагальна, тож я взяв на себе сміливість не повідомляти вам,з порогу почав молодий шляхтич. Голота через плече Мнішека оглянув будиночок, що був справжнім прихистком ченця. Одна скромна кімнатаз ліжком, столом та кількома стільцями. Голі стіни прикрашав хіба знайомий Голоті триптих, що зображував муки святого Еразма. Настоятель, який сидів прямо під картиною, скочив на ноги й замахав руками, як вітряк.
Молю, не говори дурниць, Міхале. Ти ж знаєш, що приїздити до мене можеш без будь-яких попереджень...
Маю пораненого, якому потрібна нагальна допомога. Дозвольте вам відрекомендувати шановного Голоту, який незаслужено постраждав від тортур у катівні Болиця. Віддаюся на вашу милість і прошу доглянути за ним. І прошу вас, Хохриттере,повернувся Мнішек до дідка в окулярах, який широко усміхнувся до Голоти.
Голота мовчки нахилив голову, адже тримався з останніх сил. Він розумів, що потрібно було виказати трохи подяки й промовити кілька слів, але біль ставав усе нестерпнішим. Тож бідолашний стояв, зціпивши зуби, і боявся врешті-решт упасти під ноги настоятелю та лікарю.
Це... Голота, ліценціат Болонського університету,продовжив Мнішек.А це мій домашній лікар, що супроводжує мене в мандрівках. Шановний Пауль Міхаель Райнер Хохриттер, знаний від Піренеїв до Карпат медик. Мій дядько по матеріабат монастиря, отець Бернард,представив усіх шляхтич.
Добрий день. Ліценціат? Медик?запитав Хохриттер у Голоти.
Боюся, що ні, лікарю, юрист,шанобливо схилив голову Голота, через силу усміхаючись.
Я бачу, ви справді серйозно поранені, мій друже,нахилився настоятель до Голоти.
О, зовсім трохи, високопреподобний отче.
Зараз я покличу служку, вас відведуть у келію й омиють рани. А тоді, з вашої ласки, високопреподобний отче, я навідаюся до нашого хворого,повернувся Хохриттер до настоятеля.
Авжеж, авжеж, поважний Хохриттере. Звідси і до Львова немає будь-кого, хто б зрівнявся з вами у мистецтві лікування,підняв руки догори, усміхаючись, настоятель.
Не буду скромним і скажу, що, можливо, й до самого Кракова,приємним баритоном засміявся Хохриттер.
Отче, можна поговорити з вами наодинці?втрутився Мнішек і відвів дядька вбік.
Голота та Хохриттер устали. Лікар подивився на бліде обличчя колишнього вязня, доторкнувся до його лоба, підняв повіко, а тоді повернувся до настоятеля й молодого магната.
Я можу сам провести пана Голоту до келії. Він щось не надто добрий вигляд має...
О, дякую вам, шановний Хохриттере. Усього вам найкращого, ліценціате. Чекаю вас у середу вранці,відказав Мнішек Голоті, який на знак згоди нахилив голову, а тоді повернувся до ігумена та щось зашепотів йому.
Ходімо, мій друже,усміхнувся лікар.У сильних цього світу свої таємниці, і краще про них не чути. Здоровіші будемо.
Розділ 8У якому відбувається диспут між двома колишніми студентами
Лежати не було ніякої сили. На рани немов клали розпечене каміння, і Голоту крутило від несамовитого болю. Усю ніч він спав уривками, прокидався і стогнав, так віддавався по всьому тілу найменший рух. Та це були забавки, що таке справжній біль, він відчув, коли закінчилася дія мікстури лікаря Хохриттера. Спина, посічена нагаєм ката, запекла вогнем, і Голота не міг уже ні лежати, ні стояти, ні сидіти. Лише бігати келією, кусаючи кулака й притуляючи спину до холодної мурованої стіни, аби хоч якось угамувати те полумя. Він схопив пляшку з ліками, яку залишив медик, і перекинув її до рота. На язика впали останні кілька крапель, що залишилися на дні, і поранений мало не завив. Він забився у куток, обхопив коліна руками й заходився мірно розкачуватися, зціпивши зуби. Дивно, та за хвилин пять різкий біль, від якого хотілося дертися на стелю, пішов. Голота пересів на тапчан, заховавши голову у долонях, і так затих, засинаючи. Несподівано його аж підкинулодо спини через сорочку торкнулося щось прохолодне. Він злякано повернувся, схопив чиюсь руку, хотів викрутити, аж побачив татарські очиська Сташки Федотихи, на обличчі якої розпливалася її звична усмішка...
Тс-с-с, Голотонько, тс-с-с. Зараз, зараз, любчику. Усе буде добре. Буду тебе лікувати...
Ти звідки тут, Сташко?
Прийшла я з Почаєва, прийшла я з прощі, Голотонько,зашепотіла знахарка своїм мелодійним голосом, промовляючи дивним речитативом,і дізналася у Карася, що заплутало, закрутило зілля та оковита проклятуща соколика мого, і наробив він дурниць страшних. І що тримають мого орлика в катівні, де бють і мучать. Думали-гадали ми з Карасем, як звільнити сокола ясного, а він, диви, і сам звільнився... Йолоп Господа Бога нашого! Теля дурне!єлейний вираз обличчя знахарки різко змінився, і вона боляче смикнула Голоту за вухо.
Молю, хоч не смійся,скривився Голота жалісливо,я ж розплачуюся за свою дурість ще з того дня, як ми розійшлися.
Бачу, дурню ти буковий! Ти що це зробив, бовдуре?зашипіла знахарка люто.Ти чим думав, пияк нещасний? Чого до того шинку потьопав, дурню, коли тобі сказали сидіти й носа не показувати надвір?! Щоб ти так туди ходив, поки світа та сонця! А втік би від тебе твій дурний розум! А лоп би ти!
То все та бісова Карасева брага! Вовчих ягід він туди накидав чи що?
Так то Карась уже винен?!
Ти ж знаєш, я сам не сам, коли пю занадто багато,знітився Голота.
То не пий! Кат тебе бери!
Та от мало не взяв кат. Не свари. Я винен. Не кричи, кажу. І як тебе до василіянів пустили?Голота хитав головою, пропускаючи поміж вухами прокльони Сташки.
То вже моя справа, Богусю,знову змінила голос дівчина, усміхнувшись отетерілому від цих перемін Голоті.Не крутись. Сядь. Зараз тебе буду лікувати. Дивися, ось принесла тобі глечик.
Що то? Якісь твої чари? А біс із ними! Чари-магія, давай що-небудь, але тільки швидше, бо сконаю. Може, крові треба, то бери,протягнув він руку знахарці.
Чи ти дурний? Які чари? Тут листя мати-мачухи. Я його збирала, посипала цукром, у землю закопувала. А як викопала, то додала меду. На, їж. Їж, кажу! А завтра я тобі примочки поставлю з коріння білої лілеї. А тоді покупаю тебе в барвінку. А тоді промию рани відваром шавлії... Тихо-тихо, скоро ти козликом стрибатимеш, хоча ти той ще цап дурнуватий. І ніяких чарів, мій козачок немитий,знахарка говорила й говорила тихим шепотом, роблячи своє. Її голос, що лився невпинно, мов вода, заколисував Голоту. Він прислуховувався до нього, і повіки падали, хоч як він їх намагався втримати. Врешті цю боротьбу Голота програв, і за якусь мить забувся у сні. Знахарка дивилася на свого бідолаху, задумливо перебираючи його мокре від гарячки волосся.
***
Кожного наступного вечора Сташка навідувала Голоту, не знати як долаючи височенні монастирські стіни. Вона мастила його черепаховою маззю, втирала їжаковий та борсучий жир, промивала відварами. Розповіді про візити лікаря Хохриттера, який приходив щоранку, перевіряючи стан пацієнта, вона вислуховувала, презирливо кривлячи красиві губи, і завжди пирхала, коли Голота переповідав найновіші методи європейської медицини, про які захоплено казав магістр.
На Волині таке не діє,бурмотіла вона безапеляційним тоном і виливала дорогоцінні Хохриттерові мікстури геть.
Щовечора Голота чекав на Сташку, яка залітала до келії, мов вітер. Скоромовкою вона шепотіла йому на вухо останні новини, втираючи у спину якісь свої чергові мазі, та Голота не слухав. Він млів під її ніжними пальцями, час від часу повертався всім тілом і довго дивився в її бісівські карі очі, що не припиняли сміятися.
На ранок четвертого дня на волі Голота прокинувся, бо задрижав від холоду. Він замотав ковдрою голову, але вже за мить відкинув її геть і пружиною зіскочив із дірявого, поїденого мишами тапчана, що був йому в монастирській келії за ліжко, і потягнувся. Він відчував, що вже повністю повернувся до життя, кров, як завше, бурлила в його жилах.
Про гостини у ката він уже й не згадував, спина швидко гоїлася, і тепер просто до сказу чухалася. Голота пошкрябав шрами через сорочку, аби зігрітися, помахав руками, тоді похлюпав у лице крижаною водою, фиркаючи, неначе жеребець, утерся й сів натягувати чоботи. Він саме розігнався вийти з келії на подвіря, як уткнувся носом у широкі груди величезного василіянина, що якраз проходив повз.
Вибач, брате, ти надто широкий для мене. Якби тебе обійти, га?почав Голота, але відповіді не дочекався. Широкоплечий атлет просто посунув його з дороги й мовчки пішов у бік монастирського саду. Голота дивися йому вслід. А той наче відчув щось. Зробивши кілька десятків кроків, здоровенний брат повернувся до ліценціата й упер на нього такий лютий погляд, що Голоту аж розвернуло у протилежному напрямку. Здивований, він кидав зацікавлені погляди через плече, позираючи, як велетень неспішно проходжується поблизу будиночка настоятеля.
«Нічого собі, та це ж охоронець! У настоятеля? Від чого це він охороняє святого отця?»,подивувався він, а тоді, почухавши голову, посунув далі. Хоч і почувався бадьоро, Голота довго не гуляв. Махання руками добром не скінчилося. Від ще одного різкого руху в очах потемніло, а з рани на спині теплим струмком потекла кров. Негайно підкосилися ноги, і ліценціат опустився на величезний пеньок, що самотньо стирчав посеред зарослого травою подвіря.
Я так розумію, сідати на коня вам ще зарано...Голота аж здригнувся, здивовано оглядівся і побачив Хохриттера, що стояв, спираючись на ціпок. Старий медик усміхався крізь окуляри.
О, лікарю, усе значно краще, ніж могло було б бути...
Людина, що вижила в катівні Болиця, безперечно має право так говорити,погодився лікар, нахиляючись до свого пацієнта й відтягуючи його повіко.
Brevis ipsa vita, sed malis fit longior,усміхнувся Голота.
Та це ж девіз усіх студіозусів!засміявся Хохриттер.
А ви звідки, метре? Де отримували ваш докторський перстень?
У благословенному Монпельє. А ви, мій друже, з Болоньї?
Так, з найкращого університету,задиркувато подивився в очі магістру Голота, усміхаючись.
Та я б на вашому місці не був таким категоричним. Сучасна медицинаце і є Монпельє!гордо промовив Хохриттер.
Досить смілива заява, у Сорбонні та Падуї з вами не погодилися б.
Пхе,відкопилив губу Хохриттер,по Сорбонні ще свині паслися, коли в Монпельє робили операції, мій милий ліценціате. І це свята правда! Ще з часів, коли з Іспанії вигнали медиків-сарацинів, у Монпельє прийняли всіх тих послідовників Авіцени й Аверроеса. І вони привезли з собою всю тодішню науку лікування. У задрипаному Парижі прикладали до рани коровячі коржі, а в нас абдомінальна хірургія була звичною справою. Абдомінальна хірургія, Голото! Я навчився там усього, що знаю!
А як же знамените Accipimus pecuniam, et mittimus sultos in Germaniam. Наче так казали німці про освіту у Франції?єхидно проказав Голота.
Так-так, у нас так кажуть на французькі університети, де навчаються німці, що повертаються додому бовдурами. Але то про неуків, яким знання в голову можна забити хіба молотками. Одначе старанний учень виходив із Монпельє добрим лікарем, повірте. От я, наприклад. Богословські науки мені ніколи не вдавалися, зізнаюся, але лікар я непоганий, скажу без зайвої скромності. Хоча ви знаєте, й справді, не всі університети у Галлії схожі на Монпельє. Що й казати, он про оту помийку в Кагорі казали, що там можна стати доктором за кілька днів, прийшовши з вулиці. Тільки б було доста грошей в кишенях. Але лише не в Монпельє!патетично підняв пальця вгору лікар.
Вірю, вірю, метре. Це ви ще в Києві не були. Там можна стати магістром за половину свині,засміявся Голота.Але я також згадую про свою alma mater, як про другий отчий дім.
О, мій друже. У мене було багато чого згадати. І добре, і погане. Он коли я лиш приїхав... Що тільки не вигадували, аби познущатися з новаків. Деяким з нас довелося полоскати рота сечею, яку набирали у вбиральні, нас, новачків, гуртом били, стригли тупими ножицями... Болонья зустріла вас так само?
Гірше, пане Хохриттере, куди гірше. Але все швидко вирішилося...
Як саме?зацікавлено запитав Хохриттер.
Якщо не заглиблюватися в історію, скажу лиш, що я тиждень не міг встати з ліжка, а моїх «друзів» довелося латати місцевим цирульникам та хірургам. Однак після ніхто вже не згадував, що я новачок...
Ех, молодість, молодість,згадував далі Хохриттер.Усі ті веселі бенкети, коли ми наїдались у шинках, а тоді тікали; кохання, зітхання, серенади під вікнами; бійки, бурхливі примирення. А наш веселий апельсиновий карнавал, ви були на нашому карнавалі?аж закричав він до Голоти.Коли водночас у місті вибухає справжня апельсинова війна, і вся площа Богоматері вкривається роздавленими соковитими плодами, які кидають одне в одного і старі, і малі...
Я бачу, ви й досі згадуєте... Та ще й так поетично...
Аякже, це ж найкращі роки мого життя! Я був сповнений надій, подібно міху молодого вина!
А я от чомусь найкраще памятаю нашого старезного Ронкалью, що був такий древній, що обмочився прямо на кафедрі,засміявся Голота.А ще знаменитий вислів Лютера...ліценціат прочистив горлянку і пафосно продекламував басом:«Краще хлопчиків із християн відправляти прямо в пащу пекла, аніж в університет. Сатана від початку світу не вигадав нічого більш сильного, ніж вищі школи». І я скажу так, магістр був дуже близький до істини, що стосується Болонського університету.
Так-так, мій брате студіозусе, було усіляке. Але ж це лише додавало перцю в наше тодішнє життя,стукнув палицею об землю Хохриттер.Та й усе одно кращого дня, коли дзвони церкви святого Ферміна дзеленчали, як навіжені, а я в червоній мантії під звуки скрипок, гобоїв і труб ішов отримувати свій золотий перстень доктора, не було в моєму житті.
Згадуючи, Хохриттер схвильовано замовк. А тоді витер почервонілі від сліз очі й усміхнувся до Голоти.
Але годі про минуле. Ходімо, мій друже, подивимося, як там ваша спина,Хохриттер поплескав по плечу Голоту, той важко піднявся, і вони разом, видихаючи пару морозного повітря, попростували стежкою до келії.
***
Настоятель саме збирався на літургію, коли, ввічливо постукавши об одвірок, Голота показався на порозі його оселі. Глухуватий отець Бернард гостя не почув, далі займався своїми справами, тож ліценціат устиг пробігтись очима по його житлу, яке вже мигцем бачив. Абат мешкав у простому і, на думку Голоти, аж надміру аскетичному деревяному будиночку, який прикрашала хіба картина страждань святого Еразма. Щоправда, «прикрашала»то було слово трохи недоречне. На картині було зображено, як святого повільно вбивали вигадливі кати, вимотуючи нутрощі з живота за допомогою лебідки.
«Миле й красиве видовище, яке переслідує мене вже не перший рік»,подумав Голота, адже в Болоньї, де у величному СанДжакомо Мажорезберігають рештки святого Еразма, зображення його страждань висіли чи не в кожному будинку. Та ця копія знаменитого голландця Боутса була якась дивна, явно місцевого криворукого виробництва, тож ліценціат посунувся, аби розгледіти її ближче. Однак не встиг.
О, це ви. Як почуваєтесь, ліценціате?нарешті почувши, що хтось ворушиться в нього за спиною, повернувся чернець.
Дивитеся на мого Еразма? Це мені зробив один майстер зі Львова. Ця копія з «Мук святого Еразма» Дірка Боутса Старшого куди краща оригіналу, повірте. Лише вона показує й минуле, і теперішнє,проказав Бернард, здивувавши Голоту своєю обізнаністю.Дуже зараз, у цей неспокійний час, доречна картина, ліценціате. Нагадує мені нещасну нашу отчизну, яку роздирають на шматки,очі ігумена несподівано блиснули. Та він заспокоївся й знову запитав:То як ви, шановний?
Уже краще, високопреподобний отче. Вашими молитвами.Голота втупив очі в підлогу, всім свої єством демонструючи вдячність.
Як лікування? Скажу відверто, після того, як я побачив вашу пошматовану спину, не зміг спати вночі.
Ви знаєте, я й сам не міг. Але ліки шановного Хохриттера та догляд брата Селестина творять дива, високопреподобний отче.
Радий це чути. Але, я бачу, ви щось ще хотіли, ліценціате? Кажіть швидше, бо я можу питати й питати. Я цікавийце мій найбільший гріх. Не хочу вас утомлювати.
Я домовився з паном Міхалом, вашим небожем, зустрітися сьогоднірозіграти одну-дві партії в шахи. Маємо порівняти школу Філідора та мого вчителя пана Легаля і зясувати, хто ж кращий. Чи можете ви підказати, де його знайти...
Це легко, юний друже. Мій небіж гостює у старости Сангушка. Будинок на Вишневецькій, тож ідіть прямо туди. Дім старости вам кожний покаже.
Дякую, високопреподобний отче. Я вже навіть був там. І маю одне дивне питання, якщо ваша ласка.
Слухаю,нахилив вухо до Голоти настоятель.
Як ви ставитеся до отих розповідей про вовкулаку? Я чого питаю, бо ваші підопічні вже навіть мене втомили історіями про кровожеру, хоч я й люблю страшні оповідки.
Настоятель посовав кущуватими сивими бровами і на мить завмер, вирячивши очі. Він кілька митей жував беззубими яснами й урешті наважився порушити запалу тишу.
Не люблю тих патякань,зізнався він.Сину мій, то звичайні казки, якими люблять тішити себе простолюдини. Особливо тутешні. Тут, на Волині, у них надзвичайно яскрава уява. Тож менше пліткуй і намагайся відкрити своє серце Богу. Йому ти маєш дякувати за своє спасіння,не надто доброзичливо закінчив отець настоятель.
Вибачте, високопреподобний отче. Я знаю, що цікавість моято мій найбільший гріх, та нічого не можу з тим зробити,повторив Голота слова настоятеля.
«Так-так-так, казки-казками, а старигань усе ж завів собі охоронця. Боїться таки. Видно, навіть настоятель не так уже й презирливо ставиться до чуток, як хоче показати. Вони всі тут схиблені на цій дурні».
Я пробачаю тобі цей гріх, сину мій,настоятель не дуже любязно усміхнувся кутиками рота й кивнув Голоті, даючи знак, що аудієнція закінчена. Той не примусив себе чекати, вклонився й вийшов із келії. На порозі Голота ще раз здивовано струснув плечима й пішов собі до монастирської брами.
Розділ 9У якому вечір складається прекрасно, а от ранокне дуже
Вогонь свічки тремтів від вітру, то пригинаючись, то знову випрямляючись. Він був тут єдиним джерелом світла на багато миль, але самовпевнено не боявся розрізати спалахами віковічну пітьму. З темряви на нахабу, не моргаючи, дивилися очі. Істота не відривала погляду від вогника, що танцював свою вигадливу сарабанду. Під поривами протягу він ніяк не хотів гаснути, чіплявся за життя з настирливістю приреченого. Врешті з мороку виринула лапа з химерно загнутими пазурами. Якусь мить тіні стрибали на кігтях, а тоді вони повільно розчавили вогник, і пітьма перемогла остаточно.
***
Голота вийшов за камяні мури василіянського монастиря, огледівся й неспіхом покрокував через ринок на Вишневецьку, де стояв пишний бароковий палац Сангушків. Проходячи через вир майдану, він насилу відбився від торговця ґудзиками, посварився із селянином, який пхав йому до кишені бублики, та навіщось купив собі кварту ліщини та різнокольорового паска з вовни. Ті пара мідяків, що дав йому Мнішек, майже закінчилися. Та Голота не зважав, натомість безтурботно заглядався на красивих міщаночок у широких спідницях, червоних, зелених і жовтих сапянцях та візерунчастих очіпках, насунутих аж на брови. У відповідь отримував блискавичні постріли карих та чорних очей, і кожен такий погляд змушував хвилюватися ліценціатове серце.
Стояв чудовий день, і Голота, що задоволено мружився від яскравого сонця, почувався королевичем. Черговій красуні, що йшла назустріч, він, ґречно вклонившись, подарував паска. Отримавши взамін здивовану усмішку, він задоволено вишкірився у відповідь і провів поглядом струнку фігуру, що граційно попливла вулицею. Голота, нарешті відчувши себе справді живим, насолоджувався кожною миттю. Закидав до рота горіх за горіхом, ще й запив їх кухлем пива, що націдив йому з барильця купець-вірменин. Закинувши останню ліщинину до рота, Голота втер губи, підняв голову й побачив мармурові колони будинку кременецького старости.
Що треба?не надто ввічливо випнув щелепу слуга у перуці, білих рукавичках та лівреї. Він завше відганяв від ґанку різних пройдисвітів і тепер вийшов надвір до дивного чоловяги, який стовбичив перед палацом і крутив головою на всі боки.
Мені призначив зустріч пан Мнішек,Голота вже звик до того, що його мармиза не надто радувала слуг, тому не звернув жодної уваги на нахабу.
Зачекайте хвилинку,потеплішав голос лакея. Слуга швидко повернувся на підборах і зник в череві палацу. Повернувся він значно швидше, ніж сказав, і тепер усім своїм виглядом виражав концентровану догідливість.
Прошу пана, пан Міхал чекає на вас,низько вклонився слуга Голоті.
Я не пан, шановний, лише ліценціат,проказав Голота до слуги, який почав дратувати його своїм хитанням між зневажливістю та послужливістю, та той лише нижче нахилив голову.
Якийсь час Голота тюпав за ним напівтемними сходами і світлими галереями до крила, де мешкав молодий пан, аж поки перед ним різким рухом не відчинили великі двері. Ліценціат ступив до залитої тьмяним зимовим сонцем просторої зали.
Ліценціат Голота до ясновельможного пана Мнішека!
Мнішек саме писав щось за масивним дубовим столом, однак рвучко підхопився назустріч Голоті.
О, добродію, що має надзвичайну місію врятувати мене від нудьги, проходьте, прошу. Вина, пива?
О ні, дякую, пане,заперечив Голота, хоча відчув справді пекельну жагутільки-но випита кварта пива лише роздражнила його.Граю без цих помічників. Вони налаштовують мої думки зовсім в інший бік.
Дивно, у цій місцині зі мною ще на тверезу голову не грали,засміявся Мнішек.Знаєте, Голото, аби знайти партнера й зіграти бодай партію, я застосовую тактику несподіваного наскоку. На якомусь балу або прийомі я довго не розпинаюся, а відразу запрошую до кабінету. Зазвичай, тутешні шляхтичі йдуть, думаючи, що ми випємо трохи або ж гратимемо в якийсь ломбер, а коли розуміють, що до чого, ухилятися запізно. Але, скажу вам, грати з ниминевелика втіха, часто вони настільки набрані, що не можуть розрізнити слона від ферзя. Прошу вас.
Вони сіли до столика, де стояли багато оздоблені селенусівські шахи з високими, на тонких ніжках, фігурами. Голота зачаровано огледів дошку, де рядами вишикувалися стрункі пішаки, вичурні слони, майстерно вирізьблені коні, королі та ферзі, що вартували справжнього багатства.
Прекрасна робота, пане Міхале,проказав він, намилувавшись фігурами.
Дякую, пане Голото. Як ви думаєте, де їх зробили?явно задоволений похвалою, запитав Мнішек.
Аусбург? Мюнхен? Відень?
Ні, шановний. Львів. Я знайшов там просто геніального майстра. Я не перебільшую, повірте. Це львівський Мікеланджело або ж Леонардо. У нього просто золоті руки.
Ви мене здивували. Я вже вдруге чую про якогось надзвичайного майстра зі Львова,Голота згадав про картину отця Бернарда.
Я й сам здивувався, повірте мені. Я обїхав всю Європу... Але не будемо про подорожіто надто довга розмова. Ну що, почнімо?