Недоглянутий палац безнадійно руйнувався. З північного боку повідпадали всі прикраси, амурчики на фронтонах висіли без крил, а німфи понад вікнами хижо посміхалися напіврозваленими обличчями. Виглядало все справді жахливо, і Голота був впевнений, що саме так мають виглядати ворота до десятого кола пекла.
Він ховався у старому саду, що з трьох боків оточував будинок. Ліценціат шморгав носом, кутався у величезний овечий кожух і вже не питав себе, чому мерзне біля пустки. Адже прекрасно розумів, що знову вигадав собі пригоду на власну шию. Хижий звір цікавості їв ліценціата поїдом, і потрібно було його вгамувати. Заразперевірити патякання ката про чортівню, яка тут коїться на повню. Поки чекання було марним. Будинок стояв порожній, з нього не чулося жодного звуку, і Голота марно вглядався у темінь, чекаючи гостей.
Було морозно. Цей листопад видався навдивовижу холодним і сніжним. Не додавала зручності в засідці й легка віхола. Голота рятувався тим, що час від часу махав руками і хлебтав потроху з невеличкої фляжки, в яку щедрий Мнішек розпорядився налити найкращого кубинського рому з власних запасів. Ліценціат не вирізнявся надто великим терпінням, рішучість його танула з кожною хвилиною, і він усе більше дратувався, думаючи, що всі ці стояння на холоднечі врешті нагородять його прекрасними чиряками. Голота з останніх сил стримував себе й чекав півночі.
«Змова на повню! Якщо хтось із місцевих збирається у таємні гуртки, то це ще нічого не значить. Це ж Річ Посполита. Тут у кожному закутку змова або підготовка до заколоту... А от за збіговиськом на повню варто поспостерігати. Голову даю на відсіч, тут усе починається опівночі»,підстрибуючи на місці, бив себе по щоках Голота.
І справді за десяток хвилин до дванадцятої почувся шум. На пустинній вулиці зявилася карета. Не встигли з неї вийти двоє, як до кованих воріт обійстя з шурхотом підлетіли ще одні сани, із закутаними до самих носів пасажирами. Екіпажі відразу поїхали, а невеликий гурт швидко підійшов до дверей. Їм відчинили зсередини, і компанія зникла в бездонному череві будинку.
«Що за чортівня! В палаці ж не було жодної живої душі!»,невимовно здивувався Голота і, припавши до вікна, вгледів вогник, якій розпалили всередині. Зненацька той вогник щез, і Голота зрозумів, що процесія пішла вглиб.
Шепочучи прокляття, Голота кинувся на задній двір. Ще кілька годин тому він угледів там лаз до підвалу, тож скинув овечого кожуха й уже був готовий лізти у дірку, як несподівано почув якийсь монотонний спів. Голота обережно заглянув усередину і на відстані випростаної руки побачив таємничих прибульців, за якими збирався гнатися. Люди в чорних балахонах зі свічками в руках стали в коло, бурмочучи якихось дивних пісень. Голота завмер і не ворушився.
«Що то за мова? Арабська? Арамейська?гарячково неслося в голові.Цей провінційний Кременець дивує мене все більше. Не містечко, а просто центр світового зла. Зараз відкриються ворота в пекло?»намагався підбадьорити себе жартами Голота, хоч було й не надто смішно.
Коло з людей у балахонах почало рухатися: то розширялося, то звужувалось, усі щось ритмічно повторювали. Нарешті на середину вийшла фігура. Вона відразу почала вигинатися, неначе танцюючи під спів, а за хвилину присіла навпочіпки. Спів став гучнішим, і людина далі витанцьовувала сидячи. Монотонні вигуки стали частішими, і від цього дивного співу по Голотиній спині бігли мурашки. Спочатку глухо, та з кожною миттю бурмотіння ставало голоснішим. Гучність явно діяла на того, хто сидів навпочіпки на підлозі. Він почав трястися, а тоді звиватися всім тілом, упавши на коліна. Лихоманка била його все сильніше. Нарешті тіло неприродно вигнулося, неначе зламавшись навпіл, а зсередини вирвався крик, що вже за секунду перетворився на вовче виття.
«Мати свята, це якась чорна меса, чи що? Вони хоч знають, що вся та чортівня вже давно вийшла з моди?»Голота аж скамянів від побаченого, і думки його розліталися увсебіч.
Людина знову сіла. Та зробила це якось химерно, неприродно, хоч Голота відразу не зрозумів, у чому справа.
«Не сяде так людина... Це так хіба собаки й вовки сідають, підгинаючи задні лапи»,промайнуло в його голові. Спів людей у балахонах знову став глухий і ледь чутний. Нарешті з кола вийшла постать у великому чорному каптурі, у руці в неї заблищав ніж. Каптур підійшов до купи якогось лахміття. Голота придививсято плащ, під яким видно було обриси невеличкого тіла.
Матінко свята! Що це тут відбувається?від тихого шепоту ззаду Голота аж підскочив, угатившись головою об стіну. Він обернувся й побачив Ярину Ястжембець, яка з жахом дивилася на ритуал.Це той збирається жертву приносити чи що?встигла промимрити вона, поки Голота не затулив їй рукою рота й не притиснув до себе, боячись, аби писк письменниці не привернув увагу.
Однак ніхто навіть не подивився вгору, де стирчали голови Голоти й Ярини. Знову гучно занили, а коли обірвали спів, головний каптур на мить завмер, а тоді завдав кілька швидких ударів своїм величезним ножем.
Ярина промукала щось, Голота ще сильніше затиснув їй рота і, не відриваючи погляду, дивився вниз. Жрець узяв тіло, накрите плащем, і поклав перед «вовком». З-під накидки відразу розпливлася велика калюжа крові. «Каптур» підійшов до людини-вовка впритул, і лише тоді той ворухнувся, виставивши руку з пазурами. Жрець полоснув по кігтистій лапі ножем і підставив велику чашу, збираючи в неї кров вовкулаки. Він стояв так із хвилину, а тоді притулив чашу до рота, за мить віддавши її сусідові. «Балахони» почали передавати кров один одному, та Голота цього вже не бачив. Його нудило. Стримуючись з останніх сил, він тяг непритомну Ярину, що хиталася, немов зламана лялька, до отвору у паркані. Голота брів, як в імлі, перечепився через якусь колоду, впав на коліно, однак швидко встав. Очманіло вимахуючи головою, він важко дійшов-таки до паркана й зіщулився, адже у спину нагаєм знову шмагнуло вовче виття.
Розділ 16У якому багато дискутують про концентрацію під час шахової партії
Убивство королівської особи мало статися ось-ось. Треба було щось терміново робити й рятувати помазаника Божого від неминучої загибелі. Шансів було замало, та Голота збирався битися за монарха до кінця. Він задумливо потягнувся, щоб схопити короля за горлянку і тікати, як із подивом побачив краплю крові, що заструменіла з пальця. Він ошелешено підняв руку догори й уважно дивився, як червона цятка біжить униз до запястка, залишаючи по собі слід.
От і ти попався, ліценціате!почув Голота сміх і підняв очі на Мнішека, що дивився на нього з іншого боку шахової дошки, вишкіривши у посмішці свої тридцять з лишком білосніжних зубів.
Що?нарешті отямився Голота.
Ліценціате Голото, сьогодні тобі виказана неабияка честь,дуркуючи, Мнішек запищав голоском церемоніймейстера, якого для шику тримав у палаці Сангушко. Та не витримав, знову розсміявся й заговорив звичним голосом.Дивина, що ти не помітив. Ми ж дограємо нашу незакінчену партію не за звичними шахами, дорогий ліценціате, а сидимо за столиком, за яким я зазвичай граю сам із собою. Сьогодні вранці я наказав Мірекові приготувати його для нас і розставити фігури.
Фігури?досі не розуміючи, проговорив Голота.
Прекрасна робота, лише придивися. Це зробив той львівський майстер, про якого я тобі говорив. Геній, без перебільшень.
Голота глянув на Мнішекового камердинера, що звично стояв біля дверей і насилу стримувався, аби не загигикати, як кінь, а тоді нарешті пильніше подивився на шахового короля, об якого він щойно порізався. За мить здивовано підняв брови, а тоді кинув погляд на Мнішека. Той беззвучно реготав.
Чекай, він же весь з якихось гострих шпичаків, наточених мініатюрних лез... Такими шахами зарізати можна...
Ти краще подивися, як усе ідеально зроблено... Поглянь, яка ажурна робота і яка смертельна краса...
Ідеальна, ажурна... Не те слово. Я не знаю, що то за геніальний майстер їх зробивпросто шедевр... Шедевр дурні. Бо це ж таки дурня якась, Міхале,Голота здивовано оглядав фігури.Чи це якийсь жарт, чиясь хвора фантазія?
То я придумав! Адже шахито війна в мініатюрі, і колись мені спало на думку, що до них треба ставитися серйозно,відповів Мнішек.Треба бути сконцентрованим, аби дограти партію без каліцтва,засміявся шляхтич.
Намагаючись бути сконцентрованим, ви собі колись відчикрижте пальця, Міхале. Але я вам аплодую за вигадку. Ви, магнати, неабияк вигадливі, особливо коли йдеться, як когось убити або помучити. Навіть якщо цей хтосьто ви самі. Це ж треба, різонуло, немов шаблюкою.Голота, висмоктуючи кров з пальця, повернувся до Мірека.Дай якогось полотна руку перевязати, лобуряко! І не шкірся, бо якщо твій пан і вельможа, то тобі я можу й носа набік вкласти...
Навіть поріз не зміг очистити голову від сотень думок, які не полишали його після вчорашнього вечора. Вночі Голота ледве дотяг Ярину до її будинку, вклав у ліжко, а тоді всеньку ніч просидів біля вікна, тримаючи в руках свій заряджений турецький пістоль і чекаючи не знати чого. Через моторошний ритуал у будинку Потоцьких він не міг заснути ні на хвилину... Вовкулаки, вбивства, люди в балахонах, таємний орден, жертвоприношеннянавіть для Голоти цього було забагато. Кременець, що завжди здавався йому маленькою спокійною оазою з ляльковими будиночками та охайними богобоязними міщанами, враз перетворився на якусь обитель зла. Стискаючи пістоль, Голота заснув лише за годину перед світанком. Зранку сонний і невиспаний він підійшов до дівчини, що ридма ридала на ліжку, й наказав не виходити з будинку. Сам же рушив до Мнішека. Йому терміново треба було поділитися з кимось своїми думками... Зараз він сидів змарнілий, втомлений і роздратований через ідіотські жарти веселуна Мнішека. Думав, як розповісти про вчорашні пригоди, аби той не підняв його на кпини.Не ображайся на Мірека, Голото. Твоя мармиза виглядала надто вже кумедно. Ти краще розкажи про зосередженість на дуелях. Ти щось там розповідав про десятки дуелей без єдиної подряпини,знову почав Мнішек підюджувати свого супротивника.Флорентійська школа, випади, контргра... Щось я починаю недовірливо ставитися до твоїх італійських історій. Не може бути дуелянт таким неуважним телепнем.
Може, якщо дуелянт не спав усеньку ніч, а його товариш, від якого він не чекає підступу, підсовує заточені, як ножі, шахи. Це ж треба до такого додуматися, неймовірно просто! Можете ще замовити десь стільці, нашпиговані кольками, або приготувати отруєну їжу, чи хай Мірек будить вас пострілом по ліжку. Запевняю вас, це також неабияк сконцентрує й підвищить уважність...
Ти просто не розумієш жартів. У шинку вчора перегуляв?примирливо заговорив Мнішек.Якась удовиця відмовила знаменитому ліценціату Болонського університету, неперевершеному майстру риторики й права? Чи досі так переживаєш за нашого вовка? Мушу тебе заспокоїти, не ти один почуваєшся дурнем. Я того вечора мусив вислуховувати Сангушкові кепкування, аж поки не відкланявся до сну. Це було нестерпно, повір мені.
Ні, Міхале, про вовка я вже не думаю,похитав головою Голота.Більше міркую про того, хто справді вбиває.
А я цього разу погоджуся з Сангушком. Думаю все ж, то якісь розбійники з гір. Їм треба посіяти страх, аби жертви тремтіли й не противилися, коли вони виходять із хащів. І треба визнати, їм це цілком вдалося. Памятаю, у Провансі мені розповідали про савойара, що сам один нападав на валки з десятками людей. Виходив у сутінках з лісу з кабанячою головою на плечах і так грабував. Так-так, із кабанячою головою! Маска була зроблена просто майстерно, і люди були такі ошелешені, що й не думали відбиватисявіддавали тому кабану все, що мали.
І довго він так ходив?
Поки не зустрів не надто полохливого мандрівника. Чи то навпакизанадто нервового. Той вихопив пістоля й зацідив вигаднику кулю межи очі,захихотів Мнішек.
У нас ситуація не така комічна. Наш розбійникубивця, і свідків не залишає.
Так, це правда. Та й не грабує...дещо знітився Мнішек.
А от це хтозна.
Як це?
З одного боку, вінзвір без докорів сумління. Так страшно вбивати й нівечити своїх жертв... Але з іншоговін не нападає аби на кого. Обирає лише тих, хто має грошенята. Бо знає, що люди їдуть з грошима. Звідки?
А ти впевнений, що з грошима?здивовано облизав губи Мнішек.Мені здавалося, що жертви випадкові...
Сам дивись, узагалі зниклих, яких можна вважати жертвами, семеро. Ти сам казав, що двоє твоїх орендарів саме везли тобі гроші. Так?
Так. Марчевський та Ржонса їхали з грошима.
Убитий Мільчек саме продав крам у Дубні. Так?
Так.
Двоюрідний брат радника магістрату пропав разом з боргом, який віз родичу, а василіянин мав при собі пожертви для монастиря. Ще про двох зниклих, отого чиншового шляхтича Бжозовського й жидовина Йосипа я нічого не знаю. Але підозрюю, вони теж мали при собі щось цінне. Покійному шинкарю, знову таки, ти заплатив за тиждень наперед...
Про шинкаря я тобі сказав, а про інших ти звідки дізнався?
Встиг поговорити з усіма, хто жалівся старості. І родичів навідав. І посидів по корчмах, послухав, що люди кажуть. У тому, аби вивідати щось у такому невеликому містечку як Кременець, немає нічого складного. А я майстер у цій справі, ти ж знаєш. Хіба що голова зранку боліла й нудило. До речі, до шинку отого Майтуза, на Медовій, не ходи, продає якесь страшне пійло, яке видає за першокласний угрин. Краще заходь у «Під сливою» на Вишневецькій, острозьке пиво під ракито просто казка...
Які раки? Що далі? Ну, дізнався ти, що їх грабують, і що?нетерпляче ляснувши в долоні, Мнішек перервав Голотині гастрономічні розповіді.
Далі в мене зявився підозрюваний,зізнався Голота.
Хто він, кажи швидше,нахилився до ліценціата шляхтич.
Скажи мені ти. Бо ти й сам би його назвав, якби склав два і два. Хто в нас знає все про всіх, вирізняється жорстокістю й злобою десятьох, любить убивати і жадібний, як сам чорт? Чия жорстокістьто звична тема для розмов міщан, особливо коли вони оковитої трохи ковтнуть?
Ну катова, звісно. Болиця... Болиць???вирячив очі Мнішек на власну здогадку.
Я почав підозрювати ката відразу, ще до того, як ми вполювали вовка. Але ж знаєш, ти б подумав, що то я так мщуся, і нізащо мені не повірив би. А коли лікар сказав, що рани на спині загиблих можуть бути від гачків кількахвостого нагая, то я зразу зрозумів, що вбиває саме Болиць.
Не може бути,очі у Мнішека розширилися,треба терміново йти до Юзека... Але ж це требана нього ніхто ж і не подумав би...
Не треба будити старосту. Я був трохи розбурханий, тож навідався до ката відразу, як зрозумів, уночі.
То Болиць мертвий?спитав Мнішек,Ну, я роблю логічний висновок, з огляду на те, що ти живий...
Скажімо так, я таки навідався до нього й уже був готовий зійтися з ним у чесному поєдинку один на один,трохи зніяковіло проказав Голота і збентежено подумав: «Не згадувати ж, як душив ката, якого заскочив на нічному горщику, а той відбився тим самим горщиком».
І що?зацікавлено проговорив Мнішек.
Ну, скажімо так: Болиць зміг мене переконати, що то не він,Голота доторкнувся до голови, на якій досі була гуля.
Ти впевнений?
Цілком. Катові аргументи були досить... вагомі,Голота скривився, згадавши, що ті аргументи ще й не дуже добре пахли.
Мнішек відкинувся на спинку крісла й потер лоба. Він виглядав засмучено.
Я вже мало не подумав, що ти знайшов убивцю.
Ти ще ніколи не був так близько від істини.
Мнішек здивовано підвів очі на свого товариша. Голота, що ще секунду тому розповідав про свої пошуки весело, тепер дивився зосереджено. Навіть більшепохмуро.
Як це? Що ти маєш на увазі?
Розумієш, Міхале,повільно, наче обдумуючи кожне слово, почав говорити Голота,майже всіх зниклих люди востаннє бачили у цій частині міста. Я вже довго роздумував над цим, поки Болиць не розповів мені про будинок, в якому коїться щось чудне. Знаєш, оте рококове нещастя покійного Потоцького?
Ой, завжди, як бачу його, серце кровю обливається. Старий Потоцький був трохи несповна розуму, це ж усі знають,Мнішек так нервово гигикнув, що Голота здивовано зиркнув на нього, та не підтримав жарту.
Ну, не настільки ж, аби робити шахи, гострі, як ножі, але достатньо навіженийтак. Отож... Я вчора навідався туди, в оте страшне кладовище поламаних амурів, безголових німф та покалічених атлантів...зробивши паузу, Голота продовжив:І побачив якийсь моторошний ритуал... Чи то чорна меса, чи то ще якісь сатанинські вечорниці... Суцільна чортівня. Я не думав, що таке може бути в Кременці, де в магістратському суді здатні засудити за відьмацтво через кривий погляд на чужого чоловіка. І ось тут, у центрі міста, чорнокнижні гімни, заклинання, жертвоприношення... А насамкінець, знаєш, що я побачив?
Мнішек захитав головою. Йому передалася серйозність Голоти, і він уже не сипав жартами, як зазвичай, а слухав з якоюсь хворою цікавістю.
Гадки не маю...
Вовкулаку...Голота нервово посміхнувся і повернувся до Мнішека.Тільки не смійся, прошу тебе. Мені досі моторошно, але я бачив саме вовкулаку. Я знаю, це звучить кумедно, але це правда. От тобі хрест,Голота дивився на Мнішека, але той і не думав кепкувати.Людина перетворювалася на вовка, я справді це бачив,повторював Голота раз у раз.Я тепер думаю, що це саме той вовкулака, котрий убиває людей. Згадай, селяни впевнені, що саме перевертень нападає... От, диявол! Що ж це за шахи такі, ними неможливо грати, пане Мнішеку!!! Я так без пальців залишуся!
Концентрація...кволо проговорив той.
До біса концентрацію, Міхале!..роздратовано крикнув Голота, дивлячись, як тура розпанахала його інший великий палець.Тобі вона допомагає?
Не дуже,Мнішек нервово засміявся, показуючи руки, вкриті дрібного павутиною з порізів.Що, вражає?
Голота не відповів, а мовчки дивився на свіжу білосніжну повязку на руці Мнішека, що виглядала з-під рукава шовкового халата в химерних єдинорогах. Він згадав учорашній ритуал і ножа, який різонув вовкулаку по руці-лапі. Мнішек обірвав сміх, простежив за поглядом застиглого Голоти, подивися на руку й собі. Раптом його пальці затремтіли, мов у пропасниці, і долоня насадилася на гостряка, яким була увінчана голова ферзя.
Розділ 17Який повен не надто веселих спогадів
Вітер гнав повз Замкову гору, що бовваніла в сутінках похмурим велетом, чорне, як смола, снігове хмаровиння. Подих буревію гнув дерева додолу й змушував кудлаті хмари несамовито бігти небом, наче отару овець, яку підганяє великий і злий пес. Вони впиралися, чіплялися за гору, та вітер був безжальним, він крутив і гнав, гнав і крутив без упину. Мнішек спостерігав за цією нерівною боротьбою, спираючись рукою на вікно. Побілілі пальці іншої міцно тримали келих з пурпурно-червоним вином.
Увагу Мнішека повністю захопила віхола. Годину молодий магнат дивився у вікно і механічно заливав у себе бургундське. Цмулив третю пляшку, дві інші, порожні, недбало лежали під шаховим столиком упереміш із розкиданими фігурами. Одинаком на підлозі лежав і закривавлений ферзь, що своїм гострим шишаком прохромив руку Мнішека наскрізь. Зловісно виблискуючи відточеними гранями, він доводив: усе, що сталося,то не вигадка, а відбувається насправді.
Мнішек не дав прибрати розгардіяш. Лише дозволив слугам затягнути полотном рану на долоні, звелів принести вина і крикнув усім забиратися геть. Після секундного вагання пішов навіть вірний Мірек, який ніколи не лишав Мнішека самого.
Магнат не повертав голови й до Голоти. Той сидів з випрямленою спиною і мовчав, втупившись очима у закривавлену шахову дошку та розкидані фігури. А коли ліценціат підняв голову, то вгледів, як цівка вина тече Мнішеку по підборіддю й капає на каптан. Голота здригнувся, адже тепер, коли він знав, що молодий граф був тим самим вовкулакою з палацу Потоцького, картина здавалася аж надто моторошною.
Не відриваючи погляду від бурі, Мнішек широким і недбалим жестом витер лице й змахнув краплі на перський килим. Цей жест вивів Голоту із заціпеніння. Він хотів було щось сказати, однак не змігслова застрягали в горлянці.
«Що можна сказати людині, яку ти вважав своїм другом, а вона виявилася жорстоким убивцею, що, перетворюючись на химерне чудовисько, шматує людей?»
Та гнітюча мовчанка була нестерпна. Тиша давила і ставала схожою на вишукане катування. Голота відчував, що мусить її розірвати, аби не втратити розум прямо тут, тож заплющив очі й почав. У голову, як завжди в такі миті, лізла сама полова, проте Голоті було байдуже.
Я знав одного пана, він випивав за сніданком шість пляшок червоного, потім за обідом випивав ще шість білого і закінчував день рожевим. Також шість пляшок. Постійно щось базікав про священне число вісімнадцять. Нібито воно мало принести щастячоловяга був трохи схиблений на нумерології. 18 червня о 18 годині він застав у ліжку дружини камердинера й зрозумів, що трохи помилився з вибором щасливого номера. Зрештою в нумерології він розчарувався. Однак червона, як буряк, мордяка, біль у печінці й вагітна від камердинера Агнеса залишилися. Він потім мені жалівся. Казав, що від наук нічого доброго чекати не варто...
Мнішек нарешті відірвав погляд від вікна, він явно не розумів, про що патякає Голота, але голос ліценціата вивів його з напівсонного стану. Магнат-вовкулака перехилив келих і одним ковтком його осушив. Подивившись на спорожнілий посуд, він зразу ж схопив іншу пляшку і знову наповнив келих по самі вінця. Налив, важко сперся об стіл, нахиливши голову. А вже наступної миті у супроводі здивованого погляду Голоти вибіг із зали. Повернувся зі старим пошарпаним щоденником у руках і впав у крісло. Відразу почав говорити, однак так швидко, плутано й дивно, що Голота ледь міг його розібрати.
Це сталося, як мені було десять. Я саме хворівзастудився на полюванні, коли до нас, у Вишневець, приїхав дядько. У них з батьком були важкі стосунки: вони то мирилися, то сварилися, то знову чоломкалися. Того разу дядько приїхав із геть поганим настроєм...Мнішек кинув щоденника Голоті.Розгорни 1758 рік. Четверте травня. Читай! Уголос,швидко проказав Мнішек і замовк, затуливши рукою очі. Голота, не приховуючи здивування, розгорнув зошит, погортав його і знайшов потрібний запис. Сторінка була вщерть укрита по-дитячому невміло ще виведеними буквами й чорнильними плямами.
"...Я прокинувся вночі від крику і пішов униз. У вітальній залі сварилися батько й дядько Єжи. Вони вже мало не билися, і я не знаю, що стало причиною, але врешті дядько підійшов, кинув жмут якоїсь трави у вогонь і вигукнув, показуючи пальцем на батька: «Вовк». Тоді пішов геть, а вогонь вирвався з каміну з такою силою, що обпалив мені волосся. Останнє, що я памятаюзапах смаленого...»
Голота закінчив і подивився на друга, що гарячково цмулив вино, дзвінко бючи зубами об кришталь келиха. Його руки тряслися, як у лихоманці, а зіниці розширилися. Якийсь час він не міг заспокоїтись, але врешті почав говорити, запинаючись:
Я тоді закричав і впав без свідомості. А як отямився, дуже довго хворів,Мнішека не переставало трусити,мене била лихоманка, і я не вставав з ліжка кілька місяців. Увесь цей час хворів і батько. Він так і не оклигав, помер наступного року. Мені ж начебто стало краще, я почав підніматися й гуляти парком, навіть кілька разів виїжджав на полювання. Тоді ж дізнався про Янекамого на пять років старшого брата. Матінка розповіла, що пан Бог в один день забрав у нього розум,Мнішек замовк і зробив великий ковток.Читай. Восьме липня. Той же рік.
«Я не міг повірити,почав Голота,прийшов до Янека, але він мовчки дивився на стіну. Я говорив, кричав, плакав, але він так і не озвався і навіть не повернув голови до мене й не сказав ані слова».
Як я вже казав, коли мені полегшало, я виїжджав на полювання. Не полювати, ні! Мене просто приваблював увесь той гамір, що супроводжував виїзд мисливців. Одного разу, коли ми їхали лісом, вибіг величезний вовк. Він довго дивився на мене своїми жовтими очима і врешті ошкірився, неначе усміхнувшись. Усміхнувшись, розумієш?! Наче побачив знайомого! Це так вразило мене, що я застиг, не в змозі ворухнутися. За мить моя кобила злякано понесла, та так, що її зупинили аж біля Почаєва. З того дня хвороба моя повернулася,продовжив Мнішек,але хворів я відтоді на повню. Мене тіпало, мені снилися жахи, а інколи здавалося, що я вкриваюся хутром і в мене довшають ікла. Мати моя, добра й сердешна жінка, не знала, що робити. Три роки вона збирала консиліуми лікарів, найкращих, яких тільки могла знайти, але ніхто так і не зміг вилікувати мене або хоча б сказати, що зі мною. Врешті в нашому обійсті зявився Хохриттер... Читай. 12 вересня. 1761 рік.
«Лікар, який приїхав сьогодні до Вишневця зі Львова, просто чудовий. Він дуже довго мене оглядав, дав якоїсь мікстури. Але він не казав, як усі інші перед ним, залишатися в ліжку. Звелів вибиратися надвір, і ми з ним усенький день грали в мяча і в дивну гру, яку він називав лаунтеніс. Це було пречудово, і я навіть виграв із рахунком...»
Досить!зупинив шляхтич Голоту.Хохриттер був єдиним, хто зміг поліпшити мій стан. Відступила навіть лихоманка. Врешті успіхи були такі, що він переконав мою матінку показати мене лікарям в Італії та Франції. Він так палко доводив, що подорож буде для мене корисною, що матінка, хоч і довго вагалася, зрештою погодилася. Ми довго збиралися, обирали маршрут і виїхали навесні 1762-го. Мандрівка справді виявилася пречудовою. Ми їхали від міста до міста, від лікаря до лікаря і мені ставало все краще, хоч я й не думаю, що цьому допомогли мікстури, які я пив у величезних кількостях. Скоріш за все, мене вилікувало благословенне італійське повітря, море та сонце. Я думав, що ніколи вже не згадаю про страшні напади й лихоманку... Вчився танцювати тарантелу, пірнав у Середземне море, годинами ходив вузенькими вуличками приморських містечок Апулії, Кампанії й Тоскани...
Мнішек замовк, знову зробив великий ковток вина і швидко, ковтаючи слова, продовжив:
Усе це тривало до проклятого літа наступного року. Ми зупинилися в містечку Казале-Монферато, у Пємонті. Чергове чарівне місце. Казкові вузенькі вулички, шпилі й маскаради. Це був 1763 рік, мені було 15. Я упрохав Хохриттера піти на черговий карнавал. Це була якась чергова середньовічна містерія: усі були в масках і безперестанку пили місцеве пянке вино,Мнішек замовк, згадуючи.Я познайомився з дівчиною... Її звали Альбертіна. Невгамовна, жвава, як ртуть, білявка. Ми пили, танцювали, сміялися, цілувалися... і врешті втекли зі свята... А далі...магнат нервово потягнув головою.Двадцять перше липня 1763-го року. Читай, Голото.
«Я прокинувся вранці на околиці міста, серед якогось гаю,почав Голота впівголоса.Сильно боліла голова. Мої руки, обличчя та одяг були в крові. Поруч лежала нежива Альбертіна, а над нею причитав Хохриттер. Я отетеріло стояв і дивився на неї, поки лікар не забрав мене звідти. Удома він узяв усі наші гроші і зник на годину. А коли повернувся, то ми відразу виїхали з міста. Ми не говорили про те, що сталося. Але я знав. Я перетворився на вовка і пошматував її...»
Ми продовжували мандрувати, але нічого вже не радувало мене: ні море, ні гори, ні весь той нескінченно прекрасний край. Ми залишили Італію й переїхали до Франції. Потроху мені ставало гірше, і після нападу, під час якого я ледь не вбив людину в Страсбурзі, ми вирішили повертатися додому. Хвороба ставала все сильнішою. Я мало памятав, що коїв, а лікар нічого не розповідав. Однак я знав, що ще кілька разів нападав на людей, і хто знає, скількох ще вбив. Моя весела подорож перетворилися на жахіття.
Голота з жахом дивився, як щосекунди змінюється обличчя Мнішека. Воно немов жило своїм життям. В одну хвилину посміхалося, кривилося, перетворювалося на жахливу маску, зрештою заспокоювалося і знову кривилося. Серце ліценціата стукало, немов скажене, він приголомшено слухав історію магната-вовкулаки.
Ми тепер не подорожували, а тікали з місця на місце, залишаючи за собою мерців... Врешті в Аусбурзі я пішов до кузні й замовив собі велику клітку. Сказав лікарю садовити мене за ґрати, коли він відчуватиме, що настав час. Він довго відмовлявся, але врешті здався. Я і в Кременець приїхав саме так. Однак мене побачили. Не впізнали, та ледь не підняли бучу. Звідси й чутки, що молодший Мнішек возить за ґратами людину. Клітку довелося відправити до Вишнівця. До маєтку я так і не зміг повернутисяодна лише думка про той будинок кидає мене в піт. Я думав тут, у всіх на виду, у палаці Сангушка, я стримуватиму себе. Марна надія. На моїй совісті вже сім смертей отих нещасних. Я пробував зачинятись, наказував Хохриттеру звязувати себе, та це не допомагало. Зранку всі мотузки розірвані, а двері нарозпах. Останнім часом я навчився стримуватися, але це дуже важко. Він стає все сильнішим, а я вже без сил... Ось так. Тепер, Богуславе, ти знаєш усе.
Голота потер лоба, облизав губи. Сказати, що його шокувала історія Мнішекане сказати нічого. Живий вовкулака, що сповідується в убивствах,сцена з якоїсь божевільної вистави, яку так любила його покійна тітонька. Він дивився на Мнішека, що далі цмулив вино кухлями й пянів на очах.