Давайте не будемо заважати людям радіти,хтось прошепотів у вухо Голоті так зненацька, що той навіть відсахнувся. Ліценціат повернувся й побачив блідого голомозого вусаня, що тримав Голоту за рукав, а тоді підтяг його до себе.Дивіться, біля нас уже починається справжній карнавал.
І справді людей, що хотіли подивитися на забитого вовка, ставало все більше. То тут, то там чулися радісні крики, хтось реготав, а хтось мовчки дивився на «кременецького вбивцю», через якого люди з весни боялися потикатися за місто.
І що? Я взагалі-то збираюся на ньому повеселитися,висмикнув рукава Голота з чіпких пальців незнайомця.
Я Можаровський, медик із суду,знову взявся шепотіти на вухо Голоті нервовий вусань, та той відсунувся, тож він почав говорити нормальним голосом:Я давно хотів з вами поговорити, ще після того, як пан Сангушко розповів, що ви працювали в суді в самій Варшаві. Тут одні бовдури, а ви зможете оцінити... Пане ліценціате, не відмовте мені у проханні. Прогуляймося містом, я вам покажу свій барліг.
Для чого?з подивом подивився Голота на лікаря. Він уже притоптував і збирався піти в танокскрипка й бубон уже призивно звучали ринком. Крім того, ліценціат знову угледів Ярину Ястжембець, яка явно була готова почути відверту розповідь рятівника Кременця. Рятівник уже навіть відчував смак її поцілунку на своїх губах.
Голота хотів було скинути руку Можаровського з плеча, та той не вгамовувався, як кліщ, вчепився в рукава кунтуша і зазирав в очі, підштовхуючи ліценціата.
Нам треба дещо прояснити. Я трохи посидів над тілом отого нещасного Мільчека, якого знайшли жовніри в лісі. Зясував дещо дуже цікаве, та не знав, кому це розповісти,Можаровський нервово посміхнувся, відпустивши нарешті рукав ліценціата. Голота здивовано подивився на лікаря.
«Не битися ж із ним. Крім того, цей чортів лисань знає, як зачепити... Що ж він там міг побачити, у тій мішанині, на яку перетворився нещасний Мільчек?»
Голота повагався, озирнувся на Мнішека, який уже спустошив другу кварту пива, а іншою рукою обіймав міщаночку, шепочучи їй щось на вухо, і аж сплюнув із досади.
«Перемога, як при Кунерсдорфі. Виграв, але не зміг насолодитися плодами успіху. Справедливість на цьому світітаки річ ефемерна»,Голота похмуро пішов за медиком, що проворно вимахуючи палицею, попрямував вуличкою на південь від ринку. Голота боровся з бажанням зламати ту палицю об згорблену спину. Йшов Можаровський дуже швидко, його супутник аж засапався, коли врешті вони зупинилися біля невеликої одноповерхової камяниці, що була, мяко кажучи, не в надто доброму стані, а простіше кажучирозвалювалася на очах...
Ось моє скромне житло,проказав лікар і відчинив двері.Прошу, пане ліценціате,Голота зайшов у розчинені двері будинку, за ним, запаливши свічку, рушив і сам медик.Прошу вниз, до підвалу. Там я тримаю тіло нещасного Мільчека.
Сходи, якими тюпали Голота й Можаровський, були вогкими й усенькі покриті мохом. Таким слизьким, що Голота кілька разів ледь не навернувся й не покотився вниз.
«Хай йому грець, цьому дурнуватому. Не вистачало ще тут зламати собі шию! І це в день, коли ти назавжди ввійшов у історію Кременця!»
Внизу було холодно, як у Сибіру. Голота здригнувся й зіщулився. Він побачив стола, де обкладене брилами льоду, лежало тіло Мільчека. Лікар запалив ще одну свічку.
Я хотів би з вами порадитися, Голото,впер кулака в стіл Можаровський, пильно вглядаючись в обличчя ліценціата.
Зі мною?здивувався Голота.Але я не медик. Я, звичайно, ходив на лекції анатомів в Падуї та Болоньї, але, зізнаюся, зрозумів небагато.
Я знаю, що ви не медик, але ви маєте досвід, так сказати, спілкування з мерцями.
Не буду сперечатися...
То подивіться сюди,Можаровський різким рухом зірвав рядно з тіла.
***
Ярина побачила Голоту ще здалеку. Той похмуро сунув вулицею, опустивши плечі, дивлячись під ноги. Вона усміхнулася, однак усмішки у відповідь не дочекалася.
Ви зникли з власного свята досить несподівано.
Назвати це святом було б занадто...буркнув Голота.
Чому ж?
Скоріше, це сценка з комедії, і скоро ми з Мнішеком із тріумфаторів перетворимося на двох дурнів, Арлекіна та Пульчінелла... Точніше вже перетворилися,потер ліценціат потилицю.
Це як? Розкажіть...
Думаю, скоро всі це зрозуміють...
Що саме?у голосі варшавської гості почулося роздратування.
Що то не вовк убивав!
Чому?здивувалася Ярина.
І ми обидва помилялися, убивства продовжаться,уперто вів далі ліценціат, неначе не чуючи Ярину.
Чому ж?аж крикнула Ярина, яку вже розізлили ці напівнатяки та недомовки.Ви можете відповісти на це досить просте запитання!?схопила вона Голоту за рукав. Той підняв голову й подивився їй в очі.
Щойно судовий лікар показав мені тіло забитого Мільчека, точніше те, що від нього залишилось. Його рани....
На Бога! Що там із ранами?
Ви знаєте, як полює вовк? Вовкито не великі коти, як, наприклад, леви чи тигри. Вони кусають. Так-от, слідів від укусів на тілі жертви немає... Я щойно бачив.
Це нічого не доводить,заперечила Ярина.Самих тіл багатьох зниклих немає. Та й тіло Мільчека є лише тому, що Звіра злякали, найімовірніше.
«Наприклад, я власною персоною»,подумав Голота.
Можливо, але хтось усе ж встиг пошматувати тіло саме кігтями. І щея не думаю, що звичайний вовк зміг би зробити те, що я бачив,Голота знову пережив напад нудоти, як і щойно у підвалі Можаровського.
У Мільчека не було серця...сказав він, і у Ярини сіпнулися губи...
Вовкулака,прошепотіла вона, і цього разу Голоту й самого сипонуло мурашками по спині.
***
«Не дуже легко перестати відчувати себе імператором Адріаном після перемоги над даками і знову повернутися до ролі невдахи»,роздратовано вгатив ногою Голота по великій сніговій кучугурі. Він не знав, що й думати. Слова лікаря знову перевернули все догори ногами. Ліценціат заскреготав зубами й зайшов до будинку Сангушка.
Пан Міхал та пан Юзеф саме грали в шахи. Судячи з кислої фізіономії Сангушка, шахіст із нього був такий собі, і розчарування кременецький староста намагався залити штофом бургундського. Не відмовив собі у вині й молодий Мнішек. Як і Голота трохи раніше, він почувався героєм і тепер задоволено слухав пяні компліменти Сангушка.
О, пане ліценціате!староста Сангушко побачив Голоту, що зайшов до зали зі скорботною міною.Давайте, Міхале, ще раз випємо за ваше з Голотою здоровя. Про ваш героїчний вчинок сьогодні гуде вся Кременеччина, а завтра заговорить уся Річ Посполита. Присягаюся!нетверезо белькотів Сангушко Мнішеку під вухом. Тому ця похвала, хоч і з вуст пяного друга все ж видавалася дуже приємною, і він лише мружив від задоволення зелені котячі очі.
Що ви, Юзефе, нам просто пощастило,врешті промовив він.
Кидайте цю вашу скромність і приймайте почесті,вигукнув нетверезий Сагнушко.Голото, нумо до гурту!
О, мій дорогий друже,сміючись, вигукнув Мнішек до Голоти,товариш у страшній пригоді, герой достойний Олімпу. Скажи старості, що то ми вдвох... Як два Аякси з Іліади, як Геракл і Полай, як Персей і Тезей. Удвох проти Звіра з Аїду,Голота слухав цей потік свідомості, не перериваючи, та з таким кислим виглядом, що Мнішек, навіть нетверезий, щось таки второпав і замовк.Щось сталося, ліценціате?
Пане Міхале...
Та кажіть уже швидше! Що?
Доведеться відкласти наш тріумф,Голота без запрошення впав на мяке крісло, що стояло поруч, і переповів те, що тільки-но розповів Ярині Ястжембець. Обличчя магнатів усе більше смутніли.
Отакої. То ми вже не герої...розвів руками Мнішек.
Та очевидно було, що найбільше засмутився Сангушко, котрий уже вирішив, що спекався проблеми, якою мучився ось уже рік.
Так хто ж убиває?запитав він безпомічно, виливши на свій жупан добру половину бургундського з келиха. Голота лише знизав плечима й неохоче почав згадувати розповіді селян з Лишні.
Ще селяни говорили... про вовкулаку, справжнього вокулаку, не вовка,Сангушко коротко реготнув, усміхнувся і Мнішек.
Це людина, що на вовка перетворюється?запитав староста глузливо.
Саме так, і селяни в горах вірять у це, як у Бога,промовив Голота.
Наші мудрі селяни вірять у таку кількість дивних речей, мій дорогий друже, що, я думаю, у вас очі повилазили б, якби я розповів вам хоч трохи з того, що вони тут роблять,промовив почервонілий кременецький староста.
Що саме?зацікавлено запитав Мнішек.
Я ж кажу, що завгодно. Чари, магія, відьми. Мені лише цього тижня он нарозповідали. Одна он нащось землю з могили крала, інша щось підливала у їжу панупричаровувала. І це, мій милий Мнішеку і шановний Голото, люди роблять у вісімнадцятому столітті! Подумайте тільки!!!
***
Від будинку Сангушка до монастиря василіян Голота йшов повільно, задумливо розкидаючи ногами снігові замети. У голові була справжня каша, і він ніяк не міг зібрати думки докупи. Щось його дуже турбувало, а що самене міг зрозуміти... Врешті від різких рухів стрельнуло в спині. Голота скривився, схопився за рану, а тоді його наче пронизало. Він завмер, постояв з секунду, обмірковуючи, а тоді повернувся й кинувся бігти вулицею, забувши про біль.
Біля будинку Хохриттера він був за хвилин двадцять і загатив у вікно кулаком, немов хотів розтрощити скло. Двері обережно відчинилися, і звідти на нього подивилося злякане й заспане обличчя німця у незмінних окулярах.
Голото?ошелешено дивився старигань на Голоту, що нервово сіпався в нього на порозі.
Немає часу пояснювати! Шановний лікарю, ви ж бачили мою побиту спину. Як вона виглядала, ви ще казали мені?
Га?здивовано просипів сонний німець.
Як моя спина виглядала кілька днів тому?
Наче хтось виривав мясо кігтями, але... До чого тут це, Голото?
Дякую, лікарю,Голота повернувся й побіг у ніч. Серце мало не вискакувало з грудей, а в голові колотилася єдина думка: «Тепер я знаю, що за Звір тут убиває».
Розділ 14У якому Голота йде на побачення
Хр-хр-хр!хрипіло під Голотиними пальцями, і для нього цей хрип був ангельською музикою. Він із ненавистю дивився у побуряковіле, побите віспою обличчя з вислими татарськими вусами і час від часу відхилявся від кулаків, якими його жертва намагалася відбитися. Очі ката Болиця розширилися і стали більшими вдвічі. Він харчав, заходився слиною, і удари його ставали все слабшими. Голота зрозумівце кінець, і востаннє подивився в перехняблене й червоне обличчя свого ворога. Двічі той був на волосину від того, аби перервати життя Голоти, і лише дива не дозволили цього зробити.
«Навіть трохи шкода отак банально вбивати такого серйозного супротивника. Можна було, звичайно, влаштувати справжню дуель із секундантами, стати в позицію, стрімкими ударами загнати його в кут і розпанахати до поясу, але... Що ж робити, коли ти застав ворога у спальні, у сорочці й на нічному горщику, а за дверима можуть бути кілька підручних із киями. На війні, як на війні...»,тільки-но подумав розслаблений Голота, як отримав такий удар по голові, що відлетів із ліжка, гепнувся своєю багатостраждальною макітрою об стіну й уже не мав бажання філософствувати.
Деякий час вони дивилися один на одногоГолота, що крутив головою, намагаючись прийти до тями, і Болиць, що хапав повітря, наче короп, якого щойно викинули на берег. У руках кат тримав погнутого мідного баняка, в який щойно справляв свої природні потреби.
У Голоти перед очима світ крутився, немов на каруселі, він хотів було піднятись, та лише заточився й обіперся об стіну. Ліценціат торкнувся голови. Крові було мало, але один бік спух, немов усередині надули якогось пухиря. Голота повернувся до ката, який і досі пожадливо хапав повітря, але не міг навіть посунутись у його біктак йому було недобре. Вони мовчки дивилися один на одного, аж поки Болиць ледь-ледь прохрипів:
Чого ти хочеш?
Убити тебе, а чого ж іще,мляво вимовив Голота. Його нудило, хотілося лягти на підлогу й обійняти її руками.
Забирався б ти звідси, як тобі вдруге пощастило... З Кременця. Не випробовуй долі...задихаючись, проказав Болиць.
Не можу,скривився Голота, притискаючи руку до рани, яка почала вже пульсувати болем.
Чому? Така жага помсти?натужно шелестів Болиць.
Бо ти людей убиваєш,так же неспіхом, ледве виштовхуючи слова, промимрив Голота.
Злодіїв і вбивць... Аякже.
Невинних людей, Яську. Невинних людей.
Ти не був невинним, Голото, ти сам знаєш, за що потрапив до мене вперше,тримаючись за горло, прошипів Болиць.
Я не про себе...
А про кого?щиро здивувався Болиць.
Не прикидайся дурником, кате... Що, любиш людей насмерть канчуками забивати і серце виймати?
Про що ти кажеш, Голото? Я людей за присудом суду вбиваю і ніколи інакше. Ось тобі хрест,Болиць намагався перехрестися, але знову схопився рукою за горлянку.
Брешеш, собако,прогугнявив Голота.Зниклі людито твоя робота. Забиваєш їх своєю девятихвосткою, а тоді серце їм вириваєш.
Як це?обличчя ката витяглося.
Актор із тебе нікудишній, повір мені.
Так то не Звір, якого ви сьогодні з Мнішеком притягли?
Не прикидайся,знову промимрив Голота.Я бачив на тілі жертви сліди твоїх канчуків... Перетворюєш груди людей на кашу своїм нагаєм із кігтями?люто випнув губи Голота.
А що, тільки я маю девятихвостку по всьому старостві?! І навіщо мені вбивати?обурено зашепотів Болиць.
Бо ти хворий звір, Болицю. Ось чого. Отримуєш задоволення від болю інших.
То скажи мені, навіщо мені це робити? Десь у глухих лісах? Я ж і так убиваю людей! Цілком легально і зі згоди церкви, старости й магістрату. Навіщо трястися, ховатися й чекати, що мене знайдуть та четвертують на площі?
Бо ти...
Бо я«хворий звір»? Так-так, я зрозумів тебе,насмішкувато прохрипів Болиць.
Ти обрав дуже зручну позицію, кате. Упевнений, що маєш непохитну залізну причину, чому на тебе ніхто не подумає...
А ти вигадав собі дуже зручного вбивцю. Який навіть не може захиститися, бо ти за нього все вирішив.
Де ти був того ранку, коли вбили Мільчека, Болицю?
Якого ранку?
Першого дня листопада.
Дай подумати. Це ж неділя.
Так, неділя.
Була в мене робота. На майдані. Відьма Хриська, що чаклувала проти пана Торжевського. Можеш перевірити. А то її спитати, на Медовій вона живе. Правда, як вона розкажебез язика?Болиць широко посміхнувся, та знову скривився від болю.
О котрій?
Опівдні.
Ти мав доста часу, аби зранку доскакати до Кременця з лісу.
Мабуть, я оце саме маю чарівного коня, що літає під хмарами, дихає вогнем і пускає вітри, і часто літаю на ньому до Львова, а як є трохи більше часу, то й до Кролевця...
Я не вірю жодному твоєму слову,проказав Голота, та почувався він уже не так упевнено.
Ти знаєш, я дуже рідко коли не буваю вранці вдома,поволі проказав Болиць.
Чого це?
Замість відповіді Болиць ухопився за балясину ліжка й поволі встав. Голота стрепенувся і також обіперся на коліно, а тоді, тримаючись за стіну, підвівся й повільно витяг великого захалявного ножа.
Болиць дивився на криве, геть поколупане щербинами лезо своїми бляклими очима й жодного разу не зморгнув. Тоді повернувся до Голоти спиною, дошкандибав до бічних дверей і штовхнув їх. Там були сходи, що тягнулися нагору, і кат повільно ними поліз.
З величезним зусиллям Болиць піднімав ноги й перся на верхотуру. За ним обережно йшов Голота, чекаючи від литвина якогось підступу. Дибаючи, як дві каліки перед церквою, Голота й Болиць таки дісталися гори. Кат відкрив заслінку, і Голота відразу оглухнув. Сотні звуків хлинули на нього зусібіч.
З виряченими очами він повів головою, не розуміючи, куди потрапив. Навколо була зелень, неначе влітку, і звідусіль щебетали, кректали, співали й тьохкали птахи. Сині, зелені, різнокольорові, з довгими хвостами й химерно вигнутими дзьобами, вони перелітали з гілля на гілля ліан, що росли в здоровенних горщиках, сиділи й дивилися на відвідувачів сотнями чорних блискучих очей.
Що це за бісової віри горище? Це ти мене так угатив, що мені тепер ввижається якась дурня?ледь спромігся вичавити з себе Голота, очманіло дивлячись на ці джунглі в будинку серед волинських снігів.
Це справа всього мого життя,гордо вимовив Болиць.
Я думав, що людей катувати на дибіто справа твого життя, підлий вилупку,зачаровано крутив головою Голота.
Ні, то робота. З опівдня до вечерікатування. У неділюстрата. Без свят і вільних днів.
А ти таки хворий, Болицю. Катувати людей і зробити такий рай у себе на горищі.
Я до птахів завжди мав приязнь. Через те й погорів у Могилеві. Украв дорогого сокола в пана Мацевича, але той здійняв ґвалт, тож я мусив тікати. Тут став катом. А що скажеш робити бідному литвину, який замерзав під стінами цього благословенного міста? Не здихати ж з голоду. Спочатку було важко, але втягнувся, робота хоч і важка, але гроші маю. Не згірш, як людей убивати темними вечорами, як дехто,покосився він на Голоту.
Я краще здох би під брамою,прошепотів Голота, задерши голову.А що то, що то?збуджено заговорив він, несподівано тикаючи пальцем на самий вершечок високого горища.
Ramphastos toco. Я колись купив його в циган, а вони вкрали десь у Чехії. Потім тільки взнав, як воно називається. Токо чи тукано.
Я бував в Італії та Іспанії, але такого не бачив ніде. А отой, отой?
То червоний ара. Їздив голову відрубувати португальцю одному, у Львові. То забрав клітку.
То чого я маю тобі вірити? Як це все доводить, що ти зранку не міг бути в Кременецьких горах?несподівано запитав Голота.
Бо зранку я доглядаю за цим усім. Годую їх, напуваю, поливаю тут усе. Ніхто про цей сад не знає. От тепер лише ти...
От ти й піймався,радісно закричав ліценціат,сам же казавдо Львова їздив голову рубати!
Давно то було. Зараз нікуди не їжджу. Магістрат не відпускає, та я й сам не хочу. Піди до магістрату, дізнайся, уже з три роки нікуди виїжджав...
***
Вони спустилися вниз і сіли за великого стола, один навпроти одного. Болиць усе так само тримався за шию, а Голотаза голову.
І чого це після зустрічей із тобою я завжди виглядаю й почуваюся так божественно?
Бо тобі завжди щастить. Ти вже давно мав би не відчувати нічого, а бути закопаним отам за старим цвинтарем, як собака. Будеш пити?потягнувся Болиць до скрині.
Не займай. Ще отруїш.
Була така думка,ствердно кивнув головою Болиць.
Полюєш на мене?
Чого це?
Полюєш, не бреши хоч тут. Мені люди кажуть. Мститися хочеш. Зараз он можеш спробувати мене вбити. Хочеш людей позвати?
Хочу. Але не можу,зізнався, шепочучи, Болиць.Та й сьогодні, як на гріх, удома сам.
Чого це ти мені кажеш?
Аби тебе обдурити,посміхнувся Болиць.Казек спить унизу, собака. Якщо він досі не тут, значить, його не розбурхає навіть гармата. Напивсь. Хоча може й піднятись. Тих слуг ніхто не знає,скривився Болиць.Але за тобою я не полював, клянуся. Це ж як за вітром ганятись. Та й навіщо? Я ж і так знаю: ти до мене ще сам прийдеш. І ми доведемо справу до кінця,хижо посміхнувся кат.
То ти не полював на мене у Кременці? Зі своїми людьми?
Ні,просто відповів кат, і Голота йому відразу повірив. «От сучий Карась!!!»скаженіючи, згадав він старого друга.
Усе одно, кате, це дуже вдалий момент, аби закінчити те, що ми колись почали,ворухнув Голота рукою з ножем.
Почали? Так, я завжди хотів завершити роботу, яку почав. Убивати й калічитито моя робота. Задоволення я не маю, та працюю на совість. І люди мені дякують. Бо таких крутіїв, як ти, тут менше. А от що хочеш ти? Чому ти тут?обвів Болиць рукою своє помешкання.Мститися? Ти б і камінь убивав, якби він скотився на дорогу з гори? Він же в тебе міг життя забрати. Та й не тобі мене стидати. Згадай того жевжика, якого ти біля шинку зарізав своєю карабелою і через якого вперше до мене потрапив, га? Як же так, ти ж із такої родини, хіба тіні предків не дивляться на тебе з осудом?!уїдливо промовив кат.
Не будемо про мою родину...
Та й правда, оті гарні шляхетські родинито одна мальована гробниця: зверху блищить, а зсередини гнилля, як у Біблії говориться. Он шляхетні люди в покинутому будинку Потоцьких таке влаштовують...
Що саме?швидко запитав Голота, та Болиць уже прикусив язика й усім своїм виглядом показував, що хотів би зашити собі рота.
Я досі хочу тебе вбити,нагадав Голота кату.
Та я й сам не знаю... Мене колись визвали туди забрати рештки чиїсь закопати. Я зробив і не питав, що і хто. Але щось там діється. У перший день повні.
Чиє тіло?
Не знаю, я не хотів дивитись.
А хто наказав?
Болиць демонстративно випнув губи, даючи зрозуміти, що відповіді Голота не отримає.
Сьогодні буде перший день повні,Голота пильно розглядав обличчя Болиця.
Так,просто сказав кат.
Голота встав і нахилився до Болиця, приклавши ножа до його шиї. Кат лише трохи скосив очі на лезо, а тоді подивився на Голоту. Мовчки, без благань і сліз.
Мій пістоль, кате!
Бусурманський?
Так.
Кат піднявся, підійшов до скрині, звідки хотів діставати напої. Він розвертався, коли Голота перехопив його руку з пістолем, який кат забрав у Голоти ще тоді, під час першої їхньої зустрічі.
Не заряджений...
Про всяк випадок, кате,Голота мяко витяг зброю з рук Болиця.
Ліценціат подивився на пістоль, увесь вкритий арабською вяззю, провів по ньому пальцями, посміхнувся й повернувся, аби йти. Уже біля вікна його гукнув Болиць.
Голото!
Той повернувся, тримаючи одну ногу на підвіконні. Цей простий рух зовсім забив Голоті памороки, і він ледь не звалився вниз.
Що ти хочеш, бісової віри кат?!роздратовано спитав він.
Наступного разу, коли потрапиш до катівні, я не буду довго тебе мучити, а відразу вбю,прошепотів Болиць.
Домовилися.
Голото!
Га?
Це не тому, що я милостивий. А тому, щоб ти знову не вислизнув. Памятай, яким би ти не був щасливцем, шансу не буде.
Шанс є завжди, шановний кате. Шанс є завжди.
Розділ 15У якому Голоту цікавлять питання архітектурного смаку
А чого ти хотів?Карась повільно підняв погляд на Голоту. Той тільки-но видав довжелезний монолог і мовчав, важко дихаючи від емоцій, що наповнювали його по самі вінця. Відкритий рот чорною дірою вирізнявся на червоному від натуги обличчі, дивно перехнябленому через спухлу голову. Ліценціат віддихувався від цілої зливи «псякревів» та «лайдаків» і «курвських курв», які він вилив на голову Карася. Проте не здавалося, що товстуна хоч трохи вразило це багатослівя. У його голосі не було ні сумяття, ні жалю, ні вини.
Спокій Карася, а також погляд Сташки, яка мовчки спостерігала за сваркою, переводячи погляд з одного на другого, ще більше розятрили Голоту.
Чого я хотів?здавлено запитав Голота. Він підійшов впритул до Карася, що стояв у передпокої власного будинку, по-бичому вперто нахиливши голову.Ти ще смієш мене питати?аж засичав Голота, по-італійськи експресивно вимахуючи пальцями біля носа німця.
Так,просто сказав Карась і, підвищуючи голос, нахилився до Голоти.Забери від мене свої кострупалки, а то відламаю по одній. Я визнаю, що збрехав тобі про те, що тебе шукає Болиць і хоче вбити. Визнаю, що мріяв, аби ти, засраний герою, негайно забрався з міста й не баламутив тут людей. Визнаю, що планував напасти на тебе вночі, скрутити й силою відвезти за Карпати, аби й духу твого тут не було... Бо ти думаєш лише про себе. Бо ти перетворюєш на полову все, до чого торкаєшся. Усе, що ти робиш,то для задоволення раптових примх хлопчика, який воліє нових вражень. Маленького, ображеного панича, який розізлився на несправедливий світ, бо його батька колись залишили без спадку! Який досі хоче довести щось комусь і встряє у будь-яке лайно, яке лиш бачить!
Облишмо це,здивований емоціями завжди спокійного Карася, Голота несподівано заспокоївся.
Добре, облишмо!напирав далі на Голоту Карась.Але зараз скажи й ти мені. Тільки чесно скажи. Чого ти хотів, повертаючись сюди, у Кременець? У той же день, як ти зайшов у Лубенську браму, ти вгатився у те саме лайно, як і рік тому, незважаючи на поради та перестороги! Чого ти хотів?! Підставити всіх під сокиру ката? Знову випробувати свою долю? Тільки-от мене ти не спитав, чи хочу я випробовувати свою!
Я хотів побачити друга,тихо проговорив Голота.У старі часи друзі бачилися один з одним... І довіряли один одному.
Немає старих часів!заволав купець.У друга померла дружина, і друг живе сам з малими дітьми! Друг і зараз прокидається вночі весь у поту, коли йому сниться, чим міг закінчитися напад на катівню минулого року! У друга риба та воли з Канева, яких треба продати! Бо друг не хоче розоритися й знов сидіти в якихось засраних кущах на дорозі від Баутцена до Льобау. Чекати з алебардою якогось переляканого писаря, аби витрясти з нього два пфеніга, а потім тікати по всіх закутках від озброєних людей, що хотіли б того друга порубати на шматки. Друг застарий для цього всього лайна, Голото!!!
Я витяг тебе з вязниці... не для того, аби засадити тебе туди знову... Я ніколи б...
Але зараз ти робиш усе, аби я знову відчув себе в задрипаному саксонському лісі з ножакою за пазухою! Коли за мною гналися два десятки драгунів, кожен з яких мріяв насадити мене на палю. Я тоді дуже молив Бога й усіх святих врятувати мою шкуру... Годі! Знову до катівні я не піду, Голото. Я дуже гарно памятаю, як смердить шкіра, коли тебе підсмажують... Грайся з вогнем подалі від мене...
Голота пожував губу і втупився в підлогу, запхавши великі пальці рук за пояс. Він трохи постояв так, міркуючи, а потім його напружені плечі впали.
Добре, Генрику. Я зрозумів тебе. Я помилявся. Визнаю це. Трохи захопився своїми справами й підставив тебе. Вибач, друже.
Голото...
Генрику?
Я, звичайно, боюся, але й це не головне. Якщо я знову загримлю за ґрати, ось ті двоє,вказав Карась на вікно,підуть просити до костьолу...
Сташка мовчки дивилася на них, схрестивши руки на грудях. Голота, здавалося, взагалі її не помітив. Він кивнув Карасеві, повернувся на підборах і вийшов з будинку. На ґанку, де з деревяних балясин на нього дивилися різьблені рибини, Голота вгледів двох білявих хлопчаків. Ті спокійно та зосереджено робили своєпривязували до котячого хвоста гіляку. Хоч тварина нявчала, як сатана, і дерла їхні руки до крові, маленькі німецькі мармизи були такі ж зосереджені, як і у батька, коли той стояв колись з алебардою у кущах Баутценського лісу, чекаючи на свою чергову жертву...
***
Старий покинутий будинок належав покійному Станіславу Потоцькому, який, як і слід магнату з цього роду, мав бурхливе й суперечливе життя, сповнене величі та ідіотизму. Про жвавого учасника всіх можливих війн, інтриг і суперечок у Сеймі з пафосом говорили, як про одного зі стовпів Речі Посполитої, схиляли перед ним голову й записували в аннали історичних хронік. Ідіотизм, за який, без сумніву, відповідали архітектурні експерименти магната, примушував хіба що розводити руками. Смак у Потоцького справді був просто жахливий. Принаймні, як на Голоту, що дивився на палац і шпетив архітектурні здібності магната такими словами, що граф, який уже років із сім як покоївся з миром, заповівши поховати своє серце в Кременці, а тіло в бернардинському костьолі у Збаражі, мабуть, вертівся в домовині, як навіжений.
Будинок, перебудований покійним Потоцьким зі старої камяниці, вражав. Це було свято еклектики, маскарад стилів і феєрверк смаків. Граф сам керував будівельними роботами і здавалося, він поставив за мету затулити кожен дюйм стін химерними прикрасами. Пілястри, кариатиди, атланти, чаші та вигадливі карнизи заполонили фасад такою хаотичною мішаниною, що лише споглядання такого дива могло привести до божевільні. На будівництво палацу приходили дивитися мало не всі містяни, які неодмінно йшли звідтіль, здивовано перезираючись. Вони й самі полюбляли прикрашати власні оселі, та до творчості графа поставилися однозначно, назвавши дім простоЗдуріла хатина.
З часом усе стало тільки гірше. Тепер занедбаний палац, що похмуро глипав чорними провалами розцяцькованих вікон, нагадував хіба втомленого старого Арлекіна у різнокольоровому дранті, що колись було яскравим трико.
«Господи, яке убозтво,Голота роздратовано дивився на стіни.Гроші й влада забирають у людей краплі розуму й залишають на його місці сміття. І таке вигадали і зробили люди, які керують державою! Не дурно, що та держава на ладан дише і з кожним роком робить це все активніше».