Так виникла Бона, куди я відразу зголосився провести товариство.
Стояв вересеньтой час, коли літо ще не остаточно передало осені права. Було сухо, тепло, вітер не задував в обличчя, тож підйом для новачків видався досить легким. Діставшись вершини, ми зайшли під прикриття залишків мурованих стін. Зенко не стримався, признався: народився в Кременці, виріс тут, але сюди видерся вперше. Виявляється, його ніколи не тягнуло глянути на рідне місто з висоти пташиного польоту. Мене ж тягнув на Бону найперше краєвид. Як сільському за духом, бракувало мені простору. Лиш тут міг дихати на повні груди, і всякий раз кортіло закричати, заволати, розкинувши руки, мов крила. Дорош же бурчав, що збив ноги на підйомі, закурив, чим здивував нас, бо раніше ніхто з компанії цигарками не бавився, й промовив дивну, але, на його думку, багатозначну фразу:
Це все має бути біля наших ніг.
Місто й так під ногами, спробував я неоковирно віджартуватися.
Нічого ти не розумієш, зітхнув Юрко, знову затягуючись і випускаючи дим так, ніби дмухав на міську панораму. Нічого ви не розумієте, панове. Я так само прозрів. Хоч і думав, що знаю трохи більше.
Ми із Зенком перезирнулися, але промовчали. Дорош завжди починав розмову так, здалеку, мовби придивлявся й пристрілювався.
Памятаєте стрілянину в Бережанах минулого року? провив він раптом, щиглем кидаючи недопалок із гори.
Це коли хлопака поліціянта застрелив і сам у лікарні помер?
Я перепитав для годиться, бо знав напевне: мова про той випадок. Ми саме тоді зійшлися разом і довго обговорювали, що ж то було.
Ти, бачу, недалеко пішов відтоді.
У Юрковому голосі чулася ледь помітна зневага. Я не раз від часу знайомства ловив його на такому. Але це мене жодним чином не чіпало, бо кожен має право на власні бздури. Я, наприклад, трохи вайлуватий. До мене не завжди швидко доходить те, що інші, такі, як Дорош, хапають на льоту. Мені треба більше часу, ніж іншим, аби в чомусь розібратися й прийняти якесь рішення. А в різних ситуаціях покладався більше на хлопський розум, аніж звичні до інакшого, ніж у селах, швидшого способу життя.
І чого ж не розумію? поцікавився я.
Застрелив поліціянта, Мироне, це коли ти грабуєш банк чи крамницю. Зневагу замінила терпляча повчальність. Або вкрав гаманець на ярмарку, тікаєш, а поліціянт за тобою женеться. Той хлопець належав до Організації. Він свідомо став на шлях боротьби за звільнення України від панування ляхів, проти свавілля, утисків і терору. Поліція вистежила його, загнала на горище. Їх вийшло багато на одного, і вони не могли його взяти. Поліціянти, Мироне, прикривали себе спеціальними жилетами, які не пробивають кулі. Мали гранати зі сльозогінним газом. Хлопець усе одно прийняв бій, убив одного ворога, забрав у нього револьвер. Тільки тоді його закидали градом куль! Дорош тупнув ногою. І то не змогли добити на місці, він помер у лікарні.
Але ж він застрелив поліціянта, правив свою лінію я.
Убив ворога в бою! вигукнув Дорош. Є різниця, й то велика! Скажи хоч ти йому, Зенку!
Справді.Той поправив окуляри, як було завжди, коли його втягували в суперечку.
Нехай, погодився я. Це рік тому було.
І не завершилося! Тепер Юрко говорив уже спокійніше. Тільки тоді влада ще дозволяла писати про подібне в своїх газетах. Нині ж замовчують факти. Аби, з одного боку, не лякати поляків, а з іншогоне давати нам, українцям, приводу брати приклад із справжніх борців. Влада хоче, аби всі думали: опір придушено, наш народ умиротворено, ми нарешті припинили огризатися й стали покірними. Тим часом тиждень тому в Бережанах знову схопили трьох наших.
Наших? Кого?
Ну, не тутешніх, виправився Дорош. Не з нашого ліцею. Хлопці везли листівки, нічого особливого. Один, бережанський, винайняв помешкання й жив там. Двоє інших зустрілися в Тернополі, мали при собі сумку з друкованою агітацією. Папірці, лише папірці. А їхдо Берези-Картузької.
На той час я сам не розумів, звідки про все те дізнавався. Ніхто спеціально не говорив про Організацію, я навіть жодного члена її не бачив. Але знав: вона існує. Те саме про концтабір у Березі. Ним час від часу лякали навіть у нашому селі. Та жоден мій знайомий, близький чи далекий, туди не потрапив. Подібні речі, як багато інших, сприймались як даність. Іноді здавалосями народилися з тим разом. Або навіть не так: все існувало до нас і після нас лишиться.
Говориш так, Юрку, наче був при тому. На власні очі бачив, зауважив я.
Дорош за звичкою ледь примружився, трохи підняв підборіддя, глянув на Зенка, наче знову закликаючи його стати свідком не знати чого.
Один із них мав зі мною розмову в Тернополі за тиждень до того, мовив, виважуючи кожне слово. Назвався членом Організації. Вони шукають контакти в нашому воєводстві, надійних людей. Створюється мережа підпілля, боротьба не припиняється. На всіх одного концтабору не вистачить.
Ще збудують.
Я миттю зрозумів, що ляпнув. Та пізно: Дорош метнув у мене блискавки з-під повік. А Зенко трохи відсунувся, ніби боявся підхопити заразу.
Правду кажеш, Мироне, вицідив Юрко. Ось вона, типова українська правда. Будуйте нам таборів побільше, обгороджуйте колючим дротом, ще й струм туди пускайте. Ми звичні, ми й так проживемо. Лиш давайте зупу з тертої бараболі й сухарів. Тим, хто слухняний, сала шматочок на храмові свята.
Не пересмикуй, буркнув я ображено. То я так
І не ти один такий! Дорош знову підніс голос. Ти, Оресте Миронюк, чоловік не дурний, інакше б не мав я з тобою справ. Але більшість зовсім не мудра. Зараз ти є виразником думок цієї самої більшості. Вирвалося мимоволі, тільки ж люди справді до такого схильні. Що робити, га?
Тут він знову повернувся до Зенона.
Діяти, вичавив той.
Молодець. Дорош став поруч зі своїм зброєносцем. Ті хлопці мали знайти мене, тобтонас, у Кременці. Бачте, як сталося. Я домовився перед тим ще раз зустрітися в Бережанах, прийшов за вказаною адресою. Там кажуть: іди, не приходь більше, бо так і так. І ніхто нічого не знає.Він витягнув нову цигарку. Хлопців мордують, а люди не знають нічого.
Треба, аби знали, підхопив Зенон.
Про те й мова, кивнув Юрко. Нам давно пора йти далі порожніх розмов. Шукати якісь виходи на Організаціюліпший варіант. Тільки знову час витрачається дурно. І потім, доведеться визнавати зверхника, коритися йому, слухати, виконувати накази. Тобто, хлопці, втратити самостійність. Керуватися чужими планами, обмежувати себе в способах дії. Не згоден я.
Дорош так усе подавав, таким тоном говорив, з таким налаштуванням, що бажання сперечатися й заперечувати не виникало. Справді, подумав я собі, невже своїх голів на плечах не маємо? Спершу слід довести, що вартий чогось. А вже потім не ти прийдеш, а до тебе. Не втерпів, перервав нашого оратора. Сказав так.
Нарешті мислити почав, мовив той задоволено, прикурив, знову озирнувся на краєвид, коли глянув на нас, очі жваво блищали. Нехай Організація зявиться тут на готовому. Коли так, інакше з очільниками говоритимемо. Поки ми самі по собі, будемо боротися, як собі знаємо.
Як?
Питання знову вирвалося, як на мене, трошки дивне, навіть дурнувате. Але цього разу Юрко сприйняв на диво спокійно. Відповів не відразу. Докурив, споглядаючи на Кременець згори.
Листівок ляхи дуже бояться, проговорив, ніби мислив уголос. Слово бє, мов куля, а часом сильніше. Що коротші слова, то влучніше луплять. Почнемо з них. Зенку, на тебе головна надія.
Та отож, кивнув він. Піду в нічну зміну, коли в друкарні народу менше. Тільки текст складемо невеликий, аби скорше набрати. І самих листівок багато не треба. Бо що менше, то швидше надрукую й заховаю.
На перший раз так і буде, легко погодився Дорош. Напишемо: в Бережанах арештували трьох українців за те, що вимагали собі прав на своїй землі. Люди мають прокинутися й протестувати.
І людей підніме? засумнівався я.
Відразуні. Але зачепити мусить. Урахуйте ще таке. Кременецьмісто значиме, у нас тут освітній центр воєводства. Отже, політичний також. Ніби життя вирує, й при тому болітце тихе. Уже така листівка мала б почати все тут ворушити. Збудить народнапевне. А далізбурить.
Я не мав, чим заперечити. Та й потреби особливої не було. Адже давно хотілося якось себе проявити. Балачки довкола всього починали набридати.
Тож там, на Боні, теплого вересневого вечора ми потиснули один одному руки.
І створили власну організацію.
4
Першу акцію провели вже за тиждень.
Досі вважаю: розклейка двох десятків папірців у центральній частині Кременця вночі акцією названа досить голосно, навіть самовпевнено. Проте Дорош із перших днів повернув усе так, що всяка наша дія, навіть кожне таємне зібрання на Боні, розцінювалося як серйозне дійство. Спрямоване на підрив польської державності зсередини, не інакше. Причому Дорош щиро був переконаний у швидкому результаті наших дій і в тому, що наша трійця справді є небезпечною для влади Другої Речі Посполитої. Принаймнів Кременці та окрузі.
Із текстом довго не морочилися. Склали найпростіше: «Українцю, прокинься! Поляк убиває тебе на твоїй землі! Ставай до смертельного бою!» Зенко вночі набрав і видрукував польською мовою, інших шрифтів ліцейська друкарня не мала. Набір, звісно, відразу ж розкидав. Листівки виніс під одягом, склав і міцно примотав до тулуба шаликом. Потім признавсясам собі нагадував контрабандиста. Клейстер варили на замковій горі, бо вариво смерділо і Юрко побоювався: сторонні пронюхають. У буквальному розумінні, наголосив тоді. Унюхають і побіжать, куди треба. Зрадники ж кругом.
Коли після тривожної ночі ранком зустрілися в ліцеї, кожен виявив: на стінах листівок уже не було. Поліція зреагувала оперативно, й це дуже потішило Дороша. Отже, заявив, ми все робимо правильно. Ляхи борються з папірцями, тож нас якщо не бояться поки, то стережутьсянапевне. Треба не зупинятися, не опускати рук. Щоправда, коли прогулялися центром та міським базаром, трохи розчарувалися. Люди пліткували про що завгодно, окрім появи в Кременці небезпечної для влади крамоли. З чого Юрко зробив категоричний висновок:
Не зачепило, хлопці. Не торкнуло. Не дійшло до кожного.
Може, через мову, припустив я. Оголошень у місті чимало. На таких папірцяху тому числі. Усі написані польською. Люди просто можуть не звертати увагу, не вчитуватися. От аби українськоювони б упадали в очі.
Де я тобі шрифти знайду, буркнув Зенко. І потім, Мироне, почну шукатиуже приверну зайву увагу. Уяви собі, ти хочеш зброю купити.
Ну?
Просто так вона в Кременці не продається. Тобі доведеться шукати нелегальні шляхи. Так чи інакше прийдеш до криміналу. А там більшу частину спільноти контролюють поліція й дефензива.
Мудро, погодився Дорош. Бери приклад із Зенка, справжній конспіратор. Почнеш шукати револьвер на чорному ринку, так тебе відразу здадуть поліції задля святого спокою. Шрифти українські, вважайзаборонені, захочеш десь надибати, те саме буде, не інакше.
Тоді я знизав плечима. Сперечатися з Юркомробота марна, будь-яка розмова заходила в коло, аж поки не визнаєш його правоту. Зрештою, тут порівняння слів зі зброєю прозвучало досить доречно. Навіть красиво й символічно. Проте іншого виходу, ніж далі друкувати листівки польською, ми все одно не мали. Тому звели висновки до потреби більшого тиражу. Так помітніше, не загубляться, не два ж десятки.
Наступну акцію провели за десять днів. Дорошу кортіло швидше, але Зенко справедливо застеріг: треба почекати, хай уляжеться. Народ справді міг не звернути увагу на наші заклики. Дефензива напевне взяла на замітку, бо позривали листівки не дарма. З цим Юрко погодився й терпів, хоч йому помітно свербіло, так рвався щось робити. Текст вирішили не міняти. Дорош сказав:
Того разу було мало, нехай цей самий заклик побачить більше народу.
Зенко викроїв зручний час, знову набрав і наштампував тепер уже сотню. Винести на собі не ризикнув, тому запакував у торбинку, перекинув її через паркан, який огороджував дворик друкарні. Я причаївся з протилежного боку, підхопив пакунок і швиденько забрався геть.
Отут уже спрацювало на совість. Наступного ранку в ліцеї куратор пан Сичевський зібрав усіх у великій залі та виступив із палкою промовою. Почав із заяви: в Кременці вже не перший раз бачать листівки провокаційного змісту. Дії тих, хто їх поширює, спрямовані на порушення стабільності, а самі провокатори напевне співають із німецького голосу. Німеччина давно має до Польщі територіальні претензії, вона не задоволена Версальським договором, за яким державі, котра програла війну, нічого не перепало. Тому й використовує інших незадоволенихукраїнських терористів. Пан куратор закінчив виступ на пафосній ноті, закликавши студентів-русинів не піддаватися на провокації, бо він дуже втішений, що ми вчимося тут, визнавши себе громадянами Польської Республіки. А студентів-поляків попросив про пильність. Фактично дозволивши при всіх стеження один за одним, навіть заохотивши.
Дорош після того не міг натішитися. Увечері ми подалися у «Волинь», де він збирався виставити всім по першому кухлю пива. Була пятниця, не дуже вдалий день тижня, бо відвідувачів зазвичай більшало, знайти вільний столик на трьох було непросто.
Та все ж один ми побачили.
У самому кутку зали, біля старої порошної пальми, яка дивом не всохла за той час, що тут стоїть. А тямущі люди казалидерево було в ресторані ще до війни. Столик був вільний, точнішемайже вільний. Збоку біля деревяної бочки, з якої стирчало деревце, примостився Данило Червоний.
Ми вже знали, як його звати. Та більше про цю особу не відали нічого. Новачок лише скупо вітався при зустрічі, називав себе, але на тісніші контакти не йшов. Узагалі дивно було побачити в ресторані, де пють і танцюють під запальний джаз, такого самітника.
Не скажу, що ми всі троє скидалися на денді. Проте по одному пристойному костюму мали й завжди вбиралися так, коли йшли до ресторації. Зараз теж одягнули піджаки й сорочки, Юрко навіть оздобився краваткою з нагоди, як сам казав, урочистої події, фактично перемоги. Червоний же навіть не здав у гардероб своє сіре пальто. Недбало перекинув його через вигнуту спинку вільного стільця поруч із собою, сидів у білій сорочці та червоній плетеній жилетці. Задовгий чуб спадав на лоба, він час від часу відкидав пасмо, дивився перед собою, щось вистукував пучками пальців по скляному боці пивного келиха.
Того вечора я вперше й востаннє бачив Червоного з пивом та й узагаліз алкоголем.
Щойно Дорош кивнув у його бік, ми, не змовляючись, пройшли через залу, оминаючи танцюючих. Годилося б запитати дозволу, проте Юрко запросто відсунув вільний стілець, примостився навпроти, панібратськи моргнув.
Здоров, земляче.
Вечір добрий.
Голос Червоного звучав рівно, без жодних емоцій. Таке враження, ніби він говорить у вузьку залізну трубу. Погляд важкий, гострий, і не сказати, що привітний.
Посидимо разом. Дорош не питав, він ставив перед фактом.
Ні,почулося у відповідь.
Юрко відкинувся на спинку стільця, неквапом видобув із внутрішньої кишені піджака цигарки.
Вогонь маєш?
Червоний поліз у кишеню штанів, рука повернулася із запальничкою.
Тримай. Припалюйі йдіть собі.
Не дуже гостинно, земляче.
А ви не в гостях у мене. Тут кожен відпочиває, як знає.
І в тому товаристві, в якому хоче.
Ти відпочиваєш?
Хіба не видно? Червоний торкнувся надбитого кухля.
І наше товариство тебе не влаштовує?
Без образ, хлопці. Мене зараз жодне товариство не влаштовує.
Чому?
Хіба маю звітувати?
Щоб обміркувати почуте й визначитися з подальшими діями, Дорош узяв запальничку, підкурив. Покрутивши в пальцях, легенько пустив по поверхні столу назад до хазяїна. Червоний зловив її долонею, поставив на пласке ребро. Потому запитально глянув на Юрка.
Усе?
Трохи знаючи Дороша, я розумів: зараз він судомно шукає красивий вихід із дурної ситуації. Просто так підвестися й забратися геть йому не дозволяв гонор. Аби ще при цьому не було нас, може, він би не заїдався далі й проковтнув. Та втрачати обличчя перед товариством наміру не мав. На щастя, тут Зенко помітив, як звільняється столик у протилежному кутку, сіпнув за лікоть мене, а я торкнув за плече Юрка:
Ну його, брате. Гайда, там усім місця стане.