Дорош неквапом підвівся, тепер зиркнув на Червоного згори вниз:
Занудишсяприходь. Місця справді вистачить.
Червоний промовчав, і ми поквапились, щоб ніхто не випередив.
Щойно вмостилися, Дорош вибухнув:
От же ж пихате! Бачили такого?
Ще й не таких бачили, миролюбно мовив Зенон. Не звертай увагу. Сам хіба не потрапляв у чуже місто, в чужу компанію. Попустися.
Я не в рідному місті! нагадав Юрко. І ось Миронтеж. Нічого, не дивилися на всіх довкола вовками.
Вдача в нього, значить, така.
Та начхати на його вдачу! Нічого, ще прийде він до нас.
Дороша несло, він завівся, хотів ще щось сказати. Але наспів кельнер, він мовби згадав, пощо ми тут, замовив три великих кухлі пива й ковбасок до них. А коли той відійшов, ураз прикипів поглядом до картини, яка відкрилася.
Ми з Зенком сиділи спинами до шинквасу, тому довелося розвернутися. Я зітхнув, зрозумівши, куди Юрко дивиться. А Зенко не стримався, присвиснув та реготнув.
От знову ти вибалушився на неї!
Раніше вона сюди не ходила, буркнув Дорош.
Скажи кращеходила не сама. Тому не привертала увагу.
Вона на нас дивиться. Минулого разутеж, уперто правив своє Юрко.
Говорили ми про дівчину, точнішемолоду жінку, з вигляду старшу за кожного з нас, хай не набагато. Вона ніби зійшла з картинки польських журналів мод того часу. Сиділа за стійкою, поклавши ногу на ногу й не знімаючи маленького капелюшка, дуже подібного до елемента зачіски. В одній руці тримала широкий келих, наповнений наполовину чимось, напевнешампанським. Інша гралася довгим тонким мундштуком.
Той раз казав, Зенку, твоя сусідка. Дорошу щось зробилося із диханням.
Дарина Тиктор, кивнув він. Тільки вона через дві вулиці живе, на Ліцейній.
Де, казав, служить?
У кондитерській Нахмановича, зітхнув Зенко, бо відповідав на подібні Юркові питання вже втретє на моїй памяті.Кортить запізнатися, то вступи туди. Купи цукерок, подаруй. Дарині вони смакують.
Звідки знаєш? стрепенувся Дорош. Може, сам клинці підбивав?
Не для мене вона й не для тебе, сумно посміхнувся Зенон. З нею, я бачив, пани польські офіцери гуляють. Не знаю, чи має щось із ними близьке, тут же випередив питання, яке вже злітало з Юркових губ. Але те, що вони роблять виторг Нахмановичу, факт. Постійно в кондитерській товчуться.
Ага, жиду вигода, цикнув Юрко зубом. Для того він Дарину й тримає. Реклама кондитерської, жива.
Ну чого ти завівся, встряв тепер уже я. То на похмурого хлопа кидаєшся, то крамар тебе чіпає. Невже звичайна дівка отак діє?
Аби ж вона звичайна була, мрійливо протягнув Дорош. Ти глянь, глянь як вона на мене дивиться
За збігом обставин саме в цей момент Дарина сповзла з високого круглого ослону, поставила недопитий келих на шинквас, пішла в бік туалетних кімнат. Юрко закусив нижню губу.
Проведи, запропонував я, на що очікувано почув:
Сиди вже, дурило.
Я не ображався. Принаймні зараз, розуміючи: Дорошу всі довкола нині псують свято. Або те, що він сам святом називає.
Пиво й ковбаски принесли дуже вчасно. Ми стукнулися кухлями, Юрко проголосив короткий тост за наші успіхи, тихенько побажав волі Україні та звільнення терену від ляхів. Зробивши по великому ковтку, заходилися біля ковбасок. На короткий час нас нічого більше не цікавило, хоч я помітивДарина повернулася, поправляючи сукню на ходу, вмостилася на своє місце й дозволила підлити шампанського. Дорош так само зиркнув на неї, та цього разу від коментарів утримався.
Хтозна, про що він вирішив із нами говорити. Мав намір почати після другого тосту, навіть уже підніс кухоль, аби проголосити його. Аж тут із-за столика, котрий стояв майже в центрі зали, підвівся високий русявий хлопчина. Ми його зналиВітольд Ямбор, син місцевого адвоката, вчився з нами в ліцеї, але на два роки вище. Ямбор постійно засідав у «Волині» з великим гуртом, вони смітили грошима, не відмовляючи собі ні в чому, і, за чутками, частина ліцеїстівполяків із заможних та впливових родинмала тут кредит.
Навіть зі свого місця я помітивЯмбор сильно напідпитку. Отже, зараз щось буде. І те, що буде, навряд чи комусь із нас сподобається.
Тихо, музика! гаркнув Ямбор, навіть тупнув при цьому ногою.
5
Оркестр на невеличкій круглій сцені слухняно замовк.
У залі ресторації справді запала тиша. Боковим зором зачепив Дарину, вона поволі зсунулася зі стільця, обережно пішла в обхід, прямуючи в бік виходу. Молода жінка намагалася триматися непомітно, і їй це вдавалося: Юрка цікавити перестала, його погляд прикипів до Ямбора, руки стиснулися в кулаки.
Тим часом Вітольд Ямбор обвів поглядом усю залу. Прокашлявся, узяв повну чарку, для чогось постукав по ній краєчком виделки.
Прошу тиші, пані та панове! повторив голосно. Зараз виникла ідея, яку ми, патріоти своєї відродженої держави, хочемо проголосити. І переконані: всі тут присутні нас підтримають. Ямбор знову прокашлявся. Шановне панство! Пропонується підняти келихи во славу людини, котра відродила Другу Жечь Посполиту! Ми, поляки, півтора століття не мали власної держави. За те, аби вона була, клали своє життя польські патріоти, починаючи від часів Тадеуша Костюшка. Їхній прапор через сто років підхопив маршал Юзеф Пілсудський. Завдяки йому маємо відроджену державу. Тож не забуваємо того. І пропоную випити во славу маршала Пілсудського!
Щоб проголошувати тост за померлого три роки тому правителя, треба було набратися сильніше, ніж я собі уявляв. Але не мав жодних сумнівів: підтримають Ямбора навіть тверезі. Не помилився. Щойно він договорив, то тут, то там почали підводитися поляки. Навіть Дарина, яка майже дісталася виходу, завмерла: у залі сиділа компанія офіцерів-уланів, тож будь-який рух під час такого врочистого моменту вони перші могли оцінити як прояв неповаги. Музиканти відклали інструменти, кельнер за знаком одного з них уже квапився з тацею, на якій стояли келихи.
За короткий час сидіти лишилася тільки наша компанія.
Я прикипів поглядом до Дороша. Зараз рішення було за ним. Устане, закусивши вудила, ми візьмемо приклад. Сидітимепочнеться скандал, і доведеться огризатися. Третій шлях бувпідвестися, лишити гроші на столі й піти. Та щось мені підказувало: просто так нас не випустять, тож повернемося до варіанта дваскандалу.
Прошу встати, панове!
Тепер Ямбор звертався до нас, а решта відвідувачів уважно стежила, чим усе скінчиться. Люди, котрі завітали до ресторану випити, поїсти й потанцювати, у момент перетворилися на глядачів, котрі прийшли на кориду й чекають, коли ж почнеться бажаний двобій бика та матадора.
Не лише поляки кладуть життя за власну державу.
Спершу ніхто з присутніх не второпав, звідки це прозвучало. Чесно кажучи, ми вже забули про існування Данила Червоного. Думали: давно й непомітно забрався геть. Але той і далі сидів у своєму кутку під пальмою. Лиш не горбився, а розправив плечі й немов нависав над столиком.
Що ти сказав?
Ти почув.
Голоси Червоного та Ямбора тепер дзвеніли, відбиваючись від високого даху ресторанної зали.
Тоді мої словадля тебе. Вітольд вийшов із-за свого столу, рушив до Данила, говорив на ходу. Зараз ти встанеш разом із усіма й випєш во славу маршала Пілсудського. Потім вийдеш звідси геть і більше духу твого собачого не буде в пристойному закладі. Рахунок лишай мені, вважай, пощастило. Уставай!
Ми перезирнулися.
Хто-хто, а я дуже добре розумів: зараз Червоний, хоче він того чи ні, рятував Дороша в наших, а передусіму його власних очах. Він давав Юркові чудовий привід лишитися на місці, не вставати на заклик гонорового поляка, брав вогонь на себе. Тепер слід зрозуміти наші подальші дії, адже було ясно: просто так усе одно піти не вдасться.
Я знову глипнув на Дороша.
І в момент, коли на секунду перемістив увагу, Данило Червоний почав діяти.
Він не почав гарикатися з Ямбором. Його наступні дії злилися в один суцільний рух. Підвівся, потягнувся до свого пальта, узяв його, вдягнув, поправив комір, вийшов із-за столу та рвучко згріб поляка за барки. Той ще нічого не встиг зрозуміти (узагалі ніхто з присутніх не вправився оговтатись), а Червоний уже вдарив Ямбора головою, розбиваючи ніс та заюшуючи кровю лице, своє та противника. Наступний удар був уже кулаком, у те ж саме болюче місце. Тепер Данило пустив його, і Вітольд, утративши рівновагу, впав, незграбно дриґнувши ногами.
До стелі, під величезну довоєнну люстру, злетів і зависнув там жіночий вереск.
Разом залементували всі присутні жінки. Не знаю, для чого я знайшов поглядом Дарину, але й вона кричала від переляку, швидко пробираючись до виходубула вже поруч із ним. Улани з криками й гучною лайкою кинулися до Червоного, та на їхньому шляху опинилися ліцеїсти, товариші Ямбора, котрі теж прагнули помсти. Зіткнувшись, мов у комедіях із Чарлі Чапліним, чоловіки почали штовхатися, заважаючи один одному. Від такого Данило тільки виграв. Міцним ударом відштовхнувши якогось пана, якому все ж удалося оббігти натовп, він рвонув напролом, підхопивши на ходу стілець за спинку й пробиваючи собі шлях ніжками. Орудував стільцем, мов тараном, і в натовпі почулися крики болю.
Ходімо! вигукнув Дорош, уже стоячи на рівних.
Мене двічі не просять, особливо коли йдеться про бійку. Наша трійцяне аж такий потужний авангард, тим більше Зенко у своїх окулярах ніколи не проявляв хисту до рукопашу. Проте я міг довбати за двох, та й Юрко був не останній, коли йшлося про фізичну підготовку. Тоді я вперше побачив Дороша в ділі. Склалося враженнямає досвід вуличних сутичок. Не аж такий великий, та все ж не пасує, знає, що і як робиться. Шарпнув за плечі й відкинув набіг найближчого ліцеїста. Коли той, хто товкся поруч, розвернувся й замахнувся для удару, Юрко присів, пірнаючи під руку, потому вдарив знизу. Крюк учнівський, зате щирийполяк відлетів до столика, упав на нього, загримів на підлогу разом із ним.
Зенон, узявши приклад із Червоного, молотив довкола себе стільцем. Дістав іззаду, зойкнув, присів. Та я нагодився вчасно, сільським ударом відкинув нападника подалі. Пошукав і знайшов поглядом Данила. Той, не даючи себе скрутити, уже струшував із плечей чергового ворога, штовхаючи його на уланів. Офіцери вже вирішили братися до зброї, один лапав кобуру, і справи закручувалися серйозні. Ще трохий нам усім буде непереливки. Усе одно в запалі бійки частина розуму лишалася холодною, тож розумів: Червоний хай у запалі, проте діє мудро. Лупить лише ліцеїстів і якихось цивільних, котрі стають на шляху. Військових же всіма силами намагається не чіпати. Бо тоді ресторанна бійка автоматично переросте в щось подібне до держаного злочину, заледве не спробу замаху. Я б діяв так само.
Власне, так і діяв.
Пробившись до Юрка, підтягнув за собою Зенка, котрий ледь не втратив у бою окуляри. Тепер ми стали спина до спини й могли пробитися до виходу жвавіше. Єдине, що гальмувало, пальта в гардеробі. Але щойно вирвалися із залу й підбігли до гардеробника, він сам, без нагадування, тицьнув наш одяг оберемком.
Одягаючись на ходу, вилетіли з ресторану на освітлену вулицю.
Роззирнулися.
Червоний саме забігав за ріг, зникнувши з очей біля синагоги. Із протилежного боку противно залунав хор поліційних сюрчків, тож ми помчали тим самим шляхоміншого тут просто не було. Уже завернувши, Дорош видихнув:
У різні боки! Віялом! І ми чкурнули, хто куди бачив. Погоню лишили за спиною.
Якщо вона, звісно, була.
6
Наступного ранку нас забрали в поліцію.
Побитий Ямбор чудово знав кожного, навіть Червоного, хоч той і новачок. Назвав прізвища, а вирахувати адреси для поліціїраз плюнути. Згодом я зрозумів, як мені пощастило: затримали не в помешканні, при господарях, а серед вулиці. Сталося так, що я рано піднявся й подався до Юрка. Кортіло дізнатися, як справи та чи маємо після вчорашнього новий план дій. Поліційна машина виїхала просто на мене, коли я завертав за ріг. Опору не чинив та зрадів: господарі не налякаються поліції і з квартири не наженуть. Крім того, був переконаний: у тюрмі не ночуватиму, бо злапали лише за ресторанну бійку. Хіба захочуть знайти щось ще. Наприклад, політику. Коли так, справи кепські.
Проте мій розрахунок повністю виправдався. Усі учасники, включно з Червоним, на той момент уже були в управі. Побачив хлопців у довгому коридорі, але ніхто нікому не встиг мовити й слова. Нас розвели по одному в окремі кабінети, де слідчі взяли в кожного покази щодо вчорашнього інциденту. Згодом, коли вже відпустили, дізнався: не змовляючись, ми говорили те саме. Навіть Данило, хоч не з нашої компанії, засвідчивхлопці-українці активної участі в бійці не брали, намагалися розтягнути бійців, заспокоїти людей, навести хоч якийсь лад. Про себе ж пояснив: бійки не починав, захищався від нетверезого відвідувача, котрий із доброго дива почав чіплятися до нього. У своїх словах крамоли не бачив. Бо ж справді, не лише поляки клали життя в боротьбі за власну незалежність.
Червоному вдалося викрутитися ще й завдяки адвокатовіукраїнцю. Кременець маленький, ми всі трошки знали цього пана Стефана Дубового. Завжди був присутній у судах, де слухали справи про звинувачення українців. Декого витягнув, але ще частіше вдавалося домогтися зменшення кари, аж до виплати чималого штрафу. Гроші знайдуться, зате людина лишиться на волі. З віком, укотре повертаючись до молодих років, дедалі більше переконуюсь: пан адвокат у подібних випадках зводив історію до банального хабара позивачевіі всіх усе влаштовувало.
Того разу поява Дубового все ж збентежила. Звідки він дізнався про бійку Червоного з сином свого колеги, адвоката Ямбора, було загадкою для всіх нас. Але саме Дубовий уладнав справу.
На пальцях пояснив слідчому, чому не варто дражнити гусей, сказав Данило, коли ми вже зустрілися гуртом після поліції.Адвокатський синок був пяний і насправді поліз битися першим, поводив себе агресивно. Історія швидше потрапить у газети, якщо мене судитимуть. А журналісти розпишуть усе в яскравих барвах, на користь Ямборам воно точно не піде.
Поговорили ми коротко. Червоний вийшов з управи останнім, ми ж не пішли далеко, зібралися й чекали на нього. Потім Дорош гукнув, той підійшов, і це мало вигляд, мовби робить нам послугу. Вирішив обмежитися короткою розмовою й піти собі геть, але Юрко не спішив прощатися.
Чекай. Може, прогуляємося?
Маю свої справи, відповів Червоний сухо.
Чоловіче, нас маринували добру половину дня. Зараз глибоко по обіді. Які б справи в кого не були, усе пересувається на завтра чи ще на колись. Будь мудрим, подумай.
Ну, і де погуляємо? мовив Данило після короткої паузи.
Поки думав, я відчув на собі його погляд. Не знаю, чи мали Юрко із Зенком подібні відчуття. Але Червоний швидко й пильно обмацав очима кожного, наче обшукав, як поліцейські під час затримання. На мене до того моменту ще ніхто так міцно не дивився.
Є місцинка затишна, підморгнув Дорош.
Червоний знизав плечима, що мало означати: чорт із вами, гайда.
До нашого місця на Боні йшли мовчки. Точніше, усю дорогу мовчав лише Червоний. Ми натомість ділилися враженнями від допитів, і здавалося, що Юрка неабияк тішила ця історія. Він, потенційний борець із режимом, навіть хотів потрапити за ґрати. Щоправда, ненадовго, сидіти в тюрмі не збирався. Просто сам факт свого затримання сприймав як щось романтичне й небезпечне водночас. Мовляв, дурні поліціянти схопили його, бунтівника, й відпустили, так і не зрозумівши, яка велика рибина вислизнула з рук.
Опинившись під залишками замкових мурів, Дорош відразу взяв бика за роги.
Нам такі, як ти, дуже потрібні,сказав він Червоному.
Той, здавалося, зовсім не здивувався. Засунув руки глибоко в кишені пальта, трохи розставив ноги, ледь підняв голову, виставивши вперед гостре підборіддя. У мене склалося враження: Данило в такий спосіб дивиться на нас ізгори вниз.
Комунам? І якітакі?
Митаємна організація. Треба ж комусь у Кременці боротися за Україну.
Цікаво. Це прозвучало підкреслено ввічливо. Бачив якусь листівку на стіні будинку, де квартирую. Ваша робота?
Наша. Юркові помітно підлестило.
Значить, боротьбаклеїти листівки, зітхнув Данило. А далі?
Щодалі? Будуть нові листівки. Тепер Дорош чомусь почав утрачати впевненість, через те додав для чогось:Нас уже шукає поліція.
Не всякий, за ким шукає поліція, знаменитий добрими справами, спокійно мовив Червоний.
На Юрковому місці я теж не знав би, що на такий закид відповісти. Лице Дороша миттю стало багряним, запашіло вогнемпопектися можна. Він кілька разів ковтнув повітря, наче викинутий на берег карась, нарешті вичавив: