Тобто, щоб осліпнути, треба бачити Орину і зажадати її?
Так, Іване Карповичу.
А як вона приваблює? І до осліплення, і після? Чому чоловіки лізуть до неї, наче пяниці до пляшки? Всі ж бачать сліпих, але спочатку сподіваються, що якось цього уникнуть, потім сліпнуть і оселяються у Пищиках?
Ось тут, Іване Карповичу, в мене навіть версій немає. Я робив досліди зі своїм пацієнтом, тим більше, що його батьки мали можливість оплатити мою цікавість. Я садовив його в глибокі підвали, оббиті залізом. На випадок, якщо звязок з Ориною здійснювався за допомогою чогось схожого на радіо. Я хотів перебити цей звязок, але нічого не вийшло, бо, здається, Орина була в голові пацієнта. Викарбувана в його свідомості. До речі, один зі сліпців, якого батьки теж не відпускали в Пищики, втік і попав у Харкові під трамвай. Я домігся дозволу проводити розтин загиблого. Уважно вивчив усі внутрішні органи в пошуках якихось патологій. Нічого не знайшов, окрім збільшеної печінки, але це через те, що батьки намагалися перемогти Орину за допомогою зеленого змія. Також я уважно вивчив мозок. Через отримані травми хлопця все одно ховали б у закритій труні, тож я міг провести трепанацію. І не знайшов нічого вартого уваги. Звичайний мозок, жодних сенсацій. Потім був іще один загиблий сліпецьі там так само. Я опустив руки. Не знаю, як розгадати цю загадку, Іване Карповичу.
Я тільки очі почервонілі потер. Вони в мене кілька місяців боліли, і дуже мені хотілося до тих Пищиків повернутися. До того доходило, що на ніч наказував я себе у кайдани брати, аби не побіг бозна-куди. Страшна річ та Орина. Наче на мотузці мене тягнула, хоч я її і не бачив же зовсім через сльози. Але все одно мурижило мене добряче. Лише коли відчув, що трохи відпустило, то заїхав до клієнта, якому вручив детальну доповідь про виконану роботу. Замовник почитав доповідь і подивився на мене.
Це все правда?він був украй розгублений.
Все до останнього слова,кивнув я.Ви б могли поїхати і самі подивитися, але я не радив би. Бо станете одним зі сліпців. Я ледь-ледь у ту халепу не втрапив, хоч я, досвідчена людина, і думав, що силу маю. Але ще б трохи, і зламало мене.
Про цей жах треба доповісти уряду!
Думаю, що вам це зробити зручніше. Тільки будьте готові до того, що вас сприймуть за божевільного, а то й за баламута,попередив я, бо знав, що начальство любить переможні реляції, а не звістки про якісь непорядки.
Але це не можна так залишити!скрикнув чиновник.
Ви вчините так, як вважатимете за потрібне,сказав я.
На цьому ми розсталися, пан повернувся до Петербурга, а я на хутір. Хоча зазвичай сплю міцно, але кілька разів мені потім снилося, що хотів я розплющити очі, розумів, що зараз побачу Орину, осліпну, але все одно розплющував, бо нічого не міг із собою вдіяти. Кожного разу прокидався з криком і в холодному поті.
Це й не дивно, Іване Карповичу! Отаке пережити! То що з тією Ориною стало? Невже і далі людей сліпить?спитали хлопці.
Ні. Десь за місяць до початку війни в столиці звернули увагу на цю проблему, бо побоювалися, що Орину можуть викрасти німці і використати для масового осліплення наших військ. Самі розумієте: постав її на плац перед дивізієюі в одну мить дивізія перетвориться на натовп сліпих. Ніяка зброя з нею не зрівняється. Орину спробували вивезти кудись аж за Урал. Але сліпці цьому завадили. Життя без своєї красуні вони не уявляли, стали стіною і не дали пробитися до хати цілому козацькому ескадрону. Тут іще й сама Орина вийшла і осліпила козаків. У справу кинули цілий піхотний полк, який оточив Пищики і почав наступ. Здолати сліпих та неозброєних людей було неважко, але от коли Орина вийшла, то осліпла ціла рота з офіцерами. Командир полку наказав відступити і попросив наказів із Петербурга. Там не дуже розібралися, що відбувається, подумали, що рота не осліпла, а перейшла на бік Орини, і наказали знищити бунтівників за допомогою артилерії. Прикріплена до полку артилерійська батарея півгодини розстрілювала ковальську хату, не залишивши від неї нічого. Потім постраждалу частину села зовсім знесли і розорали під поле, сліпих вивезли, і якщо ви приїдете у Пищики, то не побачите нічого незвичайного. Хіба що панотець там досі сліпий. Його залишили. Ось така, хлопці, історія.
Весь вагон мовчав, приголомшений почутим. Мабуть, уявляли, як самі б осліпли, або думали про красу тієї Орини. Побачив я, що про їжу та бунт уже забули, і це було добре. Розповів іще кілька історій. Потяг зупинився. Це були Сарни. Тут потяг відвели на запасну колію, де вже чекали польові кухні. До вагону одразу підбігло кілька офіцерів контррозвідки з ліхтарями, вивели мене, почали обшукувати. Всі кишені перевірили, піджак перемацали, у чоботи залізли, ледь підошву не відірвали.
Чоботи не псуйте, ваша благородь!попросив я.
Мовчати!
Слухаюсь!
Далі шукали. Потім присвітили мені ліхтарем в обличчя.
Ану кажи, де подів гаманець пана капітана!спитали в мене строго.
Вибачте, не можу знати ні про який гаманець!
Це ж ти витяг! Ти ці штучки свої з охоронного відділення облиш! Поверни гаманець!
Та немає в мене гаманця! Трохи грошей на дорогу брав, але під час буремних подій чи то загубив, чи то розтринькав. А гаманця і не було!
Плюнули офіцери, стали перевіряти, чи не зламано двері, шукали інших слідів бунту. Але двері були цілі, нари стояли на місцях, солдати були спокійні, аж зачаровані, на відміну від усіх інших вагонів, де бунтували, щоб домогтися вечері.
Коли контррозвідка пішла, мене покликали з вагона. Підполковник, вже у віці.
Доброго вечора, Іване Карповичу, підполковник Сініцин, начальник ешелону.
Здравія бажаю, пане підполковнику!
Як вам це вдалося, Іване Карповичу? У вас єдиного двері до вагона не зламані і старший вагона не побитий. Хоча панство з контррозвідки, мабуть, очікувало іншого. Он як ретельно кинулися оглядати все, а у вас у вагоні спокій.
Довелося відволікати хлопців історіями. Людинаістота примітивна, і порожній шлунок її хвилює дуже, але потяг до див теж потужний. Вирішив розповідати про дива.
Що ж, дякую вам, Іване Карповичу, за збереження порядку. Дасте автограф? У мене син великий ваш шанувальник.
Залюбки, пане підполковнику.
Можна просто Інокентій Степанович.
Добре. Як сина звати?журнал я підписав.
А тепер маю честь запросити вас на вечерю. Не шик, але дещо вдалося зібрати,він посміхнувся, я теж.
Інокентію Степановичу, вимушений відмовити, бо воно ж недобре виходить, що з хлопцями їду в одному вагоні, а їм окремо їсти дають. Та й не личить рядовому вечеряти у компанії офіцерів. Тим більше, що ця вечеря може і для вас мати погані наслідки, якщо про неї дізнаються у контррозвідці.
А чого вони так до вас придивляються? Вони ж навіть віз із охороною привезли, мабуть, збиралися вас арештовувати. Та не знайшли за що.
Увага контррозвідки для мене самого велика загадка,посміхнувся я.Дозвольте відбути до роти?
Так, звісно,здається, підполковник не образився.
Я віддав честь і повернувся до хлопців, які вже желіпали кашу. Пісну та несмачну, наче собаці зварену. З голоду хлопці їли, але кривилися.
Що, хлопці, пустенька каша?спитав я.
На воді, Іване Карповичу. Хоча б хліба більше дали,поскаржилися вони.
Ну, можна вечерю покращити, але мені допомога потрібна.
Яка?Це той Стьопа, який від мене по пиці отримав, тепер вислужитися хотів.
Ось гроші, швиденько треба збігати у станційний буфет та підкупити їжі, яка буде. На двадцять рублів. Але умова така, що спиртного не брати!
Зробимо, Іване Карповичу!
Зі Стьопою троє хлопців пішло. Одного я попросив листа до пошти вкинути. Лист був моєму знайомому з Києва. Я попросив знайти домашню адресу капітана Корякіна і відправити його дружині фотографію, яку я знайшов у потайній кишені гаманця служивого. На фотографії зображена була якась дама в негліже, що жадібно цілувала капітана. Також у конверт поклав паперовий червінець, щоб віддячити знайомому за роботу. Не сумнівався, що лист дійде до адресата, і капітана чекають важкі часи. Спочатку повний гаманець грошей зник, а потім скандал удома. І все через те, що погано поводився той капітан. А я ж хоч і найкращий сищик імперії, але теж людина. І коли мені неприємності роблять, то й сам можу відповісти. Гаманець витяг, роздивився, викинув у вікно дорогою, а гроші сховав у щілину столу. Тепер от на них пригощав хлопців.
Невдовзі Стьопа повернувся з трьома кошиками різноманітних наїдків. Я солдата обшукав і знайшов чотири пляшки хлібного вина, яке вилив на колію.
Без спиртоузу, я сказав! Роздати харчі.
Принесене вмить розлетілося по мисках і дуже потішило хлопців, які тепер дякували і за історію, і за смачну вечерю. Невдовзі пролунав наказ «По вагонах!», і десь за півгодини потяг рушив. Хлопці розляглися по нарах і швиденько заснули. Я ж крутився з боку на бік. Не давали спокою думки про ту кляту контррозвідку.
Старовинне пруське закляття
и прибули у Вільно вночі, двері вагонів відчинили, пролунав наказ вийти. Маршові роти почали вишиковувати, сказали, що буде нічний похід. Хлопці з інших вагонів почали репетувати за їжу, але годувати поки що ніхто не думав. Мої були ситі, тільки позіхали, бо спати хотілося. Я стояв з усіма, коли почув, що мене кличуть.
Підіпригора! Іване Карповичу!Судячи з голосу та вимови, шукав мене офіцер. Я не знав, чи було то добре, чи погано.
Іване Карповичу, вас кличуть!сказали хлопці.
Ховатися сенсу не було, то я й вийшов.
Унтер-офіцер Підіпригора прибув!доповів у темряві якомусь чоловікові.
Я штабс-капітан Зіновєв із тридцять шостої дивізії. Мені наказано відвезти вас до штабу.
Мені сказали, що відправляють на передову.
Так, рота ваша вирушає, а ви трохи зачекаєте.
Слухаюся. Дозвольте попрощатися з хлопцями?
Дозволяю.
Підійшов я до роти, яка вже вся вишикувалася.
Хлопці, для чогось мене в штаб забирають. То бувайте. Бажаю вам, щоб і кулі минули, і шаблі.
Дякуємо, Іване Карповичу, і вам успіхів. Дасть Бог, побачимося! Чи хоч почитаємо ще про пригоди ваші!
Покрокували солдатики, а я пішов за офіцером. Нас біля вокзалу чекало авто. Штабс-капітан сів на заднє сидіння і мене запросив.
Як доїхали, Іване Карповичу?спитав, коли ми вже торохтіли по бруківці нічного міста.
Та непогано, тільки от із харчами біда. Хлопців у Києві не годували, а в дорозі сяк-так один раз. Зараз теж пайку не видали. На порожній шлунок воювати важко.
Так, із цим є проблема. Наче й готувалися до війни, а як почалася, то суцільні проблеми. Боєприпасів бракує, амуніції теж, з їжею погано. Викручуємося тим, що проводимо реквізицію на захоплених територіях. Інакше хоч коней забивай та їж. Інтенданти обіцяють налагодити постачання, але обіцяти в них виходить краще, аніж налагоджувати.
А як стан на передовій?спитав, бо ж нічого не знав.
Просуваємося вперед. З боями, але просуваємося.
До Берліна далеко?
До Берліна далеко,посміхнувся штабс-капітан.
Я хвилююся, що з роти мене забрали. Був наказ, що з нею я до самої передової,нагадав я.
Не хвилюйтеся. Рота іде на поповнення Звенигородського полісу в складі нашої дивізії. А ви будете поки що при штабі.
А для чого, вам не відомо?
Через випадок із бароном фон Плотко.
А хто це?
Німецький землевласник. У нього маєток у зоні дії нашої дивізії. Всі німецькі землевласники втекли разом зі своїми військами, а цей залишився.
Чому?
Не знаю, може, хотів зберегти маєток від пограбування.
Зберіг?
Зберіг. Ми ж стежимо за дисципліною, реквізували необхідні харчі, і все. Потім у штабі вирішили з ним побалакати, ну, перевірити, чи не шпигун, чи не збирається вести підривні дії у тилу. Але по дорозі до штабу барон наклав на себе руки. Кинувся на багнет солдата охорони.
Якийсь дивний спосіб самогубства,засумнівався я, бо вже звик у самогубства не вірити.
Так, дивний. Тому, мабуть, у штабі й вирішили запросити вас. Ми люди військові, вміємо воювати, а не злочини розплутувати, поліції на захоплених територіях немає, жандармерію тільки чекають, а тут ми дізнаємося, що у дивізію їде найкращий сищик імперії! Ну як тут не скористатися цією можливістю!
Боюся, що мої здібності як сищика трохи перебільшені,обережно попередив я.
Іване Карповичу, не прибідняйтеся. Я спочатку купував журнали з вашими пригодами для сина, він ваш палкий шанувальник. Але потім почав читати і сам, захопився не менше! Та справа про пограбування потяга, або про «Зірку Сходу»просто блискуче! Дозвольте пригостити вас коньяком?
Буду вдячний. Але спочатку хочу ще розпитати про вбитого барона. Солдат, на чий багнет він кинувся, щось розповів?
Так, сказав, що барон не хотів їхати, щось лопотів німецькою, що саме, солдат не знає. Тож довелося застосувати силу. Барона поклали на віз, поїхали. А дорогою барон кинувся на багнет.
Саме кинувся? Тобто не намагався тікати, а кинувся на багнет?
Солдат сказав, що саме так. Його, звісно, затримали, він зараз на гауптвахті. В нього не дуже добра репутація, його звинувачували у крадіжках, але нічого не змогли довести. Тому командування і хоче все перевірити. До того ж про цей випадок уже стало відомо в Європі. Німці використовують його для проведення пропагандистської компанії, мовляв, руські варвари знищують мирне населення. А ще покійний барон був нащадком давнього роду, тому нам краще таки дізнатися, що ж сталося насправді.
Барона ще не поховали?
Ні, тіло у польовому шпиталі. А чому ви питаєте?
Та дивна справа, хочу знати якомога більше подробиць.
Здається, я розповів усе, що знав. Що ж, тепер дозвольте вам налити.
Зіновєв дістав чарки і флягу. Коньяк. Пани офіцери любили коньяк. Я випив чарку.
Більше не хочу на порожній шлунок.
Це ми легко вирішимо!засміявся Зіновєв і почав діставати їжу. Кільця ковбаси, сир, галети.
О, бачу, що проблеми з постачанням вас не торкаються!зрадів я.
Під час наступу захопили склад із офіцерськими пайками німців. Тевтони добре годують свою армію, вимушений це визнати. Дивіться, навіть повидло в бляшанках!
То ми добре поїли, випили ще по кілька чарок, але далі і я відмовився і штабс-капітан не наполягав. Ще трохи побалакали і поснули під мірне гуркотіння двигуна. Прокинулися вже неподалік від якогось містечка, де був штаб дивізії.
Ми рухаємося услід за передовою, доводиться розміщуватися, де є. А тут єдиною придатною будівлею виявилася кірха,пояснив Зіновєв, коли вів мене від машини до будівлі, що височіла у темряві. Перед дверима будівлі два солдати охорони віддали честь штабс-капітану, ми пройшли далі.
Усередині кірхи було наставлено кілька десятків столів, на яких лежало багато паперів та документів. Зараз штаб був майже порожній, лише кілька офіцерів, що пили чай при світлі гасової лампи.
Почекайте, я зараз,сказав Зіновєв і кудись побіг.
До мене підійшов один із офіцерів, присвітив лампою.
Солдате, звідки я тебе знаю?спитав у мене.
Не можу знати, ваша благородь,відповів я.
Тут повернувся Зіновєв і повів мене.
Командир дивізії полковник Ройтер вас прийме. Заходьте.
Я зайшов у невелику кімнату, де ледь умістився стіл і два стільці. За столом сидів полковник вже у віці, дебелий, з великою головою і коротким сивим волоссям.
Доброго дня, Іване Карповичу.
Доброго дня, пане полковнику!
Він зробив знак рукою, і Зіновєв вийшов.
Іване Карповичу, я хочу попросити вашої допомоги в розслідуванні прикрого факту загибелі барона фон Плотко. Так розумію, штабс-капітан частково ввів вас у курс справи.
Так точно. Я буду радий допомогти. Але мені необхідно знати всі подробиці тих подій. Поговорити з затриманим солдатом, подивитися тіло барона, побувати в маєтку покійного.
Так, звісно. Ви зможете це зробити. Але я просив би зберігати ваше розслідування у таємниці. Особливо те, що ви працюєте за нашим проханням.
То як мені пояснювати свою зацікавленість?здивувався я.
Ви ж відомий сищик, Іване Карповичу. Просто зацікавилися загадковою смертю барона.
Просто зацікавитися я міг, поки був цивільною людиною. Зараз же я на військовій службі.
Начальник штабу насупився.
Пане полковнику, якщо є якісь перешкоди розслідуванню, то мені краще знати заздалегідь,попросив я.
Ні, немає жодних перешкод. Просто, розумієте...Полковник скривився.Ройтернімецьке прізвище. Мої предки приїхали до Росії ще за Катерини Великої, ревно служили нашому Отєчеству. Яруський офіцер. Але зараз в армії трапляються деякі хибні тенденції супроти осіб з німецькими прізвищами. Ну, і моя позиція щодо необхідності розслідування загибелі барона може викликати нерозуміння. Мовляв, загинув якийсь німецький барон, ворог, а тут командир дивізії з німецьким прізвищем наполягає на розслідуванні, хоче покарати простого руського солдата. Але я хочу покарати не солдата, а злочинця, якщо, звісно, злочин був. І роблю це не через те, що барон був німцем, а через необхідність правосуддя. Розумієте?
Так, пане полковнику. Я враховую деяку складність ситуації й намагатимуся діяти делікатно. Але мені все одно знадобиться допомога.
Штабс-капітан Зіновєв буде з вами.
Дякую. І ще я хотів би почути вашу думку про цей випадок.
Іване Карповичу, якоїсь усталеної думки немає. Є сумніви. Я говорив із солдатом, і мені здалося, що він каже не всю правду. Ну, і у барона в кишені знайшли маленький револьвер. Якби він хотів збавити собі віку, то міг би скористатися ним, а не стрибати на багнет. Це з одного боку. З другого, я не розумію, навіщо солдату було вбивати барона. Годинник, перстень із діамантом, коштовні запонкивсе залишилося на місці, так само як і гаманець покійного. Я перевірив це. У кожного злочину мусить бути мотив. Так же нас вчить криміналістична наука? Тут мотиву немає. І я не знаю, що про це думати.
Дякую. Дозвольте почати розслідування?
Може, відпочинете з дороги?
Ні. У таких випадках дуже важливо розслідувати все по гарячих слідах. І так згаяно багато часу, треба поспішати.
Що ж, тоді успіхів.
Я вийшов, на мене чекав Зіновєв. Попросив його відвезти мене до шпиталю, де зберігалося тіло вбитого барона. Шпиталь був у будівлі колишнього трактиру, в підвалікімната з брилами льоду, призначена для зберігання продуктів. Продукти одразу розібрали, зараз барон лежав на льоду сам. З нами прийшов лікар зі шпиталю і двоє солдатів, які дістали тіло і поклали на стіл. Високий, плечистий чоловік років за пятдесят. Довгий ніс, світле волосся. Я подивився рану в його животі. Я бачив рани від удару багнетом. Звернув увагу на синець під лівим оком.
Це ж синець?спитав я у лікаря.
Так, синець.
Звідки він?
Солдат каже, що коли барон упав з воза, то забився.
А схоже на звичайний удар кулаком. І шкіра ціла.
Так, ціла,кивнув лікар. Його дратувало, що я уважно роздивлявся тіло, це ж була його парафія.
Якісь іще ушкодження є?
Ні.
А де його одяг?
Он, у торбі,кивнув лікар.
Дозволите подивитися?
Та дивіться! Гаманець барона і годинник я передав до штабу.
Ага, дякую.Я перевірив кишені штанів і френча. На останньому велика темна пляма. Кров. Промацав одяг. Знайшов таємну внутрішню кишеню. Там щось було, якийсь предмет. Дістав його і здивовано роздивився.Що це таке?спитав, бо не бачив раніше нічого подібного.
О, це соска, американці вигадали,пояснив лікар.
Для чого вона?
Її дають дитині, щоб заспокоїти. Дитина бере її в рот, думає, що це мамина цицька, і заспокоюється. Соску можна купити поштою.
Для чого барону соска?ошелешено спитав я.
Не знаю, може, в нього онуки були малі?розвів лікар руками.
Добре, дякую за допомогу.
Далі ми пішли до полкової гауптвахти, де сидів солдат, який убив барона. Нашого візиту не чекали, бо всі спали, навіть охоронці. Довелося довго стукати, нарешті нам відчинили двері, ми з Зіновєвим зайшли всередину. Заспаний черговий одною рукою тримав штани, а другою віддавав честь. Зіновєв наказав відвести нас до камери з солдатом. Відвели. У камері помітно пахло самогонкою і ковбасою. Здається, затриманого добре підгодовували з волі.
Вийдіть і зачиніть двері,сказав я черговому, той здивовано подивився на Зіновєва. Мій супутник кивнув на знак підтвердження. Черговий вийшов, і ми залишилися у камері з арештованим самі. Хлопець років двадцяти, невисокий, худий, з поганими зубами і нервовим поглядом. Арештований намагався триматися впевнено, але видно було, що наша поява його налякала і збентежила. Він стояв перед нами і з кожною секундою нервував дедалі більше.
Що? Що таке?нарешті спитав він, не витримавши.
Розповідай, що там сталося,сказав я впевнено і суворо подивився на солдата.
Я все розповів, я...почав бубоніти він, а потім упав. Бо я добряче заїхав йому в щелепу. Додав іще ногами. Зіновєв на мене вирячився, але не втручався. Солдат скрутився на підлозі, затуливши голову руками. Видно було, що били його не раз, навчився рятуватися. Узяв його за барки і підняв, поставив до стіни.
Ти, падло, мені тут не заливай. Кажи, що трапилося! Насправді!гаркнув я. І дотиснув би цього покидька, але у коридорі почулися голоси і кроки. Солдат із надією подивився на двері. Вони відчинилися, до нас зайшов чоловік у формі підполковника. Зіновєв, коли побачив його, виструнчився.
Начальник штабу, підполковник Патрикєєв,представив новоприбулого Зіновєв.
Що тут відбувається?суворо спитав Патрикєєв.
Він мене...почав було дзявулити солдат, але вмить замовк під моїм поглядом.
Полковник Ройтер попросив славетного сищика Івана Карповича Підіпригору розібратися з загибеллю барона,пояснив Зіновєв.
Іване Карповичу?Патрикєєв вмить втратив суворість і розгублено подивився на мене.
Так точно. Дозвольте продовжити допит?Я повернувся до солдата, який зацьковано дивився на мене. Я бачив, що йому є що розповісти і він це зробить.
А для чого? Все ж і так зрозуміло. Барон хотів утекти, але наш солдат завадив цьому.Патрикєєв зробив крок і став між мною та солдатом. Той умить прибадьорився.Звісно, наші вороги розпускають якісь дурні плітки про вбивство, але ж ми не будемо йти в них на ланцюгу! Так?
Підполковник питав у мене. Я щиросердно усміхнувся.
Пане підполковнику, моє розслідування покликане встановити правду і знищити всі плітки навколо цього випадку. Дозвольте іти?
Я вже бачив, що робити тут нічого, допитати солдата мені не дадуть. Ми вийшли з Зіновєвим, той на вухо сповістив мені, що між Ройтером і Патрикєєвим уже давно триває конфлікт.
Але у полковника зараз звязані руки через його німецьке прізвище. Він подав прохання про зміну прізвища, бо ж він руський офіцер, але справа поки вирішується,пояснив Зіновєв.
Я хотів би подивитися маєток барона.
Хочете продовжувати розслідування?скривився Зіновєв.Патрикєєву це не сподобається.
Я не звик залишати справу незакінченою. То звозите мене?
Так, звісно. Але треба дочекатися ранку. Є наказ про заборону нічних переміщень, бо у тилу можуть бути невеликі загони німців.
Штабс-капітане, візьміть мені револьвер, і їдьмо. Маєток далеко?
Верст сім.
Ну от коли доїдемо, якраз почне світати.
Добре, Іване Карповичу, зараз сходжу по зброю.
Невдовзі ми вже їхали порожньою нічною дорогою, яка була майже в ідеальному стані.
Дивіться, які у німців дороги!зауважив я.
Так, дороги чудові, вони значно полегшили наш наступ. Коли ми рухалися до кордону, то наша швидкість була досить невисокою і ми втратили третину возів обозу, які застряли у багнюці. А тут просто як у столиці,погодився Зіновєв.Думаю, згодом, коли цю частину Східної Пруссії остаточно приєднають до Росії, тут буде багатий край. Хоча так і не скажеш, ліси та болота. Я сам зі Смоленської губернії, в нас приблизно те саме, але ніякого багатства немає. Села бідні, землі неродючі, часто буває голод. Не розумію, з чого вони тут живуть.
Ну, головне ж не яка земля, а хто при землі. Працьовиті руки та голова на плечах, тоді будь-яка земля заквітне. Я служив у Туркестані. І там степи не такі, як у нас, а майже пустелі. Місцеві худобу випасають, і здається, що нічого більше там не виросте. А потім оселяються там колоністи, розорюють землю, забезпечують полив, садять сади, і вже за кілька років справжні острівці зелені! І все росте, і все родить. Про голод і гадки немає, врожаї щедрі, і це ледь не в пустелі!
Штабс-капітан кивнув.
Солдатів трохи вражає, коли вони бачать, як жили німці. От звичайний хутір серед боліт, а там не тільки хата з каменю, але й сарай! У домі парове опалення і навіть теплий туалет! Щоправда, останнє у солдатів викликає відразу.
Чого ж, зручна річ, особливо коли морози,не зрозумів я.
Ну, солдати кажуть, що не можна оправлятися там, де живеш.
Аякже, вони ж звикли у двір на гноївку бігати,кивнув я. А сам подумав, що німці хоч де живуть зразково. Бував я в їхніх селах у Тавриді, бував і на Волзі, і в Туркестані, і скрізь заможно живуть, мають не тільки городи, але й квітники та садочки. І корови завжди вгодовані, і свині чисті. Якось уміють люди.
Ми зїхали з шосе на невеличку дорогу серед лісів. Ця дорога була теж у хорошому стані. Проїхали кілька мостів через невеличкі протоки. Потім нам трапився покинутий хутір.
А де місцеві?
Усі відступили разом із німецькими військами.
Чому ж барон залишився?
Не знаю. Можливо, не схотів залишати родовий маєток. Скоро буде і він.
Ми їхали далі. Навколо були то болота, то ліси, тільки подекуди траплялися сіножаті й зовсім мало було полів. Побачили складену з каменю арку з якимось написом німецькою.
Це межа маєтку фон Плотко,пояснив штабс-капітан.
Ми поїхали алеєю з високих дубів, яким було ніяк не менше сотні років. Потім вїхали в парк. Уже ледь почало світати, я побачив попереду велику тінь, мабуть, будинок барона.
Світло!здивовано скрикнув я, бо побачив вогник у вікні, але лише на мить, і він зник.
Вам здалося, Іване Карповичу. Будинок порожній,запевнив Зіновєв.
Але ж це можуть бути німці!
Німців цікавлять дороги, штаби, а що їм робити тут, серед боліт?здивувався штабс-капітан.
Ваша правда,кивнув я.
Ми вже підїздили до будинку. Бруківка підходила аж до великого ґанку. Наш водій спрямував авто до нього. Вже почав трохи гальмувати, коли я занервував. Якщо я справді бачив вогник, то зараз ті, хто його палив, стоять уже біля дверей, готові розстріляти нас.
Вперед! Не зупинятися!крикнув я водію.
Той додав газу, і авто промчало повз ґанок. Зразу почулися постріли. Водій закричав, авто крутнулося й перевернулося на бік, двигун заглух.
Залишайтеся тут,пошепки наказав я штабс-капітану, а сам виліз з авто і побіг геть, нахилившись до землі.
Ще постріли. Я закричав, зробив кілька непевних кроків, наче поранена людина, впав і покотився з дороги. Там завмер. Тиша. Ще кілька пострілів. Знову тиша. Світало. Я передбачав, що у тих, хто в нас стріляв, немає часу. Довго чекати вони не будуть. Я дуже обережно поповз придорожньою канавою. Попереду був місток. Сховався під ним, обережно визирнув там, де мене не чекали. Побачив, як з будинку вийшли троє. Тримали у руках зброю. Я сховався, перевірив револьвер, який дав мені Зіновєв. Почекав. Нападники не поспішали, наближалися обережно, готові стріляти будь-якої миті. Я не висовувався, чекав.
Нападники пройшли повз мене. Я визирнув. Двоє ішли до машини, а один до стічної канави під дорогою, де мусив лежати я.
Шайсе!вилаявся той бандит, який не побачив мене у канаві. Я вистрелив у нього і почав стріляти у двох інших. Вони кинулися тікати, але з авто приєднався пострілами штабс-капітан. Ось упав один, ось і другий.
Не виходьте, ваша благородь!крикнув я Зіновєву.
Поповз до нападника біля канави. Той був мертвий. Забрав його зброюбраунінг. Добре прицілився в найближчого нападника. Вистрелив. Нападник був мертвим, бо й не сіпнувся, зате інший кинувся бігти. Я стріляв йому в ноги, щоб поранити, а потім допитати. А штабс-капітан про це не подумав і стріляв у тулуб. Коли я підбіг, виявилося, що всі троє нападників мертві. Я допоміг Зіновєву вибратися з машини. В нього було розбите обличчя, але тримався він добре. Ми витягли водія, той був мертвий. Я почав обшукувати трупи нападників.
Це розвідка! Мабуть, вони облаштували в будинку барона свою базу!кричав мені схвильований штабс-капітан.
Дозвольте з вами не погодитися,закрутив я головою.
Чому?здивувався він.
Якщо це розвідка, то в них були б парабелуми. І не було б ось цього,я показав татуювання на руці одного з нападників.Цього,я показав викидний ніж, який дістав із кишені.І цього,я поторохтів коробочкою зі шприцами та ампулами, яку знайшов у внутрішній кишені піджака нападника.