Ну і чого ж тобі в ті Пищики треба лізти, коли ти знаєш, як там небезпечно?спитав я суворо хлопця.
Та того, що я теж спокій утратив. Тільки про Орину і думаю! Про те, як може бути, що на жінку подивишся і осліпнеш! Я останні дні перед поїздкою не спав, усе думав, як воно в Пищиках буде.
А як тебе батьки відпустили?
Та ніяк. Вони думають, що я до дядька в Катеринослав поїхав. А я вирішив сюди заїхати. У потязі зустрів товаришів. Ото разом добиралися. Вони теж про небезпеку Орини знають, але сподіваються врятуватися. А ви у Пищиках бували?
Ні, що ти! Це ж панська справаза Ориною тою дуріти, а мужицька справапрацювати.запевнив я.
Не кажіть! У Пищиках буцімто й мужиків багато, бо воно ж будь-кому цікаво на диво те подивитися!
Тьху! Навіщо воно, те диво, коли потім усе життя сліпим жити!скривився я.
Ну, воно-то так, але ж усе одно диво, таємниця, чимось притягує, манить Орина та!Хлопець замріяно подивився у небо. Дитина ж іще, а пропасти може.
Може, не поїдеш ти до тих Пищиків?спитав я.Давай тебе на станцію відвезу? Іншою дорогою, якщо товаришів своїх бачити не хочеш. Поїдеш до дядька і горя не знатимеш!
Ні, що ви, треба мені до Пищиків! І я ж підготувався, самі бачили!
Скільки не переконував я хлопця, а він на своєму твердо стояв: у Пищикиі все. Наче якась сила потужна його туди тягла. Що ж то за Орина така? Відчув я небезпеку. Звичайна людина, коли небезпеку відчує, обійде десятою дорогою. А в мене так, що, наче пяниця по горілку, за небезпекою я бігаю і нею живу. І тоді підбадьорився, усміхатися почав, чув, як серце загупало, щасливе від можливих пригод. Воно-то кожному своя планида, а мені ото планида по лезу ножа ходити і з того радіти.
Розмірковував я про планиду свою, коли попереду побачив перші хати Пищиків. Тоді хлопець зліз, узяв мольберт і залишився чекати товаришів.
Домовилися ми разом бути. А ви куди? Невже до Пищиків поїдете?здивувався мій попутник.
Ага, але я у справах, а не до Орини. Все, хлопче, бувай. Але я б радив тобі додому їхати,востаннє спробував я його переконати.
Дякую, дядьку, за те, що підвезли,відповів хлопець і залишився чекати товаришів.
З тим і поїхав я у Пищики. Уважно дивився навколо. Спочатку село як село: хати, городи, півні горлають, корови мукають, гуси у калюжах плавають. Вулиця в селі одна і веде до церкви, яка на горбочку невеликому. Їду собі. З місцевих видно тільки жінок. Хтось із них на городах порається, хтось по воду до колодязя вийшов. Мене побачать, покрутять головами, наче засуджують, і далі своїми справами займаються. Їду далі, коли побачив сліпого. Він ішов кудись із ціпком у руці, яким шлях собі намацував. Потім ще одного, а далі вже натовпи сліпих почалися. Сиділи під парканами, ходили, балакали між собою.
Таки приїхав,почув я позаду. Озирнувся, а то торгівець. Уже, видно, всі книги продав, бо торбега порожня була.
Приїхав,кивнув я.Не збирався, але у Золотоноші хлопців зустрів, які аж із Петербурга мандрували на Орину подивитися. І подумав, що люди зі столиці їдуть за тим дивом, а я поруч був і оминув.
Ну, дивися,стенув плечима торгівець.
А проведи мене селом. Ти ж тут усе знаєш,попросив я.
Добре, поїхали,сів торгівець у візок.Як бачиш, це головна вулиця Пищиків, веде до церкви. На цій вулиці й хата Орини. Залицяльники намагаються триматися від неї неподалік. Щоб кроків сто-двісті, не більше. То тут сліпих і багато.
А що то за будинки дивні?показую я на кілька двоповерхових хат, чимось схожих на вулики, з купою невеличких вікон. Ніколи таких не бачив, ані у селах, ані у містах.
А це для залицяльників. Улітку вони просто неба живуть, а як холоднішає, десь ночувати їм треба. То місцеві побудували і здають. Можна цілу кімнату наймати, можна ліжко, а то й місце на підлозі, це найдешевшепо копійці за ніч, а у великі морози по дві. Взимку набивається в ті хати страшенно люду. Стільки, що не пройдеш. А якось хата така загорілася, вискочити тільки кілька десятків устигли, які ближче до дверей спали. А сорок двоє загинуло. Онде бачиш садок?
Бачу.
То біля хати Орининої,кивнув торгівець.
Я подививсязвичайна наче хата.
А розкажи про родину Оринину.
А що там розказувати? В Орини батько коваль був, кажуть, непоганий. Працював собі у кузні, яка теж тут, неподалік. Четверо дівчат у нього було, хлопця хотів. Коли пятою дитиною дружина ходила, все мріяв, що нарешті буде продовжувач роду. Тільки знову дівчинка народилася. Ну, тут уже як Бог дасть. Назвали дівку Ориною. Спочатку вона така, як і всі, була. Тобто така, що подивишся і не сліпнеш. Хоча, звісно, гарненька. З самого малку гарненька була, що аж сусіди заздрили. Наче лялечка. Це ще професор помітив, який пологи приймав.
Звідки тут професор?не зрозумів я.
А тоді фельдшер із Пищиків на білу гарячку захворів, бо випив увесь спирт, який для дезінфекції інструменту виділявся. Лікувати фельдшера приїхав один професор, який на Дніпрі дачу знімав. Він і пологи приймав у Орининої матері. Узяв немовля на руки і аж здивувався, яке красиве дитя. До того розчулився, що не лише грошей не взяв, а ще й дав, тільки б батьки дозволили немовля сфотографувати. Сам привіз фотографа і зробив знімок, який потім навіть у газеті надрукували, з підписом про дуже гарненьке немовля. Я ту фотографію бачив, вона й справді дуже гарна була, дивився б і дивився.
Слухай, а куди це сліпі збираються?перервав я торгаша, бо побачив, як сліпці почали підводитися, виходити з дворів та садків на вулицю, посунули до церкви.
А це в них сеанс скоро,пояснив торгівець.
Що-що?не зрозумів я.
Сеанс. Орина зранку з хати виходить, по обіді і ввечері. Залицяльники намагаються жодного разу не пропускати. І приходять завжди раніше, щоб кращі місця зайняти. От зараз іще не менше години до виходу Орини, а вони вже поспішають. Зупини коня, нехай пройдуть.
Зупинив я Чалого, який почав хвилюватися, форкати, бо ж не доводилося йому бачити такої сили-силенної сліпих. Наче ріка, вирували навколо нас суцільним натовпом. Самі чоловіки, різного віку, від підлітків до зовсім уже старців, але здебільшого років двадцяти-тридцяти. Одягнені були в білі сорочки, деякі в капелюхах, більшість босоніж. Ішли мовчки, від чого аж моторошно ставало. Проминули нас, потім стали оточувати хату Орини. Хтось на землю сідав, інші навколо ставали, коли місця не залишалося, то лізли на дерева, де вже були спеціальні сідала зроблені. Подекуди і на парканах сиділи, на дахах хат та сараїв.
Слухай, а онде дві жінки! Сліпі!здивувався я, коли це побачив. Видно, що з освічених, дворянки. Ішли під руку, в руках тримали красиві елегантні ціпки. У одної в волосся квітка була заправлена.Хіба жінки теж сліпнуть?
Зазвичай ні, але ось ці дві чогось осліпли. Одна англійська піддана, донька лорда, відома авантюристка. Якось почула про Орину, приїхала зробити сенсаційний матеріал для англійських газет і залишилася тут назавжди. Це ота, білява, в неї ще обличчя трохи коняче. А чорнява красуня, на хлопчика схожа,донька казанського купця. Батько її дуже любив і волі забагато дав. Освіту вона отримала, замислюватися почала, заміж відмовилася виходити. Коли силоміць видали, то втекла від чоловіка. Потім до Пищиків приїхала, осліпла і залишилася. Потоваришувала з англійкою, і тепер вони завжди парою ходять. Винаймають цілу хату, бо гроші в них є. Купець казанський по доньку присилав людей. Спочатку одного колишнього пристава, потім трьох злодіїв досвідчених із Кром, але всі вони на Орину подивилися, осліпли і тут залишилися.
Жах який. Розкажи, як усе почалося тут.
Щось у горлі пересохло,поскаржився торгівець.Ходімо у трактир.
Диви, не у всякому селі трактир є!здивувався.
Залицяльникам же їсти-пити треба.
А звідки в них гроші?
Комусь родичі висилають, а хтось старцює серед багатших товаришів. Два чаю і млинців!сказав торгівець жінці, яка зустріла нас у трактирі.
Пройшли ми, сіли за стіл у кутку.
Так ось,продовжив торгівець,почалося так. Росла Орина і ставала з кожним роком красивішою: гарненька, ну як лялечка. Багато про це балакали. Ну, нашим людям тільки дай язиком почесати. Любили розпатякувати, чи від Бога, чи від диявола краса та, і навіщо вона простій сільській дівці. Казали, що буде від тої краси горе батькам. Якось про Орину почув панич один з-під Корсуня. Син багатих батьків, хотів художником стати. Кажуть, талановитий був, вступив до Імператорської академії мистецтв. Провчився рік, приїхав додому на канікули, Дніпро малював і кручі. А коли почув про Орину, то схотів зробити її портрет. Приїхав до батька її, той проти був, бо ж дівчині десять років, дитя, що там малювати. Але художник пообіцяв ковалеві червінець і зібрався малювати просто у дворі, тож батько погодився. Художник наказав перевезти у двір величезний кущ троянд і під ним лавку поставити. На ту лавку Орину посадив і почав малювати. Кажуть, що дуже добре все виглядало і самому художнику подобалося, він аж кілька захоплених телеграм товаришам у Петербург відбив. Три дні малював, ще планував день-другий, аж тут дощ пішов. Ну, художник із мольбертом у хату забіг, Орина теж, намочилася трохи під дощем. Сіла на лавці сохнути, а художник на неї подивився і закричав. Схопився за очі і став скаржитися, що нічого не бачить. Спершу не повірили йому, бо як таке може бути, що ось бачив, а ось уже не бачить? Але панич своє торочив, що не бачить. Злякався батько Оринин, дочекався, поки дощ мине, і повіз панича у Золотоношу до повітової лікарні. Там подивилися і підтвердили, що справді сліпим пан художник зробився. Нічого не бачить. А причина того невідома. Батьки відправили сина до Петербурга, там світила медицини його докладно подивилися і нічого не зрозуміли. Вирішили, що просто не витримали очі навантаження під час малювання, і відправили хлопця до санаторію на Кавказ.
Історією осліплого художника зацікавився один літератор із Москви, який вирішив написати про це книгу. Мовляв, молодий геній, у якого попереду світова слава і замовлення найбільших музеїв, зустрічає надзвичайну красуню, портрет якої прославить його навіки. І тут злий фатум позбавляє його зору. Але художник не відступає, починає малювати наосліп і таки закінчує портрет, який зажив великої слави! Сліпий художник із портретом красуні їде по імперії і всюди збирає натовпи відвідувачів. Тріумф! Літератор навіть отримав аванс у видавця Суворіна, приїхав до Пищиків, поговорив із місцевими і пішов до Орини. Батько пускати в хату не схотів, вигнав, бо і так мав купу неприємностей через осліплого художника. Але літератор виявився людиною хитрою, сховався у кущах, дочекався, поки Орина піде до колодязя, і там її перестрів. Здивувався її красі, заговорив із нею. Дівчина злякалася незнайомця, хотіла побігти додому, літератор схопив її за руку, щоб затримати, а потім схопився за власні очі. І закричав, що нічого не бачить. Коваль швиденько відвіз його на станцію, посадив у потяг до Москви, де лікарі так і не змогли назвати причину сліпоти, сліпоти повної і невиліковної.
До Пищиків приїхала поліція, щоб розібратися, хто це тут панів сліпить. Нічого не зясували, забрали коваля і посадили у Золотоноші в холодну. Орина пішла батькові передачу нести, і в повітовій поліції осліпло двоє співробітників. Од гріха подалі коваля випустили і наказали йому тримати доньку вдома. Але це ж село, як тут не випустиш, коли чи посапати на городі треба, чи по воду сходити, чи худобу попорати. Виходила Орина, спокійно все було, коли якось біля двору ковальського крик почувся. Із кущів поруч виліз чоловік, пищиківський мірошник. Поважна людина, в нього дружина, четверо дітей, уже онуки були, два млини. Що він робив у кущах біля Орининої хати, пояснити не зміг, але осліп. Дружина мірошника почала кричати, що Оринавідьма, з нечистою силою сплуталася і людей зору позбавляє, щоб замість світу Божого бачили вони лише темряву пекельну. Зібралися люди і повалили до хати коваля з наміром кляту Орину схопити і спалити. Коваль спробував доньку захищати, але що він сам проти натовпу? Повалили його, вибили двері у хату, а за дверима Орина. Вирішила не ховатися, сама вийшла. Побачили її люди і аж ахнули. Бо така вже красуня, що безсумнівновід Бога краса та. Відступив натовп, а Орина вийшла, забрала батька побитого, допомогла до хати дійти.
Як прийшли мене вбивати, то вбивайте, а батька мого не чіпайте, бо ні в чому він не винен,сказала людям.
А вони мовчали. Навіть мірошниковій дружиніі тій заціпило. Коли як закричить один хлопець, що в передніх лавах був, коваля бив і двері до хати ламав. Дебелий хлопчина, норову буйного, а то закричав і за очі схопився, верещав, що нічого не бачить. Тут іще з одним те саме трапилося, і ще. Перелякалися люди і кинулися навтіки. Залишивши перед хатою Орини аж вісьмох сліпих!Торгівець захоплено схопив мене за руку і смикнув.Уявляєш?
Рука в нього була неприємна, мокра, наче жабяча, струсив я її, сам головою закрутив від подиву. Тут якраз чай нам принесли.
А млинці ж як?несподівано спитав побитий солдат із вагонної підлоги, і всі на нього насипалися, щоб не заважав і про їжу не згадував.
Принесли лише чай. Ми випили по склянці. Спитав я, чого влада не втрутилася, коли ось так людей зору позбавляють.
Чого ж не втрутилася? Втрутилася!заперечив торгівець.Прислали десяток козаків із офіцером, щоб забрати Орину і виселити кудись далеко, у Сибір, чи що. Приїхали козаки, офіцер наказав речі збирати. Тут Орина вийшла. І всі вони посліпли! Всі до одного! І офіцер, і десятеро козаків! Схопилися за обличчя, кричать, що не бачать світу білого. Забрали їх до шпиталю військового, більше нікого не надсилали. Бо кому потрібно зором своїм ризикувати? Вирішили залишити все як є. Тим більше, що і в повіті, і в губернії скандалу боялися. Бо що це за дива такі, що дівка сліпить людей? Чи не політика якась? А що як вісник апокаліпсису? Чиновний люд див не любить, то вирішили все так зробити, наче і немає ніякої Орини.
Але чутки пішли. І почали їхати до Пищиків люди. Попервах небагато, один-два на день. Приїдуть, хату Орини знайдуть, сідають і чекають. Коли побачать їїсліпнуть. Спочатку не всі сліпнули, але згодом уже всі як один зір втрачали. Ну, осліпнуть, відвезуть їх на станцію. Нові приходять. А потім і сліпі почали повертатися. Першим отой син панський, художник. Батьки його відправили на Кавказ, у санаторій. Він звідти втік і приїхав до Пищиків. Батьки його знову забрали, відправили аж до Швейцарії. Він і звідти втік, хоча сліпому ж тікати нелегко. Але втік, знову до Пищиків приїхав, під двором у коваля сів. Той лаятися почав, гнав, але не йшов сліпець. Каже, покажіть доньку, інакше не піду. Тиждень сидів, аж поки вийшла Орина. І художник той хоч сліпий, але побачив її! Підхопився і почав красу її вихваляти, з сонцем порівнювати. Коли знову батьки його хотіли забрати, сказав, що вени собі переріже, бо не може жити без Орини. Залишили його. Потім іще почали сліпі приходити. Спочатку було їх кілька, потім десяток, потім кілька десятків. Місцеві спочатку скаржилися в поліцію, а потім зрозуміли, що це ж заробіток. Бо сліпим щось їсти треба, десь ночувати, а ще ж доглядати треба сліпих, а все це гроші. Бо ж серед сліпих бідних мало було, здебільшого мали вони грошовитих родичів.
Ті родичі, звісно, невдоволені були, вимагали від влади діяти, щоб запобігти хоча б новим випадкам осліплення. У повіті подумали і поставили перед Пищиками рогатку з двома стражниками, які мусили до села чужих не пускати. Ну, а місцеві нехай уже якось так. Як і все у нас, рогатка та була наче сідло до поросяти. Бо ж одразу почали стражники хабарі брати. Спочатку по пятаку, потім по гривенику, а далі і по полтині. У кого грошей не було, ті рогатку просто обходили полями. Хто хотів, той до Пищиків і потрапляв. Через це згодом рогатку зовсім прибрали. Тоді спробували заборонити Орині виходити на вулицю, посадили під хатній арешт. Та тільки де тамдень вона не вийшла, два, а далі сліпці захвилювалися. Оточили хату і сказали, що або штурмом її візьмуть, або нехай покажуть Орину. Сліпих тут уже було близько сотні. Воно б можна послати козаків і розігнати натовп, але козаки у Пищики їхати не хотіли, поліція теж. Довелося піти сліпим назустріч, і стала Орина виходити тричі на день. Під час цих виходів сліпі радіють, а зрячі зору позбавляються. Оце таке.
А як же вам вдалося не осліпнути?спитав я торгівця.
Не знаю. Вдалосяі все.
Виєдиний такий?
Ні, ще було кілька випадків. Один офіцер-кінногвардієць, француз один, потім іще купець із Ростова, оце і всі, кого знаю. А осліпли ж тисячі.
Та невже тисячі?
Тисячі, тисячі. Щодня приходить до десятка, і всі сліпнуть. Тисячі.
А чого сліпі тут сидять?
Бо притягує їх Орина. Кажуть, що як не побачать її день-два, то й жити їм не хочеться. Через це всякими шляхами сюди сліпці біжать. І ніщо їх зупинити не може. Багато випадків було, коли родичі сліпих не пускали, на ланцюг садовили чи у підвал. То сліпі калічилися, аби тільки звільнитися та прибігти сюди. А коли не могли звільнитися, то край собі робили, бо не можуть без Орини жити. Біжать сюди, дорогою гинуть, а біжать.
Що ж вони тут роблять?
На Орину дивляться, а у проміжках балакають про неї та її красу.
Дива які!
Не передумав іще дивитися на неї?спитав торгівець.
Та я й не хочу дивитися, мені просто цікаво дізнатися, чи правда все те, що ти розповів, чи ні,пояснив я.
Що ж, ходімо дивитися, залицяльники вже розсілися, чекають.
Вийшли ми з трактиру, дивимося, справді, всі сліпі у білих своїх вбраннях розсілися навколо хати Орини, наче снігу насипало. Серед сліпих помітно виділялися зрячі, які сьогодні тільки прийшли. Он ті, яких я зустрів, он інші. Одинадцятеро нових. Художник мольберт поставив і одягнув захисні окуляри, хлопець, якого я віз, показував, як наручники йому застібнути, готувалися. Бачив, що приголомшені кількістю сліпих, але жоден зрячий не відступив, не втік. Я помітив, що зрячим звільнили хороше місце біля самих воріт Орининого двору. Між собою сліпі за місця штовхалися, а зрячим звільнили.
Чого це так?спитав у торгівця.
Бо важливо перший раз дуже добре Орину побачити. Ще цілими очима, бо потім уже доведеться бачити лише сліпими. Тому зрячим найкращими місцями і поступаються, поважають. Господи, он діти ж зовсім сюди приходять,зітхнув торгівець і вказав на хлопчика, якого я віз.Спробую його врятувати.
Торгівець пішов, а я залишився на місці. Озирався і очам своїм не вірив. Потім побачив кількох чоловіків, уже сліпих, але ще не в білих сорочках, а в цивільному одязі. Балакали російською, з вимовою столичною. Підійшов до них, поцікавився, чи не з комісії вони. Чоловіки напружилися, спитали, чого це я цікавлюся.
Якщо ви з поліції, то ми повертатися не будемо! Не примусите нас!схопили один одного за руки, так, що і не відірвеш їх.
Виходить, виходить!почулося у натовпі, і сліпі одразу втратили до мене цікавість. Почали шикуватися на вулиці, як ото люди на Водохреща.
І тут за планом треба було мені піти. Ну хоч у трактирі сховатися, а краще нагнати Чалого і взагалі за межі Пищиків виїхати, перечекати, потім повернутися, подивитися, що тут і як. Але не пішов і не поїхав, залишився на місці. Стояв, умовляв сам себе, що коли потрібно буде, просто очі заплющу, руками затулюі все, чого боятися? Аж закивав сам собі. Побачив, що торгівець повертається, сам, без хлопчика. Вже товариші йому наручники одягли і окуляри на очі начепили.
Ну що, залишаєшся сліпнути?спитав у мене торгівець.
Кивнув я.
Тоді коня з візком продаси мені? Хороший у тебе кінь!
Продам,чомусь легко погодився я.
Торгівець пішов собі до трактиру, а я далі стояв. І тут спіймав себе на думці, що нічого страшного, як осліпну. Тут же добре так. І біля Орини буду. Подумав ото, потім зрозумів, що подумав, за голову схопився. А по натовпу: «Іде! Іде Орина!» Занервували сліпі, витягнулися струнко, наче на параді. Почув я, як хвіртка заскрипіла. «Виходить! Виходить!»знову шепіт пробігся і вщух. І тут я зрозумів, що остання в мене можливість врятуватися. Вже втекти не втечу, але хоч якось вистрибну з пастки цієї. Вихопив я з кишені коробку нюхального тютюну та обома руками собі в очі трусонув.
Тютюном!аж скрикнули солдати у вагоні.В очі!
В очі, хлопці, прямісінько в очі! Ох як же запекло мені! Ну от наче хтось розпеченим кілком в очі штрикнув! Я аж закричав, але на крик мій ніхто й уваги не звернув. «Іде! Іде!»шепотіли навколо. «Бачу! Бачу!»вже кричали, мабуть, тому, що наближалася Орина. І хоч як я собі присягався, що не дивитимуся на неї, але от тільки почув, що поруч вона, розплющив очі і хотів подивитися та тільки нічогісінько не побачив, в очах пекло і сльози заливали. «Бачу! Бачу! Бачу!»шепотіли навколо, і мені так схотілося побачити Орину, що побіг я до колодязя, який біля трактиру бачив. Там хотів промити очі і таки побачити красуню небесну. Мабуть, добіг би і пропав, але пощастило мені, бо дорогою наштовхнувся на стовп. Головою з усього розмаху! Знепритомнів і впав. Отямився від того, що вилили на мене води холодної. Застогнав.
Ну що, живий?пізнав я голос торгівця.
Живий. А де вона?
Пішла. Тепер до вечора чекати. Ну що, осліп?
Не знаю.
В очах запекло.
Полий мені на обличчя,попросив я торгівця. Той полив. Я очі старанно промив.
Навіть не старайся. Ти ж її бачив, то все, осліп,«заспокоїв» мене торгівець.
Я спочатку і сам злякався. Але помітив, що світло бачу. Далі вже і тіні бачив. Потім торгівця розгледів.
Та ні, бачу я,сказав нерішуче і подивився на торгівця.
Не може бути! Скільки я показую?Він два пальці на правій руці зігнув, а три залишив.
Три.
А зараз?
А як сказати, коли всі пальці у кулаку?спитав у нього.
Він на мене вирячився.
Як це ти так? Чому не осліп?питав перелякано торгівець і уважно до мене придивлявся.
Не знаю,сказав я і подякував Господові нашому, що здогадався тютюну взяти на випадок, якщо очі замилити доведеться. Тепер, звісно, боліли, але ж цілі, бачив я, не осліп!
Слухай, а в тебе дружина є?спитав чогось торгівець.
Немає.
А коханка?
Коханку матидорого. Я до дівчат ходжу в заклади.
І як, подобається?виявляв незрозумілу мені зацікавленість співрозмовник.
Та якби не подобалося, навіщо б це я гроші витрачав!здивувався я.Звісно, що подобається!
Я вже сидів і головою крутив, бо голова боліла, наче з похмілля.
Тьху!чогось засмутився торгівець і пішов геть. Я підвівся, у голові паморочилося, ледь стояв на ногах.
Поруч проходили сліпці. Вони ішли довгими вервечками, тримаючи один одного за плече, розмовляли виключно про Орину, про красу її. Казали, що сьогодні вона була просто пречудова. В одній із низок помітив я хлопця з Петербурга та його товаришів. Вони осліпли, ішли разом з усіма, балакали про Орину. Я підійшов до хлопця.
Це я, візник. Чому ти осліп? А як же окуляри?спитав у нього.
А я товаришів попросив скинути,сказав він і посміхнувся щасливий.Ти бачив Орину, бачив?
А товариш твій, художник, він же теж в окулярах був захисних?
Здер із себе окуляри. І теж її побачив! Яка ж вона чудова! Це таке щастя!
Хлопець усміхнувся мені і пішов далі. Сліпці розходилися по хатах та садках, сідали в тіні і балакали. Лише про Орину. Жодного зрячого, окрім мене та торгівця, я не помітив. Ну, ще були місцеві жінки і діти, які бачили. А чоловіки місцеві всі були сліпі. І панотець, якого я зустрів біля церкви, і вчитель, і фельдшер. Усі. Я ще походив трохи селом, порозпитував місцевих. Але вони поставилися до мене з підозрою, про сліпих нічого не хотіли розповідати. Бо це ж їхній хліб був, боялися, що якось я можу завадити цим заробіткам.
Ще побалакав із хлопцями з комісії. Вони і чути не хотіли про повернення, шкодували, що не зміг я побачити Орини, пропонували залишитися до вечора. Але залишатися я не став, поїхав задовго до того, як мусила дівка вийти. Бо не був упевнений, що знову не схочеться мені її побачити. Я ж, хлопці, така людина, що в руках себе тримаю. Але от тоді відчував, що Орина мою волю через коліно переламає, і нічого я не вдію. Краще було поїхати геть.
У Золотоноші сходив я до лазень, зняв бороду та перуку, в які наряджався, щоб не пізнали мене. Прийшов на вокзал, чекати на потяг, коли підійшов до мене один чоловік. Років пятдесяти, з освічених. Сказав, що лікар із Харкова, впізнав мене, бо читав мої пригоди.
Іване Карповичу, дозвольте вас запитати?
Питайте, звісно.
Ваше перебування у Золотоноші якось повязане з Пищиками?здивував мене лікар.
Вибачте, а ваше?поцікавився я.
Моєтак. Я відвозив туди свого пацієнта.
Відколи це лікарі відвозять пацієнтів на каліцтво?не дуже чемно здивувався я.
Справа в тому, що мій пацієнт уже був сліпий. Побував у Пищиках два роки тому і осліп. Батьки робили все, щоб вилікувати його. Але сучасна медицина тут безсила. Вона не може лікувати такі ушкодження кришталика ока.
Чим вони викликані, ті ушкодження?
Лікар трохи розгублено посміхнувся.
Ну, взагалі-то, теоретичного пояснення тут немає. Але, як відомо з практики, ураження кришталиків настає під час візуального контакту з тією дівчиною, Ориною, ковалевою донькою. Та це побутове, а не наукове пояснення. Наука поки безсила пояснити те, що стається з очима. Так само, як і те, чому вже сліпих жертв Орини тягне до неї.
Тягне?
З надзвичайною силою. Майже рік я намагався притлумити у свого пацієнта цей потяг, який примушував його будь-що намагатися приїхати в Пищики. Я давав заспокійливі, за допомогою хімічних засобів зменшував його чоловічу силу, комбінував снодійні. Але що б я не робив, тільки-но дія ліків минала, пацієнт починав вимагати відвезти його до Пищиків, а коли не відвозили, то намагався втекти з лікарні, щоб доїхати туди самотужки. При цьому ж, ви розумієте, сліпій людині досить важко тікати. Але він робив це, незважаючи на ризик скалічитися, а то й загинути. Врешті-решт я мусив запропонувати його батькам таки відпустити хлопця до Пищиків, бо лише там він міг заспокоїтися. Це був важкий удар для родини, хлопець мав бути спадкоємцем і продовжувачем справи свого батька, але сталося не так. Батьки порадилися з рабином і дозволили мені відвезти хлопця сюди. Я винайняв для нього зручну кімнату, оплатив проживання та харчування. Здається, пацієнт буде щасливий. А ви що про це думаєте, Іване Карповичу?
Навіть не знаю, що і думати. Ця історія надто загадкова для мене. Начебто є жертви, начебто є злочин, але злочинця немає. І що з цим робитинезрозуміло.
Так, Іване Карповичу, це просто якийсь страшний збіг обставин.
Ви чули про щось подібне?спитав я у лікаря.
Ні, жодного разу. І ніхто не чув. Я описав пошкодження кришталика ока, які виникають від споглядання Орини, назвав це нейтрально «Пищицький дефект». Стаття про нього вийшла в кількох фахових журналах, у тому числі в одному європейському. Колеги з багатьох країн засвідчили, що не перетиналися ні з чим подібним. Були навіть сумніви у правдивості моїх спостережень, але я запросив до Харкова кількох колег. Вони подивилися мого пацієнта і підтвердили кожне твердження моєї статті.
І що ви написали про Орину?
Ані слова. Я написав про пошкодження очей, які трапляються з невідомих причин.
Боялися цензури?
Ні, того, що колеги мене засміють. Красуня, яка позбавляє зору,це добре для оперетки, але неприйнятно для науки. А що у вас з очима, Іване Карповичу? Вони якісь почервонілі.
Випадково чхнув на відкриту пачку тютюну для нюхання, він потрапив в очі. Сподіваюся, нічого страшного. А ви замислювалися, чому не всі люди сліпнуть від Орини?
Лікар подивився на мене з підозрою.
А ви дивилися і не осліпли?спитав чомусь холодним офіційним голосом.
Ні, я не дивився. Я ж бачив, чим усе це закінчується. Але я ходив по селу, жінки всі бачать, діти, і хлопчики, і дівчата теж. А от уже серед підлітків починається поділ. Юнакисліпнуть, а дівчата ні. В чому секрет?
Бозна, Іване Карповичу.
Насправді лікар тоді мені дещо розповів, але я вирішив, що переповнений вагон солдатівне найкраще місце, щоб переповідати нашу з ним розмову, яка була досить цікавою.
Не можу стверджувати напевно, але в мене є одна версія.Лікар подивився на мене.
Яка саме?
Втрата зору відбувається у мить статевого потягу до Орини.
Це як?
Людина, чоловік, відчуває хіть, бажання злягтися з Ориною,і тоді сліпне.
Що? Не може бути!
Може, Іване Карповичу, може! Подивіться на факти! Жінки майже не сліпнуть від Орини, що й зрозуміло, бо жінки не відчувають до неї бажання!
Але є якісь дві дами, я їх сам бачив...
Ви чуло щось про сапфізм?
Про сапфір?перепитав я.
Ні, про сапфізм.
Що це таке?
Це коли жінки кохають жінок.
Жінки жінок? Як це?нічого не зрозумів я.Ще про содомітів чув, а...
Те саме трапляється і в жінок, тільки значно рідше. Так от, ті дві постраждалі були сапфістками, зажадали Орину і осліпли.
Але є чоловіки, які...
Які не осліпли? Тут теж усе просто. Ці чоловіки не відчули бажання до Орини. Зважаючи на її красу, це могло бути лише у випадку, якщо чоловік зовсім не має статевого бажання або бажання щодо жінок.
Тобто всі, хто не осліп,або мерини, або содоміти?
Так. Я провів огляди чотирьох чоловік, які бачили Орину і не осліпли. В одному випадку була тяжка травма таза, яка позбавила людину статевих хвилювань, у трьох інших були содоміти. Ще не сліпнуть діти, бо в них до певного віку немає статевих бажань. Та тільки хлопчики починають дорослішати, вони сліпнуть. У Пищиках хлопці починають сліпнути з десяти років, і вже в чотирнадцять кількість сліпих серед підлітків становить майже сто відсотків. Сільські діти рано дорослішають.