Ви, Іване Карповичу, мабуть, не чули і про те, що іноді руки звязують на прохання,посміхнувся лікар.
Це ще як?скривився я і трохи роздратувався, як завжди, коли чогось не розумів.
Ну, ігри такі. Коли хтось когось звязує, але не з кримінальною метою, а для задоволення.
Задоволення від звязування?спитав я і відчув себе телепнем, якому що не скажи, а все буде незрозуміло.
Від нього. Ви що, не чули про всякі забавки з позбавленням волі?зверхньо спитав лікар.
Не чув. А як це?
Ну, або чоловік звязує жінку, або навпаки. Другий варіант, як на мене, пікантніший,пояснив лікар.
І далі що?
Далі отримують задоволення і втілюють у життя свої найсміливіші фантазії.Лікар хтиво посміхнувся.
Які ще фантазії?зовсім заплутав я.
Ну от ви, коли злягаєтеся з жінкою, що уявляєте?
А навіщо уявляти, коли ти з жінкою?здивувався я.То коли солдатики капуцина рубають, тоді уява потрібна, а з жінкою навіщо?
Ну як же навіщо!аж обурився моїм невіглаством лікар.Це ж додає почуттів! Розбурхує пристрасті! До того ж у вас не завжди є можливість бути з тією жінкою, з якою ви хочете. От, наприклад, я мрію бути з вашою знайомою, акторкою Кольцовою.
З Анастасією?перепитав я здивовано.
З нею. Та хто япростий лікар і хто воназірка російського екрана! Шансів на те в мене немає. Але ж організм вимагає жіночої уваги. Тому я лягаю з якоюсь медсестрою, але уявляю, що насправді з Анастасією. Розумієте?він подивився на мене, побачив моє здивування.Ви що, ніколи не уявляєте, коли злягаєтеся?
Ніколи. А для чого? Жінка є, що там іще фантазувати?спитав я. Лікар махнув на мене рукою.
Приземлена ви людина, Іване Карповичу! Це, мабуть, через відсутність освіти щодо цього питання. Освіта надає людині крила для мрій та фантазій. Ну, добре,лікар був явно розчарований моєю дикістю.Отже, у столиці, та й в інших великих містах серед вищих класів популярні всілякі ігри, які мають роздмухувати вогонь пристрасті. Серед тих ігор і звязування, яке часто супроводжується шмаганням.
Ігри?скривився я.Щоб тебе шмагали? Хай Бог милує!
Ну так, посполитим це видається дивним, бо їх нещодавно піддавали тілесним покаранням на законних підставах, і сідниці їхні ще памятають ті суворі часи. Але вищі класи були звільнені від тілесних покарань уже давно, тому можуть сприймати шмагання чи звязування як гру. Здається, що покійний теж у ці ігри грав. Звідти і сліди на руках,сухо пояснив лікар.
Зрозуміло. А от подивіться, що то в носі у покійного, біленьке?попросив я.
Лікар зазирнув, потім узяв пінцет, поліз у ніс, щось дістав, понюхав, посміхнувся.
Ось і підтвердження моєї версії. Схоже, покійний вживав кокаїн. Це ліки, які дарують чудовий настрій і на деякий час сповнюють сил. Але до них дуже швидко можна призвичаїтися, тож треба бути обережним.
Я чув про кокаїн,кивнув я, щоб лікар не вважав мене якимось селюком.
Чи не від пані Анастасії?поцікавився лікар.
На що ви натякаєте?
Я чув від одного знайомого, що пані Анастасія любить підбадьоритися кокаїном.
Нічого про це не знаю,збрехав я, бо ж дещо знав.То вживання кокаїну могло бути причиною самогубства?
Ні, від кокаїну люди дуріють і веселяться. Можуть випадково випасти з вікна чи потрапити під трамвай, але не лізуть у зашморг. Звісно, депресія може наздогнати після того, як дія кокаїну закінчується. Думаю, покійний вживав кокаїн лише під час злягань, для загострення почуттів,пояснив лікар.
Можливо, і так. А ось це що таке?Я вказав на розкритий рот покійного.
А що?не зрозумів Воздвиженський.
Я витягнув двома пальцями язик.
О!аж скрикнув лікар і почав придивлятися.Кінчик язика відкушений! Таке буває під час борсань у зашморгу. Хоча... Все-таки доведеться робити розтин.
Лікар схопився за інструменти, я відійшов.
Не любите дивитися, як людей ріжуть, га, Іване Карповичу?спитав лікар.
Не люблю,визнав я.
За кілька хвилин лікар сповістив мені дивну річ.
Покійний відкусив собі кінчик язика перед самою смертю, але трохи раніше того моменту, коли помер. Бо кров устигла натекти у рот. Але в шлунку її немає. Тобто все відбувалося так: покійний поліз у зашморг, а коли зробив останній крок, прикусив язик. Потім були борсання у зашморгу, під час яких він відкусив кінчик язика, а в рот набралася кров, яка не могла текти далі, бо горло стискала мотузка. Покійний був сильною людиною, потужні мязи на шиї, але не товстий, вага невелика, отже загинув не одразу. Кров устигла набратися у роті. Здається, що так,завершив лікар.
А ось іще бачу синці. Один на шиї і один на грудях. Одразу не помітив їх. Хтось бив його?спитав я.
Це не від ударів, це від засосів,повідав лікар.Чули про таке, Іване Карповичу?
Та чув, але зазвичай вони залишаються на жінках,кивнув я.
Ну, пристрасть то така справа, що засоси можуть залишитися на кому завгодно,авторитетно заявив лікар.
Чи покійний заробив ці засоси з жінками?
Підозрюєте у ньому содоміта?кивнув лікар.Це легко зясувати.
Він знову перевернув тіло долілиць, подивився.
Іване Карповичу, можу вас запевнити, що покійник, принаймні вже досить давно, не знав содомського гріха. Тобто і подряпини, і засоси отримані в нестримно пристрасних борсаннях із дамами.
Думаєте, дам було декілька?спитав я.
Сподіваюся на це, бо ж навіщо обмежувати Божу благодать?зареготав лікар.
А ось те, що він помер у збудженому вигляді...вказав я.
Ну, мабуть, перед смертю він подумав про щось дуже приємне. Хоча, чесно кажучи, у повішених я такого ще не бачив,визнав лікар.
Внутрішні органи цілі? Ніяких слідів отруєнь? Може, якісь хвороби?
Покійний був напрочуд здоровим чоловіком, і його ніхто не отруював,запевнив лікар.Вам потрібен офіційний звіт про розтин?
Ні, дякую.
А можете зашити живіт?
Так, легко.Лікар швиденько зашив те, що розрізав, бо я боявся, що тельбухи випадатимуть.
Скільки я вам винен?спитав я.
Автограф. І запрошую вас у гості, сьогодні ввечері. Зможете?
Не можу обіцяти, але намагатимуся. Дякую.
Я потиснув лікареві руку, поки замотував тіло у простирадло, Воздвиженський приніс на підпис кілька журналів із моїми оповідками. Я підписав, і ми удвох потягли тіло на вулицю. Візник чекав, бо я ж не заплатив. Швиденько доїхали до будинку, де мешкав інженер, там на мене вже чекав переляканий штабс-капітан Туляков.
Іване Карповичу, де ви... О Господи, що це у вас?скрикнув Туляков, побачивши мій вантаж.
Допоможіть!захрипів я, бо ледь тримав покійного.Допоможіть!
Туляков підхопив тіло, я зміг однією рукою відчинити двері, ми зайшли, понесли Бревуса до спальні. Там поклали на стіл, і я присів під стіною віддихатися.
Що ви творите, Іване Карповичу?спитав штабс-капітан.
Спокійно!запевнив я.Мені треба було віддихатися.
Що ви робили з тілом?
Возив до лікарні. Я звик, що тіло мусить подивитися лікар.
І що?
Ну, якихось переконливих свідчень того, що це не самогубство, знайти не вдалося,визнав я.Допоможіть, будь ласка.
Залучив і штабс-капітана до одягання покійного. Одягати було ще важче, аніж роздягати. Ну, якось упоралися. Ледь встигли, коли прибув траурний екіпаж. Тіло повезли на цвинтар, де спочатку мусили відслужити панахиду, а потім уже провести церемонію прощання. Я відправив Тулякова з тілом, а сам залишився поговорити з сусідами покійного. Сусіди були люди служиві, бачили мало, а ось їхні покоївки та кухарки знали більше. Вони розповіли, що кілька місяців тому до інженера почала ходити жінка. Невисока тендітна білявка. Її кілька разів бачили на сходах, а одного разуколи вона виходила з квартири інженера.
Як ви думаєте, хто вона була?спитав я.
Та хто, хористка якась. Хіба порядна жінка вчащатиме до квартири, де живе самотній чоловік?
Ну, може, вона брала у нього уроки, інженер був освіченою людиною, знав кілька мов,зауважив я.
Ага, чули ми ті уроки. Вона верещала, наче різана, а інженер стогнав!доповіла служниця.
Тут наче товсті стіни, як ви могли чути?
Через вентиляційні ходи. Якщо залишити відчиненими двері до ванної, то сусіди вас добре чутимуть,розповіла кухарка.А час від часу вони злягалися просто у ванні! Уявляєте, які розпусники, наче їм спальні замало!
Про ванну я теж не розумів, бо ж там незручно. Але у панів же все інакше, то я вже не дивувався. Інші служниці теж підтвердили, що у інженера був роман. Хтось бачив його з букетом, хтось із тістечками та шампанським. Бачили і дівчину. Вона приїздила на візнику. Де жила, ніхто не знав. Навіть власники квіткового магазину та цукерні, де останнім часом активно скуповувався інженер. Я сподівався, що покійний Бревус надсилав коханій подарунки, і можна буде дізнатися її адресу. Але ні, купував завжди сам. Торгівці здогадувалися, що у нього роман, але дами серця клієнта не бачили. Повідомили, що в останній тиждень інженер брав у борг, обіцяв швидко віддати. А тепер ось як вийшло... Ніхто не чекав від пана інженера такого.
Я випив кави у цукерні і вийшов. Що робити далі, не знав. Треба було якось знайти ту жінку, вона б могла повідати щось цікаве. Але як ти її знайдеш, коли Петербург, чи той, Петроград, як його треба було тепер називати,місто величезне, тут людині загубитися легко. Зупинив візника і поїхав знову до лікарні. Лікар Воздвиженський був на місці, я запросив його на обід.
Порадьте якусь ресторацію,попросив я.
Невдовзі ми вже сиділи за столом і очікували замовлення.
Хотів спитати про звязування. Це у Петербурзі дуже поширено чи є якісь спеціалізовані заклади?Я подивився на лікаря, той посміхнувся.
Хочете спробувати, Іване Карповичу?
А що б ви порадили?
Ну, є кілька хороших закладів, де спеціалізуються на звязуванні. Наприклад, «Фіона» чи «Пелюстка».Лікар солодко усміхнувся.У мене є картка «Пелюстки» на знижку, як у постійного клієнта. Можу допомогти.
«Пелюстка». А у працівниць цього закладу немає татуювань?спитав я.
Що? Яких татуювань?чомусь занервував Воздвиженський.
Ось тут, на початку шиї, троянда,показав я на собі.
Троянда? Яка троянда? З лікарем трапився ледь не напад паніки. Він схопив цигарку, підкурив і глибоко затягнувся.Нічого про це не знаю!силувано відповів він, викуривши дві третини цигарки.
Я подивився на нього, посміхнувся.
Що таке?ще більше занервував Воздвиженський.Чому ви посміхаєтеся, Іване Карповичу?
Не можу зрозуміти, навіщо брехати найкращому сищику імперії,тихо сказав я.
Я-я-я не брешу!
Брешете, лікарю. І тим мене ображаєте.
Але я справді нічого не знаю! Тільки чутки!
Які саме?спитав я.
Лікар озирнувся навколо. Ми сиділи у кутку, я навмисно вибрав затишне місце.
Ну, я не можу нічого стверджувати...почав мятися лікар.
Ви бачили такі татуювання? У жінок?прямо спитав я.
Воздвиженський скривився, загасив недопалок, дивився у стіл і дрібно тремтів. Потім дістав із кишені піджака флягу, знову озирнувся, припав до неї, зробив кілька ковтків. Подав флягу мені.
З цим сухим законом спиртне дуже подорожчало. Але нам, лікарям, це не страшно, у нас є спирт та фантазія. Спробуйте.
Я зробив ковток. Напій був міцний і смачний.
Ну як?поцікавився Воздвиженський. Він виглядав дуже схвильовано.
Міцненьке,кивнув я.То ви бачили витатуювані троянди?
Він кивнув.
За яких обставин?
На трупах. Дві жінки і хлопчик.
Що?скривився я.Хворі з лікарні?
Ні. До нас привозять знайдених мертвих. Цих знайшли. Я проводив розтин. До мене приїхала одна жінка, попросила не вносити у звіт згадки про татуювання. Я спробував заперечити, але виявилося, що вона знає про мене все. Де я живу, де відпочиваю, хто мої друзі. Вона натякнула на нещасні випадки, які можуть траплятися з людьми. І дала двадцять рублів. Сказала сповіщати її, якщо будуть іще трупи з трояндами. Я пообіцяв. Іване Карповичу, язвичайна людина, я не хочу неприємностей. Це ж ви герой, якому неприємності тільки в радість. А я хотів просто пожити, розумієте?
Нам принесли солянку. Лікар перелякано мовчав. Коли офіціант пішов, зробив іще один добрячий ковток із фляжки.
Ви ж нікому не розповісте про нашу зустріч?спитав Воздвиженський.
Нікому. А та жінка, яка з вами говорила, як її звуть?
Я не знаю, бо...почав було лікар, але я його перервав.
Слухайте, от ви ж читали мої оповідки?
Воздвиженський кивнув.
То знаєте, як я ставлюся до людей, які намагаються мене обдурити. Не треба, лікарю, слово честі, не треба. Хто та жінка?
Воздвиженський нахилився над столом, ледь не вліз піджаком у солянку, до якої ще й не торкнувся.
Її звати баронеса Грінвуд. Але я вам цього не казав.Лікар кривився і так боявся, наче замість мене на стільці сиділа отруйна змія.
Їжте солянку, дуже смачна,сказав я. Лікар зробив іще кілька ковтків. Розчервонівся. Почав їсти. Невдовзі вже трохи заспокоївся.Правда ж, смачна?
Так, дуже,кивнув Воздвиженський.Перепрошую за нерви. Просто дуже погані чутки.
Про баронесу?
Про її контору.
Контору?здивувався я.Що за контора?
Воздвиженський зробив іще ковток, для хоробрості.
Клуб «Чорна троянда», чули про такий?спитав він.
Ні. Що це?
Закритий заклад для найкращих людей імперії. Там обслуговують лише членів клубу. А щоб отримати членство, замало бути просто багатим, потрібно отримати ще три рекомендації від дійсних членів. Навіть вам, найкращому сищику імперії, це не під силу. Що там вже казати про мене, якогось лікаря!
Це бордель?спитав я.
Клуб. Про нього ходить багато чуток, але, думаю, більшість із них маячня, бо мало хто був у «Чорній троянді», а ті хто був, уміють тримати язик за зубами. Бо «Чорна троянда»...Лікар несподівано замовк. А, це офіціант приніс нам відбивні, виставив на стіл, спитав, чи не бажаємо ми чогось випити.Ні, не треба,запевнив лікар. Коли офіціант пішов, подав мені під столом флягу. Там уже залишилося зовсім трохи. Я лише помочив губи, бо бачив, що на Воздвиженського алкоголь діяв заспокійливо.Можна назвати «Чорну троянду» і борделем, але їхня спеціалізація інша.
Яка ж?не розумів я.
Вони виконують мрії. Кажуть, що на візитівках клубу так і написано: «Ваші мріїнаша робота».
Виконують мрії? Це як?не міг второпати я.
Будь-які мрії, повязані з сексом,хрипко сказав лікар.
З чим?
З сексом, ну зі зляганням.
А. І що тут можуть бути за мрії?не міг уторопати я.Є бабаспиш, немаєкупив.
Іване Карповичу, ви дуже примітивно мислите. Успішні люди, які мають гроші чи владу, вже не можуть вдовольнитися простим зляганням, як якісь мужики. Їм потрібне щось вишукане, а то й небувале. І тут «Чорна троянда» неперевершена. Будь-які, навіть найсхибленіші мрії клуб може виконати. Звісно, що таке задоволення коштує дуже дорого, але для членів клубу питання грошей не дуже важливе. Вони всі багаті і впливові.
Лікар нервово посміхнувся і допив спиртне з фляги. Я мовчки желіпав відбивну. Потім спитав, де розташована «Чорна троянда».
О, бачу, ви таки зацікавилися,посміхнувся лікар.
Трохи,кивнув я.Гроші в мене є, слава теж, а за кілька днів мені йти на війну. То чому б оце не спробувати чогось смачненького? Може, таки приймуть до клубу? То де та «Чорна троянда»?
Ніде. В неї немає якоїсь будівлі, принаймні такої, щоб про неї було відомо. Думаю, що члени клубу знають. Але тільки вони. Всім іншим залишається здогадуватися,пояснив лікар.Ну і взагалі, без рекомендацій членів клубу вас не приймуть.
А якщо я запропоную подвійну ціну?спитав я.
Ну, спробуйте. Але мені здається, що самі лише гроші не відчинять дверей до «Чорної троянди»,попередив лікар.
А ота баронесави знаєте, де її можна знайти?спитав я.
Не треба її шукати, Іване Карповичу. Повірте, це дуже небезпечна людина. Краще триматися від неї якомога далі!порадив Воздвиженський.
Лікарю, повірте, я зустрічався з такою кількістю небезпечних людей, що навряд чи баронеса чимось може мене здивувати,посміхнувся я.
За «Чорною трояндою» стоять гроші і влада. Вони допомагають зберігати таємницю. Я чув про одного літератора, який зацікавився клубом, почав збирати відомості, розпитувати людей і за кілька днів уже випав із вікна пятого поверху, та ще й сторчголов. Іване Карповичу, повірте, це не жарти!
Я вірю, вірю. Але як ви повідомляєте баронесі про трупи з трояндами?
Вона залишила свій телефон. Там відповідає секретар. Я називаю свій номер і сповіщаю про тіло з трояндою на потилиці.
Номер? Який номер?
Особистий, який мені дала баронеса. Це щоб не називати імен. «Чорна троянда» стежить за конспірацією.
Це хоч не бунтівники якісь?схвилювався я.
Ні, не бунтівники.посміхнувся лікар.Найбагатші та найвпливовіші люди столиці.
Що відбувається після того, як ви сповістили про тіло?
Приїздить співробітник «Чорної троянди», дивиться, потім платить.
А яка була причина загибелі людей із трояндами?
Одну жінку забили на смерть, інша втопилася, хлопчика задушили.
Тобто їх убили?уточнив я.
Так.
Вбивства розслідували?
Поліція не дуже цікавиться смертю якогось непотребу, в якого і документів немає. Щодня в Петербурзі знаходять десятки тіл, їх просто ховають у спільних могилах.
Ви можете дати мені телефон баронеси?
Для чого?перелякано спитав Воздвиженський.
Я хочу зустрітися з нею. Про вас не згадуватиму, не хвилюйтеся,пообіцяв я.
Номер не дам. А що як вони здогадаються про мене? Але я знаю, що контора баронеси неподалік від Невського проспекту. Принаймні я бачив там її двічі.
Лікар пояснив, як мені шукати баронесу, я розплатився за обід, отримав запрошення на вечерю, нічого не обіцяв. Пішов. У мене були сумніви. Я ж міг просто забути про цю справу, піти до Великого князя і не рипатися. Міг, але розумів, що моя цікавість не дасть мені спокою. «Чорна троянда». Я згадував фотографії, які ховав покійний Бревус, відчував збудження від таємниці і небезпеки. Ось чому я став сищиком. Як мисливський собака, я почувався щасливим, коли брав слід. «Чорна троянда»я не відступлюся.
Швидко знайшов контору баронеси Грінвуд, трохи поназирав за нею. Контора у чотириповерховому будинку займала цілий підїзд. На вулиці біля дверей стояли два охоронці, можливо, хтось був ще і всередині. Я не поспішав, спостерігав, протягом кількох годин до контори заходило багато відвідувачів. Всі вони приїздили на авто. Виглядали успішними людьми. Здається, справи «Чорної троянди» ішли дуже добре. Цікаво, що про саму «Чорну троянду» не згадувалося жодним чином. Згідно з табличкою на дверях, у приміщенні було товариство «Сомніум». Я підійшов до дверей. Охоронці презирливо дивилися на мене. Мабуть, не звикли до відвідувачів-пішоходів.
ЯІван Карпович Підіпригора. Перекажіть баронесі,сказав я охоронцям. Вони дивилися з таким самим презирством. Мабуть, пригод моїх не читали.Погано чуєте?перепитав я, бо охоронці не відповідали.
Вали звідси,сказав один з охоронців.
Так ти відповідаєш найкращому сищику імперії?здивувався я.
Охоронці придивилися до мене.
Це ви отой, що подвиги робить?спитав нарешті один.
Я, сповістіть баронесу.Я не просив, а наказував.
Я спитаю секретаря.
Один із охоронців пішов, а інший зацікавлено мене роздивлявся.
Я ото про людожерів читав,сказав охоронець.Ач як ви їх!
Я такий,кивнув я.
І той, про Кавказ читав. А руку покажете?попросив охоронець.
Я показав йому долоню, на якій залишилися сліди від опіку, який я отримав під час кавказького полону.
Точно ви!сказав охоронець. У його голосі були і захоплення, і переляк.
Повернувся його товариш із худим чоловіком у пенсне.
Я секретар баронеси. Слухаю вас.
Я хотів би, щоб мене вислухала баронеса.
Вона дуже зайнята людина, на прийом треба записуватися заздалегідь, бо...
Це відповідь «ні»?перервав я його і недобре посміхнувся.Що ж, воля ваша,і пішов.
Зачекайте!Секретар побіг за мною.Ви можете записатися на прийом, і баронеса...
Я не хочу чекати.
Але про що ви хочете поговорити?
Я скажу це особисто баронесі.
Я бачив, що секретар вагався. Відправити мене не наважувався.
Що ж, добре. Баронеса вас прийме, йдіть за мною,запросив мене секретар.
Ми зайшли до контори, піднялися на другий поверх. Спочатку приймальня, а потім і великий кабінет баронеси Грінвуд, на диво стрункої жінки років пятдесяти, зі строгим поглядом. Вона сиділа за великим столом. Кабінет заставлений книжковими шафами під стелю.
Іван Карпович Підіпригора,сказав секретар.
Доброго дня, баронесо,привітався я.
Доброго, прошу, сідайте,сказала вона. Секретар вийшов.
Я усміхнувся господині кабінету. Вона анітрохи не злякалася моїй появі.
Вибачте, що вас потурбував. Просто розслідую одну справу в Петербурзі, і мені знадобилася ваша допомога,сказав я прямо.
Моя допомога?здивувалася баронеса.
Так, мені потрібно поговорити з вашою співробітницею, яка вчора увечері обслуговувала інженера Бревуса.
Я не знаю, хто це.Вона брехала цілком спокійно.
Баронесо, ну невже ви думаєте, я б прийшов до вас, якби не був упевнений, що ви знаєте, хто це?я посміхнувся.
Я не розумію, про що ви!Вона трохи підвищила голос.
Баронесо, мене не цікавить ваш клуб. Мені треба поговорити з тією дівчиною. Далі я буду розслідувати свою справу, а ваш клуб буде робити свою. Я не згадуватиму про нього. Звісно, якщо ви підете назустріч. Якщо ж ні, то не виключено, що у подальших моїх оповідках вигулькне оповита таємницею «Чорна троянда».
Дарма ви мені погрожуєте!
Борони Боже, баронесо! Жодних погроз, я просто переконую вас допомогти мені.
Баронеса важко подивилася на мене.
Ти хоч розумієш, у яку халепу вліз?несподівано спитала вона.
Тобто ви не хочете піти мені назустріч?здивувався я.Що ж, воля ваша. Але мушу сказати, що я вважаю такі ваші дії помилкою. Мною кілька разів нехтували і завжди жалкували потім про це.
Я підвівся. Не поспішав, давав їй час.
Про що ви хочете її розпитати?
Про події вчорашнього вечора.
Ви не будете розпитувати про клуб?
Мене це не цікавить.
Дівчини зараз немає в Петербурзі. Її привезуть за тиждень...
Завтра. Вранці,перервав я баронесу.
Але...
Не треба,покрутив я головою.
Добре. Де вас можна буде знайти?
Краще я вас знайду. Я прийду до вас сам. О десятій?
Так, давайте о десятій,кивнула баронеса.
Дякую. Радий, що ми знайшли спільну мову.
Я вклонився і вийшов у коридор. Секретар баронеси стояв там і перелякано дивився на мене. Я помахав йому і пішов до сходів. Охоронці на першому поверсі поштиво вклонялися мені, наче великому пану.
Я пройшов кілька кварталів, покрутився у дворах, щоб за мною не було хвоста, після цього повернувся до будинку баронеси. Засів у дворі навпроти, звідки зручно було спостерігати. Невдовзі до баронеси прибув гість. Чорне довге авто, з якого вийшов чоловік у генеральському мундирі. Я знав, що подібні заклади завжди мають покровителів, але щоб одразу цілий генерал! Тільки головою покрутив.
Генерал пробув у баронеси з півгодини і поїхав. Невдовзі поїхала й вона сама. Я ще потупцював трохи і пішов. За кілька кварталів зупинив візника і попросив відвезти до готелю десь поблизу. Візник привіз мене у невеличкий недорогий готель, де я винайняв маленький номер на другому поверсі. Попросився зателефонувати від портьє, подзвонив Великому князю на номер, який мені дав Туляков. Сам штабс-капітан узяв слухавку.
Це Іван Карпович, як справи?спитав у нього.
Не дуже добре,зітхнув штабс-капітан.Уже виникають запитання стосовно документів. Ми дали обяву і чекатимемо, що завтра повернуть теку. Але якщо ні... Навіть не знаю, що це буде. А ви де?
Та зупинився у готелі.
Дарма, Великий князь підготував для вас окрему кімнату в своєму будинку.
Не хочу його турбувати. Як він?спитав я.
Набралися на похоронах. Їх можна зрозуміти: мало того, що найкращий товариш загинув, так і ще може вибухнути скандал. Іване Карповичу, а що робити, якщо теку не принесуть? Це ж буде страшний удар по великому князю. Іване Карповичу?
Так, я слухаю.
Допоможіть нам. Знайдіть ту теку, інакше контррозвідка знищить Великого князя. А потім неодмінно візьметься за вас.
Я спробую зробити, що можу.
Де вас можна знайти?спитав штабс-капітан.
А для чого вам?
На випадок, якщо Великому князю буде необхідно з вами звязатися.
Я у готелі «Очаков». Тільки прошу зберігати це в таємниці.
Про це можете не турбуватися,запевнив Туляков.Якщо тека не знайдеться, я дуже переживатиму за Великого князя.
Ну, його ж вини у її зникненні немає,заспокоїв я.
Так, вина на Бревусі, але через покійного інженера битимуть і по Великому князю, боляче бити!
Сподіватимемося на краще,запропонував я і закінчив розмову.
Пішов спати до номера. Як завжди перетягнув ліжко в інше місце, підпер двері стільцем, перевірив, чи зачинене вікно. Склав одяг і ліг спати. Довго думав про Бревуса, але таки змусив себе заснути. Прокинувся, бо у двері постукали.
Що таке?спитав я.
До телефону вас, кажуть, що терміново,невдоволено сказав портьє, голос якого я запамятав.
Зараз іду.
Я швиденько одягнувся і з револьвером визирнув у коридор. Був готовий до сюрпризів, але їх не було. Швиденько спустився вниз, подякував портьє рублем за клопоти, узяв слухавку.
Алло.
Іване Карповичу, це я,почувся схвильований голос Тулякова.Вас контррозвідка шукає.
Що?
Приперлися серед ночі до Великого князя, одразу два полковники, кричати почали. Я зі сну так розгубився, що сказав, у якому ви готелі. Вибачте, я ненавмисно. Спросоння просто. Оце хотів попередити, бо вони могли до вас поїхати. Іване Карповичу?
Я почув на вулиці виск гальм. Потім тупотіння. Дістав червінець і подав портьє. Той узяв. Я перестрибнув через його стіл і сховався. До готелю забігли кілька людей.
Де Підіпригора?спитав грізно один.Сьогодні вселився, засмаглий такий, з хохляцькою вимовою!
А, на другому поверсі,сказав портьє.Номер вісімнадцятий.
Чоловіки побігли.
Чорний хід є?спитав я пошепки. І дав іще червінець. Портьє показав, куди іти.
Ти мене не бачив.
Не знаю, де й ділися,кивнув він.
Я побіг. Відійшов від готелю дворами, потім вийшов на вулицю. Побачив два авто біля готелю. Хвилин за десять вийшло двоє, одне авто поїхало, друге залишилося. Хлопці зробили засідку. Ну, хай чекають, я пішов геть. Зупинив візника і попросив відвезти до Невського проспекту. Пішов до контори баронеси. Там було темно у всіх вікнах, окрім одного, на першому поверсі, забраного ґратами. Мабуть, там сидів охоронець, може, й не один. Я зайшов у двір будинку. Чорний хід до контори було зачинено. Оббиті залізом двері, таких тихо не зламаєш. А ось у сусідньому підїзді чорний хід було відчинено. Я тихо зайшов. Почув, як сопе консьєрж. Обережно пройшов біля нього, піднявся на останній поверх. Ляда на горище була замкнена. Міцний замок, я трохи потикав у нього шпилькою, зрозумів, що не відкрию. Тоді визирнув у вікно, побачив пожежну драбину. Виліз на неї і піднявся на дах. Тихенько переліз на підїзд, у якому була контора баронеси. Вийняв скло у слуховому вікні. Заліз на горище. Зняв чоботи, щоб не тупати; підсвітив сірником, знайшов ляду. Вони була теж зачинена. Походив, побачив витяжку, що проходила крізь горище і виходила на дах. Помацав її, постукав. Здається, стіна у чверть цеглини. Вийняв із підошви чобота лезо, почав ним шурувати. Досить швидко виламав одну цеглину, потім ще і ще. Зсередини витяжку було вистелено повстю. Прорізав її, зазирнув у отвір, посвітив сірником. Побачив металеві скоби, вбиті у стіну, наче сходинки. Те, що треба. Заліз і почав спускатися витяжкою. Дуже неквапливо і тихо, щоб не почули. Хоча у будівлі було тихо. Мабуть, усі службовці контори розійшлися.
Невдовзі я був уже на другому поверсі. Але там занадто малий отвір, та ще й забраний у міцні ґрати. Поліз на перший. Прислухався. Охоронець, мабуть, спав. Отвір тут був більший. Ковану решітку легко виламав. Важче було просунутися в отвір. Подякував Богу, що не розївся. Сяк-так проліз, опинився в туалеті. Обережно вийшов у коридор. Босоніж, щоб не стукнути. Пішов навшпиньки до світла. Почув сопіння. Охоронець таки спав. Пройшов біля нього до сходів, піднявся на другий поверх. Там знайшов кабінет баронеси. Він був зачинений. Знову складний замок, відчинити який не вдалося. Але я подумав, що у такій справі, якою займалася баронеса, треба мати і запасний хід. Пошукав інші двері в коридорі. Були одні, маленькі, наче у комору якусь. Ось їх відчинив за допомогою леза. Справді коморастарі меблі, якийсь мотлох. Запалив сірник, придивився. Меблі припали пилом, але одна шафа ні. Обережно узявся за неї, і вона легко відсунулася вбік! Шафа була на коліщатках! Тихесенько, тихесенько, відсунув. За шафою були двері. Зачинені. Знову порпався лезом, півгодини. Потім узув чобіт і садонув по замку. Присів. Охоронець щось почув. Прибіг, пройшовся коридором, подивився, чи все спокійно. Я бачив під дверима смужку світла, чув його кроки. Сам зачинив шафу й двері, сховався в кімнаті відпочинку баронеси. Чекав довго, сів на диван, який тут був.