Тварюко!закричав підполковник і підхопився.
Та пристрелити його і все, зрадника!закричав капітан.
Ніяк ні! Зрадником не був і не буду! За Отєчество загинутихоч зараз, але наклепів терпіти не можу!Я теж закричав.
Почув, як капітан звів курок револьвера. Стояв у мене за спиною, але на нього я не озирався. Ми обмінялися поглядами з підполковником. Той кипів, але потім потроху став ущухати.
Капітане, сховайте револьвер,наказав нарешті.Ми зробимо все по закону. Доказів роботи Підіпригори на австрійську розвідку у нас багато. Ти, Ваню, здійснив злочин гучний. Він вражає своєю нахабністю! Спробував втягнути у мазепинство, за яким стоїть Відень, члена правлячого дому! Що ти йому обіцяв, престол Малоросії?
Кого?не второпав я.
Тут я запитую!крикнув підполковник.
Так точно! Але не розумію я, про що ви балакаєте! За наказом Великого князя справді перебував при ньому, виконував його доручення. Можливо, якісь помилки робив, але ж важко помилок не зробити, стільки випивши. Що ж до роботи, то ні на кого я не працював, а служив государю та Отєчеству!
Підполковник посміхнувся.
Ну що ж, бачу, останнє слово в тебе вже є. Готуйся, за кілька годин скажеш його. А потім готуйся до розстрілу. Ти думав, що контррозвідку вдасться обдурити, удавши дурня? Ваню, Ваню, ти припустився помилки, бо недооцінив нас. А ми ж стежили за тобою, ми знали, що ти помилишся, покажеш свої австро-угорські ікла. І ти показав, сповна показав,вів своє підполковник.
Я перелякано торкнувся своїх зубів.
Ваша благородь, які ще австро-угорські? Мені зуби у Харкові вставляли, перевірити можете! В мене адреса лікаря є!
Ваню, все, припини вдавати дурня. Це вже не допоможе. Військовий суд уже засідає, розгляне копії ось цих матеріалів дуже швидко.Підполковник подивився на годинник і бридко посміхнувся.Десь за годину-дві тебе покличуть, зачитають звинувачення, дадуть сказати останнє слово, а потім розстріляють.
Готовий загинути за государя і Отєчество!крикнув я, і настрій підполковника помітно зіпсувався.
Ти думаєш, я жартую?
Ніяк ні, ваша благородь!
Він знову подивився мені в очі. Я зробив серйозний, трохи пришелепуватий вираз обличчя, як потрібно перед начальством. Тут у двері постукали. Підполковник і оком не повів, до дверей пішов капітан. Якась термінова справа. Капітан підійшов і на вухо доповів підполковнику. Той здивувався. Потім прибрав із обличчя здивування, намагався повернути впевненість.
Добре, дивися за ним,сказав він капітанові й пішов із кабінету.
Ну що, Ваню, довийожувався?спитав капітан, щойно двері за підполковником зачинилися.
Ніяк ні!
Так, Ваню, так! Не треба було думати, що ти найрозумніший! Тобі дали шанс, то відпрацьовуй! Виступай на мітингах, закликай записуватися в добровольці, піднімай патріотичний настрій народу! А ти думав за Великим князем сховатися!
Усі під правлячим домом ходимо!крикнув я.
У тебе тільки один шанс врятуватися. Ти розумієш, Ваню? Якщо розкажеш про те, хто з австрійського генштабу з тобою зустрічався, що обіцяв. Викриєш спільників, агентуру, тоді в суду буде можливість якось помякшити тобі покарання. То як, говоритимеш?
Так точно, ваша благородь! Але я все сказав! Служив Отєчеству, а якщо треба, то помру за нього!
Тьху!Капітан скривився і відійшов до вікна.Жалкую, що сам тебе не зможу застрелити. Вирок виконують солдати.
Так точно!бадьоро відповів я.
Капітан невдоволено скривився, запалив цигарку. Вікно було забране у ґрати, але кватирка відчинялася. Капітан курив і видихав дим туди. Коли почулись кроки в коридорі, цигарку викинув на вулицю, вікно зачинив, став біля столу. Струнко. Повернувся підполковник. Розчервонілий. Намагався посміхатися, але було йому зовсім невесело. Дивився на мене, кривився.
Отже, Іване Карповичу. Знову тобі дуже пощастило. Хитрий ти виявився. Весь Київ гуде, що ти в місті, вирішили, що судити тебе зараз зарано. Даємо тобі останній шанс виправити всі помилки кровю. Відправляємо тебе у Східну Пруссію, де наші війська ведуть успішний наступ, долають запеклий опір німця. Там, на передовій, в атаці під кулеметами, зможеш ти довести свою невинуватість! Зрозумів?
Так точно!
І не думай, Ваню, що цього разу зможеш їхати так, як їхав до Києва! З маршовою ротою вирушиш просто на фронт. Рота вже повантажилась, тебе чекає. Вперед!
Так точно! Служу Отєчеству!посміхнувся я.
Рано радієш, Ваню!аж заричав підполковник.
За Отєчество радіти ніколи не рано, ваша благородь!
Відвези його!наказав підполковник капітану.
Мене відвезли. На вокзалі ще сфотографували, як я сідав до вагона, просили усміхатися, але лив дощ, тож фото навряд чи вийшло вдалим. Тільки я сів у вагон, як двері за мною зачинилися і потяг рушив з місця. На фронт. Я зрозумів, що події починають пришвидшуватися.
Сліпуча Орина
агон, у який я зайшов, був звичайним вантажним, але переробленим для перевезення військ. Переробка полягала в тому, що у вагоні встановили триповерхові нари, в одному з кутків зробили туалет, пробивши дірку в підлозі. У вагон набилося багатенько народу. На мене спочатку і уваги не звернули. Тільки двері за мною зачинили, як солдати почали гомоніти про вечерю.
Кашу ж обіцяли! Де каша? Кашу!гупали у двері, але відповіді не було. Потяг рушив із місця. У вагоні було темнувато, але хтось запалив гасову лампу, трохи розвиднилося. Солдати зсунули нари так, щоб звільнити місце посеред вагона. Всілися колом і почали розумувати, коли ж тепер годуватимуть.
Це не раніше, аніж у Коростені. А то й далі повезуть,сказав один.
Та як же далі, від самого ранку нічого не їли!не повірив інший.
Тут уже всі загомоніли, що терпіти несила.
Домашнє вже все поїли, вчора саму кашу давали, зранку по півбуханки хліба і все! Як же це на такій їжі нам іще воювати? Ми ж, може, на смерть їдемо, а до нас така увага! Ну хіба так можна? Кажуть: «Герої, герої!»,а годувати забувають! Ганьба!
Я побачив, що так і до бунту у вагоні недалеко. І контррозвідка та клята, яка до мене причепилася, таким випадком скористається неодмінно. Тільки посадили до вагона Підіпригору, як одразу бунт там зчинився.
Це інтенданти винні! Якщо по паперах подивитися, то годували нас кашею, ще і з тушонкою! А насправді вкрадено все!кричав якийсь чоловік з інтелігентним обличчям, мабуть, із освічених.
Ламаймо двері!заволав іще один.Нехай вечерю дають!
Кинувся до дверей, загупав.
Зупинися, вивалишся на ходу, збиратимуть потім тебе по шматках,сказав я найбільш буйному.
А ти хто такий?він двері покинув і до мене кинувся. Цей із тих діячів, що аби до кого присікається.Ти хто такий, га? Що мовчиш!
Підійшов він до мене, аж витанцьовував, такий войовничий. Розумів же, що хоч і виламає двері, а їжа від цього не зявиться. То краще вже побити того, хто йому суперечити насмілився.
Ну, чого, мовчиш?крикнув він.
Стьопо, та припини,спробували заспокоїти його товариші.
Та ні!тільки більше дратувався він.Будуть тут мені вказувати, ламати двері чи ні! Ти хто такий, мурло?крикнув він і штовхнув мене у груди.
Із досвіду роботи в охоронному відділенні і тих років, як сищиком був, знав я, що коли вже людина тебе штовхнула, то далі битиме. Не зупиниться, тут зайвих надій плекати не треба. Бо вже розійшлася. Треба вживати заходів. Ну, я і вжив, добряче так кулаком у щелепу. Він як стояв, так і падати почав. Я його підхопив, поклав на підлогу, щоб, дурень такий, голову собі не розбив. У вагоні одразу тиша встановилася. Вирячилися на мене солдати. Одні вороже дивилися, інші перелякано. Мабуть, цього Стьопу тут побоювалися, не чекали, що ось так лежатиме.
Хлопці, яІван Карпович Підіпригора. Чули про такого?сказав я тихо, але щоб почули.
Тиша. Придивлялися до мене. Я гасову лампу взяв, до обличчя підніс.
Точно, він! Іван Карпович! Я його портрет у журналі бачив! Він! Що ви тут робите, Іване Карповичу? Та ви ж добровольцем на фронт пішли! То це ви насправді! А ми думали, що при штабі десь! Невже ви?загомоніли солдати.
Я, хлопці, справді я. Їду з вашою маршовою ротою на передову.
Та хіба ж можна найкращого сищика імперії на фронт відправляти? Не бережуть у нас людей! Та краще б ви у тилу шпигунів німецьких ловили! Ну як так можна?
Кричать хлопці. То за кашу ледь бунту не зчинили, тепер за мене. Цього ще бракувало. А все через те, що голодні люди. Голод робить людину схильною до бунту. Особливо коли не одна людина, а цілий натовп.
Хлопці, тихіше, не кричіть, бо даремно то все. Начальству видніше. Краще розповім вам історію яку-небудь. Якщо, звісно, спати не хочете.
Розкажіть, розкажіть!
Все одно не заснеш на порожній кендюх!
Тільки таке розкажіть, що у журналах не друкували, бо я всі ваші пригоди читав!
А я сам неписьменний, але мені хлопець читав, який у нас у майстернях робив!
Новеньке щось, Іване Карповичу, будь ласка!
Звісно, що новеньке, хлопці. Як можна захисників Отєчества давнім частувати? Нову історію розповім. Яка не надрукована ніде, бо ще і не написана.
Зараз, зараз, Іване Карповичу, ми тільки розсядемося!
Всадили мене за стіл із ящиків, поставили поруч лампу, щоб видно було, розсілися навколо. Хто на нарах, а хто й на підлозі, поближче, аби чутно було мене. Жодна людина спати не пішла, хоча ж голодні, заморилися. Всі сидять і дивляться.
Ну так от, трапилася ця історія напередодні війни. До неї вже, мабуть, готувалися, перевіряли по губерніях мобілізаційні ресурси: скільки людей є призовного віку, який стан їхнього здоровя, на що хворіють. У нас у Полтавській губернії працювало чотири чиновники зі столиці, які брали статистичні дані з кожного повіту, щось там вираховували, складали звіти, іноді виїздили з уточненням на місця. Я би про цих чиновників і не знав, якби не звернувся до мене один з них. Приїхав зранку візником із Ромен, попросив про зустріч. Я його прийняв і одразу побачив, що вкрай він занепокоєний, аж переляканий.
Іване Карповичу, хочу звернутися до вас по допомогу в одній дуже дивній справі!сказав він мені одразу, щойно сів у моєму кабінеті.
Спробую бути корисним.
Але одразу попереджаю, що справа незвичайна,сказав він.
Та хіба до Івана Карповича зі звичайними звертаються?перервав мою розповідь хтось у вагоні.
Тихо ти!насипалися на хлопця,мовчи та слухай!
Десь так я і відповів,посміхнувся я.
Ця справа може бути небезпечною,попередив чиновник.
І це для мене звично. Кажіть, що трапилося.
А звідки ви знаєте, що щось трапилося?з підозрою спитав гість.
Бо інакше до мене б не звернулися. Щось трапилося, і я слухаю вас. Але якщо ви маєте якісь сумніви, то я не наполягаю, можете нічого не розповідати.
Ні, ні! Я розповім, просто не знаю, з чого почати.
Почніть спочатку. З того, що трапилося першим.
Ну, спочатку ми приїхали до Полтави.
Хтоми?
Четверо чиновників зі столиці, робоча група з вивчення стану здоровя населення.
Здоровя панства?
Ні, навпаки, нас більше цікавив стан здоровя селян та робітників.
О, а відколи Петербург почав перейматися станом здоровя селян та робітників?здивувався я, бо ж ніколи про таке не чув.
Іване Карповичу, за наказом мені заборонено розповідати будь-які деталі нашої роботи. Скажу лише, що ми збирали, вивчали і систематизували статистичні дані щодо стану здоровя посполитих. Планували пропрацювати два тижні, скласти доповідь і повернутися до Петербурга. Один із моїх колег помітив дивні дані про Золотоніський повіт. Там, у Пищицькій волості, на берегах Дніпра, зафіксували несподівано високий рівень сліпих. Зазвичай кількість сліпиходна-дві людини на тисячу населення. А у цій волості їх було більше половини, тобто в сотні разів більше за звичайний рівень! Ми спробували зясувати, в чому причина. Якісь місцеві промисли? Природні умови? Просто помилка? Надіслали запити, нам відповіли, що помилки немає, справді надзвичайно високий рівень сліпих, а про його причини нічого не відомо. Наша робота полягала в тому, щоби вивчити вже готові цифри стану здоровя, а не дізнаватися про їх причини. Але один із моїх колег, наймолодший і тому необачний, вирішив особисто вивчити ці причини. Думаю, що він хотів стати автором наукової сенсації, цілком нормальне бажання як для молодого вченого. Він збирався поїхати до Пищиків у свій вихідний і за власні кошти. Я, як його керівник, не був проти. Ми домовилися, що за день, щонайбільше два, він спробує зясувати, що ж коїться, а потім повернеться. Але минув день, другий, третій, мій колега не повертався. Лише за тиждень я отримав від нього лист, у якому він сповіщав, що звільняється зі служби і залишається жити в Пищиках. Коли я прочитав цей лист, я дуже здивувався. Бо мій колега походив зі знатної родини, мав добру освіту, та чудові карєрні перспективи, і як чиновник, і як вчений! І покинути все це? Я не розумів, як таке могло статися! Через що?
А ви впевнені, що листа написав саме ваш колега?спитав я.
Впевнений, бо ж добре знав його почерк. Хоча почерк таки трохи змінився. Ось, я узяв той лист і фрагмент доповіді, яку написав зниклий приблизно за тиждень до поїздки у Пищики. Подивіться.гість подав мені два аркуші паперу. Я уважно вивчив їх. Почерк був, швидше за все, справді однаковий, але той, що у листі, був якимось непевним. Таке враження, що писалося при поганому освітленні.
Я б іще зрозумів, якби мій колега поїхав у маєток своїх батьків десь у Вологодській губернії. Але залишитися жити в якомусь забутому Богом селі! Цього я не розумів і написав колезі, щоб він повертався і не робив дурниць. За кілька днів до мене надійшла телеграма від батьків колеги, збентежених його рішенням. Батьки мали впливових друзів. Вимагали пояснень від мене як керівника комісії. А що я їм міг пояснити? Довелося відправити ще двох колег. Я сподівався, що вони зможуть повернути, бідолашного хлопця. Минув день, два, тиждень, а потім надійшов лист про те, що й колеги лишаються у клятих Пищиках! Ось він.
Знову їхній почерк?
Так, їхній, але знову трохи дивний, як і в першому випадку.
Ага, наче писали у темряві.
У цих колег у Петербурзі теж залишилися родини, робота, друзі. Вони покинули все! І категорично відмовляються повертатися, попри мої умовляння та вимоги. Я звернувся до поліції, але там сказали, що не мають підстав для втручання. Тоді я вирішив звернутися до вас, Іване Карповичу.
І що ви від мене хочете?
Щоб ви зїздили у ті кляті Пищики і дізналися, що ж там коїться. Якщо моїх колег утримують там проти їхньої волі, я вже вимагатиму від поліції втручання. А якщо ні, то, сподіваюся, ви хоча б дізнаєтеся, що з ними сталося! Чому вони вирішили залишитися жити там.
Справа виглядає з ваших слів досить дивною. Але я візьмуся за неї.
Далі ми підписали договір, я отримав аванс і наступного дня поїхав до Золотоніського повіту. Можна було і потягом, але треба було їхати аж до Бахмача, а потім повертатися, тому відбув я на візку зі своїм конем Чалим.
О, Чалого ми добре знаємо! Ви його вилікували! А він вас від людожерів урятував! Чалийдобрий кінь!загомоніли солдати.
Так, той самий Чалий. Він мене до Золотоноші швиденько домчав. Там я почав розвідувати про ті Пищики. Село як село. Підтверджували місцеві, що сліпих у селі було багато, але коли питав, чому так, то ніхто відповісти не міг: чого такбозна. Дивним це мені здалося. То відпочив і зранку поїхав у Пищики. Вже за Золотоношу виїхав, коли зупинив мене один торгівець, що пер на собі велику торбу з якимось товаром. Сам невеличкий, товстенький, пика така, як у поросяти. Побачив мене, попросив підвезти.
Хоч трошки, пане, а то заморився дуже.
А куди тобі потрібно?
Та до Пищиків,сказав торгівець.
А що за село таке?спитав я, наче і не чув ніколи.
Та село як село.
Щось там продаватимеш?
Ага, книжки. То підвезеш?
Сідай.
Запер він мені на візок торбегу свою і сам заліз, аж ресори застогнали. Поїхали.
І оце повну торбу книжок тягнеш?здивувався я, бо не чув, що по селах люди дуже вже читали. Ще там учитель або лікар, ну, може, іноді панотець. Але і їм такої великої торби забагато.
Повну!
А подивитися можна, що за книжки такими торбами продаються?спитав у нього. А то, думаю, може, це листівки якісь бунтівні.
Можна,відкрив він торбу, дав одну книжку. Я відкрив, а там літер немає, самі дірки якісь, наче хтось голкою папір штрикав.
Що це ще таке?спитав здивовано у товстуна, а він задоволено посміхається.
Це книжки для сліпих. Шрифтом Брайля надруковані.
Так літер же не видно!не міг я второпати.
А це ж для сліпих літери, то й не потрібно, щоб було видно їх очима.
А як же вони читають?
Пальцями. Ось так,сказав він і став пальцями по аркушу водити, по тих дірках, які з паперу стирчали.
Що ж по дірках зрозумієш?
Це не просто дірки, а літери. Сліпі їх пальцями торкаються і так читають, не гірше, аніж зрячізвичайні книжки.
Велика премудрість Господня!здивувався я.А що, у Пищиках сліпих стільки, що ціла торбега книг знадобилася?
Сліпих там багато. Більше, аніж у будь-якому місті. Ну, може, за винятком Москви чи Петербурга. А може, і ні.
А чого так?не приховував я подиву.Народжуються вони сліпими, чи що?
Та ні, стають,якось не дуже охоче сказав товстун.
Як стають?
Та стаютьі все,скривився він аж, чогось неприємно було йому говорити.А чого ти так Пищиками зацікавився?
Так уперше чую про таке село, щоб сліпих стільки! І, мабуть же, з благородних вони, бо мужик, тим більше сліпий, читати не буде,здогадався я.
Справді, здебільшого з благородних. Хоча і мужики є.
Слухай, так а чого сліпнуть? Дуже вже мені цікаво стало.
А ти сам хто?
Я прикажчик пана з Харкова, який наказав собі на наступний рік дачу придивитися десь по Дніпру. Щоб риболовля була, тихі місця, краєвид із вікон добрий і недорого. Але ти про ті Пищики розкажи. Бо цікавість аж розбирає!
А що розповідати? Багато там сліпих. Я їм книжки продаю, на хліб заробляю. Ось і все,сказав він, але ж бачив я, що не все, далеко не все розповів. Ну, для таких випадків була в мене з собою фляга з горілкою.
І зараз є?спитав той Стьопа, який від мене кулаком отримав, зараз он отямився, лежав і слухав.
Ні, зараз немає. Я ж на фронт їду, а не на розслідування.
Погано,зітхнув солдат.
Не заважай, Стьопко, лежи та слухай! Продовжуйте, Іване Карповичу, будь ласка!
Ну так от, дістав я флягу, запропонував торгівцю. Той відмовився, але очі аж горять. Ну, я наче ковток зробив, крекнув від задоволення, потім іще. Тут він не втримався:
А дайте і я спробую.
Я дав, він схопився і такий ковток зробив, що на третину фляги. А фляга ж у мене не панська, що ото мерзавчик тільки і влізе, а солдатська, на півлітра.
Ой, та не ятріть душу, Іване Карповичу, а то ж випити хочеться!аж застогнав Стьопа.
Добре, не буду. Одним словом, скоро так зробилося, що фляга порожня, а торгівецьтепленький. Ну, тут я знову його про Пищики спитав. Звідки це там стільки сліпців.
Та це через сучку ту,відповів торгівець.
Ти, по-перше, не лайся, а по-друге, поясни, про кого балакаєш,суворо сказав я, бо ж лаятисято перед Господом ганьбитися.
Про доньку коваля пищиківського, про Орину,закивав торгівець.Така гарна, що як хто її побачить, так одразу і сліпне.
Подивився я на нього: наче не жартує, хоча ось таке верзе.
То це у Пищиках усі сліпі, чи що?спитав я.
Ні, не всі. На жінок вона не діє, то жінки зрячі. А чоловікимайже всі сліпі. Бо як не бережуться, неодмінно колись та подивляться.
Чого ж її у хаті не зачинять, Орину ту, щоб людей урятувати?
Зачиняли її, кілька разів, але сліпі зносили паркани і двері ламали, щоб вона до них виходила.
Навіщо це їм, вони ж сліпі?не зрозумів я.
Та кажуть, що тільки її і бачать. Так у них темрява повна, ніч у молодик, а Орина вийдеі бачать вони її, насолоджуються красою її неземною, хоч і сліпі.
Що, таки гарненька?
Не те слово!пяно зітхнув торгівець.Інакше чого б ото люди сліпилися.
А ти що, її бачив?підозріло спитав я.
Бачив, багато разів. Я ж уже кілька років до Пищиків книжки вожу.
А як же ти не осліп?
Бозна. Чомусь от не бере мене. Будь-хто подивиться на Орину і тут же зір втратить. А я скільки її бачиві нічого. Ну, як нічого, очі від неї болять. Поболять і заспокояться, а всі інші люди сліпнуть.
Дива які. Господи, хоч не нечистої сили це підступи?
Та ні. У Пищиках церква є, і Орина туди на служби божі ходить.
І що панотець?
Та сліпий і панотець, і диякон, і служки майже всі. Але Орину вони люблять і захищають. Ну, як і всі інші залицяльники.
Хто?
Залицяльники. Ну, ті, які до Пищиків приїхали, осліпли і залишилися при Орині.
А що, є і такі?
Та більшість. Їдуть люди з усіх усюд. З Петербурга і Одеси, з Ростова і Харкова, та зі всієї імперії, а ще й іноземці трапляються!аж наче вихвалявся торгівець.
І що вони роблять у тих Пищиках?
Та сидять під хатою Орини, чекають, коли вийде. Чи на город, чи по воду.
Чого чекають?
А щоб дивитися на неї.
Та сліпі ж вони!
У всьому сліпі, а ось її бачать. І так їй радіють, що ладні днями під хатою в неї сидіти, чекати, поки зявиться вона.
Дива які! Але чого люди здорові до Орини ідуть? Хіба не знають, що осліпнуть?
Та знають. Але тягне їх, як бджіл до меду. Нічого з собою зробити не можуть. Кажуть собі, що не дивитимуться, коли треба очі заплющать, приїздять до Пищиків, серед сліпих ходять, а потім вийде Оринаі все: подивляться та й самі сліпими стають.
Та ну не може бути такого!не повірив я.
Як не хочеш, то не вір, я не наполягаю. А в тебе ще фляжки немає?
Ні, немає.
Засумував торгівець, а потім заснув. Розвалився на возі, так хропе, що аж Чалий сіпається, а Чалий же кінь сміливий. Їду я і думаю про те, що почув. З одного бокумаячня, всяке жінка може з чоловіком зробити, навіть і осліпити, але на час, а не назавжди. Та й такого, щоб десятками осліпляла, я не чув. З другого боку, сліпці ж є. Вирішив дарма не гадати, ось невдовзі на власні очі все побачу і зясую.
Коли прокинувся торгівець, я його водою пригостив, воно ж сушить після пяного сну. Він попив, подякував. Аж ось і перехрестя.
О, це дорога на Пищики. Дякую, добрий візнику. Успіхів тобі в пошуках твоїх.
То я тебе підвезу. Цікаво стало мені подивитися на ті Пищики.
Ні, дякую, не треба,закрутив головою торгівець.
Я наполягав. Він подивився на мене серйозно.
Слухай, не треба тобі в Пищики. От не треба!
Та ти не хвилюйся, я дивитися на Орину не буду.
Слухай, мужик. Мені байдуже, що там із тобою буде. Але ти ж добра людина. Мене підвіз, горілочкою пригостив, водичкою напоїв. Бачу, що хороший ти, родина ж у тебе, напевно, вдома є. То кажу тобіїдь звідси. Хоч куди, а про Пищики забудь. От наче і не було їх, наче привидівся я тобі у сні.
Та не хвилюйся ти...
Мужик, прошу тебе. Це ж на мені гріх буде за тебе, бо я тобі про ці Пищики розпатякав. Прошу, не їдь. Бо будеш потім сліпцем ходити і мене лаяти та чекати, коли Орина вийде.
Та не буду я на неї дивитися!
Всі так кажуть! Всі ті сотні чи тисячі бідолах, які по Пищиках вештаються, і собі, і людям обіцяли, присягалися, що не подивляться на Орину. А всі як один подивилися! Бо не в силах людських утриматися від того!
Але ж тебе не взяло!
А тисячі інших узяло. Невже думаєш, що й тобі пощастить?спитав він і подивився на мене.
Ти, мабуть, думаєш, що я теж схочу книжками торгувати, то не бійся! Я своїм місцем задоволений,сказав йому, а він зареготав.
Дурню, нічого я не боюся, бо ніхто, крім мене, торгувати у Пищиках не зможе. І ти, й інші осліпнуть і під хатою Орини сидітимуть. Слухай, я тобі не батько, а ти мені не син, щоб учити, куди тобі їхати. Хочешїдь, хочешне їдь. Я тебе попередив, а тепер піду.
Та почекай, може, я ще вирішу поїхати до Пищиків.
Я з тобою не поїду. Не хочу гріха на душу брати.
Закинув він торбегу собі на плечі й пішов. Товстенький, незграбний. Я постояв-постояв і до Золотоноші подався.
Невже здалися, Іване Карповичу?пролунало у вагоні. Всі дивилися на мене з подивом. Бо що це за історія, яка нічим не закінчилася? Бува, не тухлятиною Іван Карпович почастував?
Звісно, що не здався!заспокоїв я товариство.Дещо мені купити треба було в Золотоноші, а наступного дня знову я поїхав до Пищиків тих. Дорогою нагнав кількох чоловіків, з яких один шкутильгав. Судячи з одягуміські, судячи з розмовосвічені. Побачили мене, спитали, куди їду.
А ви куди ідете, хлопці?
До Пищиків, це село таке неподалік Дніпра. Може, підвезете, ми заплатимо,попросив один із них.
Треба було в Золотоноші візника брати,підказав я їм.
Там перелякані всі якісь, не хочуть до Пищиків везти. То як, підвезеш? У саме село і їхати не треба, перші хати побачимо і підемо.
Ну, всіх узяти не зможу, вас он четверо.
Та всіх і не треба. Товариша нашого підвезіть, бо в нього черевики ноги натерли, а босоніж ходити не звик.
Ну, давайте, підвезу. Сідай, хлопче.
А ще ось мольберт візьміть, а то важкий,попросив один із хлопців.
Мольберт поклали, хлопець сів у візок, товариші попросили його біля села чекати і самому не заходити, поїхали ми. Хлопець попросив дозволу черевики зняти.
Бо як у кайданах у них, сил уже немає.
Та знімай, звісно, чого ото мучитися.
Він хотів заплатити мені, але я сказав, що грошей не треба, а побалакаємо просто.
Хороша розмова краща за гроші,сказав я.Бачу, що ви люди столичні.
Ага, з Петербурга ми.
Студенти?
Я ще вчуся, а товариші мої вже університет закінчили, працюють.
Чиновники?
Ні, одинхудожник, один учителює, ще одинжурналіст.
Дачу на Дніпрі шукаєте?спитав безневинно.
Ну, можна і так сказати,ніяково посміхнувся хлопець.А ви про Орину з Пищиків чули?
Про красуню ту?спитав я.
Ага, про неї.
Чув. А ви що до неї?
Та ні...хлопець зашарівся під моїм поглядом, відвернувся. Не вмів брехати.Ну, так, до неї. Але ми не дивитимемося, ні!
Тоді навіщо їдете?
Журналіст статтю в газету напише, вчитель хоче зі сліпими поспілкуватися, а художник планує намалювати Орину.
Як же можна намалювати не дивлячись?здивувався я.
А він окуляри спеціальні приготував. У них на сонце дивитися можна, і очі не болять. Як уже сонце витримують, то і Орину мусять!
А ти для чого ідеш?
Та цікаво просто. Почув я про ту Орину, і запала вона мені в душу.
Отруйна вона.
Я знаю! Але я не дивитимуся!
Всі так кажуть,відповів я, бо шкода мені було хлопчину.
Ні, я теж підготувався! Ось дивіться!показав мені сталеві кільця якісь.
Що це?
Наручники! Сучасні, американські, мені поштою надіслали! Ось так їх можна на руки надягти!показав.
Подивився ятаки зручна штука, коли когось звязати треба.
Бачите, тільки рік тому випускати почали! В Америці!хвалився хлопець.
Ну, штука непогана,кивнув я.Але як ти нею від Орини вбережешся?
А так!аж крикнув хлопець і вихопив із кишені окуляри. Не звичайні, а такі, як ото в льотчиків бувають. Тільки скло в них якесь дивне.
Що зі склом?спитав я.
Я його чорною фарбою замалював, у три шари! Ось дивіться, коли підемо до Орини, я все приготую. Вже біля дому попрошу товаришів одягти мені наручники, щоб руки за спиною, і окуляри надягти. В них я нічого не побачу і зірвати їх не зможу! То й не подивлюся на Орину, як би не хотів. Скажіть, хороший план?
Так а навіщо ж їхати тоді до Орини, коли її не бачити?спитав я.
А я хочу просто відчути її поруч. А дивитися не буду, ні! Дивитися небезпечно.
Ну, не знаю...зітхнув я, бо з досвіду знав, що часто план хороший буває, а коли починаєш його виконувати, то руйнується все.
Все буде добре, ви не хвилюйтеся,запевнив хлопець, помітивши мої сумніви.
А звідки ти про цю Орину почув? Де Петербург, а де Пищики!
Двоє моїх товаришів із гімназії сюди потрапили. Звідки вони дізналисябозна, але поїхали сюди. Побачили, осліпли і залишилися у Пищиках. Одного батько з братом їздили забирати. Силоміць забрали, бо той не хотів їхати. Звязали, відвезли до Петербурга. А бідолаха з дому втік і під трамвай потрапив.
А чого втік?
До Пищиків хотів дістатися. Бо хто Орину хоч раз побачить, той уже ніколи її не забуде і завжди хотітиме поруч бути. Така ця Орина,зачаровано сказав хлопець.А іншого товариша поїхав дядько забирати. Офіцер, командир батальйону, серйозна людина. Племінника звязав, на віз поклав і наказав до станції везти. А сам залишився чомусь. Подивився, осліп і в Пищиках тепер теж.