Брязкіт ножиць був останнім почутим нею звуком.
Останнім відчуттям був укол гвіздка в язик.
Останнє, що вона побачила, був молоток, що здіймався над її зморщеним обличчям.
II
Едвард Попельський сидів у задрипаному шинку Бомбаха на вулиці Бернштайна й роздумував, як вгамувати тремтіння правої ноги. Його нижня кінцівка почала вертикально посмикуватися, щойно він сів за стіл якісь чверть години тому. Саме тоді він відчув, що підбор його стоптаного черевика ковзнув на запльованій підлозі. Ставши навшпиньки, Попельський сильно відхилився назад й оглянув взуття. На щастя, він лише наступив на варену картоплину, що впала із чиєїсь тарілки. Витер підошву об підлогу, позбуваючись клейкої маси. Тепер підбор був чистий. Подряпаний, понищений, але чистий. Точнісінько такий, як у героїв вестернів, він вимагав заміни підметки, розпачливо благав, аби його перемонтували, проте аж вилискував від гуталіну.
Гірше було те, що догляду вимагала не лише підошва, але й передня частина черевика. Носак ледь відставав від підметки, утворюючи щілину, з якої Попельський складаним ножиком щодня виколупував пісок. «Мій черевик нагадує зубожілого аристократа,думав Едвард,а сам я вбогий педант, злиденний денді. Остання фраза, звісно, оксюморон, тож із точки зору логіки нікого не стосується. Висновок однозначний: я ніхто».
Попельського охопила хвиля люті, а нога почала нервово вібрувати. «Можна віднести черевики до шевця,думав він, потираючи почервонілу від гніву лисину,але жоден майстер не поремонтує їх протягом одного дня. Будь-хто скаже: «Та пане шановний, та грейцарів не є, та люди во найгірші шкарбани мині ту віддають, та криза є, прийди, пане коханий, найскорше позавтра, то мешти будуть, як нові». Ось, що я почую від будь-якого шевця,подумки повторював Попельський,і як тут бути? Я сидітиму під вимушеним хатнім арештом аж два дні, бо це моя єдина пара взуття!». І він грюкнув кулаком по столі, а його нога шалено затанцювала між стільницею й підлогою.
Йой, пан кумісар шось нині не той-во,зауважив молодий сухотник, про чию приналежність до корпорації офіціантів свідчив понищений міллю метелик, перекинутий через плече брудний рушник та пляшка горілки «Чиста монопольна» в руці.Можи, ше їден шнапсик на добрий гумор?
Нога Попельського продовжувала сіпатися.
Вирішив покепкувати з мене, га, щеня?просичав він до офіціанта.Ще раз звернешся до мене «кумісаре», то зуби рахуватимеш! Кожна дитина на Жовківському передмісті знає, що я більше в поліції не працюю!
Перепрошую шановного пана,юнак вишкірив дрібні почорнілі зуби й червоні ясна.Я тут десь із тиждень та й ни знаю, али ті во там варяти,кивнув він головою на бармена,балакають, жи той галантий панто кумісар, ну, то я до вас казав «пане кумісаре».
Гість заспокоївся й показав пальцем на спорожнілі чарку й тарілку. Коли першу наповнили горілкою, а другукапустою зі шкварками, заплатив, докинувши пять грошів на чай. Йому ніколи не спадало на думку, що комплімент «галантий» може справити приємність. Проте почуття радості швидко минуло, бо Попельський усвідомлював, що елегантним його можуть уважати хіба що батяри, продажні дівки або новоспечені офіціанти, які донедавна мили кухлі в придорожних кнайпах. Ніхто з вищого товариства не охарактеризував би його так. Досить лише глянути на його пристібний комірець, витертий твердою щетиною, на пошарпані манжети, від яких десятирічна донька колишнього «кумісара» відрізала нитки, на черевики, які хоча й були почищені й нагуталінені, та все ж не могли приховати глибоких заломів у шкірі.
Майже два роки тому він прорахувався, був занадто самовпевненим, повірив у майбутнє, хоча все було дуже й дуже сумнівним. Саме тоді його новий начальник, підінспектор Гієронім Коцовський, різко висловився: «Слідчий відділце не приватний маєток комісара Попельського, куди той може приходити, коли йому заманеться й починати роботу по обіді, постійно запізнюватися та зневажати начальство». Попельський тоді іронічно посміхнувся й відповів, що прибутки віденської страхової компанії «Універсале» стрімко зростають. У ній понад тридцять років тому його батько, інженер Паулін Попельський, застрахував своє життя, а через декілька років трагічно загинув. Отож свавільний підлеглий не потребує начальницької ласки, зате пан підінспектор не обійдеться без його, Попельського, послуг, бо не в змозі провадити складніше розслідування, аніж справа про крадіжку коней. Через два місяці він проклинав свій довгий язик, і цю сварку, у якій замалим не дійшло до бійки, у результаті чого його звільнили. Невдовзі Едвард Попельський зненавидів свою гордість, бо «Універсале» збанкрутувала під час світової економічної кризи, і йому довелося повернутися до того, чим він займався до роботи в поліції. Зціпивши зуби, колишній комісар вирішив почекати, доки минуть три роки від моменту звільнення, і він зможе відкрити приватне детективне бюро. А поки що давав уроки, проте заробленого таким чином не вистачало на утримання служниці й великого помешкання біля Єзуїтського саду, не кажучи вже про забезпечення потреб родини: доньки Рити й кузини Леокадії Тхожницької, яка замінила малій померлу матір.
Коли Коцовський під час тієї розмови показав йому на двері, репетуючи, що в поліції немає місця для епілептиків і сліпаків, які можуть працювати лише вночі або в темних окулярах, Попельський шарпонув підінспектором так сильно, що замалим не відірвав йому вилоги піджака, сказавши, що epilepsia photogenica, на яку він страждає, і котра йому анітрохи не завадила здобути чимало успіхів у розслідуваннях протягом майже десяти років роботи, це ніщо в порівнянні з syphilis mentalis, який зруйнував мозок начальника. Потому він часто проклинав свою різку реакцію в кабінеті Коцовського, наприклад, коли не міг заплатити служниці Ганні, і ця віддана жінка погодилася служити в них, не отримуючи грошей, маючи за єдину віддяку почуття приналежності до родини та привязаність до маленької Рити. Проклинав свою нестриманість, коли в їхньому комфортабельному помешканні на вулиці Крашевського юрмилися учні, а йому та Леокадії доводилося втовкмачувати в їхні тупі довбешки французьку, латину, греку й математику.
Вихилив півчарки горілки й копирсався в капусті, шукаючи шкварок та кружалець підсмаженої ковбаси. За столиком поруч розсілися дві жінки, розфарбовані й галасливі. Він пильно розглядав їх, оцінював їхні тіла, а вони навіть не відводили погляду. Пригадав собі перше зближення з актрисою Стефанією Ґорґович, своєю майбутньою дружиною. Це сталося за завісою віденського театру, і тоді він умить збагнув, чому французи називають оргазм «маленькою смертю». Потому були їхні подружні ночі, і кожної з них він народжувався й помирав. Пригадував і роки купованої розпусти після смерті дружини: нічні подорожі в салон-вагоні до Кракова в товаристві однієї чи двох першокласних куртизанок. Відчував дотик їхньої шовкової білизни й аромат дорогих парфумів; згадував їхні слизькі язики, вигнуті тіла, затуманені кокаїном очі, знову бачив, як вони скакали на ньому й приглушено скрикували, коли він був уже надто вимогливим. «Усе скінчилося,думав Попельський,тепер мені залишаються хіба що такі, як оці дві дівки за столиком неподалік, тепер не доводиться обирати між «стрункою блондинкою» чи «пишнотілою брюнеткою». Зараз альтернатива така: або гладуха, або сухоребра шкапа».
Вибрав другий варіант. Підсів до жінок і худорлявішій прошепотів на вухо, скільки здатен заплатити, а коли та згідливо підморгнула вкритими тушшю віями, підвівся й рушив до бару. Там клацнув пальцями до сухотного офіціанта й зробив умовний рух рукою. Хлопчина, хоч і був новенький, але кивнув, показуючи, що зрозумів жест Попельського й добре знає про призначення кімнатки за баром. Дорогою туди, Едвард узяв у нього ключа, піднявся східцями й відчинив двері до покою розпусти.
Приміщення виявилося тісним, єдине вікно з матовою шибкою виходило в залу. Раніше тут була контора власника, зараз замість письмового столу та полиць для документів усередині стояло залізне ліжко, ширма й велике трюмо. Попельський сів, попустив краватку й закурив цигарку, останню з призначених на сьогодні. Жінка ввійшла, посміхнулася й сказала щось, чого її заглиблений у власні роздуми клієнт навіть не розчув. Але не попрохав повторити, лише посміхнувся у відповідь і продовжував мовчки вдивлятися у власне відображення в дзеркалі. Звідти на нього споглядав міцно збудований, цілковито голомозий мужчина років сорока з гаком. Попельський роздивлявся свою колись чорну, а зараз шпакувату борідку, потертий котелок та каблучку із символічним зображенням лабіринту.
Жінка зайшла за ширму, повісила на ній сукню, хустку й капелюшок, потому налила до миски води, зняла труси, підібгала комбінацію й присіла навпочіпки. У щілині між підлогою й ширмою видніли її ноги в поцерованих панчохах. Почувся звук води, що стікала до миски.
Попельський не відчував найменшого збудження. Від часу останньої зустрічі з повією місяць тому, він не мав жінки, проте Пріап не подавав жодних ознак життя. «Мені бракує десяти років до платонівської межі старості,думав Едвард,а я майже цілковито збайдужів до жіночих принад. Байдужий, млявий, нічого не вартий».
Жінка вийшла з-за ширми й наблизилася до нього.
Ви сі ше не розібрали?широко посміхнулася.А чого чекаєте? Зробити тобі «цьомчика», солоденький?вона стала перед клієнтом навколішки й високо задерла комбінацію. Широко розхилила йому ноги.Розстібнути?запитала.
Він уважно глянув на повію. У світлі гасової лампи помітив її лоно. Йому здалося, що волосся на ньому мокре й злипле від чогось. Попельського замлоїло.
Підвівся й кинув дівчині двадцять грошів.
Іди собі. Це тобі за клопіт!
А то гаман їден!репетувала повія, виходячи з кімнати.А то бурмило затилепаний! Перше хоче, а тоді ни можи!
Гвинтові сходи провадили до головної зали. Йому доведеться пройти через усю кнайпу, дивитися на глузливо усміхнені пики, каправі очі, іронічні погляди, сповнені співчуття й втіхи від його поразки. Мусить вислухати гімн цього паскудного ганделика, що його хрипким голосом виводив акордеоніст:
У Бомбаха файна вяра,
жери прецлі, паль циґара.
Хто тримаї з нами штами,
тому ліпше, як у мами.
Попельський розумів, що шльондра зараз усім розповість про його чоловіче безсилля. Жодна повія більше з ним не піде, жоден офіціант не назве його «галантим паном». У Бомбаховій кнайпі він став віднині persona non grata. Ще кілька таких вечорів, і його викидатимуть з кожної львівської мордовні.
Поплентався вулицею Бернштайна й дійшов до Городоцької. Так само подолав Браєровську й сів на лавці в Єзуїтському саду. Тупо дивився у вікна свого помешкання й даремно нишпорив по кишенях, шукаючи цигарки. Добре, що хоч нога більше не сіпається. Ото й тільки.
III
Аспірант Вільгельм Заремба обвіювався котелком, затуляючи обличчя великим картатим носовиком, який цілковито просяк запахом його кишені й відгонив тютюном та мятними льодяниками «Алое». Заремба любив цю суміш запахів і часто вдихав її, аби пригадати щасливі миті дитинства, коли малий Вілюсь повертався, спітнілий, з подвіря додому, а батько, шанований листоноша зі Станіславова, витирав йому лобика носовиком, який так само пахнув мятою й тютюном.
Зараз він затулявся носовичком не тому, що хотів повернутися до дитячих споминів. Він робив це, щоб не задихнутися від смороду, який панував у вкритому послідом та пірям голубнику.
Але джерелом смороду було не пташине лайно, а величезне, спухле тіло старої жінки. Воно займало половину приміщення, тож Зарембі й постерунковому на прізвище Соха з IV комісаріату доводилося лавірувати між жердинами для голубів, наче балетмейстерам, аби не наступити на розкинені руки й ноги небіжчиці.
Проте жвавому Вільгельмові Зарембі далеко було до грації танцюриста. Спершу він хотів дістатися на горище крізь низенькі дверцята, втратив рівновагу й наступив на руку трупа. Здригнувся, угледівши спухле плече. А спотворене обличчя замордованої викликало в нього напад нудоти: латка голої шкіри на голові, очниці, залиті голубиним послідом.
Подолавши нудоту, Заремба проковтнув слину, затулив носа й рота носовичком, а тоді наліг плечем на дверцята, що відокремлювали голубник від горища. За мить він полегшено вдихав запах випраної й накрохмаленої білизни. Серед розвішаних простирал стояли постерунковий Соха й низенький чоловік, який трусився з похмілля. Побачивши Зарембу, Соха відкозиряв і почав уголос читати свої нотатки.
«Сьогодні присутній тут громадянин,Соха тицьнув пальцем на любителя голубів і повільно прочитав прізвище,Соливода Тадеуш, який вирощує тут голубів, пятдесяти трьох років, римо-католицького віросповідання, помічник каменяра, проживає в сутерині по вулиці Скшинського 6 у Львові, знайшов на горищі вказаного будинку по тій-таки вулиці Скшинського 6, труп жінки... Востаннє був тут тиждень тому». Оце тільки я й устиг записати, пане аспіранте.
Соха замовк, знічений нікчемністю власних зусиль. Соливода своєю блідістю міг би змагатися зі знайденим трупом.
А тепер, пане постерунковий, записуйте продовження допиту, який я проведу сам,Заремба вдихнув запах мила, а тоді раптово змінив тон і гаркнув на помічника каменяра.Ви так рідко сюди приходите, Соливода, до своїх засранців?! Раз на тиждень? Чорт забирай! Голубів вирощуєте, а не дбаєте про них? Довкола сморід і гівна! Штраф хочете заплатити?! Хто вам надав це приміщення під голубник?
Власник камяниці, пан інженер Шльомо Ґастгальтер,пробубонів переляканий Соливода.Я си ту дужи часто катуляю, пане начальнику, али останнім часом то троха той-во,і чоловічок ляснув ребром долоні себе по шиї й спробував посміхнутися, проте його обличчя знову зробилося нажаханим, бо в очах аспіранта не видніло найменшого розуміння його промовистого жесту.
Ви що, винаймаєте це приміщення?суворо допитувався поліцейський.Скільки платите? У вас є на це кошти? А фіскальна заграва про це знає?
Та я за бездурно, пане начальнику,Соливода тупцявся на місці.Пан Ґастгальтер ощадить, ту навіть сторожа нима. Шось зреперувати, вугіль скинутито ж то все я. Під хайром! А за це він мині дозволив ту пташки тримати.
І голубятник, і постерунковий Соха виглядали знервованими. Швидкий допит справді неабияк настрахав першого, зате другого розгнівав, бо Соха не встигав записувати. Слинив недогризок олівця й шкрябав ним по аркушиках блокнота. Заремба махнув рукою, відвернувся від них і вийшов з горища на сходи.
Оскільки був ранок, тут зібралося кільканадцять пожильців, переважно службовців та пенсіонерів. Люди гомоніли й тиснулися ближче, проте не насмілювалися піднятися на останні сходи, туди, де стояв ще один череватий постерунковий із IV комісаріату, такий собі Янішевський, загороджуючи собою доступ до місця злочину. Декілька цікавих робітників поблизької Міської друкарні, одягнених у фартухи, теж стриміли на балконах-галерейках, навислих над крихітним подвірячком, і силкувалися зазирнути на горище крізь шибку.
А це що за галас?!розлючений Заремба гаркнув до людей на сходах.Ану, тихо мені бути, по одному заходити нагору для опізнання небіжчиці.І, побачивши нерішучість на обличчях, голосно промовив, наголошуючи кожне слово: «Дивитися, чи хтось знав забиту жінку! У кого жолудок слабкий, той нехай не заходить! Зрозуміло?».
Люди кивали головами, а Заремба глянув на постерункового Янішевського.
Впускайте їх по одному, пане постерунковий. Можуть стояти на порозі, далі не заходити, аби нічого не затоптати. Якщо хтось закашляється й захоче ригати, відразу такого за чуба й на сходи! Щоб мені ніхто голубника не заригав! Ну, чого так витріщилися? Не хочете туди заходити? Я вас розумію,Заремба дозволив собі ледь помітно всміхнутися.Я теж ніколи не бачив такої бридоти. Але так треба. Жінка не мала при собі паспорта, скидається на занедбану пиячку. Якийсь її полюбовник заявить про зникнення, коли протверезиться й побачить, що кобіти бракує. Але це може довгенько тривати... А ми повинні розпізнати її якомога швидше, розумієте? Ну, до роботи, пане постерунковий!
І він повернувся на горище. Там, серед простирадел, продовжували стояти Соха й голубятник Соливода. Обоє глянули на Зарембу, і в їхніх очах було одне й те саме запитання.
Додому, Соливодо!розпорядився аспірант, почекав, доки чоловічок квапливо виконає наказ і забереться, кланяючись, а тоді звернувся до Сохи: «А вас, пане постерунковий, я попрошу оглянути горище, дах та всі двері. Ми повинні відповісти собі на питання: якщо злочинець тут не мешкав, то яким чином дістався на горище й до голубника? Тільки нічого не торкайтеся!».