Соха приставив драбину до отвору в дахові й почав обережно підніматися. «Самі бельбаси в тому IV комісаріаті»,подумав Заремба, дивлячись на його огрядну постать, проте відразу засоромився. Сумовито ляснув себе по власному, теж чималому, череві. «Я тут інших називаю бельбасами, проте нині, такий собі миршавий батяр, невідь-як упізнав мене на вулиці й зарепетував «спухляк пуліцай!». Почулися кроки в коридорі, притишені розмови й скрипіння дошок підвищення біля двох дверей: одних на горище, інших до голубника. Почалося опізнання небіжчиці.
Підійшов до третіх дверей, між горищем та голубником, присів біля них навпочіпки й зазирнув у шпарину. Стежив за обличчями людей, які ставали на порозі та з відразою дивилися на понівечене тіло. Із цих його спостережень, які він робив з великою неохотою за наказом начальника Слідчого відділу підінспектора Гієроніма Коцовського, нічого не випливало. Заремба не зауважував жодних ознак радості чи хворобливого зацікавлення, що їх начебто мали виказувати злочинці, котрі, як стверджував доктор Іван Підгірний, часто повертаються на місце скоєння вбивства. Цей один з найвидатніших судових медиків та знавців психології злочинців познайомився із цією новітньою гіпотезою на численних курсах у Варшаві й зумів переконати в її слушності нового начальника. Обтяжений надміром обовязків, Заремба вважав, що останній зробив би краще, якби замість слухати Підгірного, узяв на роботу нового слідчого. Але Коцовський вчинив зовсім по-іншому, аніж думав Заремба. Він не тільки не подав воєводському комендантові заяву із проханням нової ставки, але навпаки, після першого ж скандалу звільнив найкращого працівникакомісара Едварда Попельського.
«В Едзя,подумав Заремба,справді занадто довгий язик, це ще в гімназії було помітно, хоча слід сказати, що він нападав лише в разі потреби й умів чимало стерпіти, наприклад, постійні приниження від вчителя біології. Проте під час сварки з Коцовським він кинув усе на одну шалькуі програв. На біса було отак прямо висловлювати цьому зарозумілому бовдурові, що він про нього думає, дратувати шефа своїми професорськими манерами й вишуканою елегантністю, сипати без угаву латинськими та грецькими сентенціями й працювати ночами без його на те згоди. Даремно він пояснював свої незвичні години роботи епілепсією, бо чесно кажучи, згідно з будь-якими приписами її було достатньо, аби раз і назавжди звільнити Попельського з поліції. А тепер Едзя викинули зі служби, завалили роботою Кацнельсона й Ґрабського, а його самого примусили користуватися допомогою цих двох гладунів із IV комісаріату, і до всьогохоча психолог з нього ніякий!спостерігати за ймовірними злочинцями, які буцім повинні повернутися на місце вбивства.
І де цей славетний психолог Підгірний?голосно запитав себе Заремба, який у шпарину дверей помітив, як почервоніло від огиди обличчя якогось ремісника.Кий біс він не сидить біля цих засраних дверей і не дихає смородом? Давно вже мав би прийти! Я ж його дві години тому повідомив, коновала такого!
Пане аспіранте, я перевірив усі двері й виходи на дах,Соха несподівано зявився в нього за спиною.Якщо він не мешкав у цьому будинку й не мав ключа...
Зачекайте-но!Заремба приглядався до робітника у сорочці із грубого полотна, який останнім наважився глянути на небіжчицю.Продовжуйте, постерунковий. Ну, говоріть!
У нього мусили бути ключі від горища або ж він скористався відмичкою,продовжував Соха.Через дах він залізти не міг, хіба що по мотузяній драбині... Навколишні будинки вищі за цей... Тут лише два поверхи. Двері на горище зачиняють на ланцюг і замок з боку сходів,постерунковий кивнув на масивну залізяку на дверях.Жодних ознак зламу... А якщо це зроблено відмичкою, то він нівроку майстер... Може, підробив ключ...
А так?Заремба показав пальцем на низенькі двері з горища до голубника.Переліз до сусіднього приміщення, га? Ці дверцята зачиняються?
Які?
Та оці ж, маленькі!Заремба знову тицьнув на вхід до голубника.
Ні,відповів постерунковий.Вони завжди відчинені, так каже цей Паливода...
Соливода,виправив його аспірант.
Авжеж, їх ніколи не зачиняють.
А другі двері з голубника, ті, що провадять на сходи?
Вони зачиняються на засув ізсередини. Може, він заліз до голубника раніше. І чекав на стару...
Ніхто б не витримав у голубнику від смороду,Заремба перевів подих.Убивця міг чекати й зачаїтися лише на горищі...
Наприклад, отам,Соха кивнув на ванну, наполовину заповнену дощовою водою.
Маєте рацію. Отже, він міг раніше домовитися зі старою, або ж вона сюди регулярно навіщось приходила, і зловмисник вирішив тут заховатися. Тоді хтось із мешканців повинен був її упізнати.
Доповідаю, що ніхто не впізнав небіжчиці!гаркнув постерунковий Янішевський, який уже довгенько стовбичив на порозі й дослухався до розмови.
Я її впізнав,озвався знайомий Зарембі голос.Доктор Іван Підгірний, непомітно увійшов до голубника і його голова зявилася в отворі дверцят на горище.Я знаю, хто вона. Може, я й не славетний психолог, як ви щойно зауважили, пане Зарембо, може, я й коновал, проте...медик виліз із невеликого отвору й випростався перед поліцейським,проте сифілітиків у цьому місті я знав колись усіх.
IV
Над Єзуїтським садом западали вечірні сутінки, які стирали чіткі контури предметів. Укриті білим квітом кущі зовсім зливалися б із білими студентськими кашкетами, якби не сигаретний дим, котрий оточував останні. Циліндри двох старих євреїв, котрі грали в шахи на лавці біля статуї, що символізувала живильні сили природи, здавалися б непомітними на чорному тлі могутнього дуба, якби не пломінець газового ліхтаря,; що раптом засичав, спалахуючи від сірника сивого ліхтарника. Двоє молоденьких дівчат, які, мабуть, чекали на своїх кавалерів унизу вулиці Крашевського, неодмінно привернули б увагу Попельського, коли б той був, як завжди, у добрій формі й мав непоганий настрій.
Проте його чуттєвість де й поділася, що вчора підтвердила шльондра в кнайпі, а настрій був препаскудний, і не лише із цього приводу. Едвард курив поганеньку сигарету і вдивлявся в худорляву постать, що зникала за кавярнею, збудованою в народному стилі. Це був гімназист Генек Андрусин, чий батько-токар рештками тяжко зароблених грошей підтримував власні сподівання на те, що його нащадок продовжить навчатися в IV класичній гімназії ім. Длугоша. Генек двічі залишався на другий рік через латину, тож Попельському дісталося нелегке, і навіть, як виявилося після кількох приватних уроків, нездійсниме завдання: підтягнути хлопця з латини так, аби той міг перекласти уривки із Цезаря, Непота й Федра, та перейти до пятого класу. Після кожного заняття з Генеком ротова порожнина вчителя перетворювалася на Сахару, а мозокна застиглу Антарктиду. Невеличка сума опинялася в гаманці Леокадії, а Едвард сягав по перо й папір, щоб нарешті написати листа Генековому батькові й відмовитися від уроків, назвавши свої спроби втовкмачити латину в тупу довбешку «продовженням агонії». Проте він досі цього не зробив. Невідомо вкотре перелічував гроші, які можна заробити на восьми уроках протягом місяця, і замість паперу простягав руку по сигарету, а тоді виходив на балкон, прислухаючись до дитячого голосу Рити, яка бавилася з Ганною в кімнатці служниці, й до монотонного відмінювання французьких неправильних дієслів, котре долинало з кімнати кузини.
Згасивши недопалок, він глибоко перевів подих. За кілька хвилин приїде черговий учень, син директора міської фінансової управи, такий собі Болек Шандровський. Цього пятнадцятирічного підлітка він настільки видресирував, що той міг без проблем розвязувати тригонометричні рівняння. Учитель цьому невимовно радів, бо нині міг із чистим сумлінням перейти до своїх улюблених темквадратного тричлена із його чудовими параболами й чіткими формулами Війєта. А потому, після всіх уроків, вони з донькою та кузиною повечеряють дерунами, він трохи передрімає й біля десятої вечора вмоститься в кабінеті при затишному світлі лампи, відкриє комедії Плавта й готуватиметься до лекції, яку проведе на прохання студентського філологічного гуртка. До речі, за це обіцяють дуже пристойний гонорар.
Побачивши Болека Шандровського, який біг униз вулицею вздовж парку, Попельський повернувся до кімнати й зачинив балконні двері. Прислухався до радісного доньчиного сміху, поправив піджака, перевірив, чи не закінчилося чорнило в його «Вотермані» і сів до столу. За мить пролунав дзвоник у двері, й Ганна відчинила учневі. За її спиною ховалася Рита, якій неодмінно кортіло розсмішити батька. Дівчинка скошувала очі, робила кумедні гримаси й, приклавши до скронь великі пальці, швидко змахувала долоньками. Тоді багатозначно затиснула пальцями носа.
Здивований останнім жестом, Попельський усміхнувся до дитини, зачинив двері й кивнув Шандровському, аби той показав йому зошита з домашнім завданням. Думками він був далеко звідси, думав про вечерю з родиною та аналіз Плавтових віршів, бо саме цього мистецтва він мав навчити майбутніх філологів на засіданні студентського гуртка. Не дивно, що Едвард не почув Болекових слів.
Повторіть, будь ласка,попрохав Попельський.
Шандровський підступив ближче й різко видихнув повітря з легень. Смердючий подих вирвався з його рота, наче отруйна хмара. «Гормональна буря в поєднанні із зіпсованими зубами,майнуло в голові поблідлого від огиди Попельського,карієсом, викликаним безупинним посмоктуванням льодяників та цукерок, плюс запахом гною в зубних каналах».
Я не приніс, пане вчителю,Болек переступив з ноги на ногу.Не зробив.
Чому?Едвард відсунувся в кріслі аж під вікно.
Не знав, як,відповів Шандровський.Зрештою, у мене не було часу. Я пізно повертаюся зі спортивних тренувань. У нас незабаром матч із третім класом.
Сморід досягнув ніздрів Попельського попри велику відстань, хоча Едвард думав, що вона його врятує. Учитель уявив собі, як під час уроку мусить нахилися над Болеком і перевірити написані ним вирази. Тоді до смердючого подиху додасться запах брудного спортсменанемиті ноги, спітнілі пахви, злипле волосся. Уява Попельського викликала спазму шлунка, рот наповнився слиною.
Він швидко підвівся, розчахнув вікно й визирнув на подвіря. Запах смоли, куряви та помиїв видалися йому чудовим ароматом у порівнянні з міазмами, які виділяв учень. Попельський глибоко вдихнув повітря й обернувся до хлопця.
Вийдіть звідси й більше ніколи не приходьте в такому стані!повільно проказав він, щоб якомога сповільнити видих.
У якому такому стані?нахабно запитав Шандровський.
Після тренувань.
Чому це?хлопець підвищив голос.
Бо від тебе немилосердно тхне! Як від стічної канави!
Учень заховав зошити й подивився на Попельського довгим поглядом. Той не відразу збагнув, що означає поведінка Шандровського. За цим могли ховалися покірливість або гнів.
Я теж ситий вами по завязку. І виглядом вашої голомозої довбні!
Після цієї довгої фрази Попельський ледь не зомлів від смороду.
Геть!!!гаркнув він.
Учень сплюнув на килим і швидко вибіг із квартири. Попельський не затримував його. По-перше, результат гонитви за спортсменом міг бути жалюгідним, по-друге, якби він наздогнав Шандровського, то мусив би знову з ним спілкуватися. А цього він будь-що прагнув уникнути. Попельський навіть радів, що більше не матиме справи з Болеком, зате може стати біля вікна й насолодитися ароматами нагрітого сонцем подвіря.
До кабінету прибігла Рита.
Татку, а чому той учень так швидко від вас вийшов?
Бо виявився неготовим до уроку, моя маленька, і я накричав на нього, бачиш? Ти повинна завжди старанно вчитися, інакше вчитель нагримає на тебе у школі.
Попельський схопив доньку в обійми й міцно притулив до себе. З ніжністю вдихав пахощі дешевого шампуню, яким доня часто мила голівку, насолоджувався її чистим подихом.
Підемо тепер до Залевського по прянички, люба?
Ти не встигнеш, Едварде,Леокадія стояла на порозі й кивнула головою учениці, з якою саме закінчила займатися французькою.Крім того, цих ласощів ми собі вже не можемо дозволити.
Батько й донька глянули на Леокадію. Оцінювали її струнку й зграбну фігуру, видовжене обличчя, бездоганний макіяж і рівненько підстрижене волосся на потилиці. Кожне звернуло увагу на інше: батько на кузинині панчохи, які Ганна принесла сьогодні з «майстерні художнього церування» та пофарбовані кармінним лаком нігті; дівчинкана стиснуті тітчині вуста, які щойно заборонили їй піти з татком до улюбленої цукерні.
А чому це ми не встигнемо, Льодзю?запитав Едвард, сповнений поганих передчуттів.
Бо за сорок хвилин,Леокадія глянула спершу на годинника, а тоді до записника, з яким не розлучалася,приходить останній учень, Артур Батлер. І ти повинен перекладати з ним Ксенофонта.
Попельський зціпив зуби так сильно, що аж мязи засіпалися під шкірою. Витягнув з кишені злотого, старанно оглянув монету й знову сховав. Тоді взяв доньку за руку й вийшов до передпокою, мовчки оминаючи Леокадію й не дивлячись їй в очі. Дівчинка весело підстрибувала, схопившись за батькову долоню.
Одягнися, маленька!сказав Едвард.Підемо купимо «юрашків»!
Леокадія мовчки дивилася на кузена.
Записник немовби приріс до її безвладно опущеної руки. У ньому видніли чітко занотовані години уроків і таблиця з підсумком щоденних витрат.
Ти вже вигнав нині одного учня,озвалася Леокадія німецькою, аби не зрозуміла Рита.І не приймеш другого. Ми втратили аж пять злотих.
Я поверну тобі вдвічі більше,відповів Попельський тією ж мовою, витираючи пилюку із черевиків мякою ганчіркою й уникаючи погляду кузини.
Вона дуже добре знала всі його порожні обіцянки й протягом останніх двох років наслухалася їх чимало. Леокадія багато очікувала від Едварда, але він не змінювався от уже десять років. Хіба що на гірше. Весь світ котився бозна-куди. Заощадження танули, зруйновані кризою люди викидалися з вікон готелю «Жорж», як-от нещодавно якийсь волинський землевласник, а мала Рита чимраз дужче ненавиділа тітку. І лише зелені Едвардові очі повсякчас випромінювали впертість.
То що мені повідомити Артурові Батлеру, коли він прийде?тихо запитала Леокадія.
Люба моя, будь ласка, усім нашим учням скажи лише одне,повільно вимовив Едвард, рішуче вдивляючись у її великі очі,щоб вони користувалися милом та зубним порошком.
V
Начальникові Слідчого відділу Гієронімові Коцовському довірений нишпорка давно вже доповів, що підлеглі називають його Дарунком столиці. Своє прізвисько Коцовський сприйняв із надзвичайним спокоєм, розуміючи, що у Львові він людина чужа, до того ж із Варшави, а тому не може розраховувати на занадто теплий прийом. Львівяни відзначалися незрозумілою йому галицькою, майже столичною самозакоханістю, проте, на щастя, ставилися до чужаків не із запеклою ненавистю, а з певним поблажливим розумінням. Це виявлялося не в зневазі чи агресії, а радше в тому, що кожного «нельвівського хлопця» вони сприймали зверхньо, постійно пояснюючи при цьому: «А в нас ві Львові...».
Якщо Коцовський міг вдати, що не помічає львівського патріотизму, то аж ніяк не міг погодитися, аби він вплинув на його професійні обовязки. А саме це й сталося, коли він уперше зявився на новому робочому місці. Щойно ступивши на поріг колишньої австрійської жандармерії, підінспектор зустрів свого першого донощика. До нового начальника підійшов певний працівник, покірно вклонився й прошепотів на вухо, що майбутні підлеглі сподівалися побачити на цій посаді не його, а декого з-поміж них. Тоді Коцовський почув прізвище суперника й відразу зненавидів його.
Людини із цим прізвищем не було серед тих, хто зараз наповнював кабінет начальника ароматним димом гарного тютюну. Присутні саме вислухали, як аспірант Вільгельм Заремба своїм гучним голосом прочитав рапорт із місця злочину й дивилися на сірий конверт із написом «Вельмишановному панові начальнику Гієронімові Коцовському», який підінспектор демонстративно поклав посеред столу.
Гаразд, дякуємо панові аспіранту Зарембі,адресат листа почухав долоню.Перш ніж ми відкриємо цього конверта,змінив він тему розмови й посунув конверт по столу, при цьому багатозначно глянувши на Івана Підгірного,ми попросимо пана доктора поділитися своїми вагомими спостереженнями.