Ну, що ж,професор кахикнув і встав.Якщо організаторові бракує мужності, то я скажу. Шановний доповідач вийшов за межі відведеного йому часу... Чи можна вас просити перейти до висновків?
Справді,Попельський глянув на свого швейцарського годинника фірми «Шаффгаузен»,я мав скінчити півгодини тому... Пробачте... Власне кажучи, жодних висновків у мене немає. Я міг би продовжити метричний аналіз, проте щодо теорії, то нічого більше сказати не можу. Дякую за увагу, гадаю, можна перейти до обговорення. Пане професоре?і він глянув у бік Клапковського.
Так,учений посміхався.Мушу сказати, що я дуже здивувався, коли філологічний гурток запросив мене на цю доповідь. Але прослухавши її, я більше не дивуюся,Клапковський перевів подих.Я обурений!
В аудиторії запанувала тиша. Професор переводив погляд з одних студентів на інших, а ті втупилися у свої нотатки. Продовжував посміхатися. Проте зараз Попельський був майже впевнений, що вчинив необачно, сприйнявши перед лекцією цю посмішку за ознаку доброзичливості. «На мене знову чекають,думав він,жорстокі й непередбачувані події. Мабуть, така моя доля. Тоді, у Відні, це теж сталося у квітні, і зараз квітень, і я тут і там зазнаю поразки. Хто це сказав, наче квітеньнайжорстокіший місяць?».
Зважаючи на те, що доповідач є колишнім працівником поліції, цей виступ був не лише, так би мовити, екзотикою,продовжував професор,з точки зору методики він неймовірно шкідливий!
Попельський крадькома витер чоло.
Ми не почули нічого, підкреслюю: нічого,очі Клапковського, здавалося, викрешували блискавки,що протягом останніх ста років, із часів Карла Лахманна, є вершиною філологічних досліджень! Тут не прозвучало жодної критики тексту! Пан доповідач навіть не вказав, яким виданням він користувався!
Попельський міцніше насунув на носа темні окуляри й витер спітнілу лисину. З вікна війнув весняний вітерець, який приніс аромат бузку, що квітнув у Єзуїтському саду. Тепер він пригадав собі фразу, яка не давала йому спокою, переслідуючи словами про жорстокість квітня. Це був початок «Безплідної землі» Еліота.
А тим часом,учений простягнув руку до книжки, котра лежала перед ним,принаймні чотири аналізовані Вами Плавтові вірші, виразно відрізняються від, так би мовити, канонічних версій. Ви про них навіть не згадали. Така фундаментальна методологічна помилка дискваліфікує вашу доповідь! Це так, немовби,тут я дозволю собі скористатися прикладом із точних наук, які так полюбляє пан Попельський,на уроці хімії наливати воду до пробірки, не перевіривши, що в ній, луг чи кислота! Єдине, що ви можете зробити після цієї недолугої лекції,Клапковський суворо глянув на студентів,це подерти свої конспекти й викинути до смітника! Так, як це роблю я!
«Найжорстокіший місяцьце квітень»,пригадав собі доповідач, дивлячись, як професор шматує аркуші й уважно спостерігає, хто зі студентів учинить так само.
Так зробили всі. Повільно, неохоче, вони рвали конспекти, підходили до смітника, що стояв поруч із кафедрою й жбурляли туди чіткі математичні вирази Попельського, результата його пошуків безсонними ночами, нікому не потрібні підстановки й формули. А тоді виходили з аудиторії, похнюпивши голови. Професор Клапковський покинув приміщення, ввічливо вклонившись доповідачеві.
Попельський витер дошку, а тоді зі злістю обтрусив рукав піджака від крейдяного пилу. Склав свої папери до елегантної течки зі страусиної шкіри й рушив до дверей. І враз зупинився. На останній парті лежали списані аркуші, їх ніхто не порвав, навпаки, вони були акуратно складені, а обабіч них лежали долоні з довгими, тонкими пальцями й пофарбованими червоним лаком нігтями. Сутінки, які запали в неосвітленій аудиторії й темні окуляри дозволяли Попельському роздивитися хіба що тендітні білі руки, прикрашені маленьким перстеником, повні червоні вуста й бліде обличчя, обрамлене чорним волоссям. Едвард зняв окуляри й затамував подих.
Панна Шперлінг?запитав він єдину особу, що залишилася в аудиторії й усупереч наказу професора не порвала конспекту.
Молода жінка посміхнулася й кивнула.
Доброго вечора, пане вчителю,тихо заговорила вона.Я не розуміюся на латині, я прийшла сюди до вас...
Попельський глянув на її записи, зроблені гарним круглим почерком. Відчув тремтіння в тілі. Проте це не було ознакою наближення епілептичного нападу. У Попельському ворухнулася надія, яку в зрілого мужчини викликає молода жінка.
«Жорстокий місяць квітень викликає Бузок заснулий з мертвої землі. Він змішує Бажання й спогади. Він будить Застиглий корінь весняним дощем»,пригадав Попельський рядки з Еліота.
VII
З усіх багатообіцяючих частин тіла Ренати Шперлінг найбільше захоплення в Попельського завжди викликали вустаі тоді, коли девять років тому він готував молоденьку гімназистку до випускного іспиту з математики, і зараз, коли вона знічено сиділа в його кабінеті, затискаючи пальці на паску дешевенької шкіряної торбинки. І хоча тоді її губи були блідими, а зараз підкреслені червоною помадою, вони й раніше, і тепер так само тремтіли, вкладаючись літерою «о», коли тихенько вимовляли слова вдячності «за присвячений цінний час». Її величезні зелені очі не змінилися, під ними завжди лягали легенькі тіні, немовби Рената ледь втомилася. І ще одне не змінилося, а саме зневажливе ставлення Едвардової кузини до будь-якої молодої жінки, котра його відвідувала. Таку реакцію Леокадії Попельський пояснював собі примітивно й наївно. «Льодзині дусання,думав цей «знавець жіночої душі»,викликані почуттям загрози. Коли на моїй орбіті опиняється інша жінка, люба кузина страшенно боїться, аби не позбутися свого привілейованого становища в домі. Оце й усе!».
Довідавшись в університетській аудиторії, що в Ренати до нього невідкладне й важливе прохання, Попельський, з огляду на передбачувану поведінку Леокадії, почав умовляти дівчину розповісти йому про це в якій-небудь поблизькій кавярні.
Проте цю ідею вона відкинула, як і пропозицію вечірньої прогулянки Єзуїтським садом. Рената відмовилася, мотивуючи своє рішення тим, що незаміжній жінці не личить показуватися з мужчиною о такій пізній порі, тому, мовляв, вона про все розповість йому в університетському коридорі. Едвард неохоче погодився. Однак його поступка була марною, бо з будинку їх рішуче й нечемно вигнав сторож, котрий просто-таки знущався із прохань, а тоді погроз Попельського.
Nolentes volentes довелося їм пройти метрів сто й податися до помешкання Попельського на вулиці Крашевського, де на Ренату Шперлінг чекав холодний як сталь погляд кузини Леокадії.
Проте ці прикрощі зустріли її лише на початку відвідин, оскільки Едвард подбав, аби обмежити до мінімуму контакти панни Шперлінг зі своїми дамами, і запросив Ренату до кабінету, де вже за мить вона сиділа за чашкою чаю, знічена й занепокоєна.
Попельський полюбляв таку розгубленість у молодих жінок, підтримуючи в них відчуття невпевненості своїм упертим мовчанням. Наче старий котисько, він насолоджувався безпорадними спробами урвати незручну тишу, яку зараз порушували хіба що вигуки вуличного торговця за вікном. Немовби суворий екзаменатор, який не наштовхує на відповідь, Едвард не полегшував початку розмови й жадібно споглядав тріпотіння вій, тремтіння тендітних долонь, румянець, що вкривав ніжні щоки. Був готовим і до флірту, і до еротичного нападу.
Не знаю, із чого почати,дівчина втупилася в начищені черевички.
Найкраще з того, що не має відношення до теми розмови,Попельський висунув з піджака манжети сорочки, аби дівчина помітила золоті запонки.Навіщо ви нотували на моїй лекції, адже ви expressis verbis дали мені зрозуміти, що зовсім не знаєтеся на цих проблемах?
Не знаю, пане професоре,відказала вона, несміливо піднімаючи очі.Можливо, у мене залишилася така звичка відтоді, як ви були моїм учителем, а я записувала кожне ваше слово?
Не називайте мене більше «паном професором»,попрохав він, усміхаючись.Нині відбулася моя остання лекція...
Очі панни Шперлінг потемніли від гніву.
Він такий підлий, отой вчений, який так на вас напався!вигукнула вона, схопившись зі стільця.Він анітрохи не мав рації. Я на цьому не знаюся, але так шепотілися студенти, що сиділи біля мене... Він навмисне вас збив з пантелику й принизив...
Ви просто чарівна у своєму праведному гніві,Попельський намагався тримати чашку так, щоб добре було видно його каблучку-печатку з мотивом лабіринту, вигравіруваному на чорному оніксі,проте ще не народився той, кому вдалося б мене принизити! Крім того, люба панно Шперлінг, ця дрібна прикрість, якої я нині зазнав від професора Клапковського, вже забулася завдяки вашій присутності та нашій зустрічі. Навіть, якби мою доповідь вшанували оваціями, ваша поява на ній однаково була б для мене найбільшою втіхою...
Дівчина ледь усміхнулася.
Дуже прошу вас, пане професоре,дівчина дивилася йому просто в очі,не звертайтеся до мене на прізвище. Воно мені не подобається, до того ж, його незручно вимовляти. Краще просто «Ренато»...
Влучне мовне зауваження,Попельський заговорив лагідним і ледь повчальним тоном.Два приголосних поручце справді трохи занадто. Але я погоджуюся казати вам «Ренато», якщо ви більше не називатимете мене професором, бо я ним не є...
Запанувала незручна мовчанка, якою Попельський знову насолоджувався.
Я прийшла до вас,панна Шперлінг зашарілася,бо ви єдина людина, яка може мені допомогти. Я заплачу за це. У мене є гроші, відкладені на чорну годину... Прохатиму вас, аби ви провели для мене розслідування...
Попельський закурив цигарку, підвівся й підійшов до вікна. Захряснув його. «Ось вам і метаморфоза,подумав він,панна Шперлінг із несміливої дівчинки перетворюється на впевнену даму, що має нахабство винаймати мене як першого-ліпшого візника! Наче носильника на вокзалі!». А він так перед нею викаблучувався! Який же він смішний! Лисий, з відвислим підборіддям... Йому сорок чотири роки й він стільки пережив: жахливу смерть батьків, численні приступи епілепсії, війну й смерть дружини після пологів. Своє сумління він заливав відрами горілки, віддавався розпусті й двічі лікувався від гонореї. А зараз, у розквіті чоловічої сили, перетворився на служника, якого просто винаймають! Як лакея чи водоноса! Як же низько він опинився: доктора Едварда Попельського звідусюди виганяютьз поліції його викинув тупий начальник, а з університетського коридоразвичайнісінький сторож! Доктор Едвард Попельський ладен танцювати заради кокетства цієї лялечки й кілька її дрібняків! Doctor philosophiaeдо ваших послуг!
...як приватний детектив,розлючений, він ледь чув, що вона говорить.Я хочу, щоб ви розслідували зникнення моєї хазяйки, літньої дами...
Ніякий я не приватний детектив,Попельський рвучко відвернувся від вікна.Я не є тим, за кого ви мене вважаєте. Я більше не викладач, не поліцейський, а відниніне реформатор латинської метрики. Мене не можна винайшли. Я ніхто. Ви говорите з повітрям. Застояним, затхлим і задушливим. Прощавайте!
Рената Шперлінг підійшла до Попельського й благально схопила його за руку.
Не знаю, чим я вас образила, пане професоре,прошепотіла вона,але прошу мене вислухати! Лише ви можете допомогти! Мені загрожує велике нещастя! Ганьба!
Попельський різко вирвав у неї свою руку, знову сів за стіл і кивнув дівчині на стілець. Відчував, як пашить його обличчя й лисина. Увімкнув маленький вентилятор. По гладкій шкірі стікав за комір солоний струмочок.
Будь ласка,сухо мовив Попельський.Скажіть нарешті, навіщо ви до мене прийшли. Алє говоріть якомога коротше, бо на мене чекає вечеря.
Дівчина несміливо сіла на краєчок стільця.
Я живу в маєтку в Стратині, це Рогатинський повіт,швидко заговорила вона.Веду бухгалтерію маєтку графині й графа Бекерських. Власниця маєткулітня пані, графиня Ганна Бекерська, а спадкоємцем є її син, граф, інженер Юзеф Бекерський. Два тижні тому моя хазяйка зникла, а граф заявив, що вона поїхала на води за кордон. Але це неправда, граф бреше! Я знаю це напевне! Моя господиня мені довіряла, і я неодмінно знала б про її плани. А вона нічого не сказала про цю поїздку... Крім того, граф бурхливо реагує, тобто, власне кажучи, грубо ображає мене, коли я намагаюся розпитати його про матір... Він жорстоко побив шпіцрутеном старого слугу Станіслава, коли той висловив сумнів щодо виїзду графині... Хотів його навіть звільнити, але за нього заступилася дружина... Тобто дружина Станіслава, пані Саломея, бо граф неодружений... Отже, пані Саломея... Вона була нянькою графа, і їй вдалося виблагати прощення для свого чоловіка...
І ви хочете, щоб я знайшов начебто зниклу графиню Ганну Бекерську, яка виїхала на якийсь курорт за кордоном, бо вам здається, що це брехня,Попельський перевів подих, як це нещодавно зробив професор Клапковський перед вирішальним нападом на нього, доповідача-невдаху, поганенького викладача, що насмілився ступити на заборонені терени науки.Панно Ренато, перед тим, як озвучити мені ваше незвичайне замовлення, авжеж, дуже незвичайне, бо я повинен розшукувати матір усупереч бажанню сина, отже, перед тим, як висловити своє прохання, ви влаштовуєте мені справжній театр, хапаєте за руку, мало не плачете, розповідаєте, що вас можуть зганьбити... Чому ви хочете, аби графиню так швидко розшукали ще й готові за це заплатити? Про яку ганьбу взагалі йде мова?
Про звичайну, про приниження, якого жінці може завдати чоловік,голос Ренати затремтів.Зараз незаміжній бухгалтерці надзвичайно важко знайти роботу, до того ж, мені нікому допомогти. Граф Бекерський про це чудово знає, і постійно докучає непристойними пропозиціями, погрожуючи, що звільнить. Він давно так поводиться, називає «жидюгою» й «старою дівою», прилюдно висуває різноманітні припущення, чому я, на його думку, не вийшла заміж. Досі за мене заступалася графиня. Зараз, коли її немає, я опинилася без захисту... Це дуже важлива справа, від цього залежить моя гідність! Ось, чому я прийшла до вас... Приїхала вчора, узяла відпустку, якої граф не хотів мені давати... Кричав, що я їду до Львова, щоб віддаватися розпусті... Це хвора людина, він вигадує такі речі, що я й вимовити не наважуся... Я не могла вас знайти, ви більше не мешкали там, куди я колись приходила на уроки, а сторож нічого не знає... Збиралася вже поїхати назад, була просто в розпачі... Але мене врятував випадок! Я проходжу повз університет, і що ж бачу? Афішу й оголошення про вашу доповідь! Проте зараз ви не хочете мені допомогти! Благаю вас, пане професоре! У мене небагато грошей, як для такого джентльмена, але я назбираю більше...
Рената розплакалася. Попельський дивився на її тендітні плечі, які здригалися від ридань, і змагався з почуттям жалю й співчуття. Вентилятор на столі обертався швидко. Едвард немовби відчував його пропелер у себе в грудях.
Едварде,кузина Леокадія стояла на порозі кабінету.Я стукала, але ти, певне, не чув,мовила вона німецькою, як завжди, коли хотіла приховати щось від Рити.Що ж... нічого дивного,глянула на Ренату, тоді знову на кузена.Ми чекаємо на тебе з вечерею. Довго ще сидітиме в тебе ця твоя приятелька?
Попельський підвівся, обсмикнув піджака, поправив краватку й замислився над відповіддю.
Не заважатиму вам більше своєю присутністю,озвалася по-німецьки Рената Шперлінг.Я саме збиралася йти. До побачення! І смачного!
Дівчина швидко вийшла. Її підбори застукотіли в передпокої, а тоді на сходах. Попельський увійшов до їдальні, проминув накритий стіл і вибіг на балкон.
Девять років тому він так само стояв на балконі своєї колишньої квартири на вулиці Дзялинських, і дивився на свою ученицю. Тоді їй було вісімнадцять, зараз двадцять сім, тоді на балконі лежав букетик стокроток, які крадькома підкинула йому Реня Шперлінг, випускниця німецькомовної гімназії Юзефи Ґольдблатт-Камерлінґ.
Попельський повернувся з балкону й сів до столу. Служниця Ганна підійшла до нього із супницею, повною молочної рисової каші. Він попрохав покласти йому трошки рису й, усміхаючись, глянув на своїх дам. Рішення було прийнято.
Дорога Льодзю, коли в мене буде вільний від уроків день?
Аж через тиждень, найближчої пятниці, 18 квітня,кузина памятала його розклад.Але нагадую, це буде Страсна пятниця.
Будь ласка, перевір залізничне сполучення до Рогатина, а тоді попроси Ганну купити мені квиток на Страсну пятницю і зворотний на Страсну суботу.
А тобі не здається, що ці дні ти повинен провести з родиною?запитала німецькою Леокадія.Свята важливіші, ніж відвідини якоїсь кокетки!