Проте Попельський дослухався не до слів кузини, а до цокотіння підборів на тротуарі.
VIII
Слухачами останньої доповіді Попельського не були лише філологи. Окрім вродливої бухгалтерки Ренати Шперлінг, Едвардову лекцію слухав його друг, аспірант Вільгельм Заремба. На засіданні він, як і молода пані, опинився абсолютно випадково. Пізнього пополудня Заремба простував університетським коридором, і раптом його увагу привернуло оголошення з добре знайомим прізвищем. Аспірант глянув на годинника й зрозумів, що лекція Попельського почалася кілька хвилин тому, а до зустрічі в стінах Alma Mater, на яку саме збирався, залишалося пятнадцять хвилин. Щоби згаяти час, Заремба тихенько увійшов до аудиторії й примостився на останній лаві, не привернувши нічиєї уваги. Останнім часом він нерідко бачив Попельського, проте в ролі доповідача зустрічав його вперше.
Едвард записував на дошці якісь перетворення формул. За хвилину виявилося, що це лише псевдоматематична символіка, і стосується вона філологічної проблематики, а точнішевіршів такого собі римського поета на ймення Плавт, про якого Заремба не мав найменшого поняття. У гімназії вони, звісно, аналізували грецькі й латинські гекзаметри й навіть лірику Горація, але ці завдання зазвичай виконував його товариш по парті, який зараз стояв за кафедрою й добре поставленим голосом пояснював якісь формули й спрощення.
Отож, увійшовши до аудиторії, Заремба просто відключився й не слухав Попельського, проте це не означало, що він про нього не думав. Незважаючи на те, що минули майже два роки, відколи Едварда звільнили з поліції, Вільгельм постійно роздумував, як помякшити те суворе покарання, котре впало на його друга. Заремба дошкульно відчував не лише відсутність давнього товариша, а й поліційного колеги. Крім того, він переймався Едзьом і передчував зловісні наслідки позбавлення його професійних обовязків. Йому здавалося, що Попельський почне пиячити, стане еротоманом, і поступово зневіриться в усьому та перетвориться на неохайного волоцюгу. Але зараз він дійшов висновку, що ці передбачення були неслушними: замість обшарпаного волоцюги за кафедрою стояв підкреслено елегантний чоловік, замість знеохоченого цинікаенергійний викладач. Заремба зрадів, що Едзьо дає собі раду після втрати роботи і, полегшено зітхнувши, вийшов з аудиторії.
Подався до північного крила університетської будівлі, де у своєму кабінеті на нього чекав всесвітньо відомий лінгвіст, професор Єжи Курилович.
Заремба голосно постукав і почув таке саме гучне «заходьте». Професор підвівся, привітався й занотував прізвище прибульця на якомусь клаптику паперу, кивнув головою й показав на крісло для відвідувачів, яке стояло біля столу, захаращеного картонними течками з поворозками. Ці течки займали майже всі полиці, лежали на книжках і стирчали звідусюди. Вони були вкриті шаром пилюки, з-під якої видніли химерні позначки, котрі не викликали в Заремби жодних асоціацій. І це страшенно дратувало поліцейського, болісно нагадуючи йому, що він повний невіглас, аби приходити до професора Куриловича й вислуховувати його експертні висновки. Єдину придатну для цього людину з поліції звільнили, і зараз ця особа перебуває в іншому крилі будівлі, демонструючи своє нове покликання.
Я переклав цей текст,озвався професор Курилович, помовчавши хвилинку.Він написаний біблійною гебрайською. Оскільки, як вам відомо, пане аспіранте, гебрайський текст читається справа наліво, свій переклад я записав вертикально. Подивіться,він зірвав цератову заслону, яка затуляла дошку.Тут усе написано!
Заремба глянув на два стовпчики значків, закліпав очима й закашлявся від крейдяного пилу. Сягнув по штатника, аби переписати побачене. Подумки вилаявся й послинив олівець. Він не знав гебрайських літер і гадки не мав, як почати їх переписуватиз химерного дашка чи вигнутої ніжки? Це було відомо іншій людині, яка перебувала зовсім недалеко звідси й чітко та голосно аналізувала ямби й анапести.
Професор Курилович зосереджено вдивлявся у вікно, немов бажав назавжди закарбувати в памяті вигляд чудової камяниці Рогатина. Така поведінка не була чимось незвичайним. Славетний лінгвіст завжди дивився у вікно, перш ніж зробити якісь важливі висновки. Здавалося, що добре знайома картина допомагала йому правильно сформулювати думки.
Не трудіться,проказав мовознавець, угледівши безпомічні карлючки в Зарембиному записнику.Усе це переписав від руки мій асистент, доктор Слушкевич. Довелося йому трохи поморочитися, до того ж, він не зрозумів діакритик голосних і приголосних, оскільки є передусім санскритологом, а не гебраїстом. Сподіваюся, його зусилля оцінять! А ось і письмова експертиза! Та не читайте її зараз! У ній те саме, що й там,майже вигукнув він, кинувши в бік дошки.Дивіться туди, я двічі не пояснюватиму.
Заремба полегшено зітхнув. Він страшенно зрадів, що йому не доведеться нічого переписувати, тому не образився навіть на сердитий тон вченого. Заширокий піджак, закороткі брюки іншого кольору, лиса, невелика голова, пенсне на глибоко посаджених очах і довгий, як у Піноккіо, ніс Куриловичаусе це викликало в Заремби добродушну усмішку. Він глянув на дошку, де видніло:
דםדרבןעיאויבאפםמותלבןשחרלאכויהולאחלי
דם кров
דרבן вістря
עי руїна
אויב ворог
אפס кінець
מות смерть
לבן для сина
שחר досвітньої зірниці
לאכויה не [є] плямою
ולאחלי і не [є] злом
Це гебрайська мова,професор кружляв навколо дошки в затісному кабінеті, піднімаючи ноги високо, мов лелека,яка належить до групи семітських мов. Цією ж мовою багато століть тому написаний Старий Заповіт. Точнішого часу не вказую, бо різні книги Біблії виникали в різні епохи, наприклад, так звані історичні книги... Ну, гаразд,він швидко глянув на Зарембу.Не будемо тут бавитися у викладача, перейдемо до теми! Отже, гебрайська мова як жива донедавна використовувалася виключно в юдаїстичній літургії й лунала в синагогах, проте років із тридцять тому спостерігається її відродження в сіоністичному русі. Вона повинна стати мовою майбутньої жидівської держави! Але я знову втомлюю вас розмовами, які не мають нічого спільного з експертизою... Отож, ваш текст записаний у біблійному стилі, проте в такому вигляді в Старому Заповіті він не зустрічається. Окремі фрази, словатак, але в цілому це не цитати з Біблії. Я перевірив це завдяки конкордансу Біблії. А ви знаєте, що це таке?
Ні,буркнув Заремба, який уже добряче нетерпеливився.Але я й не мушу цього знати. Мені достатню факту, що цей текст не походить з Біблії. Зрештою, це мало чим допоможе слідству...
Допомогло би більше, якби ви розповіли мені докладніше про розслідування, яке провадять панове поліція: У свою чергу,професор закурив сигарету, не пригощаючи Заремби,ви помітили, що зараз я несвідомо вжив дивну апозиційну колокацію «панове поліція»?
Ну, що ж...Заремба пригадав категоричну заборону розповідати про деталі слідства.Ми лише просимо перекласти, а вже використаємо це самі...
Слід додати, що цей напис може походити з іншого джерела. Кажучи «гебрайська мова», ми маємо на увазі передусім Старий Заповіт. Та не можна забувати, що цією мовою в давнину існувала багата рабинічна література, наприклад, мідраші. Чи ваші слова є цитатою із цієї літератури? Не знаю. Визначення їхнього походження перевищує мою компетенцію.
А хто міг би мені в цьому допомогти?
Рабин Пінхас Шацкер, пане. Це блискучий знавець післябіблійної літератури. І всі конкорданси він тримає в памяті, проте... Ви ж однаково не знаєте, що воно таке...
Отже,Заремба вдав, ніби не почув останніх професорових слів і зазирнув до своїх нотаток,Цей напис явно не з Біблії... Але може походити з пізніших жидівських памяток, і я перевірю це в пана Шацкера... Якщо він заперечить таку можливість, і виявиться, що цей напис не є жодною біблійною цитатою, а зроблений він гебрайською, якою користується лише Старий Заповіт або сіоністи, залишається одне-єдине припущення: ці слова написав сіоніст, чи не так, пане професоре?
Я так не вважаю, сіоністи використовують розмовну гебрайську, а тут ми вочевидь маємо справу з літературним текстом.Курилович узяв зі столу довгу лінійку і вказав два гебрайські слова.Бачите ось це, пане Зарембо? Цю дативну фразу ««для сина досвітньої зірниці»?
Так.
«Син досвітньої зірниці» це перифраза такого собі біблійного, міфологічного персонажа. Той, хто написав «син досвітньої зірниці», запевне мав на увазі саме цю істоту. Отже, він безперечно послуговувався біблійною лексикою, хоча, як я вже сказав, це не канонічний текст. Хтось просто імітував мову Старого Заповіту.
А що це за міфологічний персонаж?
Дуже зловісний,професор згасив сигарету й серйозно глянув на свого співрозмовника.««Син досвітньої зірниці» передається грецьким словом heosphoros, тобто ««той, що несе зірницю». Зараз ви зрозумієте, коли я скажу, ж це передається латиною. Lucifer, пане, саме так, звичайний латинський Nominalkompositum з характерною інтерморфемою -і-. А хто такий Люцифер, вам, звичайно, відомо. Спробуйте підставити його замість «сина досвітньої зірниці».
«Кров, вістря, руїна, ворог, кінець, смерть,перевів подих Заремба,для диявола не пляма і не зло».
Вийшовши з кабінету професора, поліцейський сів на сходах неподалік кафедри класичної філології й почав гарячкою записувати зауваження в нотатнику. Голова в нього йшла обертом після специфічних пояснень Куриловича. Він знав, хто міг би йому допомогти розібратися в них. Проте ця людина знайшла своє нове покликання й вирішувала за дверима аудиторії складні лінгвістичні завдання.
IX
У Страсну пятницю Едвард Попельський їхав потягом Львів-Станіславів. Сидів у вагоні третього класу навпроти неохайного студента, котрий захоплено читав якийсь пригодницький роман. Поруч із заглибленим у книжку молодиком розташувалася міцна, червонощока селянка із плетеним кошиком на колінах. Погляд Попельського мандрував від одного до іншого сусіди. Едвард намагався навалою асоціацій притлумити внутрішній голос, який із самого ранку критикував його починання. Тому Попельський зосередився на студентові та його читві. «Цікаво, цей Марчинський,думав він, розгледівши прізвище автора й ледь помітну назву розділу «... на тлі війни в Марокко»,це саме той, із яким я познайомився на Персенківці під час оборони Львова»?
Та спогади не приглушили отого внутрішнього голосу, який зараз дорікав: «Ти, старий дурню, йолопе сякий-такий, ти навіть гаразд не знаєш, куди їдеш, не кажучи про те, що прохання гарненької Рені може бути звичайнісінькою примхою і взагалі вже не мати для неї жодного значення!». Він відвів погляд від книжки Марчинського й глянув на селянські смаколики, що видніли з-під вишиваного рушника в плетеному кошику: ковбасу, вуджену грудинку й кровянку.
Відчув голод, але не настільки дошкульний, аби це могло втишити розгніваний голос, який повсякчас докоряв: «Чому ти не повідомив її, що вирішив узятися за цю справу? А може, вона поїхала? У тебе що, забагато грошей, аби розтринькувати їх на весняні мандрівки Львівщиною?!».
До вагону ввійшов кондуктор і прокомпостував квитки. Селянка озвалася українською, запитуючи, чи далеко ще до Ходорова. Попельський зрадів, почувши, що вони прибувають туди за чверть години. Саме в цьому містечку він мав пересадку до Пукова. Дивлячись на українку з кошиком, повним великодніх страв, Едвард поринув у роздуми: невже цьогоріч римо-католицький Великдень припадає на ту саму неділю, що й греко-католицька Паска? Розкрив записника, силкуючись пригадати собі алгоритм, завдяки якому можна було обчислити дату Великодня за юліанським календарем.
Але навіть це не заспокоїло невидимого критика. «Ти закохався в що гарненьку жидівочку?кепкував голос.І чим збираєшся її завоювати? Чим хочеш підкорити? Кухлем пива, яким почастуєш Ренату, заставивши перед тим у ломбарді свої запонки? Глянь на себе, на кого ти схожий, вилинялий сатире! Подивися на свої порепані черевики, на пошарпані манжети, витерті рукави піджака!».
Потяг проминув село Отинію, озерце за ним, і повільно вїхав до Ходорова. Попельський чемно попрощався зі студентом, пропустив уперед українську селянку і крізь темні окуляри почав роздивлятися сонне містечко. Такий типовий краєвид був йому добре знайомий: невеличкі, кособокі хатки, пожежне депо, бароковий костелик і маківка церкви, хмари куряви, жиди в ярмулках і лапсердаках, собаки, які тинялися попід хатами й ставали передніми лапами на низенькі підвіконня.
Давно знайомий пейзаж теж не втишив внутрішнього критика: «Ну, і що ти робитимеш понад дві години до відїзду потяга до Пукова? Волочитимешся брудними запилюженими вуличками, чи, може, підеш до кнайпи й витрусиш кілька грошів на чай і присохлу булку?!».
Потяг загальмував, Попельський вистрибнув з нього разом з кількома пасажирами й опинився на пероні, вимощеному нерівними плитами. Закурив сигарету.
«Ну, то що ти тепер робитимеш?»не вгавав кепкувальник.
Я знаю, що зроблю, ти, тварюко!тихо відказав Попельський своєму внутрішньому співрозмовникові й радісно всміхнувся.
Під інформаційним табло посеред перону стояла струнка, зграбна жінка із чорним лискучим волоссям.
Саме її збирався нині відвідати Попельський. «Ну, і чого ти чекаєш, ловеласе?докучав набридливий ворог.Що вона впаде тобі в обійми?! Та вона тебе зараз прожене: «Геть звідси!»,ось, що ти почуєш!».
Рената Шперлінг теж помітила Попельського й пополотніла. Поставила саквояж на брудний перон.
Повертайтеся до Львова! Ви мені більше не потрібні!вигукнула вона.
Внутрішній голос вдоволено захихотів, але Попельський не звернув на нього уваги.
Він ніколи не відзначався особливою рішучістю в завоюванні жінок. Його знуджували флірт, залицяння, багатозначні фрази, виціловування ручок, любовні листики й букетики. Аналітичний розум Попельського не терпів безкінечних роздумів про те, чи який-небудь жест, слово, посмішка чи ще щось подібне, обіцяють незабутню ніч. Не розумів також деяких своїх товаришів, котрі залицялися до жінок просто через спортивний інтерес, порівнюючи себе з мисливцями, що через надмір адреналіну прагнуть затягнути свою здобич до ліжка. Тому Едвард віддавав перевагу швидким перемогам або платному коханню. Перше з роками траплялося чимраз рідше, друге, через відсутність грошей ставало дедалі менш естетичним. Відсутність зацікавлення з боку жінок негайно його знеохочувала. Попельський не був типом впертого завойовника жіночих сердець.
Хіба що цією жінкою була Рената Шперлінг.
Едвард відразу ж забув про її непривітність і про набридливий внутрішній голос, замість цього він сипав дотепами й поступово долав холодність Ренати, аж доки та не погодилася випити з ним чаю в поблизькій кнайпі.
Вони були єдиними клієнтами в чистенькому, скромному заїзді, де їм принесли ріденький чай і глюден, тобто мигдалевий пиріг із фруктами.
Скажіть-но мені, панно Ренато,Попельському нарешті набридло безугаву жартувати й він перейшов до справи,чому ви більше не хочете, аби я займався вашим проханням?
Пробачте мою поведінку на вокзалі,дівчина піднесла склянку до вуст і не дивилася на Попельського.Я посміла накричати на вас! Мені так прикро...
Нічого,посміхнувся той.На такого волоцюгу, як я, варто часом нагримати. Бо ще запишаюся, чого доброго...
Я віддам вам гроші за дорогу,Рената не посміхнулася у відповідь.Будь ласка, повертайтеся до Львова...
Поїду, якщо дізнаюся, чому ви вирішили відмовитися від моїх послуг...
Він замовк і дивився на Ренату, доки та не відвела очей від попільнички й не глянула на нього.
Ви пробудили в мені багато сподівань,повторив Попельський, усміхаючись.Невже ви думаєте, що тепер я скажу: ну, що ж, бувайте? Е ні, я так легко не здаюся!
Це вже неважливо, бо я покинула роботу в Страшні,тихо мовила Рената, боязко позираючи на офіціантку, яка, мабуть, була водночас власницею кнайпи й зараз явно дослухалася до розмови.
То куди ж ви зараз їдете? Не до Страшна?
Я була у Львові, щоб винайшли спільно з кимось кімнату. Довго не могла нічого підшукати. Я майже нікого там не знаю, мої гімназичні подруги повиходили заміж, і мені незручно їх турбувати... А тепер їду до Стратила по свої речі.
Тим більше я не покину цієї справи,Попельський забув про маску ловеласа й стиснув кулаки.Це моя провина! Я відмовився, а граф, певне, знову до вас чіплявся, і ви мусили поїхати геть зі Стратина! Отакої! Гарно ж я вам прислужився! Не потрібні мені жодні гроші!він підвищив голос.Жодні! О ні, люба Ренато, я так легко не здаюся! Відшукаю графиню, і вона знову візьме вас на роботу!