Дякую,Кацнельсои підвівся зі стільця.Ми розшукаємо цього Люцифера чи секту його прихильників...
* * *
Секту прихильників диявола? У Львові?комісар Францішек Пірожек вибухнув сміхом.
Колишній поліцейський, який працював у Воєводському управлінні, що його львівяни продовжували називати «намісництвом», у секретному Відділі громадської безпеки, реготав, постукуючи мундштуком об мармурову стільницю.
Чого це ти, Вілюсю, причепився до тих сатаністів, та ще й одразу по святах? Масонів можу тобі показати безліч, але щоб сатаністів?
Заремба розкраяв виделкою шварцвальдський торт і відправив до рота чималий шматок. Алє це не підсолодило йому гірких думок.
Міцна кава й кминна горілка, spécialité de la maison кавярні «Театральна», теж не допомогли.
Може, ми дістанемося до сатанісгів через масонів?Заремба сам не вірив у свої слова.
Ой, Вілюсю, тобі аби жартувати,Пірожек машинально переглядав фото з фільму «Краса життя», які додавали до меню.Ти страшенно піддаєшся на церковну пропаганду, мовляв, масониприслужники сатани. Тоді як насправді це група солідних бізнесменів, аристократів, у яких, можливо, не все гаразд із головою, бо вони досі не виросли з дитячих штанців і граються в таємних бандитів...
Але я чував, наче їхні ритуали схожі на сатаністські...
Їхні ритуали викликають сміх у них самих, запевняю тебе. Знаєш, що вони роблять під час своїх обрядів перед початком засідання ложі? Переважно сплять. Наш інформатор, відомий хірург, розповідав мені, що він дуже полюбляє ці ритуали, бо вони дають йому змогу подрімати після операцій у лікарні...
Заремба допив каву й підвівся, залишаючи, всупереч своїй пристрасті до солодкого, недоїдений шматок торта. У шлунку відчував неприємну важкість. Простягнув руку Пірожекові й надяг котелка.
Спасибі тобі, Франеку,мовив він, ковтаючи слину,що ти погодився неофіційно побалакати зі мною й обійшлося без службових формальностей. Що менше людей знає про цю справу, то краще...
Послухай, Вілюсю,Пірожек споважнів,я тобі дещо скажу наостанок. Я не стверджую, що в нас немає сатаністів. Але навіть, коли вони є, то конспіруються так, що наші інформатори не мають жодних шансів до них наблизитися, а не те, щоб бути присутніми на їхніх обрядах. Розповім тобі, що я почув у Варшаві на курсах у Спеціальному відділі. Два роки тому одна молода повія, майже дитина, збожеволіла. У хвилини, коли до неї повертався розум, дівчина стверджувала, що її змушували до різних жахіть, наприклад, їсти варених немовлят... Вона вказала на будинок такого собі полковника, де все начебто відбувалося. Виникли певні підозри, слуги підтверджували, що в дружини офіцера стояв у спальні перекинутий хрест, що ночами у вітальні співали латиною... Як ти здогадуєшся, слідство швиденько закрило справу шанованого полковника, а його самого невдовзі відправили в якусь дипломатичну місію. Це єдина відома мені справа про сатаністів у Польщі...
А не знаєш, хто провадив це варшавське слідство?
Знаю, але тобі не скажу,винувато посміхнувся Пірожек.Мені ще треба дотягти до пенсії... Прикро, але зараз тобі залишається дізнаватися про все лише офіційним шляхом...
Я б сказав, що цей шлях нікуди не приведе,відповів Заремба.
Вийшовши з кавярні, аспірант постояв на вулиці Скарбковській, замислено роздивляючись людей, що стояли в черзі до каси кінотеатру «Лев», який знаходився у тому ж таки будинку, що й «Театральна».
Він не міг зрозуміти, чому переймається цією справою настільки, що присвячує їй свій позаробочий час. О цій порі він мав бути вдома й споживати на вечерю свої улюблені нельсонські зрази, а не вештатися по кавярнях, напихаючи черево тістечками й хлебчучи каву, про яку найбільші медичні світила кажуть, що вона шкідлива. «Вже й живіт розболівся,думав він,і немає апетиту вечеряти з родиною. Чому я не можу втямити, що ця справа така сама, як і будь-яка інша, і над нею треба працювати не більше, ніж вісім годин на добу, а якщо вона зайде в глухий кут, то на мені це не окошиться, щонайбільше Грабовський прочитає нотацію Коцовському?! Та незважаючи на все це, вона мене так непокоїть. Якого біса?!».
Вирішив, що відповідь на це питання буде легше знайти після чарки охолодженої горілки.
Попрямував у бік Великого театру, переконуючи себе, що це покращить йому апетит і добре вплине на ледь відчутну нудоту, яку він відчував. Крім того, дружина однаково його лаятиме, бо він уже спізнився на родинну вечерю принаймні на півгодини.
Біля площі Голуховських Заремба зайшов до кнайпи Гутмана. Це був такий самий паскудний генделик, як і поблизька кнайпа Бомбаха, оспівана львівськими батярами. Сперся на стійку й замовив сотку горілки, шматок чорного хліба зі шкварками й квашений огірок. Отримавши замовлене, він обернувся до відвідувачів, що заповнювали залу. За хисткими столиками сиділи злиденні студенти, дрібні комівояжери, візники й кишенькові злодюжки. Перші сперечалися про політику над склянками неміцного чаю, решта пила пиво або залагоджувала свої темні справи. Один чоловік, що стояв у протилежному кутку зали, різко виділявся з-поміж інших. Він не належав до жодної із цих груп: ні з ким не розмовляв, нічого не пив і замість сидіти, стояв, не звертаючи уваги на зальоти густо нафарбованої повії. Він тупо дивився на бляшану вивіску з рекламою про те, що «Окоцимське березневе пиво має незрівнянний смак і допомагає повернути сили й здоровя». Усі оминали його здалеку, навіть навязливі зазвичай офіціанти не чіпали химерного клієнта, настільки моторошне враження справляли його спухлий ніс та синці на обличчі, що їх він марно намагався приховати за темними окулярами із тріснутими скельцями.
На відміну від інших, Заремба не лише не оминув його, а навпаки, похмуро рушив до нього, несучи в руках дві пядесятки горілки й тарілочку з невибагливою закускою. Що ближче він підходив, то сильніше його стримувала якась сила. Цей чоловік, колись такий елегантний, виглядав зараз, як останній волоцюга: вкриті подряпинами щоки, брудні нігті, наче руками той вимішував січку для худоби, і дурнувата посмішка, котра нагадувала Зарембі відомого львівського варята, який під час концертів у парку завжди ставав поруч із капельмейстером і диригував оркестром. З вуст цього чоловіка два тижні тому злітали складні наукові терміни, а заразвульгарні прокльони. Тоді він звертався до студентів, а зараз добірною лайкою обкладав дешеву шльондру.
Заремба повернувся до бару, вихилив обидві чарки й умить відшукав відповідь на своє запитання. Вона була такою: я віддаю всі свої сили справі Люби Байдикової, бо хочу бути таким, як Едзьо Попельський, який цьому слідству присвятив би себе повністю. Хочу бути таким, як Попельський.
Дивлячись на руїну того, хто був його другом, він розумів, що ця відповідь перестала бути правдою.
Заремба надягнув котелок і, з важким, наче камінням напханим, животом, вийшов із генделика, штовхнувши у дверях вродливу чорняву жінку.
Удома на нього чекали докори дружини й холодні нельсонські зрази, які він зїв швидко, не зважаючи на спазми в шлунку, а тоді раптово виригав. Здригаючись від нападів блювоти, він у хвилини полегші бачив поранене обличчя Попельського й себе самогоЮду, що навіть не підійшов до побитого й психічно покаліченого друга. Ригав усім, що встиг нині спожити, але докорів сумління вивергнути із себе не вдалося.
XII
Коли Рената Шперлінг заходила до кнайпи, її штурхнув якийсь добродій у котелку. Вона вже хотіла обуритися, але цей нечема так швидко подався в бік Великого театру, що однаково не почув би її зауваження. Дівчина глянула на вивіску генделика і, пересвідчившись, що власником кнайпи був І. Гутман, увійшла досередини.
Поява самотньої жінки викликала в присутніх різну реакцію. Якийсь студент підкрутив вуса й поправив краватку, інший пригладив послиненою долонею масну чуприну, кухлі пива в руках дрібних торговців зависли по дорозі до рота, а шльондри, запідозривши конкуренцію, втупилися в прибулу злісними поглядами. У кнайпі саме почалися танці, й акордеоніст заграв жваву пісню:
За рогатки для забави вибравси я раз
Шоб приємно і бурхливо там провести час.
Я найперши при буфеті випив раз і два,
Аж тут панни коло мене як над водов мла.
Кілька завсідників рушили до Ренати з наміром запросити її, але вона оминула любителів танцю й сягнистим кроком попрямувала до чоловіка, який вочевидь не лише не бажав з нею танцювати, а навпаки, намагався сховатися від дівчини за завісою, що затуляла двері до нужника.
Вона чудово розуміла його поведінку. Він не хотів її бачити, її, свідка свого приниження. Бути впокореним в очах жінки, колишньої учениці, а зараз адресатки його залицянь, перед якою він демонстрував власну силу й непохитністьце для справжнього мужчини неймовірна ганьба, цілковитий розпач.
Усе це Рената помітила в його очах понад тиждень тому, коли розшукала Попельського на березі Студеного. Їхала бричкою, кіньми правив лакей Станіслав Вйонцек, і раптом почула виття й побачила групу людей, що оточили безформний великий клунок на закривавленому простиралі, котре слугувало селянам за ноші для пораненого Едварда Попельського. Коли перелякана Рената підійшла до нього, той швидко зціпив зуби й заплющив повіки, проте не дуже міцно, бо з-під них заструменіли сльози. Тіло Попельського струсонула судома, і він знепритомнів.
Селяни віднесли понівеченого до брички й віддали Ренаті вузлика з костюмом, який знайшли на дереві неподалік. Станіслав Вйонцек шмагав коней так, що коли через годину вони зупинилися біля рогатинської лікарні Сестер милосердя, зі змучених тварин спадали клапті піни. Завідувач відділенням, доктор Базилій Гіларевич, особисто оглянув пацієнта й подзвонив до Львова переляканій Леокадії, повідомивши про серйозне побиття її кузена. Перелом носа й синці виявилися незагрозливими. Численні рани на спині промили та продезінфікували. Нарешті вкололи протиправцеву сироватку.
Через вісім годин, майже під ранок, у Рогатині зявилася Леокадія Тхожницька, вилаяла Ренату й ледь не вигнала її з палати, примовляючи «забирайся геть до Палестини», а тоді зайняла місце біля кузенового ліжка. Дівчина тихо стала в головах.
Попельський опритомнів і йому зробили укол морфію. Лежачи долілиць, він глянув на Ренату знизу вгору. У його налитих кровю очах вона помітила сором. Попельський навіть не ворухнувся, коли дівчина із плачем попрощалася.
Окрім невдалої спроби заховатися, він і зараз не відреагував на наближення Ренати, яка протискувалася крізь юрбу збуджених гуляк. Стояв непорушно, вдивляючись у бляшану рекламу пива.
Дівчина підійшла майже впритул.
Як ви себе почуваєте, пане професоре? Вже краще?
Добре,він продовжував уникати її поглядом.
Давайте поговоримо не серед цього галасу, Рената роззирнулася й зупинила офіціанта, який обходив клієнтів з кухлями пива на таці.Пане старший, у вас є тут окремі кабінети?
Є,буркнув офіціант.Али то ґранд коштуї.
Ну, тоді покажіть, де це!
Та хвильку, пануньцю, я тілько тим-во кіндрам з Кліпарова бровару занесу!
Офіціант розставив кухлі перед батярами із хвацько повязаними шийними хустками, а тоді попрямував до кабінету, де, як знав Попельський, заможніші відвідувачі відзначали іменини або забавлялися з панянками.
Отримавши від Ренати злотого за винайняте вбоге приміщення, де стояли дві діряві канапи, а на стінах висіли дешеві олеографії, кельнер уклонився і, анітрохи не здивувавшись, що гості нічого не замовляють, багатозначно всміхнувся до Попельського, прицмокнув і пообіцяв прийти лише тоді, коли його викличуть спеціальним дзвоником.
Як ви тут опинилися?скривився Попельський, якому будь-який найменший порух мязів обличчя нагадував про переламаний ніс.
Та вже ж не завдяки вашій кузині,Ренатині очі злісно зблиснули.Вона не бажає зі мною розмовляти. У всьому звинувачує мене. Та й слушно,Едвард помітив, що Рената от-от заплаче,але я на неї не гніваюся... Мені про все розповів сторож із вашого будинку. Що ви не витримуєте вдома, де всі вас жаліють... Що ходите лише до тих ресторанів, де є телефон, бо він може знадобитися... Що в цих кнайпах знають, як дзвонити до вас додому... Що колись ви бували в Бомбаха, але останнім часом зявляєтеся лише в Гутмана біля площі Голуховських. Ось, що він мені сказав...
Попельський подумки проклинав дурну потребу розповідати сторожеві про свої звички. Він робив так, бо цього зажадала Леокадія, яка вимагала, аби в кнайпах був телефон, бо раптом в Едварда станеться епілептичний напад. Зараз Попельський волів зникнути. Мовчав, але більше не уникав поглядом Ренати.
Сідайте, будь ласка, пане професоре,мовила його колишня учениця.Не варто спиратися спиною на канапу, бо я знаю, що вам болить... Ви можете сісти на краєчок стільця, от-як я...
Попельський так і зробив. Глянув на її округлі стегна, на яких напнулася сукня. «Тепер усе навпаки,думав він,жінка за мене платить, жінка мені наказує, де сідати й що робити... Усе навспак. Що мені робити, щоб звикнути до такого стану речей?».
Вам досі роблять уколи морфію?запитала Рената, а коли він ствердно кивнув, засмутилася.Шкода. Я могла б замовити горілки, щоб ви трохи розслабилися. Алє зараз, мабуть, не можна...
Попельський продовжував мовчати. Подумки висновував неймовірні здогадки й припущення. «Ця жінка хоче мене споїти, а тоді домогтися свого. Безжальна. Вона диктує умови, упевнена в собі й знає, чого прагне. Була свідком мого приниження, і їй відомо, що я слабкий наче дитина. Вона може мною крутити, як хоче. Жінки обирають і здобувають чоловіків. Усе тепер навпаки».
Мені страшенно шкода, що вас так понівечили й завдали такого впокорення...Рената дивилася йому просто в очі.
Kynopis, псоока, пригадав він грецький епітет для безсоромної кокетки. Дивиться в очі, як сука. Вона здобуває чоловіків, а не вони її! Що ж, нехай так! Навпаки. À rebours!
Попельський зсунувся зі стільця й став перед Ренатою навколішки. Це її так вразило, що вона не встигла підвестися. Обидві руки запхнув їй під сукню. Відчув під долонями мязи струнких литок. Нігті ковзнули по натягнутих панчохах, пучки погладили голе тіло над підвязкою.
І враз обличчя його запалало від замашного ляпаса, а самого Попельського рвучко відштовхнули, так, що він вдарився спиною об стіл і скрикнув від болю.
Як ви смієте!вигукнула Рената.Це огидно! Бридота!
То що, я гірший за Бекерського?!люто гримнув Попельський.
Рената притьма вибігла із séparé.
У кнайпі вщухли розмови, вмовкла музика. Попельський стояв у дверях кабінету й бачив, як знервована Рената Шперлінг розмовляла з якимсь візником у циліндрі.
Їдемо на Задвужанську! Знаєте, де це?
Та я на Задвужансысу не їдного завіз-им, панунцю,відказав той.Я весь Лембрик в лепетині маю!
Рената застукотіла підборами на сходах. Усі бувальці дивилися тепер на Попельського. А з ними й пан Ігнацій Гутман, власник.
Хуліганиш, Лиссий! Підеш сам,запитав він, вказуючи на могутнього бармена та його нехлюйного помічника,чи ці люди натовчуть тобі пику й викинуть геть?
Раніше Попельський розквасив би морду нахабі, а його людей спустив би зі сходів до льоху.
Але тепер все було навпаки.
Підніс руки на знак покори й швидко вийшов із кнайпи.
XIII
Морфій з алкоголем утворює зловісну, ба, навіть смертельну суміш. Попельський чудово про це знав, та вийшовши із кнайпи Гутмана знехтував усіма пересторогами й лікарськими заборонами, що стосувалися цього знеболювального засобу, який він зараз регулярно отримував. Попельський усвідомлював, що алкоголь підсилить дію наркотику, і що випивши кілька чарок, він западе в наркотичний стан, снитиме химерні речі. Але він цим не переймався, а може, навпаки, бажав притлумити в собі всі почуття, що огорнули його того вечора, а особливопозбутися ненависті до самого себе.
Уникаючи здивованих поглядів перехожих, які прогулювалися вулицею Легіонів, він прокрався бічними вуличками, порожнім о цій порі пасажем Феллерів та пасажем Гаусмана, і за чверть години дістався ресторану «Реклама» на вулиці Шайнохи. Відчував дику, несамовиту втіху, спускаючись стрімкими східцями до залу. «Ніхто не знатиме, що я тут,потирав він руки від радості,ніхто не дивитиметься на мене співчутливо, можна тут впитися чи наколотися всмерть».