Благаю, говоріть тихіше,прошепотіла Рената й несміливо торкнулася його долоні.Я знаю, що ви з усім впораєтеся! Ви дуже мужній! Та пес Hercules contra plures! Граф Бекерський,вона шепотіла так тихо, що Попельський із приємністю перехилився через стіл, наблизивши вухо до її повних вуст,граф Бекерськийце садист і дегенерат, оточений зарізяками, якимись підозрілими росіянами, котрі за його наказом вчинять найгіршу підлоту! Я поверну вам гроші за дорогу!
Невже ви гадаєте, що я злякаюся якихось більшовиків?Попельський сперся на спинку стільця й зневажливо посміхнувся.
Він знав, що його широкі, випнуті вперед груди, завжди подобалися жінкам. Чимало дам тулилося до них, а одна колись несамовито била його кулаками, бажаючи, аби його заболіло там, де вона так любила засинати.
Люба панно Реню,торкнувся її руки,ви були маленькою дівчинкою, коли я бився з росіянами на більшовицькій війні. Ви ще поділ сорочечки запихали до гарненького ротика, коли я лупцював кацапські квадратні морди! Знаєте, що по-російському значить ««Морда кирпича просит»? Так кажуть про огидну пику, яку аж кортить спотворити цеглиною... Знаєш, скільки разів я таке робив?Він підніс Ренатину долоню до своїх губів.Що ж, ходи, дитинко, бо на потяг до Пукова запізнимося...
Пропускаючи її у дверях і ласо дивлячись на Ренатині литки й стегна, він знову почув знущальний голос свого внутрішнього співрозмовника: «Шкода, що ти не розповів їй, що зробили з тобою більшовики в домі священика в Мозирі!».
X
На станції в Пукові на Ренату Шперлінг чекав міцно збудований, високий старий із двома свіжими шрамами на обличчі. Ці рани й форма лакея, оздоблена підковою з мальтійським хрестом, відразу пояснили Попельському: перед ним стоїть знівечений графом Бекерським камердинер Станіслав, що про нього, як про людину гідну довіри, розповідала колись Рената у Львові. Едвард кивнув головою до слуги. Той представився, і Попельський, крім відомого йому раніше імені, почув також прізвище.
Вйонцек.
Камердинер урочистим жестом вказав на бричку, що стояла посеред запилюженої дороги. Рената легко застрибнула досередини, а Попельський важко впав на сидіння. Рушили. Коли їхали вздовж зелених піль, Рената коротко розповіла Вйонцекові про завдання Попельського. Біля села Пуків, віддаленого від станції на якісь півтора кілометра, камердинер зупинив бричку й запропонував таке:
Прошу вельможного пана,незважаючи на покірливі слова, голос слуги був сповнений гідності,аби ви зараз висіли й до палацу прибули за кілька годин. Найкраще о пятій. Найзручніше це зробити таким чином: винайшли велосипеда у власника крамниці, до якої ми саме наближаємося, і приїхати до палацу на велосипеді. Якщо не буде власника, вам позичать велосипед у млині Чаплинського або в коваля Свериди. Це близенько звідси, отам,він вказав на будинки за кількадесят метрів.Але позичте його вже зараз, якнайшвидше, бо нині селяни рано підуть з дому, аби пускати шкаралупи на Рахманський Великдень. А потім подадуться до церкви. Отож зараз ви позичите велосипеда, почекаєте до пятої, приїдете до палацу, владнаєте справи із графом, а тоді повернетеся до Пукова під оцю крамницю. А я вже тут чекатиму з панною Ренатою та й поїдемо разом на станцію.
Вони зупинилися під деревяним будинком, на якому видніла вивіска, написана українською. «Згода»,прочитав Попельський. Він вийшов із брички, поцілував Ренаті долоню й міцно потиснув кістляву руку Вйонцека, приємно здивувавши цим старого, закурив сигарету й зачекав, доки обоє поїдуть. Тоді занепокоєно обшукав усі кишені. Знайшов там лише зворотний квиток на потяг Пуків-Ходорів-Львів, візитку неіснуючої адвокатської канцелярії, де він начебто працював, та пять грошів. І розлютився. Не бажаючи компрометувати себе в очах Ренати через брак грошей, він не наважився попрохати камердинера, аби той підвіз його якомога ближче до маєтку Бекерських!
Авжеж,мовив він до себе.Ти все проциндрив на чай і тістечка в ходорівській кнайпі, то тепер доведеться per pedes! За пять грошів ніхто тут не винайме тобі велосипеда, старий дурню!
Він навіть не намагався переконатися, наскільки слушними були його передбачення й подався селом, прямуючи в той бік, де в хмарі пилюки зникли камердинер Станіслав Вйонцек та Рената.
Небо дихало майже літньою спекою. Пил укривав черевики Попельського, його легені вбирали куряву, а сорочка й внутрішня стрічка капелюха просякли потом. Під темними окулярами збиралися краплинки вологи. Попельський попустив краватку, закинув на плече піджака й пішов далі, не звертаючи уваги на зацікавлені погляди жінок за парканами й байдужідітей у довгих льолях біля хат. Відказував українською «взаємно!» на привітання «Веселої Паски!» та «До Стратина» на запитання «Куди йдете, пане?» чоловіків у вишиванках. Відганяв надокучливих мух і придивлявся до здоровенних кудлатих собак, які голосно брехали на довгих ланцюгах.
Проминувши останні хати Пукова, почув скрипіння воза. Затуливши очі від сонця, зупинився з надією, що візник їде далі навколишніх полів.
Він не помилився. На юзі розташувалася численна родина. Візник, назвавшись Вінцентієм Соником, охоче запросив подорожнього до себе й почав розпитувати про те саме, що й пуківські селяни. Приватний детектив вирішив скористатися нагодою й розповів про пошуки графині та поцікавився, чи відомо йому щось про її зникнення. Але той заперечно похитав головою.
Дісталися села Добринів, що між Пуковом і Стратином. Там Соники збиралися провести свята в родини. Попельський вирішив попрощатися з ними, але виявилося, що це непросто. Добринівські кревні візника хотіли пригостити львівського пана й довідатися, що привело його в таку далечінь. Закінчилося тим, що Попельський розповів про мету свого приїзду, та не почувши нічого про зникнення графині, чемно подякував за гостину й подався далі пішки.
Дорогою його наздогнав юзом Вінцентій Соник з кількома родичами. Вони вирішили, що не годиться йому йти, та й відвезли аж до Стратина. Там Соник попрощався зі своїм пасажиром, обдарувавши великоднім пирогом, який тут звали «марцінком». Детектив хотів віддячити двома останніми сигаретами, але Соник відмовився.
Ті міські сигарети мині горло дируть,селянин усміхнувся, ляснув батогом і махнув Попельському рукою.
Той роззирнувся довкола. Пошукав поглядом криниці, біля якої можна було б утамувати спрагу й трохи причепурити запилюжений одяг. Колодязя не помітив, зате вгледів темний потік з рівним берегом, порослим травою й деревами, що вочевидь ділив село на дві частини. Над потоком подекуди стояли невеличкими групками люди. «Перепочину,вирішив Попельський,а потім запитаю, як дістатися до маєтку графа».
Підійшов до селян, привітав із Великоднем, довідався, як дійти до палацу, а тоді впав на свіжу й мяку траву, знявши перед цим піджака й плани, аби не забруднити травою. До пятої залишалися ще дві години.
Він сидів у самому спідньому й сорочці, їв смачного пирога й роздумував, як краще повести розмову з надмірно імпульсивним графом. Розваживши різні наслідки своїх дій, Попельський уже вкотре сьогодні дійшов висновку, що надто вже поквапився із цією справою.
Щоб довести її до бажаного завершення, слід було приїхати з достатньою сумою грошей, пожити десь поблизу декілька днів, порозпитувати різних людей, які могли бачити зниклу графиню, когось залякати, інших підкупити. А замість цього він видає себе за чиновника з адвокатської канцелярії, не має при собі ані гроша й пхається просто до лігва хижака, до якогось виродка й садиста, де графові опришки можуть його просто вкинути до гноївки, відшмагавши перед цим батогами. І все через те, що хоче показати гарненькій панночці, який він герой, Геракл, що може змагатися contra plures!
Попельський віддався цим невеселим роздумам, заплющивши очі й дослухаючись до вигуків селян, що кидали до води шкаралупи яєць. За народними повірями на сороковий день після Великодня, вони повинні дістатися рахманського краю, де на Рахманський Великдень знову перетворяться на яйця, якими живитимуться мешканці цієї міфічної землі. Українська мова, всупереч отриманим лінгвістичним знанням, раптом почала асоціюватися в нього з російською. І в цю мить Попельський заснув і замість берега над потоком Стуленим під Страшном опинився над Припяттю в Мозирі. Замість чітких українських слів почулася мяка, наче роззявлена «безкоста мова», як називав її Томас Манн, і Попельський побачив себе одинадцять років тому, під час війни. Перебраний у сутану й шапочку ксьондза, Едвард стояв серед пяних більшовиків. Він, поручник 9 Піхотної дивізії, виціловував їм руки, а вони стягали чоботи й наказували цілувати собі ноги. Попельський здригнувся від приниження. Тоді один із совєтів бє печаткою його голомозу голову. На почервонілій шкірі відбиваються слова «Римо-католицька парафія в Мозирі». На землі лежить зарізаний ксьондз, у чию сутану за наказом командира більшовиків довелося переодягнутися Попельському. Пяний ватажок на прізвище Щуков, тримає за волосся маленьку глухоніму дівчинку, що служила в ксьондза. Підсмикує їй нічну сорочку й хапає малу за промежину. «Давай, поляк!репетує він.Ты теперь римский священник! Целуй руки и ноги русским товарищам, а нет, так я буду ебать эту красавицу».
Попельський прокинувся й розплющив очі. Над ним хтось стояв. Мозирські спогади припинилися, але російська мова залишилася. Виразно почув: «Это наш молодец!». І тоді йому на голову впав перший удар.
Попельський затулив лисину й інстинктивно відкотився травою. Та все було марно. Він зупинився біля якогось дерева. Занурив пальці в мяку землю й спробував підвестися. Але не встиг. Дерево виявилося ногою у високому військовому чоботі. Носак поцілив його в чоло. Попельський втратив рівновагу й важко впав на сідниці. Він міг би добре роздивишся нападників, якби не кров, котра заливала йому очі. Бачив лише власника військового чобота. Ним був чоловік років сорока, одягнений у бриджі й костюм спортивного крою, підперезаний паском. Густе, жорстке чорне волосся нависало над чолом, з-під якого дивилися очі, настільки крихітні, що здавалися втисненими в череп. Чоловік підніс руку й зупинив решту нападників, яких Попельський не бачив, проте відчував їхню присутність за спиною.
Тут усе моє,нападник зробив коло рукою й обернувся довкола власної осі,і всі тутмої раби. Власність графа Юзефа Бекерського з гербу Ястшембець. І всі мені доповідають. Про все, що тут діється, хто новий сюди прибув і навіщо. Це моя земля. А ти сюди вдерся без запрошення. Вилежуєшся на березі, як дачник, у самому спідньому й збиваєш з пантелику побожних селян.
Нікого я не збиваю з пантелику,краєм ока Попельський уздрів іще трьох чоловіків, що стояли за ним.Учора забрав білизну від пралі.
У самих обісраних кальсонах,граф поправив пасмо волосся, що наїжилося йому над чолом.Шмагатиму тебе нагаєм доти, доки ти не обісрешся. Чвиркатимеш гівном від болю.
Глянув понад головою Попельського, подаючи знак своїм опришкам. Едвард раптом опинився долілиць. Біцепси, якими він зовсім нещодавно вигравав перед Ренатою, притискали до землі тверді коліна противників. Притиснувшись щокою до землі, помітив, що йому на руки всілися двоє людей у папахах.
Третій, вбраний так само, як і його товариші, увіпхнув голову Попельського між своїми колінами, стискаючи тому вуха, наче в лещатах, сперся обіруч на його потилицю і вгнітив її у мяку траву.
Попельський більше нічого не бачив, не здолав ворухнутися, у роті відчував масні грудки чорнозему.
І тоді відчув другий удар.
Граф Бекерський шмагонув нагаєм так сильно, що сорочка Попельського репнула на спині. Наступні удари були дуже точно відміряні, потрапляли весь час в одне й те саме місце. Граф вишкірявся у вуса, помітивши, як пруга, спершу ледь почервоніла, під новими ударами спухає на очах, а вздовж неї видніє мясо, помережане цівками густої крові. За хвилину сорочка була пошматована, а спина скатованого Едварда вкрита глибокими борознами.
Бекерський кинув нагая, витер чоло білим носовичком з мереживною облямівкою, запхнув руки до кишень штанів і витягнув їх, стискаючи щось у долонях. Тоді голосно зареготався й розтулив стиснені пястуки. Сіль вкрила пошматоване мясо білим шаром.
Попельський вив у землю. І враз тиск колін на його вуха послабився.
Ніколи нікого не розпитуй про мою матір!почув він тихі слова Бекерського.Ніколи не приїзди до мого маєтку! Ну, Сашенька, давай-ка сюда колючюю проволоку!
Вуха Попельського знову опинилися в лещатах. Він не зрозумів слів «колючая проволока», але їх негайно збагнула його зболіла свідомість. Це стало для нього ідіомою, яка значила «нескінченні страждання».
Бекерський кинув на фіолетово-червону спухлу спину Попельського густку сітку з колючого дроту.
Росіяни продовжували криваву справу. Стрибали по нерухомому тілу, притискаючи сітку до розятрених ран і розсипаючи довкола жмені солі. Сонце пражило, перелякані селяни чимраз тісніше юрмилися на березі Студеного, а кати стусали ногами лежачого.
Граф Бекерський непорушно стояв поруч і насолоджувався стражданнями своєї жертви. Тоді носаком черевика розсунув йому ноги.
Хватит!припинив він цей танець.Посмотрим, ребята, обосрался он, или нет... Нет... И что нам теперь делать?
Він став над Попельським, широко розставивши ноги, а тоді розстебнув ширіньку.
Бачиш, який у мене повний міхур?запитав граф, спрямовуючи струмінь на голову катованого.
Попельський опритомнів і смикнувся дозаду. Вигнувся дугою й перевів подих. Це було необхідно не для того, аби вижити, а щоб завити. Мусив вити. Інакше б помер. Бекерський вгнітив його обличчям у землю.
Постійно якісь тварюки приїздять сюди й розпитують про мою матір!тихо цідив він.А я так вчиню з кожним, як-от зараз із тобою. Повертайся до Львова до свого дружка! Чуєш, нишпорко?
Застебнув ширіньку.
Один з росіян підважив ногою голову Попельського. Тіло детектива легенько здригалося.
Смотри, граф!озвався росіянин до Бекерського.Эта морда кирпича просит!
Розмахнувся й з усієї сили поцілив носаком у ніс Попельського.
XI
Ріг вулиці Пильникарської та Старого Ринку був для рабина Пінхаса Шацкера омріяним місцем проживання, оскільки певним незбагненним чином ідеально відповідав особистості й науковим зацікавленням цього вченого мужа. З наріжного балкону помешкання він бачив місце свого духовного служінняпоблизьку синагогу, а також церкву св. Івана Хрестителя. Саме цьому єврейському пророкові, рабин присвятив декілька статтей у німецьких сходознавчих виданнях. Усього за пять хвилин можна було дійти до архієпископського палацу, де він відвідував свого друга, секретаря архієпископа Твардовського, ксьондза Тадеуша Мазура. Ця дружба офіційно пояснювалася спільними науковими дослідженнями, а неофіційнопристрастю до ксьондзових наливок. Обидвоє неабияк полюбляли їх смакувати, дискутуючи при цьому про палестинську ономастику чи можливості асиміляції єврейської меншини в Польщі, оскільки рабин Шацкер був палким прихильником цього явища.
Ці рабинові погляди рішуче поділяв також аспірант Герман Кацнельсон, який саме сидів у його кабінеті, спостерігаючи, як ледь імлисті очі Шадкера пильно розглядають крізь лупу гебрайський текст, що ним убивця Люби Байдикової пояснив свою криваву розправу.
«Кров, вістря, руїна, ворог, кінець, смерть для сина досвітньої зірниці не є ганьбою і не є злом». Професор Курилович переклав вірно,Шацкер поклав аркуша,і мені немає чого додати. Хоча, на мою думкудуже ймовірно, що цей напис не походить із жодного відомого мені єврейського твору, написаного після Тори.
Якщо це не парафраз і не цитата,Кацнельсон явно хизувався науковою лексикою,можливо, той, кого ми розшукуємо, просто це вигадав. Наскільки він має володіти мовою, аби йому таке вдалося? І чи можна на підставі напису встановити, що його автор навчався в якійсь єврейській школі?
Це дуже просте речення, пане аспіранте,ледь усміхнувся рабин.Його міг написати кожен, хто бодай трохи вивчав давньоєврейську. Звичайно, він повинен знати алфавіт і вміти користуватися словником. На мою думку, людина з пересічними здібностями написала б таке, провчившись два місяці. Класичну давньоєврейську викладають, звісно, у хедерах та єшивах, але крім того, на різних курсах. У Львові сіоністи з «Бенаї Берітг Леополіс» провадять щонайменше два курси біблійної гебрайської. Уявіть, що в Німеччині цю мову викладають навіть у гімназіях, причому найохочіше вчаться майбутні пастори. Алє таке можливе в цивілізованій країні, а не в Польщі... У нас досі панують упередження... Я сам знаю такого собі ксьондза...
Найцікавіші слова тут,Кацнельсон вирішив не слухати політичних розумувань і не втрачав сподівань на якусь вказівку,це «син досвітньої зірниці». Напис, додам, зробила людина, яка вчинила злочин. Цей убивця може сам себе називати «сином досвітньої зірниці», тобто сатаною. Як би ви це прокоментували?
Якщо ми погодимося з тим, що йдеться про сатану,Шацкер підвівся й стоячи гортав старе, оправлене в шкіру, видання гебрайської Біблії, що лежало на масивній підставці,то вочевидь маємо справу із християнською традицією. Бо саме в ній один ассирійський чи нововавилонський цар, якого Ісайя в чотирнадцятому розділі глузливо назвав «бен шахар», тобто «син досвітньої зірниці» чи «досвітня зірниця», ототожнюється із сатаною. Наш пророк висміював цього царя, кажучи: «Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів!». Того ж таки царя християнські інтерпретатори Тертуліан та Ориген визнали сатаною, скинутим з небес до шеолу, тобто пекла, а латинські тлумачі назвали його «Люцифером», тим, що несе світло. Отже, якщо у вашому написі справді йдеться про Люцифера, я насмілюся припустити, що його зробив християнин.