Не сердься. Як мені відомо, цей Варґасздібний хлопчина. Він тобі сподобається. Можливо, ти навіть навчишся в нього дечого.
Оце так пощастило! Хто ж він такий?
Бувалий служака. Колись був важковаговиком. Потім якийсь час провів у резерві, начебто розійшовся в поглядах із начальством. Щось там сталося, подейкують.
Поліціянт, що впав у немилість? Я вже не заслуговую навіть на гідного напарника?
Варґасгідний напарник, не турбуйся. Йдеться лише про те, що його відданість і віра в наш Національний рух неодноразово викликали сумніви.
Нехай не сподіваються, що я його наверну.
Вони сподіваються тільки на те, що ми не наробимо галасу і дозволимо їм із честю вийти з цієї скрути.
Пречудово.
Могло бути й гірше, зауважив Леандро.
«Гірше» означає, що справу могли доручити «вашому давньому другові», якомусь Ендайї?
Зокрема й це.
А хто такий цей Ендайя?
Леандро відвів погляд.
Краще, щоб тобі цього ніколи не довелося дізнатися.
Між ними знову запала довга мовчанка, під час якої Леандро налив собі ще одну філіжанку кави. Він мав неприємну звичку пити каву, тримаючи блюдце з філіжанкою біля самого підборіддя й сьорбаючи напій маленькими ковтками. У такі дні, як цей, майже всі його звички, які Алісія знала напамять, видавалися їй неприємними. Леандро помітив її погляд і відповів їй батьківською доброзичливою усмішкою.
Якби поглядом можна було вбити промовив він.
Чому ти не сказав голові поліції, що два тижні тому я подала у відставку і більше не на службі?
Леандро поставив філіжанку на стіл і витер губи серветкою.
Мені не хотілося завдавати тобі сорому, Алісіє. Дозволю собі нагадати, що в нас тут не клуб настільних ігор, вийти з якого можна просто написавши заяву. Ми вже неодноразово говорили з тобою на цю тему, і, щиро кажучи, мені прикро, що ти так до цього ставишся. Я знаю тебе краще, ніж ти сама, і через ту велику прихильність, яку маю до тебе, я дав тобі кілька тижнів відпустки, щоб ти відпочила й поміркувала про своє майбутнє. Я розумію, що ти втомилася. Я втомився також. Я розумію, що тобі не до вподоби те, що інколи ми робимо. Мені так само. Але це наша робота й наш обовязок. Ти знала це, коли погодилася в нас працювати.
Мені тоді було сімнадцять років. І зробила я це не по своїй волі.
Леандро всміхнувся, неначе вчитель, що пишається своїм найкращим учнем.
У тебе стара душа, Алісіє. Тобі ніколи не було сімнадцять років.
Ми домовилися, що я йду. У нас була угода. Два тижні нічого не міняють.
Усмішка Леандро охолола, як його кава.
Зроби мені цю останню послугу, а далі можеш чинити, що хочеш.
Ні.
Ти мені потрібна в цій справі, Алісіє. Не змушуй мене благати. Ані примушувати тебе.
Передай справу Ломані. Я впевнена, він аж вищить, так хоче заробити собі додаткові бали.
До речі, я ніколи не міг зрозуміти достоту, чому ви з Рікардо не можете поладнати?
Мабуть, невідповідність характерів, припустила Алісія.
Річ у тому, що Рікардо Ломана був саме тим оперативником, якого кілька тижнів тому я відрядив на допомогу поліції і який досі не вийшов зі мною на контакт. Тепер мені кажуть, що він зник.
Якби ж то. У що він вплутався?
Коли людина зникає, зазвичай вона не повідомляє подробиць свого зникнення.
Ломана не з тих, хто просто так може зникнути. Має бути якась причина, через яку він не подає ознак життя. Він щось знайшов.
Я теж так гадаю, але доки в нас немає жодних новин про нього, ми можемо тільки припускати. А нам платять не за це.
А за що нам платять?
За те, щоб ми вирішували проблеми. А ця проблемадуже серйозна.
А якщо я теж зникну?
Леандро похитав головою. Потім довго дивився на неї, прибравши засмученого виразу обличчя.
За що ти мене ненавидиш, Алісіє? Хіба я не замінив тобі батька? Не був твоїм найліпшим другом?
Алісія поглянула на свого наставника. У горлі став клубок, і слова ніяк не приходили на язик. Два тижні вона провела, намагаючись викинути все з голови, і ось тепер, коли Алісія сиділа навпроти свого начальника під велетенським склепінням «Паласу», вона знову відчувала себе тою нещасною дівчинкою, яка мала всі шанси не дожити до двадцяти, якби Леандро не витягнув її з ями.
Я тебе не ненавиджу.
Тоді ти, мабуть, ненавидиш сама себе, ненавидиш те, що ти робиш, ненавидиш тих, кому служиш. Ненавидиш увесь цей непотріб, який нас оточує і через який ми щодня потроху-потроху гниємо зсередини. Я знаю, як тобі, тому що сам через усе це пройшов.
Леандро всміхнувся знову, тою теплою усмішкою, що все розуміла і все пробачала. Він накрив своєю рукою руку Алісії, і міцно стиснув її.
Допоможи мені з цією останньою справою, і обіцяю тобі: потім зможеш піти. Зникнути назавжди.
Так просто?
Так просто. Даю тобі слово.
У чому фокус?
Немає ніякого фокуса.
Завжди є фокус.
Цього разу нема. Я не зможу тримати тебе довіку біля себе, якщо ти цього не хочеш. Хоч як мені це не прикро.
Леандро простягнув руку.
Згода?
Алісія завагалася, але зрештою таки подала свою руку, яку її наставник підніс до губ і поцілував.
Мені бракуватиме тебе, коли все це закінчиться, промовив Леандро. А тобімене, хоч ти поки що цього не усвідомлюєш. Ми з тобоюхороша команда.
Бог нас створив, а біс поєднав.
Ти думала вже, що робитимеш потім?
Коли потім?
Коли будеш вільною. Зникнеш, за твоїми словами.
Алісія стенула плечима.
Ні, не думала.
Я гадав, що навчив тебе краще брехати, Алісіє.
Мабуть, ні на кого більше не працюватиму, припустила вона.
Ти завжди хотіла писати нагадав Леандро. Чи, може, станеш новою Лафоре?
Алісія скинула на нього байдужим поглядом. Чоловік усміхнувся.
Напишеш про нас?
Звісно, що ні.
Леандро ствердно кивнув головою.
Так, це була б погана ідея, ти це знаєш. Ми працюємо в тіні. Невидимі. Це частина нашої роботи.
Певно, що я це знаю. Немає потреби мені про це нагадувати.
А все ж таки шкода, еге ж? Стільки захопливих історій можна було б розповісти!
Побачити світ, пробурмотіла Алісія.
Перепрошую?
Я хотіла б подорожувати, побачити світ. Знайти своє місце. Якщо для мене є місце в цьому світі.
Сама?
А потрібен ще хтось?
Мабуть, ні. Для таких, як ми, самотністьнайкраще товариство.
Мені це підходить.
Колись ти закохаєшся.
Звучить, як непогана назва для болеро.
Тобі вже час. Якщо не помиляюся, Варґас уже мав би чекати на тебе надворі.
Це помилка.
Це втручання непокоїть мене більше, ніж тебе, Алісіє. Зрозуміло, що вони нам не довіряють. Ні тобі, ні мені. Поводься дипломатично і не лякай його. Зроби це заради мене.
Я завжди поводжуся дипломатично. І нікого не лякаю.
Ти знаєш, що я маю на увазі. Крім того, ми не збираємося конкурувати з поліцією. Не будемо навіть намагатися. У них своє розслідування, свої методи і своя процедура.
Що ж у такому разі мені робити? Усміхатися і пригощати всіх цукерками?
Я хочу, щоб ти робила те, що вмієш робити. Щоб ти розкопала те, чого поліція ніколи не розкопає. Щоб ти йшла не за процедурою, а за своєю інтуїцією. Щоб ти робила все те, чого поліція не стане ніколи робити, тому що то поліція, а не моя Алісія Ґріс.
Це комплімент.
Так. І наказ.
Алісія взяла зі стола конверт із матеріалами справи і встала. Леандро помітив, що, підводячись, вона взялася рукою за стегно і стиснула губи, щоб приховати біль.
Скільки ти вживаєш? запитав він.
Останні два тижнініскільки. Час від часу кілька пігулок.
Леандро зітхнув.
Ми з тобою про це вже неодноразово говорили. Ти ж знаєш, що тобі не можна цього робити.
Але ж роблю.
Її наставник тихо лайнувся.
Я накажу, щоб увечері тобі доставили в готель чотириста грамів.
Ні.
Алісіє
Вона обернулася й рівними кроками пішла до виходу, кусаючи язик і ковтаючи біль разом зі сльозами люті.
6
Коли Алісія вийшла з готелю, дощ уже вщух і пара імлистим запиналом здіймалася над бруківкою. Велетенські пасма світла, пробиваючись між рухливими хмарами, краяли середмістя Мадрида, немов прожектори, що шугали внутрішнім двориком вязниці. Один із таких променів блиснув над площею Кортесів і відбився від кузова «форда», припаркованого за кілька метрів від дверей готелю. Спершись на капот машини, стояв чоловік у чорному пальті й із посрібленим сивиною волоссям. Він курив цигарку й незворушно споглядав на перехожих. Алісія дала йому років пятдесят із гаком, хоча чоловік був підтягнутий і мускулястий та мав міцний вигляд того, хто провів роки служби з користю, не затримуючись за письмовим столом. Немовби відчувши її погляд, він обернувся до Алісії та з усмішкою жіночого кумира звернувся до неї:
Я можу вам чимось допомогти, сеньйорито?
Сподіваюся, можете. Мене звати Ґріс.
Ґріс? Ви Ґріс?
Алісія Ґріс. Із підрозділу Леандро Монтальво. А ви, мабуть, Варґас?
Чоловік невиразно кивнув.
Мені не сказали
Либонь, хотіли зробити вам сюрприз, урвала його Алісія. Вам потрібні кілька хвилин, щоб оговтатися?
Поліціянт затягнувся цигаркою востаннє й пильно глянув на дівчину крізь димову завісу.
Ні.
Чудово. З чого почнемо?
Нас чекають на віллі в Сомосаґуас. Якщо ви не маєте нічого проти.
Дівчина кивнула. Варґас викинув недокурок на узбіччя й обійшов автомобіль. Алісія влаштувалася на пасажирському сидінні. Поліціянт сів за кермо, втупивши погляд поперед себе й тримаючи ключі від машини на колінах.
Я багато чув про вас, мовив Варґас. Не уявляв собі вас такою молодою.
Алісія холодно глянула на нього.
У нас не виникне проблем, еге ж? запитав поліціянт.
Проблем?
Ну, я і ви пояснив Варґас.
Нам не обовязково працювати разом.
Поліціянт поглянув на неї радше зацікавлено, ніж стурбовано. Алісія вишкірилася у відповідь однією з тих своїх солодкавих котячих посмішок, які так дратували Леандро. Варґас клацнув язиком і рушив, щось тихо бурмочучи собі під ніс.
Гарна машина, за якийсь час зауважила Алісія.
Головне управління розстаралося. Знак, що ця справа для них неабияк важлива. Ви кермуєте?
У цій країні навіть рахунок у банку годі відкрити без дозволу чоловіка чи батька, відказала Алісія.
Розумію.
Дозволю собі в цьому засумніватися.
Протягом кількох хвилин вони їхали мовчки. Варґас раз по раз скоса зиркав на Алісію, яка вдавала, що не помічає цього. Погляд поліціянта хоч уривчасто, але методично, наче рентгеном, просвічував її наскрізь, користуючись для цього зупинками на світлофорах і пішохідних переходах. Коли на середині Ґран-Віа вони потрапили в затор, Варґас дістав вишуканий срібний портсигар і, розкривши його, простягнув Алісії. Цигарки були імпортні, зі світлого тютюну. Дівчина відмовилася. Поліціянт узяв цигарку в зуби й прикурив позолоченою запальничкою, якаАлісія могла б заприсягтися в цьомубула марки «Дюпон». Варґасові подобалися гарні й дорогі речі. Алісія помітила, що, запалюючи цигарку, поліціянт дивиться на її складені на колінах руки, либонь, шукаючи очима обручку. На Варґасовому пальці зблискувала чималенька.
Маєте сімю? запитав він.
Алісія похитала головою.
А ви?
Одружений з Іспанією, відповів її напарник.
Гідно похвали. А каблучка?
З іншого життя.
Не хочете запитати, чому я працюю на Леандро?
А це моя справа?
Ні.
Отож-бо.
Знову запала незручна мовчанка. Вони помалу просувалися середмістям повз ряди машин, аж доки не виїхали до парку Каса-де-Кампо. Варґас далі серіями вивчав Алісію. Погляд у нього був холодний, металевий, а очісірі й блискучі, немов щойно викарбувані монети. Алісія замислилася, ким був її вимушений партнер до того, як потрапив у неласку: щирим послідовником режиму чи лише найманцем. Перші заполонили всі щаблі влади й намножилися, як злоякісні пухлини, під прикриттям знамен і промов; другі поводилися тихо й обмежувалися тим, що допомагали державній машині функціонувати. Цікаво, скількох людей Варґас ліквідував протягом своєї роботи в поліції. Гризе його сумління, чи він уже й забув лік усім своїм жертвам? А може, сумління прокинулося тільки під старість і зруйнувало всю життєву конструкцію?
Про що ви думаєте? запитав Варґас.
Розмірковую над тим, чи подобається вам ваша робота.
Поліціянт розсміявся крізь зуби.
Не хочете запитати, чи мені подобається моя? запропонувала Алісія.
А це моя справа?
Мабуть, ні.
Отож-бо.
Зрозумівши, що розмова не має майбутнього, Алісія дістала з конверта досьє, яке їй надав Хіль де Партера, і стала гортати його. На позір у ньому не було нічого надзвичайного. Звіти агентів. Свідчення особистої секретарки міністра. Кілька сторінок, присвячених імовірному невдалому замаху на Вальса, стандартним діям двох інспекторів, які відкрили справу, і деяким епізодам біографії Вісенте Кармони, Вальсового особистого охоронця. Або Хіль де Партера довіряв їм ще менше, ніж гадав Леандро, або еліта його департаменту протягом останнього тижня тільки те й робила, що длубалася в носі.
Сподівалися на більше? запитав Варґас, прочитавши її думки.
Алісія втупилася очима в алею перед входом до Каса-де-Кампо.
Авжеж не на менше, пробурмотіла вона. Із ким ми маємо зустрітися?
З Маріаною Седó, Вальсовою особистою секретаркою протягом останніх двадцяти років. Це вона повідомила про зникнення міністра.
А вона трохи засиділася в секретарках, зауважила Алісія.
Злі язики стверджують, що вонабільше, ніж просто секретарка.
Коханка?
Варґас похитав головою.
Здається, донья Маріана замахнулася на зовсім інше. Подейкують, що біля керма насправді була саме вона, й у Вальсовому кабінеті нічого не робилося й не вирішувалося без її згоди.
За спиною кожного негідного чоловіка є ще негідніша жінка. Так теж подейкують.
Поліціянт усміхнувся.
Ніколи такого не чув. Мене попереджали, що ви дещо безтактна.
Про що ще вас попереджали?
Варґас обернувся до неї і підморгнув.
Хто такий Ендайя? запитала Алісія.
Як ви кажете?
Ендайя. Хто це такий?
Родріґо Ендайя?
Мабуть.
А навіщо вам це знати?
Знання за плечима не носити.
Може, Монтальво згадував Ендайю з огляду на цю справу?
Так, це імя звучало під час розмови. То хто він?
Поліціянт зітхнув.
Ендайярізник. Що менше ви про нього знаєте, то краще.
Ви з ним знайомі?
Варґас не відповів на її запитання. Решту дороги вони проїхали, не промовивши ані слова.
7
Майже чверть години вони минали алеї, вздовж яких щокроку траплялися садівники у форменому одязі, аж доки не виїхали на проспект, обсаджений кипарисами, що привів їх до ґратованих воріт «Вілли Мерседес». Небо набрало свинцевого кольору, і дрібні краплини дощу бризнули на вітрове скло автомобіля. Коло входу до маєтку на них чекав служник, який відчинив ґрати, щоб пропустити машину. Поряд стояла вартівня, у якій озброєний рушницею охоронець кивнув у відповідь на Варґасове вітання.
Ви тут уже були? запитала Алісія.
Кілька разів від минулого понеділка. Вам тут сподобається.
Машина виїхала на посипану дрібною жорствою доріжку, що зміїлася поміж сквериків і озерець. Алісія розглядала цілі ліси статуй, ставки, фонтани й зівялі розарії, поколошкані осінніми вітрами. Поміж кущами й мертвими квітами виднілася невеличка залізниця. На території маєтку прозирали обриси чогось, що скидалося на зменшену копію залізничної станції. На пероні під дощем стояв паровоз і два вагони.
Забавка для доньки, пояснив Варґас.
Невдовзі перед ними зявився силует головної будівлі, непомірного палацу, який, здавалося, звели для того, щоб пригнітити й залякати гостя. По обидва боки від палацу, метрів за сто, стояли два великі будинки. Варґас зупинив машину перед камяними сходами, що здіймалися вгору, до головного входу. Унизу біля сходів чекав мажордом в однострої і з парасолею, який показав їм прямувати до гаражів, метрів за пятдесят звідти. Дорогою Алісія роздивлялася головний будинок.
Хто платить за це все? поцікавилася вона.
Варґас стенув плечима.
Гадаю, ви і я. І, можливо, сеньйора Вальс, яка успадкувала статки від свого шановного батька, Енріке Сармєнто.
Банкіра?
Одного з банкірів нашого Хрестового походу, як стверджують газети, уточнив Варґас.
Алісія пригадала, що чула, як колись Леандро згадував про Сармєнто і ще кількох банкірів, які фінансували франкістів під час громадянської війни, даючи в борг чималі суми грошей на взаємно вигідних умовах.
Як я розумію, дружина міністра хвора, мовила Алісія.
Хвора не те слово
Сторож біля гаража розчинив їм двері й показав проїжджати всередину. Варґас опустив віконце, і чоловік його впізнав.