Донья Маріана на якусь хвилю замислилася.
Ні. Тоді головним завданням було знайти міністра, і мені не спало на думку, що справи з працівником середньої ланки можуть бути пріоритетними.
Сеньйор Каскоспрацівник середньої ланки? запитала Алісія.
Так.
Щоб ми могли порівняти, скажіть, будь ласка, працівником якої ланки є ви, доньє Маріано?
Варґас непомітно штовхнув Алісію ногою. Секретарка підвелася з суворим виразом обличчя, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено і час прощатися.
Прошу мені вибачити. Якщо більше нічим не можу вам допомогти Вона вказала на двері, ввічливо, але рішуче запрошуючи Алісію і Варґаса покинути маєток. За відсутності дона Маурісіо його справи потребують моєї уваги.
Варґас устав із канапи й кивнув, збираючись іти за доньєю Маріаною. Він уже почав рухатися до виходу, коли помітив, що Алісія далі сидить на канапі, сьорбаючи чай, до якого навіть не торкнулася під час усієї розмови. Варґас і секретарка обернулися до неї.
Власне кажучи, є ще дещо, чим ви можете нам допомогти, доньє Маріано, промовила Алісія.
Вони пройшли за доньєю Маріаною лабіринтом коридорів і опинилися перед сходами, що збігали на вежу. Вальсова секретарка вела перед мовчки й не озираючись, а за нею тягнулася аура неприязні, яку можна було ледве не намацати в повітрі. Струмені дощу, які омивали фасад будинку, кидали моторошні відсвіти крізь фіранки й великі вікна, створюючи враження, що «Вілла Мерседес» поринула під води якогось озера. Дорогою їм трапилася ціла армія слуг та працівників маленької Вальсової імперії, які, побачивши донью Маріану, схиляли голови, а деякі навіть спинялися, поштиво відступаючи вбік. Варґас і Алісія, час від часу обмінюючись збентеженими поглядами, спостерігали ці ієрархічні церемонії у виконанні слуг і лакеїв міністра.
Унизу гвинтових сходів, що вели до кабінету на верхівці вежі, донья Маріана зняла зі стіни олійний ліхтар і збільшила яскравість полумя. Вони підіймалися в цій бульбашці бурштинового світла, тягнучи за собою тіні по стінах. Опинившись перед дверима до кабінету, секретарка обернулася й, цього разу ігноруючи Варґаса, упялася своїми отруєними злістю очима в Алісію. Та спокійно всміхнулась у відповідь і простягнула долоню. Донья Маріана, зібгавши губи, дала їй ключі.
Нічого не чіпайте. Усе має лишатися на своїх місцях. А перед тим як поїхати, не забудьте залишити ключі мажордомові.
Красно дякуємо, доньєпромовив Варґас.
Донья Маріана обернулася й, нічого не відповівши, рушила сходами вниз, забравши ліхтар і лишивши їх стояти в темряві перед дверима.
Оце так вдало поспілкувалися, зауважив Варґас. Цікаво, скільки часу знадобиться доньї, щоб зателефонувати Ґарсії Новалесу й наскаржитися, насамперед на тебе.
Менше хвилини, вирішила Алісія.
Щось мені підказує, що працювати з тобою буде справжнє задоволення.
Можеш підсвітити?
Варґас дістав запальничку й підніс вогник до замкової щілини, щоб Алісія могла вставити ключ. Кругла ручка скреготнула металічним звуком, коли дівчина повернула її.
Наче мишоловка, промовив Варґас.
У світлі вогника запальнички Алісія вишкірилася до нього недоброю посмішкою, якої Варґас волів би не бачити.
Лишайте сподівання всі, хто входить ,проказала вона.
Варґас загасив запальничку й штовхнув двері досередини.
8
Вальсів кабінет був залитий сіруватим сяйвом. Свинцеве небо й сльози дощу застилали вікна. Алісія і Варґас пройшли до приміщення, яке видалося їм кормовою каютою на розкішній яхті. Кабінет мав овальну форму. Посередині чільне місце посідав великий робочий стіл зі шляхетної деревини. Довкола нього майже весь простір уздовж стін займала домашня бібліотека, зроблена спіраллю, що, здавалося, закручувалася, наче ласо, здіймаючись до скляного ліхтаря на самій верхівці вежі. Лише в одному місці стіна була вільна від поличок із книжкамиперед столом висіла дошка з десятками фотографій у рамочках. Алісія і Варґас підійшли поближче, щоб роздивитися світлини. На всіх було одне-єдине обличчя: така собі фотографічна біографія, від дитинства до підліткового віку й першої юності. Дівчинка, бліда й світлява, зростала перед очима глядача, проживаючи все своє життя за сотню миттєвостей.
Схоже, таки є людина, яку міністр любить більше, ніж самого себе, мовила Алісія.
Варґас затримався на якусь мить, розглядаючи портрети, тимчасом як Алісія підійшла до Вальсового столу. Вона відсунула адміральський фотель і всілася в нього. Потім поклала долоні на шкіряну оббивку й оглянула приміщення.
І яким світ здається звідти? запитав Варґас.
Маленьким.
Алісія ввімкнула настільну лампу. Приміщення сповнилося теплим порохнистим світлом. Дівчина висунула верхню шухляду й виявила там різьблену деревяну шкатулку.
Варґас наблизився й присів на кут столу.
Якщо це зволожувач для сигар, я б не відмовився від першокласної «монтекрісто» ,промовив поліціянт.
Алісія розкрила скриньку. Та була порожньою. Середина її була оббита блакитним оксамитом і мала заглиблення, призначені, схоже, для револьвера. Варґас нахилився й провів рукою по борту шкатулки. Понюхавши пальці, він кивнув.
Дівчина висунула другу шухляду. Перед їхніми очима опинилася ціла колекція шкатулок, акуратно розставлених, наче на виставку.
Схоже на маленькі труни, промовила Алісія.
Гляньмо, чи всередині немає мерців, запропонував Варґас.
Алісія розкрила одну зі шкатулок. У ній був чорний лакований стрижень, увінчаний ковпачком із білою зіркою на самому кінчику. Дівчина дістала його зі скриньки й, усміхаючись, зважила на долоні. Потім зняла ковпачок і стала помалу крутити один із кінців. Перо із золота й платини, яке, здавалося, витворили якісь маги-ювеліри, зблиснуло в її руках.
Чарівна ручка Фантомаса? запитав Варґас.
Майже. Це перша перова авторучка, виготовлена фірмою «Монблан», пояснила Алісія. 1905 року. Страшенно дорога річ.
А звідки ти це все знаєш?
Леандро має таку саму.
Схоже, для тебе вона цінніша.
Алісія поклала ручку в шкатулку й засунула шухляду на місце.
Так. Леандро пообіцяв подарувати її мені того дня, коли я вийду у відставку.
І коли ж це станеться?
Скоро.
Вона намірилася висунути третю й останню шухляду, коли зауважила, що та замкнена. Алісія глянула на Варґаса, який заперечно похитав головою.
Якщо тобі потрібен ключ, спускайся й проси свою подругу донью Маріану.
Мені б не хотілося її турбувати. Вона така зайнята «справами дона Маурісіо»
То що ти пропонуєш?
Я гадала, вас в Головному управлінні вчать, як застосовувати грубу силу.
Варґас зітхнув.
Відійди, наказав поліціянт.
Відтак опустився навколішки перед тумбою з шухлядами й дістав із кишені піджака руківя зі слонової кістки, яке розклав у двосічний ніж із зубчастим лезом.
Не думай, що лише ти знаєшся на колекційних речах, мовив Варґас. Подай-но мені канцелярський ножик.
Алісія виконала його прохання, і поліціянт заходився своїм ножем колупати в замку, а канцелярський просунув у щілину між шухлядою і корпусом столу.
Щось мені підказує, що ти вже не вперше робиш таке, зауважила Алісія.
У кожного має бути якесь хобі. Хтось ходить на футбол, а хтось відмикає замки без ключа
Операція тривала трохи більше ніж дві хвилини. Пролунало металічне клацання, і канцелярський ніж упав до шухляди, коли замок піддався. Варґас витягнув лезо своєї навахиіз замкової щілини. На клинку не лишилося жодної подряпини чи пощербини.
Гартована сталь? запитала Алісія.
Варґас вправно склав ніж, сперши вістрям об підлогу, і сховав назад до внутрішньої кишені піджака.
Колись мусиш мене навчити бавитися з цією штукенцією.
Якщо добре поводитимешся, відказав Варґас, висуваючи шухляду.
Алісія нетерпляче зазирнула всередину. Шухляда була порожньою.
Тільки не кажи, що я даремно зламував письмовий стіл міністра.
Дівчина не відповіла. Вона опустилася навколішки поруч із Варґасом, помацала внутрішній бік шухляди, простукала кісточками пальців по дошках.
Міцний дуб, сказав поліціянт. Тепер таких меблів уже не роблять
Алісія збентежено насупила чоло.
Тут ми нічого не знайдемо, зауважив Варґас, підводячись. Їдьмо краще до управління, подивимося на листи Сальґадо.
Алісія не звернула уваги на його слова. Вона далі обмацувала середину шухляди і її спід. Бокові стінки шухляди виступали на два пальці нижче її дна.
Допоможи мені вийняти її,попросила дівчина.
Тобі мало виламати замок, тепер ти хочеш розібрати весь стіл, пробурмотів Варґас.
Поліціянт жестом наказав їй відступити і витягнув шухляду повністю.
Бачиш? Нічого.
Алісія перевернула шухляду. До споду двома шматками ізострічки, наліпленими навхрест, був прикріплений предмет, схожий на книжку. Дівчина акуратно відліпила ізострічку. Варґас торкнувся клейкої поверхні.
Приклеєно недавно.
Алісія поклала книжку на стіл. Відтак знову сіла у фотель і присунулася до світла. Варґас присів навпочіпки обік неї і зацікавлено поглянув на дівчину.
Книжка мала сотні дві сторінок і була оправлена чорною шкірою. Ні на обкладинці, ні на корінці назви не було. Єдиною прикметною ознакою на палітурці була тиснена золотом гравюра у формі спіралі. Зображення створювало щось на кшталт зорової омани: читачеві, який тримав книгу в руках, здавалося, що він дивиться на закручені, як мушля равлика, гвинтові сходи, що спускаються углиб.
На перших трьох сторінках не було нічого, крім трьох начерків перовою ручкою, що зображали шахові фігури: туру, пішака й королеву. Своїми рисами фігури дещо скидалися на людей. Королева мала чорні очі й вертикальні, як у плазунів, зіниці. Алісія перегорнула сторінку й нарешті натрапила на назву твору.
Лабіринт духів VII
Аріадна і Багряний Князь
Текст та ілюстрації Віктора Маташа
Під назвою була майстерна ілюстрація, що займала цілий розворот і була виконана чорним чорнилом. Малюнок зображував примарне на вигляд місто, у якому будинки мали обличчя, а хмари, наче гадюки, повзли поміж дахами. На вулицях палали багаття і здіймалися стовпи диму, а на вершечку гори над містом нависав великий хрест, охоплений полумям. Алісія впізнала на малюнку подобу Барселони. Однак Барселони інакшої, Барселони, перетвореної на нічний кошмар, побачений очима дитини. Алісія взялася далі гортати сторінки й затрималася на ілюстрації, що зображала храм Святої Родини. На малюнку будівля, здавалося, жила своїм власним життям. Незавершений собор повз, неначе дракон, а чотири вежі Різдвяного фасаду звивалися до сірчаних небес, закінчуючись головами, що вергали вогонь.
Ти бачила колись щось подібне? запитав Варґас.
Алісія звільна похитала головою. На кілька хвилин вона поринула в дивний всесвіт, образи якого спливали з тих сторінок: мандрівний цирк із тваринами, що ховаються від світла; безкрайній цвинтар, що здіймається нагромадженням гробівців, і душі, що линуть до неба, пронизуючи хмари; судно, що сіло на мілину біля берега, всіяного рештками кораблетрощі, і море трупів, затягнутих під воду. А над усією цією химерно-фантастичною Барселоною владарює він, вбраний у туніку, що розвівається на вітрі,Багряний Князь із обличчям янгола й очима вовка, що спостерігає з маківки собору на вулиці, які вирують унизу під його ногами.
Алісія загорнула книжку, ошелешена тою дивною порочною силою, що йшла від малюнків. І тоді дівчина зрозуміла: те, що вона тримала в руках, було лише дитячою казкою.
9
Коли вони спускалися з вежі сходами, Варґас мяко притримав Алісію за лікоть.
Треба сказати доньї Маріані, що ми знайшли ту книжку й забираємо її з собою.
Погляд Алісії впявся у руку Варґаса, і той прибрав її з вибачливим жестом.
Мені здалося, що я достатньо зрозуміло висловилася про те, що не хочу більше її турбувати.
Тоді принаймні треба згадати про книжку у звіті
Замість відповіді Алісія зиркнула на нього непроникним поглядом. Варґасові спало на думку, що її зелені очі зблискують у півмороці, наче монети, які лежать на дні водойми, і надають своїй власниці дещо потойбічного вигляду.
Я маю на увазі, оформити її як речовий доказ уточнив поліціянт.
Доказ чого?
Тон Алісії був холодний, різкий.
Того, що поліція виявила під час розслідування
Якщо бути точним, то книжку виявила не поліція. Книжку виявила я. А ти лише виламав замок на шухляді.
Слухай-но
Алісія рушила сходами вниз, не давши йому договорити. Варґас навпомацки кинувся за нею.
Алісіє
Парк зустрів їх мрячкою, що приставала до одягу, наче скляний пил. Служниця дала їм парасолю, проте, перш ніж Варґас устиг її розкласти, Алісія вже прямувала до гаража, не чекаючи на нього. Поліціянт поквапився й, наздогнавши її, прикрив від дощу парасолею.
Будь ласка, промовив він.
Варґас помітив, що Алісія трохи накульгує і зціплює зуби.
Що сталося?
Нічого. Давня рана. А вогкість у пригоді не стає. Пусте.
Якщо хочеш, можеш зачекати мене, я піджену машину сюди, запропонував поліціянт.
І знову Алісія наче не розчула його слів. Вона втупила очі кудись у далечінь, розглядаючи між деревами ледь помітне видивоякусь будівлю, укриту запоною дощу.
Що там? запитав Варґас.
Алісія рушила вперед, лишивши його з парасолею в руці.
Матір Божа! пробурмотів поліціянт, укотре вже кидаючись за Алісією.
Коли він її наздогнав, дівчина лише вказала на якусь споруду, схожу на оранжерею, заховану в глибині саду.
Там хтось був, промовила вона. Стежив за нами.
Хто б це міг бути?
Алісія спинилася на мить і замислилась.
Ти йди до гаража. Я буду за хвилину.
Ти впевнена?
Дівчина кивнула.
Візьми принаймні парасолю
Варґас дивився, як вона, злегка накульгуючи, зникає за імлистою завісою, перетворюючись на ще одну тінь серед дерев.
10
Під її ногами простягнувся хідник із білуватого каменю. У шпаринах між тесаними брилами рівними лініями розрісся мох. Алісії доріжка видалася брукованою надгробними плитами, вкраденими зі цвинтаря. Стежка заглиблювалася у вербовий гайок. Краплі дощу падали з віття дерев, яке торкалося Алісії, коли та проходила повз нього, немов чиїсь руки, що хотіли її затримати. Попереду маячіла споруда, яка спершу видалася дівчині оранжереєю, але тепер, зблизька, мала вигляд якогось неокласичного шатра. Мініатюрна залізниця, що оббігала весь маєток по периметру, проходила повз цю будівлю, біля головного входу до якої було споруджено перон, мовби на справжній залізничній станції. Алісія переступила через рейки й піднялася по сходах, що вели до прочинених дверей. Біль пульсував і шпигав у стегні, неначе ногу було обкручено колючим дротом. Дівчина спинилася на якусь мить, щоб звести дух, а відтак штовхнула двері, які з тихим рипінням подалися вперед.
Спершу Алісія подумала, що потрапила до закинутої багато років тому танцювальної зали. Зі стелі, мов наморозь, звисали дві кришталеві люстри, а на шарі пилу, що вкривав деревяну підлогу, помережану ромбічними візерунками, виднілися сліди чиїхось ніг.
Агов! гукнула Алісія.
Голос її облетів залу й луною повернувся без відповіді. Вервечка кроків губилася в півмороці. Трохи далі місце вздовж усієї стіни займала шафа з темного дерева, поділена на невеличкі комірки на кшталт похоронних ніш. Алісія рушила по слідах, але відразу ж зупинилася, помітивши, що хтось на неї дивиться. Із темряви виринув скляний погляд, який належав обличчю зі слонової кістки, що посміхалося злостиво й виклично. Лялька мала руде волосся і вбрана була в чорну шовкову сукню. Алісія пройшла ще кілька метрів і зауважила, що лялька тут не одна. У кожній із тих комірок розміщувалося по фігурі в розкішних строях. Алісія нарахувала близько сотні ляльок, усі посміхалися, усі незмигно дивилися на неї. Вони були завбільшки з дитину, і навіть у темряві можна було розгледіти, з якою майстерністю виготовлено кожну їхню найдрібнішу деталь: від блиску нігтів чи білосніжних зубчиків, що визирали поміж нафарбованими губами, аж до райдужки їхніх очей.
Хто тут?
Голос донісся з глибини зали. Алісія розгледіла чиюсь постать, що сиділа в кутку на стільці.