Вальсові подобалося, розкинувшись у одному з розставлених уздовж портретної галереї фотелів, що скидалися на єпископські трони, насолоджуватися виглядом своїх скарбів, багато з яких було реквізовано з приватних колекцій тих мадридців, які під час громадянської війни обрали не той табір. Інші експонати, які надійшли з музеїв і палаців, що перебували в підпорядкуванні його міністерства, Вальс отримав у користування на невизначений термін. Йому подобалося пригадувати ті літні надвечіря, коли маленька Мерседес, якій тоді ще не виповнилося й десяти років, усівшись батькові на коліна, слухала історії, що їх таїть у собі кожне з цих дивовижних творінь. Вальс часто повертався до цих спогадів, пригадуючи заворожений погляд своєї доньки, що слухала розповіді про Соролью і Сурбарана, Ґойю і Веласкеса.
Не раз Вальс переконував себе, що доки він тут, дні, проведені разом із Мерседес, дні його слави й достатку ніколи не проминуть завдяки сяйву і мріям, які йдуть від цих полотен. Уже давно донька не приходить, щоб провести вечір разом із батьком і послухати його розповідей про Золотий вік іспанського живопису, однак сама лише спроба знайти притулок у цій галереї підбадьорювала Вальса й допомагала забути, що Мерседесуже доросла жінка, яку він не впізнав, коли донька у вечірній сукні танцювала під поглядами, сповненими жадоби й недоброзичливості. Скоро, дуже скоро він більше не зможе захистити її від цього похмурого світу, що чигає на Мерседес за мурами їхнього маєтку. Цей світ не заслуговує на неї.
Вальс мовчки докурив цигарку й підвівся. Крізь затулені фіранки линули приглушені звуки оркестру й гомін голосів у парку. Не обертаючись, він попрямував у бік сходів, що вели до вежі. Вісенте, відділившись від темряви, безгучними кроками рушив за хазяїном.
5
Вставивши ключ у замкову щілину, Вальс зрозумів, що двері до кабінету незамкнені. Він завмер, не відпускаючи ключ, а потім обернувся. Вісенте, який чекав унизу, зрозумів погляд хазяїна і миттю безшелесно піднявся сходами, виймаючи з внутрішньої кишені піджака револьвер. Вальс відійшов на кілька кроків, і Вісенте жестом наказав йому притиснутися до стіни, якомога далі від дверей. Щойно міністр опинився на безпечній відстані, охоронець звів курок револьвера і дуже-дуже повільно повернув круглу ручку. Дубові двері плавно подалися під власною вагою, відчинившись досередини кабінету, в якому панувала сутінь.
Тримаючи револьвер напоготові, Вісенте якусь мить вдивлявся в півтемряву. Крізь вікна сочилося голубувате сяйво, окреслюючи обриси Вальсового кабінету. Охоронець перебігся очима по великому письмовому столі, глибокому фотелю, книжковій шафі овальної форми, канапі зі шкіряною оббивкою, персидському килимі, що вкривав підлогу. У темноті нічого не рухалося. Охоронець намацав на стіні вмикач й запалив світло. У кабінеті нікого не було. Вісенте опустив зброю, заховав її назад до кишені й ступив кілька кроків до кімнати. Вальс стояв на порозі, виглядаючи з-за спини свого охоронця. Той обернувся й похитав головою.
Мабуть, забув замкнути двері, коли виходив по обіді,не надто впевнено промовив Вальс.
Вісенте зупинився посеред кабінету й ретельно розглядав усе довкола. Вальс підійшов до свого столу. Охоронець саме перевіряв віконні засувки, коли почув, що кроки хазяїна раптом затихли, і обернувся.
Погляд міністра був прикутий до столу. Великий конверт кремового кольору лежав на смужці шкіри, якою була обтягнута середина стільниці. Вальс відчув, як волосся на руках стало дибки, а всередині пробіг холодок.
Із вами все гаразд, доне Маурісіо? запитав Вісенте.
Залиш мене самого.
Охоронець завагався на якусь мить. Вальс не відривав погляду від конверта.
Якщо буду потрібнийя за дверима.
Вальс кивнув. Вісенте неохоче вийшов і зачинив за собою двері. Міністр далі нерухомо стояв перед своїм робочим столом, дивлячись на конверт із пергаментного паперу, немовби на гадюку, що ось-ось учепиться йому в горло.
Вальс обійшов стіл і сів у фотель, підперши кулаками підборіддя. Минула майже хвилина, перш ніж він наважився торкнутися пакета. Мацаючи вміст, Вальс відчував, як серце калатає в грудях дедалі швидше. Підсунувши палець під печатку, він розкрив конверт. Сургуч ще не застиг, тому Вальсові це вдалося легко. Він узяв пакет за краєчок і підняв угору. Вміст випав на стіл. Вальс заплющив очі й видихнув.
Книга була оправлена в чорну шкіру й не мала назви на обкладинці, лише гравюру, яка зображувала щось схоже на гвинтові, закручені, як мушля равлика, сходи, що спускалися згори донизу.
Вальсові затремтіла рука, і він стиснув її в кулак. З-поміж сторінок книжки визирала записка. Вальс схопив її. Це був аркуш пожовклого паперу, видертий із бухгалтерського зошита й розкреслений червоним на два стопчики з числами. Унизу, червоним чорнилом, було написано такі слова:
Твій час спливає.
У тебе лишилася остання можливість.
Перед входом до лабіринту.
Вальс відчув, як йому забракло повітря. Перш ніж він зрозумів, що робить, його руки сягнули до головної шухляди стола й дістали звідти револьвер. Міністр запхав дуло в рот і звів курок. Він відчув смак мастила й пороху. Нудота наринула на нього, але Вальс далі тримав револьвер обіруч, заплющивши очі, щоб стримати сльози, які котилися йому по щоках. А тоді на сходах почулися кроки і її голос. Мерседес говорила з Вісенте за дверима Вальсового кабінету. Він поклав револьвер назад до шухляди й витер сльози рукавом сюртука. Вісенте обережно постукав кісточками пальців у двері. Вальс глибоко вдихнув і зачекав якусь мить. Охоронець постукав знову.
Доне Маурісіо? Прийшла ваша донька.
Нехай заходить, відказав Вальс надламаним голосом.
Двері відчинилися, і Мерседес, вбрана у сукню кольору червоного вина, зайшла, сяючи чарівною усмішкою, яка щезла, ледве дівчина поглянула на батька. Вісенте занепокоєно спостерігав із порога. Вальс кивнув і махнув рукою, щоб охоронець лишив його наодинці з донькою.
Тату, з тобою все гаразд?
Вальс широко всміхнувся і встав із фотеля, щоб обійняти доньку.
Звісно, що все гаразд. А надто зараз, коли я бачу тебе.
Дівчина відчула, що батько обійняв її міцніше, ніж зазвичай, занурюючи обличчя в її волосся і вдихаючи її запах, як то він робив, коли Мерседес була маленькою, неначе гадав, ніби пахощі її шкіри захистять його від усього лиха на світі. Коли батько нарешті розімкнув обійми, Мерседес помітила, які червоні його очі.
Що сталося, татку?
Нічого.
Ти знаєш, що мене тобі не обдурити. Усіх іншихтак, але не мене
Вальс усміхнувся. Годинник на столі показував пять по девятій.
Бачиш: я виконую те, що пообіцяла, мовила дівчина, розгадавши батькові думки.
Я в цьому ніколи не сумнівався.
Мерседес звелася навшпиньки й кинула погляд на стіл.
Що ти читаєш?
Нічого особливого. Усілякі дурниці.
А мені можна їх почитати?
Це чтиво не для юних дівчаток.
А я вже не дівчинка, відказала Мерседес із по-дитячому лукавою посмішкою і крутнулася довкола своє осі, щоб похизуватися вбранням і поставою.
Я бачу. Ти тепер справжня жінка.
Мерседес притулила долоню до батькової щоки.
І через це ти такий сумний?
Вальс поцілував доньчину руку й похитав головою.
Звісно, що ні.
Анітрішечки?
Ну гаразд. Зовсім трішки.
Мерседес засміялася. Вальс, який досі відчував смак пороху на губах, удав, ніби також сміється.
На балі всі запитували про тебе.
У мене видався тяжкий вечір. А ти ж знаєш, як ці учти виснажують.
Мерседес кивнула з пустотливими вогниками в очах.
Авжеж, тепер знаю
Вона стала походжати по батьковому кабінеті, таємничому світі книжок і замкнених шафок, пучками пальців погладжуючи корінці фоліантів, що стояли в домашній бібліотеці. Помітивши, що батько стежить за нею затуманеними очима, Мерседес зупинилася.
То ти не розкажеш мені, що відбувається?
Мерседес, ти ж знаєш, що я люблю тебе над усе в цьому світі й дуже тобою пишаюся, знаєш?
Дівчина завагалася. Батьків голос, здавалося, тримався на тоненькій ниточці, а від його спокою і самовпевненості не лишилося й сліду.
Звісно, татку, знаю і я тебе теж люблю.
Це єдине, що має значення. Хай що б там не сталося.
Вальс усміхнувся, але очі його були вологі. Мерседес іще ніколи не бачила, щоб він плакав, і її охопив страх, неначе все на світі пішло шкереберть. Батько витер сльози й обернувся до неї спиною.
Скажи Вісенте, нехай зайде.
Мерседес рушила до дверей, але затрималася перед тим, як відчинити їх. Батько далі стояв обернувшись до неї спиною і дивився у вікно на парк.
Тату! Що має статися?
Нічого, моя зіронько. Нічого не має статися.
Тоді Мерседес відчинила двері. Вісенте чекав з іншого боку зі своїм непроникним камяним виразом на обличчі, від якого дівчині волосся ставало дибки.
На добраніч, тату, тихо промовила вона.
На добраніч, Мерседес.
Вісенте поштиво схилив голову перед нею і зайшов до кабінету. Мерседес обернулася, щоб подивитися, але охоронець мяко зачинив двері перед її носом. Дівчина приклала вухо до дверей і стала підслуховувати.
Він був тут, промовив батьків голос.
Цього не може бути, заперечив Вісенте. Усі входи охороняються. Лише хатня прислуга має доступ до горішніх поверхів. Моїх людей розставлено на всіх сходах.
Кажу тобі: він був тут. І в нього є список. Я не знаю, як йому це вдалося, але в нього є список Боже мій.
Мерседес проковтнула клубок, що підступив їй до горла.
Це, мабуть, якась помилка, сеньйоре.
Подивись сам
Запала довга мовчанка. Мерседес затамувала дихання.
Номери, здається, правильні, сеньйоре. Не розумію
Час настав, Вісенте. Годі ховатися. Зараз або ніколи. Я можу на тебе розраховувати?
Звичайно, сеньйоре. Коли?
На світанку.
Запала тиша, а по короткій хвилі Мерседес почула кроки, що наближалися до дверей. Вона прожогом кинулася сходами вниз і не зупинялася, аж доки не опинилась у своїй кімнаті. Забігши до себе, вона притулилася до дверей і сповзла на підлогу, відчуваючи, що прокляття, немов якась зараза, розноситься в повітрі і що цієї ночі та дивна казкова вистава, у якій вона жила багато років, закінчиться.
6
Цей світанок назавжди лишиться в її памяті, сірий і холодний, неначе зима вирішила зненацька наскочити на них і потопити «Віллу Мерседес» в озері туману, що насувався від узлісся. Дівчина прокинулася, ледве промінчик металевого світла зашкрібся до неї у вікно. Вона лягла спати навіть не скинувши свою сукню. Мерседес відчинила вікно, і холодна ранкова вологість вмила їй обличчя. Густий туман килимом стелився по парку, немов змія, що повзала поміж решток учорашньої вечірки. Небо заволокли чорні хмари, що посувалися помалу і, схоже, виношували в собі грозу.
Мерседес босоніж вийшла в коридор. Усюди панувала глибока тиша. Дівчина потемки пройшла коридором, обігнула східне крило будинку й опинилася перед дверима батькової спальні. Ані Вісенте, ані будь-хто інший не вартував коло них, як то стало звичним відтоді, як батько почав жити ховаючись, завжди під захистом своїх вірних охоронців, немовби боявся, що хтось або щось пройде крізь стіни і встромить кинджал йому в спину. Мерседес ніколи не наважувалася запитати батька про причину такої поведінки. Їй досить було того, що іноді батько траплявся їй із відсутнім виразом на обличчі й поглядом, затьмареним страхом.
Дівчина без стуку відчинила двері до батькової спальні. Ліжко було застеленим: на ньому цієї ночі ніхто не спав. Філіжанка ромашкового чаю, яку служниця щоночі лишала на столику біля ліжка дона Маурісіо, стояла неторкнута. Часом Мерседес запитувала себе, чи її батько спить узагалі, чи майже всі ночі проводить у своєму кабінеті, на самій верхівці вежі. Раптом її наполохала зграйка птахів у парку, що шумно здійнялася в повітря. Дівчина підійшла до вікна й побачила дві постаті, які прямували до гаражів. Мерседес притулила обличчя до шибки. Одна постать зупинилась і, обернувшись, поглянула в напрямку дівчини, немовби відчуваючи на собі її погляд. Мерседес усміхнулася батькові, який дивився на неї без жодного виразу на блідому й постарілому обличчітакого старого вона його ще ніколи не бачила.
Урешті-решт Маурісіо Вальс опустив погляд і зайшов у гараж разом із Вісенте, який ніс невеличку валізу. Дівчину охопила паніка. Ця мить снилася їй тисячу разів, але тоді Мерседес не розуміла, що значить цей сон. Вона кинулася сходами вниз, наштовхуючись на меблі, ковзаючи на килимках у сіро-сталевій світанковій сутіні. Мерседес злетіла мармуровими сходами й побігла до гаражів по витоптаній землі, на якій валялися скинуті маски й перевернуті стільці, а вгорі, досі блимаючи в тумані, гойдалися гірлянди. Вона почула, як завівся двигун машини й колеса забуксували по дрібній жорстві. Коли Мерседес вибігла на головну дорогу, що вела до воріт, автомобіль уже рушив і віддалявся на повній швидкості. Дівчина побігла за ним, не зважаючи на порізи, які гострі камінці лишали на її ногах. Перш ніж туман поглинув машину назавжди, Мерседес побачила, як батько востаннє обернувся і розпачливо глянув на неї крізь заднє скло. Вона бігла доти, доки гуркіт двигуна не затих удалині й перед нею не виросли наїжачені шпичаками ворота.
Годину по тому Луїса, служниця, яка щоранку заходила до Мерседес, щоб розбудити її та допомогти вдягнутися, знайшла дівчину біля басейну. Вона сиділа на краю, звісивши ноги у воду, в якій нитками розходилася кров. Поверхня басейну була вкрита десятками масок, що плавали по воді, наче паперові кораблики.
Сеньйорито Мерседес! На Бога
Дівчина тремтіла від холоду, Луїса накинула на неї ковдру й повела в дім. Коли вони дісталися сходів, пішов сніг із дощем. Злий вітер шарпав дерева, зривав гірлянди, перекидав столи і стільці. Мерседес, яка все це також уже бачила вві сні, знала, що від цієї миті будинок почав умирати.
Kyrie
Мадрид
Грудень 1959 року
1
Коли чорний «пакард»проїхав залитою дощем Ґран-Віаі зупинився перед дверима старого готелю «Гіспанія», було кілька хвилин по десятій ранку. Хоча по шибці спливали струминки води, Алісія побачила, як двоє емісарів, сірих і холодних, як цей день, виходять із машиниу туго застебнутих формених габардинових пальтах, із форменими капелюхами на головах. Алісія поглянула на годинник. Не минуло й пятнадцяти хвилин, як старий добрий Леандро вже спустив своїх псів. Через тридцять секунд пролунав телефонний дзвінок, і Алісія підняла слухавку після першого ж гудка, чудово знаючи, кого почує на тому кінці.
Сеньйорито Ґріс, доброго дня і все таке, відтарабанив хрипкий голос Маури з приймальні.Двоє пройдисвітів, від яких тхне Бригадою соцрозслідувань, щойно неввічливо розпитували про вас. Вони саме зайшли до ліфта. Я послав їх на пятнадцятий поверх, щоб дати вам кілька хвилиночок на випадок, якби мали зіслизнути з готелю.
Щиро дякую, Хоакіне! Що у вас на сьогодні? Щось цікаве?
Невдовзі після падіння Мадрида Хоакін Маура змушений був якийсь час провести у вязниці Карабанчель . Вийшовши звідти через сімнадцять років, він виявив, що молоді літа давно минули, що від його легень нічого не залишилося і що його дружина, яка була на шостому місяці вагітності, коли Хоакіна заарештували, домоглася, щоб їхній шлюб визнали недійсним, і вийшла вдруге за обвішеного орденами підполковника, який зробив їй трьох синів і скромну віллу за містом. Від першого недовговічного шлюбу лишилася донька Ракель, яка виросла, гадаючи, що батько помер до того, як вона зявилася на світ. Одного дня, коли Маура захотів побачити її ближче, вони перетнулися перед входом до крамнички з тканинами на вулиці Ґойї, де Ракель працювала продавчинею. Власна донька взяла його за жебрака й подала милостиню. Відтоді Маура сяк-так перебувався в тісній комірчині біля котельної в підвальному приміщенні готелю «Гіспанія». Він виходив на нічні зміни, і на всі інші зміни, на які треба було виходити, сидів у своїй будці, перечитував дешеві детективи й курив одну за одною цигарки, сподіваючись, що смерть розставить усе на свої місця й забере його назад у 1939 рік, у якому він мав би покинути цей світ навіки.
Читаю зараз роман, страшенно заплутаний. Називається «Кармазинова туніка», такого собі Мартіна, відказав Маура. Це зі старої серії «Місто проклятих». Мені дав цю книжку товстун Тудела з чотириста двадцять шостого номера, він завжди знаходить щось рідкісне на ринку Ель-Растро. Дія відбувається у вашому рідному місті, Барселоні. Може, хочете почитати?