О, ми ж не можемо дозволити юнакові голодувати в цьому жорстокому світі,мовив він.Як його звати?
Коли Бучілла назвав прізвище, професор дістав із шухляди журнал, погортав його, хоча, звісно ж, прізвище впізнав.
Студент-невдаха був неотесаний йолоп, тюхтій; ще більша тварина, ніж вівці з ферми Бучілли. То був лінивий бабій і хвалько, безнадійно безграмотний, нездатний розрізнити «Іліаду» та романи Верґи. Попри це, Гектор Адоніс солодко всміхнувся Бучіллі й з подивом сказав:
Так, він мав проблеми з одним іспитом, але це легко владнати. Нехай навідається до мене, я позаймаюся з ним у цій кімнаті, а тоді проведу ще один іспит. Другої невдачі не буде.
Вони потиснули один одному руки, і гість пішов. «Завів іще одного приятеля»,подумав Гектор. Для чого всі ці молоді бездарі отримували університетські дипломи, яких вони не заслуговували? В Італії 1943 року ними можна було хіба що підтерти їхні пещені зади, перш ніж знову повернутися до посереднього життя.
Телефонний дзвінок порушив хід його думок, приніс інше роздратування. Один короткий дзвінок, пауза, три ще коротших. Телефоністка саме пліткувала з кимось і натискала на важіль у паузах своєї власної розмови. Це так роздратувало професора, що він гукнув у слухавку своє «Pronto» значно різкіше, ніж належало.
На жаль, телефонував ректор університету. Але його, відомого прибічника професійної ввічливості, вочевидь цікавили речі, важливіші за неввічливість. Його голос тремтів зі страху, звучав слізно й мало не благально.
Дорогий професоре Адонісе,сказав він.Чи можна попросити вас підійти до мого кабінету? В університету виникла серйозна проблема, яку можете розвязати лише ви. Це дуже важливо. Повірте, любий професоре, я буду вам дуже вдячний.
Ця підлесливість змусила професора нервувати. Чого від нього чекав цей ідіот? Щоб він перестрибнув кафедральний собор Палермо? Адоніс із гіркотою подумав, що ректор краще для цього годитьсявін на зріст не нижчий від шести футів. Нехай сам стрибає й не просить свого підлеглого з найкоротшими в Сицилії ногами робити це за нього. Цей образ повернув професорові добрий гумор, тож він спокійно спитав:
Можливо, натякнете, до чого мені готуватися дорогою?
Голос ректора провалився до шепотіння.
Глибокоповажний дон Кроче вшанував нас своїм візитом. Його небіж вчиться в нас медицини, і викладач запропонував йому чемно залишити навчання. Дон Кроче приїхав уклінно просити нас змінити це рішення. Однак професор медичного коледжу наполягає на тому, щоб юнак пішов.
Хто цей дурень?спитав Гектор Адоніс.
Молодий доктор Натторе,відповів ректор.Шанований викладач, але трохи не від світу цього.
Я буду у вас за пять хвилин,сказав професор.
Поспішаючи до головного корпусу, Гектор Адоніс міркував над тим, що тут можна зробити. Проблема була не в ректоровівін завжди кликав Адоніса в таких ситуаціях. Проблемою був доктор Натторе, він добре його знав. Блискучий медик, зі смертю якого багато втратить Сицилія, а з відставкоюуніверситет. Найпихатіший із зануд, людина непохитних принципів і справжньої честі. Та навіть він мусив чути щось про дона Кроче, навіть у цьому геніальному мозку мусило б бути хоч зернятко здорового глузду. Там має бути щось іще.
Перед головним корпусом стояло довге чорне авто, на нього спиралися двоє чоловіків у ділових костюмах, що так і не додали їм респектабельності. То мали бути охоронці дона, залишені тут разом із водієм із поваги до університетських викладачів, яких відвідував дон Кроче. Адоніс помітив, що вони окинули його низьку постать, досконалий костюм, портфель під пахвою спочатку здивованими, а тоді насмішкуватими поглядами. Він холодно глянув на них, налякавши цим. Невже такий коротун може бути «другом друзів»?
Кабінет ректора був схожий швидше на бібліотеку, аніж на ділове приміщення: він сам був більше науковець, аніж адміністратор. Уздовж стін виструнчилися книжки, меблі були масивні, але зручні. Дон Кроче сидів у величезному кріслі з горнятком еспресо. Його обличчя нагадувало Гекторові Адонісу ніс корабля з «Іліади», розїдений роками битв і ворожими морями. Дон вдав, що вони ніколи раніше не зустрічалися, і Адоніс дозволив себе представити. Звісно ж, ректор знав, що то був фарс, але молодий доктор Натторе повірив.
Ректор був найвищий в університеті, Гектор Адоніснайнижчий. Тож, перш ніж заговорити, ректор із ввічливості сів і згорбився.
У нас виникла невелика суперечка,мовив він. Доктор Натторе роздратовано пирхнув, але дон Кроче злегка нахилив голову, погоджуючись.Дон Кроче має небожа, який прагне стати лікарем. Професор Натторе каже, що його оцінок недостатньо для отримання диплома. Це трагедія. Дон Кроче був такий добрий, що приїхав до нас поговорити про справу свого небожа, і відколи наш університет так йому зобовязаний, я подумав, що ми маємо зробити все можливе, щоб якось його втішити.
Дон Кроче приязно, без жодної тіні сарказму мовив:Сам я неписьменний, та ніхто не скаже, що я не мав успіху на діловій ниві.
«Авжеж,подумав Гектор Адоніс,тому, хто може підкупати міністрів, замовляти вбивства, тероризувати власників крамниць і фабрик, не обовязково вміти читати й писати». А дон Кроче вів далі:
Свій шлях я знайшов власним досвідом. Чому мій небіж не може зробити так само? Моїй бідолашній сестрі серце розібється, якщо її син не матиме приставки «лікар» перед своїм іменем. Вона щира вірянка, прагне допомагати світові.
Доктор Натторе відповів із черствістю, звичною для тих, хто має рацію:
Я не зійду зі своєї позиції.
Дон Кроче зітхнув.
Чим може зашкодити мій небіж?улесливо мовив він.Я влаштую його до армії або ж до католицького шпиталю для літніх. Він триматиме їх за руку, вислуховуватиме їхні скарги. Він надзвичайно приємна людина й зачаровуватиме тих старих шкап. Чого я прошу? Підправити трохи в тих паперах, які ви тут перекладаєте.
Він озирнув кімнату зі зневагою до книжок біля стін. Гектор Адоніс, украй стурбований такою мякістю донанебезпечним знаком від такої людини, розлючено подумав, що йому легко казати. За найменшого поколювання в печінці його люди доправляли ватажка мафії до Швейцарії. Але Адоніс знав, що саме він може вийти з цього глухого кута.
Дорогий мій докторе Натторе,сказав він.Звісно ж, ми можемо щось зробити. Трохи приватних занять, додаткової практики в благочинній лікарні?
Натторе не був схожий на сицилійця, попри те, що народився в Палермо. Волосся в нього було світле й рідкувате, і він дозволяв собі виказувати свій гнівсправжній сицилієць у такій делікатній ситуації ніколи б цього не зробив. Це, безсумнівно, через якісь дефективні гени, успадковані ним від давніх норманських завойовників.
Ви не розумієте, професоре Адонісе. Той молодий йолоп хоче бути хірургом.
«Ісус, Марія, Йосип і всі святі,подумав Гектор Адоніс.Оце вже справжня біда».
Користаючись із мовчання ошелешеного колеги, доктор Натторе продовжив:
Ваш небіж нічого не знає про анатомію. Він розрубав труп на шматки, наче то була вівця для рожна. Він пропускає більшість занять, не готується до контрольних, входить в операційну так, наче прийшов на танці. Визнаю, він дуже приємний, симпатичнішого парубка годі й шукати. Але ми, урешті-решт, говоримо про чоловіка, якому колись доведеться розтинати тіло людини гострим ножем.
Професор Адоніс точно знав, що саме думає дон Кроче. Яка різниця, що за хірург вийде з хлопця? Це питання престижу родини, втрати поваги, якщо він провалить навчання. Байдуже, яким поганим хірургом він станейому все одно ніколи не вбити стількох, як зайнятішим працівникам дона Кроче. До того ж цей молодий доктор Натторе не схилився перед ним, не зрозумів натяку: донові Кроче байдуже до хірургії, він лише хоче, аби його небіж став лікарем.
Тож час був Гекторові Адонісу все владнати.
Дорогий доне Кроче,сказав він.Я впевнений, що доктор Натторе підкориться вашим побажанням, якщо ми продовжимо його переконувати. Але звідки у вашого небожа ця романтична ідея стати хірургом? Ви сказали, що він дуже милий хлопець, але ж хірургивроджені садисти. Хто в Сицилії добровільно ляже під ножа?Він зачекав трохи, тоді продовжив:До того ж він муситиме практикуватись у Римі, якщо отримає наш диплом, а римляни скористаються з будь-якої нагоди, щоб розтрощити сицилійця. Наполягаючи, ви робите своєму небожеві погану послугу. Дозвольте запропонувати вам компроміс.
Доктор Натторе пробуркотів, що компроміси тут неможливі. Уперше за цю розмову очі дона Кроче, схожі на очі ящера, спалахнули вогнем. Доктор замовк, і Гектор Адоніс провадив далі:
Ваш небіж отримає оцінки, яких буде достатньо для того, щоб стати лікарем, але не хірургом. Ми скажемо, що він надто добрий, щоб різати людей.
Дон Кроче широко розвів руки, його вуста розійшлись у холодну посмішку.
Ви вразили мене своєю розсудливістю та здоровим глуздом,сказав він Адонісові.Так тому й бути. Мій небіж стане лікарем, не хірургом. Сестра має бути задоволена.
Він поспішно покинув товариство, досягнувши своєї справжньої метина більше дон Кроче й не сподівався. Ректор університету провів його до автомобіля. Але всі присутні в кімнаті помітили, як дон Кроче востаннє зиркнув на доктора Натторе, перш ніж піти. Це був надзвичайно уважний погляд, наче він запамятовував обличчя викладача, щоб ніколи не забути, як виглядає той, хто намагався протистояти його волі.
Коли вони з ректором вийшли, Гектор Адоніс розвернувся до доктора Натторе й сказав:
Вам, мій дорогий колего, доведеться піти у відставку й поїхати практикувати до Рима.
Ви збожеволіли?!вибухнув доктор Натторе.
Не так, як ви,відповів Адоніс.Наполягаю, повечеряйте сьогодні зі мною, і я поясню вам, чому Сицилія не схожа на Едем.
Чому я мушу поїхати?протестував доктор.
Ви сказали «ні» донові Кроче Мало. Сицилія не вмістить вас обох.
Але все вийшло, як він хотів!з відчаєм вигукнув Натторе.Його небіж стане лікарем, ви з ректором це ухвалили.
Але вині,мовив Адоніс.Ми ухвалили це, щоб урятувати ваше життя. І все одно ви тепер позначений.
Того вечора Гектор Адоніс влаштовував в одному з найкращих ресторанів Палермо вечерю для шістьох професорів, разом із доктором Натторе. До кожного з викладачів того дня навідувався «почесний гість», і кожен із них погодився змінити оцінки одному зі студентів. Доктор Натторе з жахом слухав їхні розповіді й зрештою сказав:
З медичною школою такого бути не може, не з лікарями.
Решта втратили терпіння. Професор філософії захотів знати, чому медична практика для людства важливіша за витончений процес мислення й безсмертну святість душі. Коли вечеря закінчувалася, доктор Натторе погодився кинути Палермський університет і переїхати до Бразилії, де, як його запевняли колеги, хороший хірург міг заробити цілий статок на операціях жовчного міхура.
Тієї ночі Гектор Адоніс спав сном праведника. Однак наступного ранку йому був невідкладний дзвінок із Монтелепре. Його хрещеник Турі Ґільяно, чий розум він так плекав, чию мякість глибоко цінив, чиє майбутнє так ретельно планував, убив поліцая.
Розділ 3
Монтелепре було містечко із сімома тисячами жителів, занурене в долину Каммаратських гір так само глибоко, як і в бідність.
2 вересня 1943 року його мешканці готувалися до Фести, що мала розпочатися наступного дня й тривати ще три дні.
Феста була найважливіша подія року для кожного міста, більша за Великдень, чи Різдво, чи Новий рік, бучніша за святкування кінця великої війни чи дня народження великого місцевого героя. Феста присвячувалася найулюбленішому в містечку святому. То був один зі звичаїв, до яких фашистський уряд Муссоліні не наважився втрутитися і які навіть не намагався заборонити.
Щороку для організації Фести створювався «Комітет трьох»з трійці найповажніших чоловіків міста. Вони призначали собі заступників, які збирали гроші й приносини. Кожна родина робила свій внесок згідно з тим, що мала. На додачу до цього заступники рушали на вулиці просити милостиню.
З наближенням великого дня комітет починав витрачати гроші зі спеціального фонду, зібрані за весь минулий рік. Вони наймали музикантів і клоуна. Установлювали щедрі грошові призи для кінських перегонів, які мали відбутись у наступні три дні. Наймали спеціалістів, які прикрашали церкву й міські вулички так, що похмуре, злиденне Монтелепре раптом починало скидатися на якусь середньовічну цитадель серед Поля золотої парчі. Запрошувався ляльковий театр, торгівці їжею ставили свої лотки.
Родини Монтелепре використовували Фесту як нагоду продемонструвати своїх дочок, що сягнули шлюбного віку: купували новий одяг, дівчатам виділяли компаньйонок. Зграя повій із Палермо ставила відразу за містом свого величезного тента; полотняні стіни в червоні, білі й зелені смуги прикрашали їхні ліцензії та медичні довідки. Для проведення урочистої служби наймали знаменитого святого брата, у якого чимало років тому зявилися стигмати. І нарешті, на третій день, вулицями міста проносили труну святого, за якою йшли всі містяни зі своїми стадами мулів, коней, свиней та віслюків; зверху на труні їхала статуя-образ святого, закидана грошима, квітами, різноманітними солодощами й великими пляшками вина в бамбукових плетінках.
То були дні слави. Байдуже, що решту року вони голодували й що на тій же площі, на якій вшановували свого святого, решту днів вони продавали власний піт землевласникам за сотню лір на день.
У перший день Фести Монтелепре Турі Ґільяно призначили до участі в ритуалі відкриттяпаруванні «диво-мулиці з Монтелепре» з найбільшим і найсильнішим віслюком міста. Самиці мулів рідко народжують, ці плоди союзу кобил та віслюків вважають неплідними тваринами. Але в Монтелепре була справжня дивовижна мулиця, що два роки тому народила віслюча. Її власник погодився надати послуги тварини як внесок своєї родини в міську Фесту. А якщо знову станеться диво, то й віддати її потомство Фесті нáрік. Уся ця церемонія скидалася на сардонічну пародію.
Однак ритуальне парування було пародією лише частково. Сицилійський селянин подібний до свого мула й віслюка. Це працьовиті тварини з такою ж непохитною, похмурою вдачею, як і сам селянин. Вони так само можуть довго працювати, не ламаючись, на відміну від шляхетнішого коня, якого треба доглядати. Вони твердо стоять на ногах, можуть пробиратися гірськими терасами, не падаючи й не ламаючи нігне те що полумяні жеребці чи полохливі кобили шляхетної крові. Селянин, віслюк і мул так само живуть на харчах, що можуть убити інших людей та тварин. Але найбільша подібність у тому, що до селянина, віслюка й мула треба ставитися з приязню та повагою, інакше вони стають упертими й жорстокими.
Католицькі релігійні фестивалі беруть свій початок від давніх язичницьких ритуалів, під час яких у богів просили дива. Того фатального дня у вересні 1943 року протягом Фести в містечку Монтелепре сталося диво, що змінило долю семи тисяч його мешканців.
У свої двадцять років Турі Ґільяно вважався найвідважнішим, найчеснішим, найсильнішим юнаком, якого дуже поважали. Він був людина честі, тобто людина, що ставилася до інших із ретельною чесністю і яку не можна було безкарно образити.
Під час останнього врожаю він відзначився тим, що відмовився найматися на роботу за ту ганебну платню, яку пропонували наглядачі місцевих маєтків, і звернувся до товаришів із полумяною промовою, закликаючи їх не працювати, хоч би врожай і згнив. Карабінери заарештували його за звинуваченням, висунутим бароном, а інші таки пішли працювати. Ґільяно не тримав зла ані на них, ані на поліцаїв. Коли його звільнили з вязниці завдяки втручанню Гектора Адоніса, у ньому не було ніякої озлобленості. Він обстоював свої принципицього було достатньо.
Іншого разу Турі зупинив бійку на ножах між Аспану Пішоттою та іншим юнаком, кинувшись між ними без зброї й упоравшись із їхнім гнівом своєю добродушністю.
Незвичайним тут було те, що, якби це зробив будь-хто інший, у цьому угледіли б ознаки боягузливості, що маскується під людяність, але було в Ґільяно щось таке, що не давало так про нього думати.
У другий день вересня Сальваторе Ґільяно, якого друзі та рідні кликали Турі, розмірковував над тим, що вважав нищівним ударом, завданим по його чоловічій гідності.
То була дрібниця. У містечку Монтелепре не було ані кінотеатру, ані клубу, однак було невеличке кафе з більярдним столом. За вечір до того Турі Ґільяно, його кузен Ґаспаре «Аспану» Пішотта та ще кілька юнаків грали в більярд. Кілька старших містян спостерігали за ними, пючи вино склянка за склянкою. Один із них, Ґвідо Кінтана, уже був нетверезий. То був поважний чоловік, який за часів Муссоліні опинився за ґратами через підозри у звязках із мафією. Після завоювання острова американцями його звільнили як жертву фашизму, і подейкували навіть, що він стане мером Монтелепре.